У службових справах

Виконуючий обов’язки судового слідчого та повітовий лікар їхали на розтин у село Сирию. По дорозі їх захопила хуртовина, вони довго кружили й приїхали до місця не опівдні, як хотіли, а тільки надвечір, коли вже було темно. Зупинились на ночівлю в земській хаті. Тут же, в земській хаті, випадково, був і труп, труп земського страхового агента Лєсницького, який три дні тому приїхав у Сирию і, розмістившись у земській хаті і зажадавши собі самовар, застрелився зовсім несподівано для всіх; і та обставина, що він заподіяв собі смерть якось дивно, за самоваром, порозкладавши на столі закуски, дала багатьом привід запідозрити тут убивство; потрібний був розтин.

Лікар і слідчий у сінях струшували з себе сніг, тупочучи ногами, а поряд стояв соцький Ілля Лошадін, старик, і світив їм, тримаючи в руках жерстяну лампочку. Дуже тхнуло гасом.

— Ти хто? — спитав лікар.

— Цоцкай… — відповів соцький.

Він і на пошті так розписувався: цоцкай.

— А де ж поняті?

— Мабуть, пішли чай пити, ваше високоблагородіє.

Праворуч була чиста кімната, «приїжджа», чи панська, ліворуч — чорна, з великою піччю та полатями. Лікар і слідчий, а за ними соцький, тримаючи лампочку вище голови, ввійшли в чисту. Тут на підлозі, біля самісіньких ніжок столу, лежало нерухомо довге тіло, вкрите білим. При тьмяному світлі лампочки, крім білого покривала, ясно були видні ще нові гумові калоші, і все тут було недобрим, моторошним: і темні стіни, і тиша, і ці калоші, і нерухомість мертвого тіла. На столі був самовар, давно вже холодний, і навколо нього пакунки, мабуть, із закусками.

— Стрілитися в земській хаті — як це безтактно! — промовив лікар. — Взяла охота пустити собі кулю в лоба, ну й стрілявся б у себе вдома, де-небудь, у сараї.

Він, як був, у шапці, в шубі і валянках, опустився на лаву; його супутник, слідчий, сів навпроти.

— Ці істерики та неврастеніки великі егоїсти, — вів далі лікар з гіркотою. — Коли неврастенік спить з вами в одній кімнаті, то шелестить газетою; коли він обідає з вами, то влаштовує сцену своїй дружині, не зважаючи на вашу присутність; і коли йому заманеться застрелитися, то от він стріляється в селі, в земській хаті, щоб наробити всім якомога більше клопоту. Ці пани за всіх обставин життя думають тільки про себе. Тільки про себе! Саме тому старики так і не люблять цього нашого «нервового віку».

— Мало чого не люблять старики, — сказав слідчий, позіхаючи. — Ви ось покажіть старикам, яка різниця між колишніми й теперішніми самогубствами. Колишня, так звана порядна людина стрілилася через те, що казенні гроші розтринькала, а теперішня — життя набридло, туга… Що краще?

— Життя набридло, туга, але погодьтеся, можна було б застрелитися і не в земській хаті.

— Таке вже лихо, — заговорив соцький, — таке лихо, кара та й годі. Люди дуже непокояться, ваше високоблагородіє, вже третю ніч не сплять. Діти плачуть. Треба корів доїти, а баби у хлів не йдуть, бояться… Коли б у темряві барин не привидівся. Звісна річ, дурні жінки, та которі й чоловіки теж бояться. Як вечір, повз хату не ходять поодинці, а так, усі табуном. І поняті теж…

Лікар Старченко, мужчина середнього віку, з темною бородою, в окулярах, і слідчий Лижин, білявий, ще молодий, який закінчив лише два роки тому і був схожий більше на студента, ніж на чиновника, сиділи мовчки, замислившись. їм було прикро, що вони спізнилися. Треба було тепер чекати до ранку, залишатися тут ночувати, а була ще тільки шоста година, і їм ввижалися довгий вечір, потім довга, темна ніч, нудьга, незручність їхніх постелей, таргани, ранковий холод; і, прислухаючись до хуртовини, що вила в трубі й на горищі, вони обидва думали про те, як все це несхоже на життя, якого б вони хотіли для себе й про яке колись мріяли, і як обидва вони далекі від своїх однолітків, ідо зараз у місті ходять освітленими вулицями, не помічаючи негоди, або збираються зараз до театру, або сидять у кабінетах за книгою. О, як дорого вони дали б тепер, щоб тільки пройтись по Невському чи по Петровці в Москві, послухати гарні співи, посидіти годину-другу в ресторані…

