Випадок з практики

Професор одержав телеграму з фабрики Лялікових: його просили якнайшвидше приїхати. Була хвора дочка якоїсь пані Лялікової, як видно, власниці фабрики, і більш нічого не можна було зрозуміти з цієї довгої, безладно складеної телеграми. І професор сам не поїхав, а замість себе послав свого ординатора Корольова.

Треба було проїхати від Москви дві станції і потім кіньми версти чотири. По Корольова вислали на станцію тройку; кучер був у капелюсі з павиним пером і на всі запитання відповідав голосно, по-солдатськи: «Нікак нєт!» — «Точно так!» Був суботній вечір, заходило сонце. Від фабрики до станції юрбами йшли робітники і кланялися коням, якими їхав Корольов. І його захоплював вечір, і садиби, і дачі обабіч, і берези, і цей тихий настрій навкруги, коли, здавалося, разом з робітниками тепер, напередодні свята, збиралися відпочивати і поле, і ліс, і сонце, — відпочивати і, може, молитися…

Він народився і виріс у Москві, села не знав і фабриками ніколи не цікавився й не бував на них. Але йому траплялося читати про фабрики й бувати в гостях у фабрикантів і розмовляти з ними; і коли він бачив яку-небудь фабрику здаля або зблизька, то кожного разу думав про те, що ось зовні все тихо і спокійно, а всередині, мабуть, непрохідне неуцтво і тупий егоїзм хазяїв, нудна, нездорова праця робітників, чвари, горілка, нужа. І тепер, коли робітники шанобливо й лякливо відступалися з дороги перед коляскою, він у їхніх обличчях, кашкетах, у ході вгадував фізичну нечистоту, пияцтво, нервовість, розгубленість.

В’їхали у фабричні ворота. По обидва боки мигтіли будиночки робітників, жіночі обличчя, білизна і ковдри на ганках. «Бережись!» — гукав кучер, не стримуючи коней. Ось широкий двір без трави, на ньому п’ять величезних корпусів з димарями, один від одного віддалік, товарні склади, бараки, і на всьому якийсь сірий наліт, наче від пилу. То тут, то там, як оазиси в пустелі, жалюгідні садочки і зелені або червоні дахи будинків, де живе адміністрація. Кучер раптом осадив коней, і коляска зупинилася біля дому, пофарбованого наново в сірий колір; тут був палісадник з бузком, укритим пилом, і на жовтому ганку дуже тхнуло фарбою.

— Заходьте, пане доктор, — говорили жіночі голоси в сінях і в передпокої; і разом з цим чути було зітхання і шепіт. — Заходьте, насилу дочекались… чисте горе. Ось сюди, будь ласка.

Пані Лялікова, повна, літня дама, в чорній шовковій сукні з модними рукавами, але, якщо зважати на обличчя, проста, малограмотна, дивилася на лікаря з тривогою й не наважувалась подати йому руку, не сміла. Поряд з нею стояла особа з коротким волоссям в pince-nez, в строкатій, барвистій кофточці, худа і вже не молода. Прислуга називала її Христиною Дмитрівною, і Корольов догадався, що це гувернантка. Мабуть, їй, як найосвіченішій у домі, було доручено зустріти й прийняти лікаря, бо вона зараз-таки, кваплячись, почала викладати причини хвороби, з дрібними, настирливими подробицями, але не кажучи, хто хворий і в чому річ.

Лікар і гувернантка сиділи й говорили, а хазяйка стояла нерухомо біля дверей, чекаючи. З розмови Корольов зрозумів, що хворіє Ліза, дівчина двадцяти років, єдина дочка пані Лялікової, спадкоємниця; вона давно вже хворіла й лікувалася в різних докторів, а останньої ночі, з вечора до ранку, в неї було таке серцебиття, що всі в домі не спали; боялися, щоб не вмерла.

— Вона в нас, можна сказати, з малих літ була хворенька, — розказувала Христина Дмитрівна співучим голосом, раз у раз витираючи губи рукою. — Доктори кажуть — нерви, але коли вона була маленькою, доктори їй золотуху всередину загнали, то ось, думаю, може, від цього.

Пішли до хворої. Зовсім уже доросла, велика, доброго зросту, але негарна, схожа на матір, з такими самими маленькими очима і з широкою, надмірно розвиненою нижньою частиною обличчя, не причесана, вкрита до підборіддя, вона в першу хвилину справила на Корольова враження істоти нещасної, бідної, що її з жалощів пригріли тут і притулили, і не вірилося, що це була спадкоємниця п’яти величезних корпусів.