— У-у-у-у! — співала хуртовина на горищі, і щось знадвору грюкало люто, мабуть, вивіска на земській хаті. — У-у-у-у!

— Як вам завгодно, а я не хочу тут лишатися, — сказав Старченко, підводячись. — Ще шоста година, спати рано, я поїду куди-небудь. Тут недалеко живе фон-Тауніц, лише три версти від Сирні. Поїду до нього, перебуду там вечір. Соцький, іди, скажи ямщикові, щоб не розпрягав. А ви як?—спитав він у Лижина.

— Не знаю. Мабуть, спати ляжу.

Лікар загорнувся в шубу й вийшов. Чути було, як він розмовляв з ямщиком, як на змерзлих конях здригалися бубонці. Поїхав.

— Тобі, барин, тут ночувати не годиться, — сказав соцький, — іди в ту половину. Там не чисто, та вже одну ніч можна. Я зараз самовар візьму в мужика, поставлю, потім навалю тобі цього сіна; спи, ваше високоблагородіє, з богом.

Трохи згодом слідчий сидів у чорній половині за столом і пив чай, а соцький Лошадін стояв біля дверей і говорив. Це був старик понад шістдесят років, невеличкий на зріст, дуже худий, згорблений, білий, на обличчі наївна посмішка, очі сльозилися, і все він поцмокував, наче смоктав леденця. Він був у короткій кожушанці і в валянках, і не випускав з рук палиці. Молодість слідчого, очевидно, викликала в ньому жалість, і тому, мабуть, він говорив йому «ти».

— Старшина Федір Макарович наказував, як приїде становий або слідчий, щоб йому доповісти, — казав він. — Значить, таке діло, треба йти тепер… До волості чотири версти, хуртовина, снігу намело, страх; мабуть, прийдеш туди не раніше, як опівночі. Ач, гуде як.

— Старшина мені не потрібний, — сказав Лижин. — Йому тут нічого робити.

Він з цікавістю поглядав на старика й спитав:

— Скажи, діду, скільки років ти ходиш соцьким?

— Скільки? Та вже років з тридцять. Після волі через п’ять років став ходити, от і лічи. Відтоді щодня ходжу. У людей свято, а я все ходжу. Надворі Великдень, в церквах дзвони, Христос воскрес, а я з торбою. До казначейства, на пошту, до станового на квартиру, до земського, до податкового, в управу, до панів, до мужиків, до всіх православних християн. Ношу пакети, повістки, окладні листи, бланки різні, відомості, листи, і, значить, пане хороший, ваше високоблагородіє, нині такі бланки пішли, щоб цифри записувати, — жовті, білі, червоні, — і кожний барин, чи піп, чи багатий мужик, безпремінно записати повинен разів десять на рік, скільки у нього посіяно й зібрано, скільки у нього четвертей чи пудів жита, скільки вівса, сіна і яка, значить, погода, і різні там комахи. Звичайно, пиши що хочеш, тут сама форма, а ти ходи, роздавай листки, а тоді знов ходи й збирай. Ось, приміром сказати, барина потрошити ні до чого, сам знаєш, пусте діло, тільки руки поганити, а ти ось потрудився, ваше високоблагородіє, приїхав, тому що форма; нічого тут не вдієш. Тридцять років ходжу по формі. Влітку воно нічого, тепло, сухо, а взимку чи восени воно незручно. Траплялося, і потопав, і замерзав, — усього бувало. І в лісі торбу забирали недобрі люди, і по шиї били, і під судом був…

— За що під судом?

— За шахрайство.

— Тобто як за шахрайство?

— А так, значить, писар Хрисанф Григор’єв підрядчикові чужі дошки продав, обдурив, значить. Я був при цьому ділі, мене по горілку до трактиру посилали; ну, зо мною писар не ділився, навіть чарочки не підніс, та оскільки я через нашу бідність, з вигляду, значить, людина не надійна, нічого не варта, то нас обох судили; його в острог, а мене, дав бог, виправдали за всіма правами. В суді такий папір читали. І всі в мундирах. На суді тобто. Я так тобі скажу, ваше високоблагородіє, наша служба для незвичного — не дай боже, погибель суща, а для нас нічого. Коли не ходиш, то навіть ноги болять. І вдома для нас гірше. Вдома у волості писареві пічку затопи, писареві води принеси, писареві чоботи почисти.

— А скільки ти одержуєш жалування? — спитав Лижин.

— Вісімдесят чотири карбованці на рік.

— Та либонь і прибуточки є. Не без того?

— Які наші прибуточки! Теперішні пани на чай дають рідко коли. Пани нині суворі, ображаються все. Ти йому папір приніс — ображається, шапку перед ним скинув — ображається. Ти, каже, не з того ганку зайшов, ти, каже, п’яниця, від тебе цибулею смердить, йолоп, каже, сучий син. Є, звісно, і добрі, та що з них візьмеш, тільки глузують та різні назвиська. Приміром, барин Алтухін; і добрий, і, гляди, тверезий, при своєму розумі, а як побачить, так і кричить, сам не тямить що. Назвисько мені таке дав. Ти, каже…

Соцький промовив якесь слово, але так тихо, що не можна було розібрати.

— Як? — спитав Лижин. — Ти повтори.

— Адміністрація! — голосно повторив соцький. — Давно вже так зве, років із шість. Здрастуй, адміністрація! Але я нічого, нехай, бог з ним. Трапляється, котрась бариня вишле чарочку горілочки та шматок пирога, ну, вип’єш за її здоров’я. А більше мужики подають; мужики — ті сердечніші, бога бояться: хто хлібця, хто щів дасть посьорбати, хто й піднесе. Старости чайком частують у трактирі. От і зараз поняті пішли чай пити. «Лошадін, — кажуть, — побудь тут за нас, постережи», — і по копійці дали. Страшно їм з незвички. А вчора дали злотого і чарочку піднесли.

— А тобі хіба не страшно?

— Страшно, барин, та діло ж наше таке — служба, нікуди від неї не підеш. Торік веду арештанта до міста, а він мене — по шиї! по шиї! по шиї! А навкруги поле, ліс, — куди від нього підеш? Так і тут оце. Барина, Лєсницького, я ще отакенького пам’ятаю, і батька його знав, і матінку. Я з села Недощотового, а вони, пани Лєсницькі, від нас не більше, як за версту, та й того менше, межа з межею. І була у пана Лєсницького сестра, дівчина богобоязлива й милосердна. Пом’яни, господи, душу раби твоєї Юлії, вічна пам’ять. Заміж не пішла, а коли помирала, то все своє добро поділила; на монастир записала сто десятин, та нам, громаді села Недощотового, на помин душі, двісті, а братік її, барин тобто, папір сховав, кажуть, у пічці спалив і всю землю собі забрав. Думав, значить, собі на користь, а воно — ні, постривай, на світі неправдою не проживеш, голубе. Барин потім на сповіді років двадцять не був, його від церкви відганяло, значить, і без покаяння помер, лопнув. Товстенний був. Так і лопнув уздовж. Потім у молодого барина, у Серьожі тобто, все за борги забрали, все чисто; ну, в науках далеко не пішов, нічого не може, і голова земської управи, дядя його, «візьму-но, думає, його, Серьожу тобто, до себе в агенти, нехай страхує, діло не хитре». А барин молодий, гордий, теж хочеться, та так, щоб якнайширше та якнайвидніше, та якнайвільніше, ну, прикро, значить, у візочку тинятися по повіту, з мужиками розмовляти; ходить та все в землю дивиться, дивиться й мовчить; окликнеш його біля самісінького вуха: «Сергію Сергійовичу!» — а він оглянеться отак: — «Га?» — і знов дивиться в землю. А тепер, бач, руки на себе наклав. Нескладно, ваше високоблагородіє, неправильно це саме, і не збагнеш, що воно таке на світі, господи милостивий. Сказати, батько був багатий, а ти бідний, прикро це, звісно, ну, та що ж, звикати треба. Я теж добре жив, у мене, ваше високоблагородіє, були дві коняки, три корови, овець штук із двадцятеро держав, а настав час, з одною торбинкою зостався, та й та не моя, а казенна, і тепер у нашому Недощотові, коли говорити, мій дім щонайгірший. У Мокея було чотири лакеї, а тепер Мокей і сам лакей. У Петрака було чотири батраки, а тепер Петрак і сам батрак.