— А ми до вас, — почав Корольов, — прийшли вас лікувати. Здрастуйте.

Він назвав себе й потиснув її руку, — велику, холодну, негарну руку. Вона сіла і, як видно, давно вже звикнувши до лікарів, байдужа до того, що плечі і груди в неї були відкриті, дала себе вислухати.

— У мене серцебиття, — сказала вона. — Цілу ніч був такий жах… я мало не вмерла від жаху! Дайте мені чого-небудь.

— Дам, дам! Заспокойтесь.

Корольов оглянув її і знизав плечима.

— Серце як слід, — сказав він, — все зовсім добре, все гаразд. Нерви, мабуть, розладналися трошки, але це така звичайна річ. Припадок, треба гадати, вже скінчився, лягайте собі спати.

У цей час принесли в спальню лампу. Хвора примружилась на світло і раптом схопила голову руками й заридала. І враження істоти бідної й негарної раптом зникло, і Корольов уже не помічав ні маленьких очей, ні незграбно розвиненої нижньої частини обличчя; він бачив лагідний страдницький вираз, що був такий розумний і зворушливий, і вся вона здавалась йому стрункою, жіночною, простою, і хотілося вже заспокоїти її не ліками, не порадою, а простим ласкавим словом. Мати обняла її голову й пригорнула до себе. Скільки розпачу, скільки скорботи на обличчі в старої! Вона, мати, вигодувала, виростила дочку, не жаліла нічого, все життя віддала на те, щоб навчити її французької мови, танців, музики, запрошувала для неї десяток учителів, найкращих лікарів, тримала гувернантку, і тепер не розуміла, звідки ці сльози, навіщо стільки мук, не розуміла й розгублювалася, і в неї був винуватий, тривожний, розпачливий вираз, наче вона пропустила щось іще дуже важливе, чогось ще не зробила, когось ще не запросила, а кого — невідомо.

— Лізонько, ти знов… ти знов, — говорила вона, пригортаючи до себе дочку. — Рідна моя, голубонько, дитинко моя, скажи, що тобі? Пожалій мене, скажи.

Обидві гірко плакали. Корольов сів на край ліжка і взяв Лізу за руку.

— Годі вам, чи варто плакати? — сказав він лагідно. — На світі ж нема нічого такого, що заслуговувало б цих сліз! Ну, не будемо плакати, не треба цього…

А сам думав:

«Заміж би їй пора…»

— Наш фабричний лікар давав їй калі-броматі, — сказала гувернантка, — але їй від цього, я помічаю, тільки гірше. По-моєму, вже як давати їй від серця, то краплі… забула, як вони називаються… Конвалійні, чи що.

І знову почалися всякі подробиці. Вона перебивала лікаря, заважала йому говорити, і на обличчі в неї було написано старання, наче їй, як найосвіченішій жінці в домі, треба обов’язково вести безперервну розмову з лікарем і неодмінно про медицину.

Корольову стало нудно.

— Я не знаходжу нічого особливого, — сказав він, виходячи з спальні і звертаючись до матері. — Якщо вашу дочку лікував фабричний лікар, то нехай і далі лікує. Лікування досі було правильне, і я не бачу потреби міняти лікаря. Навіщо міняти? Хвороба така звичайна, нічого серйозного…

Він говорив не поспішаючи, надіваючи рукавички, а пані Лялікова стояла нерухомо й дивилася на нього заплаканими очима.

— До десятигодинного поїзда залишилося півгодини, — сказав він, — сподіваюсь, я не спізнюся.

— А ви не можете в нас залишитися? — спитала вона, і знову сльози потекли в неї по щоках. — Совісно вас турбувати, але зробіть таку ласку… ради бога, — казала вона півголосом, оглядаючись на двері, — переночуйте в нас. Вона в мене одна… єдина дочка… Налякала минулої ночі, опам’ятатися не можу… Не їдьте, бога ради…

Він хотів сказати їй, що в нього в Москві багато роботи, що дома його чекає сім’я; йому було важко пробути в чужому домі без потреби цілий вечір і цілу ніч, але він подивився на її обличчя, зітхнув і став мовчки скидати рукавички.