— Чому ж ти збіднів?—спитав слідчий.

— Сини мої горілку п’ють здорово. Так п’ють, так п’ють, що сказати не можна, не повіриш.

Лижин слухав г думав про те, що ось він, Лижин, поїде рано чи пізно знов до Москви, а цей старик залишиться тут назавжди і все ходитиме й ходитиме; і скільки ще в житті доведеться зустрічати таких пошарпаних, давно нечесаних, «нічого не вартих» стариків, у яких в душі якимсь чином міцно зжилися злотий, чарочка і глибока віра в те, що на цьому світі неправдою не проживеш. Потім набридло слухати, і він наказав принести сіна для постелі. У приїжджій стояло залізне ліжко з подушкою та ковдрою, і його можна було принести звідти, але біля нього майже три дні лежав покійник (який, можливо, сідав на нього перед смертю), і тепер на ньому було б неприємно спати…

«Ще тільки пів на восьму, — подумав Лижин, глянувши на годинник. — Як це жахливо!»

Спати не хотілося, але знічев’я, щоб якось скоротати час, він ліг і вкрився пледом. Лошадін, прибираючи посуд, виходив і входив кілька разів, поцмокуючи і зітхаючи, все тупцяв біля столу, нарешті, взяв свою лампочку й вийшов; і дивлячись ззаду на його довге сиве волосся та зігнуте тіло, Лижин подумав:

«Наче чаклун в опері».

Стало темно. Мабуть, за хмарами був місяць, так виразно було видно вікна та сніг на рамах.

— У-у-у-у! — співала хуртовина. — У-у-у-у!

— Ма-а-атінко, — провила баба на горищі, чи так тільки почулося. — Ма-а-а-атінко моя!

— Ббух! — вдарилося щось знадвору об стінку. — Трах! Слідчий прислухався: ніякої баби не було, вив вітер. Було досить холодно, і він поверх пледа накрився ще шубою. Гріючись, він думав про те, яке все це — і хуртовина, і хата, і старик, і мертве тіло, що лежало в сусідній кімнаті, — яке все це було далеке від того життя, що він хотів для себе, і яке все це було чуже йому, дрібне, нецікаве. Коли б ця людина убила себе в Москві, або де-небудь під Москвою, і довелося б провадити слідство, то там це було б цікаво, важливо і, мабуть, навіть було б страшно спати в сусідстві з трупом; а тут, за тисячу верст від Москви, все це немовби інакше освітлене, все це не життя, не люди, а щось існуюче лише «по формі», як каже Лощадін, все це не залишить у пам’яті найменшого сліду й забудеться, тільки-но він, Лижин, виїде із Сирні. Батьківщина, справжня Росія — це Москва, Петербург, а тут провінція, колонія; коли мрієш про те, щоб відігравати роль, бути популярним, бути, наприклад, слідчим в особливо важливих справах, або прокурором окружного суду, бути світським левом, то думаєш неодмінно про Москву. Коли жити, то в Москві, а тут нічого не хочеться, легко миришся із своєю непомітною роллю і тільки ждеш одного від життя — швидше б піти, піти. І Лижин у думках носився по московських вулицях, заходив у знайомі доми, бачився з рідними, товаришами, і серце у нього солодко стискалося при думці, що йому тепер двадцять шість років, і що, коли він вирветься звідси і потрапить до Москви через п’ять чи десять років, то й тоді ще буде не пізно і лишиться ще попереду ціле життя. І, впадаючи в забуття, коли вже у нього стали плутатися думки, він уявляв довгі коридори московського суду, себе під час своєї промови, своїх сестер, оркестр, який чомусь усе гуде.