В залі і вітальні для нього засвітили всі лампи і свічки. Він сидів біля рояля і перегортав ноти, потім розглядав картини на стінах, портрети. На картинах, намальованих олійними фарбами, в золотих рамах, були краєвиди Криму, бурхливе море з корабликом, католицький чернець з чаркою, і все це сухе, зализане, бездарне… На портретах жодного гарного, цікавого обличчя, самі широкі вилиці, здивовані очі; у Лялікова, Лізиного батька, маленький лоб і самовдоволене обличчя, мундир мішком сидить на його великому непородистому тілі, на грудях медаль і знак Червоного хреста. Культура вбога, розкіш випадкова, не осмислена, незручна, як той мундир; підлоги дратують своїм блиском, дратує люстра, і пригадується чомусь оповідання про купця, який ходив до бані з медаллю на шиї…

З передпокою долинав шепіт, хтось тихо хропів. І раптом з двору почулися різкі, уривчасті металеві звуки, яких Корольов раніше ніколи не чув і яких не зрозумів тепер; вони озвалися в його душі дивно і неприємно.

«Здається, ні за що не залишився б тут жити»… — подумав він і знову взявся до нот.

— Доктор, просимо закусити! — покликала півголосом гувернантка.

Він пішов вечеряти. Стіл був великий, з безліччю закусок і вин, але вечеряло тільки двоє: він та Христина Дмитрівна. Вона пила мадеру, швидко їла й говорила, поглядаючи на нього крізь pince-nez:

— Робітники нами дуже задоволені. На фабриці в нас кожної зими спектаклі, самі робітники грають, ну, читання з проекційним ліхтарем, чудова чайна і, здається, чого вже. Вони до нас дуже прихильні, і коли дізналися, що Лізоньці погіршало, замовили молебень. Неосвічені, а теж почувають.

— Схоже на те, у вас у домі нема жодного мужчини, — сказав Корольов.

— Жодного. Петро Никанорович помер півтора року тому, і ми самі залишились. Так і живемо втрьох. Влітку тут, а взимку в Москві на Полянці. Я в них уже одинадцять років живу. Як своя.

На вечерю подавали чечугу, курячі котлети і компот; вина були дорогі, французькі.

— Ви, доктор, будь ласка, без церемонії, — говорила Христина Дмитрівна і їла, втираючи рота кулачком, і видно було, що вона жила тут зовсім розкішно. — Будь ласка, призволяйтесь.

Після вечері доктора відвели в кімнату, де для нього було приготовлено постіль. Та йому не хотілося спати, було душно і в кімнаті тхнуло фарбою;’ він надів пальто і вийшов.

Надворі було холоднувато; вже починало світати, і у вогкому повітрі виразно виступали всі п’ять корпусів з їх довгими димарями, бараки і склади. З нагоди свята не працювали, було у вікнах темно, і тільки в одному з корпусів горіло ще в печі, двоє вікон були багрові, і з димаря разом з димом часом вихоплювався вогонь. Далеко за двором кричали жаби і співав соловей.

Дивлячись на корпуси й на бараки, де спали робітники, він знову думав про те, про що думав завжди, коли бачив фабрики. Нехай спектаклі для робітників, проекційні ліхтарі, фабричні лікарі, різні поліпшення, та все ж робітники, яких він сьогодні зустрів по дорозі з станції, нічим не відрізняються з вигляду від тих робітників, яких він бачив давно, в дитинстві, коли ще не було фабричних спектаклів і поліпшень. Він, як медик, що правильно міркував про хронічні страждання, корінна причина яких була незрозуміла і невиліковна, і на фабрики дивився, як на непорозуміння, що його причина теж була неясна і неусувна; і всі поліпшення в житті фабричних він не вважав зайвими, але дорівнював їх до лікування невиліковних хвороб.

«Тут непорозуміння, звичайно… — думав він, дивлячись на багрові вікна. — Тисячі з півтори-дві фабричних працюють без відпочинку, в нездорових умовах, виробляючи поганий ситець, живуть надголодь і тільки подекуди в шинку витвережуються від цього кошмару; сотня людей наглядає за роботою і все життя цієї сотні йде на записування штрафів, на лайку, несправедливості, і тільки двоє-троє, так звані хазяї, користуються вигодами, хоч і зовсім не працюють і гидують поганим ситцем. Та які вигоди, як користуються ними? Лялікова і її дочка нещасні, на них жалко дивитися, живе собі на втіху тільки одна Христина Дмитрівна, літня, придуркувата дівчина в pince-nez. І виходить так, значить, що працюють усі ці п’ять корпусів і на східних ринках продається поганий ситець для того тільки, щоб Христина Дмитрівна могла їсти чечугу та пити мадеру.

Раптом почулися дивні звуки, ті самі, які Корольов чув перед вечерею. Коло одного з корпусів хтось бив у металічну дошку, бив і зразу ж затримував звук, отож виходили короткі, різкі, нечисті звуки, схожі на «дер… дер… дер…» Потім півхвилини тиші, і біля другого корпусу почулися звуки, такі самі уривчасті й неприємні, тільки вже нижчі, басові — «дрин… дрин… дрин…» Одинадцять раз. Як видно, це сторожі били одинадцяту годину.