— У-у-у! У-у-у!

— Ббух! Трах! — розляглося знов. — Бух!

І він раптом згадав, як одного разу в земській управі, коли він розмовляв з бухгалтером, до конторки підійшов якийсь пан з темними очима, чорнявий, худий, блідий; у нього був неприємний вираз очей, який буває у людей, що довго спали по обіді, і він псував його тонкий, розумний профіль; і високі чоботи, в яких він був, не личили йому, здавалися грубими. Бухгалтер відрекомендував: — «Це наш земський агент».

«То це був Лєсницький… оцей самий…» — міркував тепер Лижин.

Він згадав тихий голос Лєсницького, уявив його ходу, і йому здалося, що біля нього ходить тепер хтось, ходить точнісінько так, як Лєсницький.

Раптом стало страшно, похолола голова.

— Хто тут? — спитав він з тривогою.

— Цоцкай.

— Чого тобі тут треба?

— Я, ваше високоблагородіє, спитатися. Ви сказали оце, старшина не потрібний, та я боюсь, не розсердився б. Наказував прийти. Піти хіба?

— Бодай тобі! Набрид… — промовив з досадою Лижин і знов укрився.

— Не розсердився б… Піду, ваше високоблагородіє, щасливо зоставатися.

І Лошадін вийшов. У сінях покашлювали і розмовляли півголосом. Мабуть, поняті повернулися.

«Завтра відпустимо цих бідолах якомога раніше… — думав слідчий. — Почнемо розтин, тільки-но розвидниться».

Він став забуватися, коли раптом знов чиїсь кроки, але не боязкі, а швидкі, шумні. Грюкнули двері, голоси, чиркання сірником…

— Ви спите? Ви спите? — запитував квапливо й сердито лікар Старченко, витираючи сірник за сірником; він був увесь вкритий снігом і від нього віяло холодом. — Ви спите? Вставайте, поїдемо до фон-Тауніца. Він прислав по вас своїх коней. їдьмо, там, принаймні, повечеряєте, заснете по-людському. Бачите, я сам по вас приїхав. Коні чудові, ми за двадцять хвилин доїдемо.

— А котра зараз година?

— Чверть на одинадцяту.

Лижин, сонний, невдоволений, взув валянки, шубу, шапку й башлик і разом з лікарем вийшов надвір. Морозу великого не було, але був сильний, пронизливий вітер і гнав уздовж вулиці хмари снігу, які, здавалося, бігли, перейняті жахом; під парканами і біля ганку уже накидало високі кучугури. Лікар і слідчий сіли в сани, і білий кучер перегнувся до них, щоб застебнути запону. Обом було жарко.

— Рушай!

Поїхали селом. «Пухнаті краючи рівнини…» — думав мляво слідчий, дивлячись, як підпряжний працював ногами. По всіх хатах світилися вогні, наче був переддень великого свята: це селяни не спали, боялись покійника. Кучер мовчав похмуро, мабуть, знудився, поки стояв біля земської хати, і тепер теж думав про покійника.

— А у Тауніца, — сказав Старченко, — коли довідались, що ви залишилися ночувати в хаті, то всі накинулися на мене, чому це я вас із собою не взяв.

На виїзді з села, на повороті, кучер раптом гукнув на все горло:

— З дороги!

Промайнув якийсь чоловік; він стояв по коліна в снігу, зійшовши з дороги, і дивився на тройку; слідчий бачив палицю і бороду, і при боці торбинку, і йому здалося, що це Лошадін, і навіть здалося, що він посміхається. Промайнув і зник.

Дорога йшла спершу край лісу, потім широкою лісною просікою; мелькали й старі сосни, і молодий березняк, і високі молоді, коряві дуби, що самотньо стояли на галявинах, де недавно зрубали ліс, та незабаром все змішалося в повітрі, в хмарах снігу; кучер казав, що він бачить ліс, слідчому ж не було видно нічого, крім підпряжного. Вітер дув у спину.

Раптом коні спинилися.

— Ну, що іще? — сердито спитав Старченко.

Кучер мовчки зліз із козел і став бігати навколо саней, наступаючи на п’яти; робив він кола дедалі більші й більші, раз у раз віддаляючись від саней, і було схоже, що він танцює; нарешті, повернувся і став звертати праворуч.

— З дороги збився, чи що? — спитав Старченко.

— Нічо-о-о-го…

Ось якесь сільце, жодного вогника в ньому. Знову ліс, поле, знову збилися з дороги, і кучер злазив з козел і танцював. Тройка помчала темною алеєю, помчала швидко, і гарячий підпряжний бив по передку саней. Тут дерева шуміли лунко, страшно і було темно, хоч в око стрель, наче мчали кудись у провалля, і раптом — вдарило в очі яскраве світло під’їзду й вікон, пролунав добродушний, заливистий гавкіт, голоси… Приїхали.

Поки внизу в передпокої скидали шуби й валянки, нагорі грали на роялі «Un petit verre de Cliquot»[1], і було чути, як діти тупотіли ногами. На приїжджих одразу повіяло теплом, запахом старих панських покоїв, де, хоч би яка була погода надворі, живеться так тепло, чисто, зручно.

— От і чудово, — казав фон-Тауніц, товстун з неймовірно широкою шиєю і з баками, потискуючи слідчому руку. — От і чудово. Ласкаво прошу, дуже радий познайомитися. Ми ж з вами трошки колеги. Колись я був товаришем прокурора, та не довго, всього два роки; приїхав сюди хазяйнувати і тут постарів. Старий хрін, одне слово. Ласкаво прошу, — продовжував він, очевидно, стримуючи свій голос, щоб не говорити гучно; він і гості піднімалися нагору. — Дружини в мене нема, померла, а це, рекомендую, мої дочки. — І, обернувшись, він гукнув униз громовим голосом:—Скажіть там Гнатові, щоб завтра подавав на восьму годину!

У залі були чотири його дочки, молоді дівчата, гарненькі, всі в сірих сукнях і однаково зачесані, та їхня кузина з дітьми, теж молода й інтересна. Старченко, який був знайомий з ними, одразу ж став просити заспівати що-небудь, і дві панночки довго запевняли, що вони не вміють співати й що в них немає нот, потім кузина сіла за рояль, і вони заспівали тремтливими голосами дует з «Пікової дами». Знов заграли «Un petit verre de Cliquot», і діти застрибали, тупочучи в такт ногами. І Старченко застрибав. Усі реготали.

Потім діти прощалися, йдучи спати. Слідчий сміявся, танцював кадриль, залицявся, а сам думав: чи не сон усе це? Чорна половина земської хати, купа сіна в кутку, шурхіт тарганів, огидна злиденна обстановка, голоси понятих, вітер, хуртовина, небезпека збитися з дороги, і раптом ці розкішні і світлі кімнати, звуки рояля, вродливі дівчата, кучеряві діти, веселий, щасливий сміх — таке перетворення здавалося йому казковим; і було неймовірним, що такі перетворення можливі на відстані яких-небудь трьох верст, на протязі однієї години. І нудні думки заважали йому веселитися, і він усе думав про те, що це навкруги не життя, а клапті життя, уривки, що все тут випадкове, ніякого висновку зробити не можна; і йому навіть було шкода цих дівчат, що живуть і закінчать своє життя тут, у глушині, в провінції, вдалині від культурного оточення, де ніщо не випадкове, все осмислене, законне і, наприклад, всяке самогубство зрозуміле, і можна пояснити, чому воно і яке воно має значення в загальному круговороті життя. Він гадав, що коли навколишнє життя тут, у глушині, йому незрозуміле і коли він не бачить його, то це значить, що його тут немає зовсім.

Під час вечері точилася розмова про Лєсницького.

— Він залишив дружину й дитину, — казав Старченко. — Неврастенікам і взагалі людям, у яких нервова система не в порядку, я заборонив би одружуватися; я відібрав би у них право й можливість розплоджувати подібних до себе. Народжувати на світ нервово-хворих дітей — це злочин.