Почулося біля третього корпусу: «жак… жак… жак…» І так коло всіх корпусів і потім за бараками та за ворітьми. І схоже було, начебто серед нічної тиші давало ці звуки саме страховище з багровими очима, сам диявол, який володів тут і хазяями, і робітниками, і обдурював і тих і других.

Корольов вийшов з двору в поле.

— Хто йде? — гукнули до нього біля воріт грубим голосом.

«Наче в острозі…» — подумав він і нічого не відповів.

Тут солов’ї і жаби були чутніші, почувалась травнева ніч. Зі станції долинав шум поїзда; співали десь сонні півні, але все ж ніч була тиха, світ спокійно спав. У полі» недалеко від фабрики, стояв зруб, тут було складено матеріал для будівлі. Корольов сів на дошки і думав далі:

«Добре почуває себе тут тільки одна гувернантка, і фабрика працює для її задоволення. Але це так здається, вона тут підставна особа. А головний, для кого тут усе робиться, — це диявол».

І він думав про диявола, в якого не вірив, і оглядався на двоє вікон, в яких світилося. Йому здавалося, що цими багровими очима дивився на нього сам диявол, та невідома сила, яка створила відносини між дужими і слабкими, цю грубу помилку, якої тепер нічим не виправиш. Треба, щоб дужий заважав жити слабкому, такий закон природи, але це зрозуміле і легко вкладається в думку тільки в газетній статті або в підручнику, а в тій каші, яку являє собою буденне життя, в плутанині всіх дрібниць, з яких зіткано людські відносини, це вже не закон, а логічна недоладність, коли і дужий, і слабкий однаково падають жертвою своїх взаємних відносин, мимоволі підкоряючись якійсь спрямовуючій силі, невідомій, сторонній для людини, силі, що стоїть поза життям. Так думав Корольов, сидячи на дошках, і помалу його опанував настрій, начебто ця невідома, таємнича сила справді була близько і дивилася. Тимчасом на сході дедалі блідішало, час минав швидко. П’ять корпусів і димарі на сірому фоні світанку, коли кругом не було ні душі, наче вимерло все, мали особливий вигляд, не такий, як удень: зовсім випало з пам’яті, що тут усередині парові двигуни, електрика, телефони, а якось усе думалося про будівлі на палях, про кам’яний вік, почувалася присутність грубої, несвідомої сили…

І знову почулося:

— Дер… дер… дер… дер…

Дванадцять раз. Потім тихо, тихо півхвилини і — лунає в другому кінці двору:

— Дрин… дрин… дрин…

«Страшенно неприємно!» — подумав Корольов.

— Жак… жак… — почулося в третьому місці уривчасто, різко, наче з досадою, — жак… жак…

І щоб пробити дванадцяту годину, потрібно було хвилин з чотири. Потім затихло; і знову таке враження, ніби вимерло все навкруги.

Корольов посидів ще трохи й вернувся в дім, але ще довго не лягав. У суміжних кімнатах шепотілися, чути було човгання туфель і босих ніг.

«Чи не знову з нею припадок?»—подумав Корольов.

Він вийшов, щоб глянути на хвору. В кімнатах було вже зовсім видно, і в залі на стіні й на підлозі тремтіло слабке сонячне світло, що пробилося сюди, крізь ранковий туман. Двері до кімнати Лізи були відчинені, і сама вона сиділа в кріслі біля постелі, в капоті, закутана в шаль, непричесана. Штори на вікнах були спущені.

— Як ви себе почуваєте? — спитав Корольов.

— Дякую вам.

Він помацав пульс, потім поправив їй волосся, що впало на лоб.

— Ви не спите, — сказав він. — Надворі прекрасна погода, весна, співають солов’ї, а ви сидите поночі і про щось думаєте.

Вона слухала й дивилася йому в обличчя; очі в неї були сумні, розумні, і було видно, що вона хоче щось сказати йому.

— Часто це з вами буває? — спитав він.

Вона поворушила губами й відповіла:

— Часто. Мені майже кожної ночі тяжко.

В цей час надворі сторожі почали бити другу годину* Почулося — «дер… дер…», і вона здригнулась.

— Вас непокоять ці стукоти?—спитав він.

— Не знаю. Мене тут усе непокоїть, — відповіла вона й задумалась. — Все непокоїть. У вашому голосі мені вчувається співчуття, мені з першого погляду на вас чомусь здалося, що з вами можна говорити про все.