— Нещасний молодий чоловік, — говорив фон-Тауніц, тихо зітхаючи й похитуючи головою. — Скільки треба попереду передумати, вистраждати, щоб, нарешті, зважитися відібрати у себе життя… молоде життя. В кожній родині може скоїтися таке лихо, і це жахливо. Тяжко таке переживати, нестерпно…

І всі дівчата слухали мовчки, з серйозними обличчями, дивлячись на батька. Лижин відчував, що йому теж з свого боку слід сказати що-небудь, але він нічого не міг придумати й сказав тільки:

— Так, самогубство — явище не бажане.

Він спав у теплій кімнаті, в м’якій постелі, вкритий ковдрою, під якою було тонке свіже простирало, але чомусь не відчував зручності; можливо, це через те, що в сусідній кімнаті довго розмовляли лікар і фон-Тауніц, і вгорі над стелею і в грубці хуртовина шуміла так само, як у земській хаті, і так само вила жалісно:

— У-у-у-у!

У Тауніца два роки тому померла дружина, і він досі ще не примирився з цим і, хоч би про що розмовляв, щоразу згадував про дружину; і в ньому вже не залишилося нічого прокурорського.

«Невже я теж коли-небудь можу дійти до такого стану?»— думав Лижин, засинаючи й слухаючи крізь стіну його стриманий, немовби сирітський голос.

Слідчий спав неспокійно. Було жарко, незручно, і йому здавалося уві сні, що він не в домі Тауніца, і не в м’якій чистій постелі, а все іде в земській хаті, на сіні, і чує, як півголосом розмовляють поняті; йому здавалося, що Лєсницький близько, десь за п’ятнадцять кроків. Йому знов пригадалося уві сні, як земський агент, чорнявий, блідий, у високих запорошених чоботях підходив до конторки бухгалтера. — «Це наш земський агент…» Потім йому уявилося, ніби Лєсницький та соцький Лошадін ішли в полі по снігу, пліч-о-пліч, підтримуючи один одного; хуртовина крутилася над ними, вітер дув у спини, а вони йшли й підспівували:

— Ми йдемо, ми йдемо, ми йдемо.

Старик був схожий на чаклуна в опері, і обидва справді співали, наче в театрі:

— Ми йдемо, ми йдемо, ми йдемо… Ви в теплі, вам світло, вам м’яко, а ми йдемо в мороз, у хуртовину, по глибокому снігу… Ми не знаємо спокою, не знаємо радостей… Ми несемо на собі увесь тягар цього життя, і свого, і вашого… У-у-у! Ми йдемо, ми йдемо, ми йдемо…

Лижин прокинувся і сів у ліжку. Який бентежний, недобрий сон! І чому агент та соцький приснилися разом? Що за нісенітниця! І тепер, коли у Лижина сильно билося серце і він сидів у ліжку, обхопивши голову руками, йому здавалося, що у цього страхового агента і у соцького, справді, є щось спільне в житті. Чи не йдуть вони і в житті пліч-о-пліч, тримаючись один за одного? Якийсь зв’язок невидимий, але значний і необхідний, існує між обома, навіть між ними і Тауніцем, і між усіма, усіма; в цьому житті, навіть у найбезлюднішій глушині, ніщо не випадкове, все сповнене однією загальною думкою, все має одну душу, одну мету, і щоб розуміти це, мало думати, мало міркувати, треба ще, певно, мати дар проникнення в життя, дар, що дається, очевидно, не всім. І нещасний, що надірвався, убив себе «неврастенік», як називав його лікар, і старик-мужик, який все своє життя щодня ходить від людини до людини, — це випадковості, уривки життя для того, хто і своє існування вважає випадковим, і це частини одного організму, чудового і розумного для того, хто і своє життя вважає частиною цього загального і розуміє це. Так думав Лижин, і це було його давньою, затаєною думкою, і тільки тепер вона розгорнулася в його свідомості широко й виразно.