— Говоріть, прошу вас.

— Я хочу сказати вам свою думку. Мені здається, що в мене не хвороба, а непокоюсь я і мені страшно, бо так склалося й інакше бути не може. Навіть найздоровша людина не може не непокоїтися, якщо в неї, наприклад, під вікном ходить розбійник. Мене часто лікують, — казала вона далі, дивлячись собі на коліна і усміхнулася соромливо, — я, звичайно, дуже вдячна і не заперечую користі лікування, але мені хотілося б поговорити не з лікарем, а з близькою людиною, з другом, який зрозумів би мене, переконав би мене, що я права чи неправа.

— Хіба у вас нема друзів? — спитав Корольов.

— Я самотня. У мене є мати, я люблю її, але все ж я самотня. Так життя склалося… Самотні багато читають, але мало говорять і мало чують, життя для них таємниче; вони містики і часто бачать диявола там, де його нема. Тамара в Лєрмонтова була самотня і бачила диявола.

— А ви багато читаєте?

— Багато. У мене ж весь час вільний, з ранку до вечора. Вдень читаю, а ночами — порожня голова, замість думок якісь тіні.

— Ви що-небудь бачите ночами? — спитав Корольов.

— Ні, але я почуваю…

Вона знов усміхнулась і підвела очі на лікаря й дивилася так журно, так розумно; і йому здавалося, що вона вірить йому, хоче говорити з ним щиро і що вона думає так само, як і він. Але вона мовчала і, можливо, чекала, чи не почне говорити він.

І він знав, що сказати їй; для нього було ясно, що їй треба якнайшвидше покинути п’ять корпусів і мільйон, якщо він у неї є, покинути цього диявола, який ночами дивиться; для нього було ясно також, що так думала й вона сама, і тільки чекала, щоб хто-небудь, кому вона ввірить, підтвердив це.

Але він не знав, як це сказати… Як? Засуджених людей соромляться питати, за що їх засуджено, так і дуже багатих людей ніяково буває питати, навіщо їм так багато грошей, чому вони так погано розпоряджаються своїм багатством, чому не кидають його, навіть коли бачать у ньому своє нещастя; і якщо починають розмову про це, то виходить вона звичайно соромлива, ніякова, довга.

«Як сказати? —роздумував Корольов. — Та й чи треба казати?»

І він сказав те, що хотів, не просто, а стороною:

— Ви в становищі власниці фабрики й багатої спадкоємниці невдоволені, не вірите в своє право і тепер ось не спите, це, звичайно, краще, ніж коли б ви були вдоволені, міцно спали і думали, що все гаразд. У вас поважне безсоння; як би там не було, воно є доброю ознакою. Справді, у батьків наших була б неможлива така розмова, як ось у нас тепер; ночами вони не розмовляли, а міцно спали, а ми, наше покоління, погано спимо, мучимось, багато говоримо і все думаємо, праві ми, чи ні. А для наших дітей або внуків питання це, — праві вони, чи ні, — буде вже розв’язано. їм буде видніше, ніж нам. Хороше буде життя років через п’ятдесят, жаль тільки, що ми не дотягнемо. Цікаво було б глянути.

— А що ж робитимуть діти і внуки? —спитала Ліза.

— Не знаю… Мабуть, покидають усе й підуть.

— Куди підуть?

— Куди?.. Та куди хоч, — сказав Корольов і засміявся. — Хіба мало куди можна піти хорошій, розумній людині.

Він глянув на годинник.

— Вже сонце зійшло, однак, — сказав він. — Вам пора спати. Роздягайтесь і спіть собі на здоров’я. Дуже радий, що познайомився з вами, — казав він, потискуючи їй руку. — Ви гарна, цікава людина. На добраніч!

Він пішов до себе й ліг спати.

Другого дня ранком, коли подали екіпаж, всі вийшли на ганок проводити його. Ліза була по-святковому в білому платті, з квіткою у волоссі, бліда, млосна; вона дивилася на нього, як учора, сумно й розумно, усміхалася, говорила і все з таким виразом, начебто хотіла сказати йому щось особливе, важливе, — тільки йому одному. Було чути, як співали жайворонки, як дзвонили до церкви. Вікна у фабричних корпусах весело сяяли, і, проїжджаючи через двір і потім дорогою до станції, Корольов уже не пам’ятав ні про робітників, ні про будівлі на палях, ні про диявола, а думав про той час, може, вже близький, коли життя буде таким самим ясним і радісним, як цей тихий, недільний ранок; і думав про те, як це приємно такого ранку, весною, їхати тройкою, в добрій колясці і грітися на сонечку.

1898