Він ліг і став засинати; і раптом знову йдуть разом і співають:

— Ми йдемо, ми йдемо, ми йдемо… Ми беремо від життя те, що в ньому є найтяжчого й найгіршого, а вам лишаємо легке й радісне, і ви можете, сидячи за вечерею, холодно й розсудливо міркувати, через що ми страждаємо й гинемо, і через що ми не такі здорові й задоволені, як ви.

Те, що вони співали, і раніше спадало йому на думку, але ця мисль сиділа у нього якось позад інших мислей і мелькала несміливо, мов далекий вогник у туманну погоду. І він відчував, що це самогубство й мужицьке горе лежать і на його совісті; миритися з тим, що ці люди, покірні своїй долі, взяли на себе найтяжче і найтемніше в житті — як це жахливо! Миритися із цим, а для себе бажати ясного, гомінкого життя серед щасливих, задоволених людей і постійно мріяти про таке життя — це означає мріяти про нові самогубства людей, задавлених працею й турботами, або людей кволих, занедбаних, про яких тільки розмовляють іноді за вечерею, з досадою або з усмішкою, але яким не йдуть на допомогу… І знов:

— Ми йдемо, ми йдемо, ми йдемо…

Немов хтось стукає молотком по скронях.

Вранці прокинувся він рано, з головним болем, розбуджений галасом: у сусідній кімнаті фон-Тауніц казав голосно лікареві:

— Вам неможливо тепер їхати. Подивіться, що діється надворі. Ви не сперечайтесь, а спитайте краще кучера: він не повезе вас у таку погоду й за мільйон.

— Але ж тільки три версти, — казав лікар благальним голосом.

— Та хоч півверсти. Коли не можна, то й не можна. Виїдете тільки за ворота, там справжнісіньке пекло, миттю зіб’єтесь з дороги. Нізащо не відпущу, як вам завгодно.

— Мабуть, надвечір стихне, — сказав мужик, який топив грубку.

І лікар у сусідній кімнаті став говорити про сувору природу, що впливає на характер росіянина, про довгі зими, які, обмежуючи свободу пересування, затримують розумовий ріст людей, а Лижин з досадою слухав ці міркування, дивився у вікна на кучугури, які намело на паркан, дивився на білий пил, що сповнював увесь видимий простір, на дерева, які шалено гнулися то вправо, то вліво, слухав виття та стуки і думав похмуро:

«Ну, яку тут можна вивести мораль? Хуртовина і більше нічого…»

Опівдні снідали, потім бродили по дому без мети, підходили до вікон.

«А Лєсницький лежить, — думав Лижин, дивлячись на вихори снігу, що кружляли несамовито на кучугурах. — Лєсницький лежить, поняті чекають»…

Розмовляли про погоду, про те, що хуртовина триває звичайно дві доби, рідко більше. О шостій годині обідали, потім грали в карти, співали, танцювали, нарешті, вечеряли. День минув, лягли спати.

Уночі перед ранком все заспокоїлося. Коли встали і подивилися у вікна, голі верби з своїми безсило опущеними гілками стояли зовсім непорушно, було хмарно, тихо, наче природі тепер було соромно за свій розгул, за безумні ночі і волю, яку вона дала своїм пристрастям. Коні, запряжені цугом, чекали біля ганку з п’ятої години ранку. Коли зовсім розвиднілось, лікар і слідчий вдягли свої шуби та валянки і, попрощавшись з господарем, вийшли.

Біля ганку поруч з кучером стояв знайомий цоцкай, Ілля Лошадін, без шапки, із старою шкіряною торбинкою через плече, ввесь у снігу; і обличчя було червоне, мокре від поту. Лакей, що вийшов посадовити гостей у сани і вкрити їм ноги, подивився на нього суворо й сказав:

— Чого ти тут стоїш, старий чорт? Геть звідси.

— Ваше високоблагородіє, люди непокояться… — заговорив Лошадін, посміхаючись наївно, на все обличчя ї видимо задоволений, що, нарешті, побачив тих, коро так довго чекав. — Люди дуже непокояться, діти плачуть. Думали, ваше благородіє, що ви знов до міста поїхали. Зробіть божеську ласку, благодійники наші…

Лікар і слідчий нічого не сказали, сіли в сани і поїхали в Сирню.