У бані
I
— Гей ти, фігуро! — крикнув товстий, білотілий пащ побачивши серед туману високого й худого чоловіка з ріденькою борідкою та з великим мідним хрестом на грудях. — Піддай-но пари!
— Я, ваше високородіє, не банщик, я цирульник. Не моє діло пару піддавати. Чи не скажете, з ласки вашої, кровососні баночки поставити?
Товстий пан погладив себе по багрових стегнах, подумав і сказав:
— Банки? А що ж, постав. Поспішати мені нікуди.
Цирульник збігав у передбанник за інструментом, і за якихось п’ять хвилин на грудях та спині в товстого пана вже темніло десять банок.
— Я вас пам’ятаю, ваше благородіє, — почав цирульник, ставлячи одинадцяту банку. — Ви в нас у ту суботу зволили банитися, і тоді-таки я ще вам мозолі зрізував. Я цирульник Михайло. Пам’ятаєте? Тоді ж іще зволили ви розпитувати мене про дівчат на відданні.
— Ага… То як же?
— Та воно… Говію я тепер, і гріх мені осуджувати, ваше благородіє, але не можу не висловити вам по совісті. Нехай мене бог простить за осуди мої, але відданиця тепер повелася все непутяща, нерозумна… Колись бувало відданиця хотіла вийти за чоловіка, котрий статечний, строгий, при капіталі, котрий усе обмислити може, за релігію пам’ятає, а теперішня ласиться на освіченість. Ти їй давай освіченого, а пана чиновника, чи кого там з купецтва і не показуй — засміє! Освіченість усяка буває… Інший освічений, звісно, до високого чину дослужиться, а другий весь вік у писарчуках просидить, поховати ні за що. Чи ж мало їх теперички таких? До нас сюди ходить один… освічений. Із телеграфістів… До всього дійшов, депеші видумувати може, а без мила миється. Дивитися жаль!
— Бідний, та чесний! — докотився з верхньої полиці хрипкий бас. — Такими людьми пишатися треба. Освіченість, поєднана з бідністю, свідчить про високі якості душі. Невіглас!
Михайло скоса подивився на верхню полицю… Там сидів б’ючи себе по животі віником, худий чоловік з кістлявими виступами по всьому тілу, що складався, здавалось, із самої тільки шкіри та з ребер. Обличчя його не було видно, бо все воно було покрите довгим волоссям, що звішувалось донизу. Видно було тільки двоє повних злоби та зневаги очей, що вп’ялися в Михайла.
— Із цих самих… із довговолосих! — моргнув оком Михайло. — 3 ідеями… Страх, скільки розплодилось тепереньки такого народу! Не переловиш усіх… Ач, патли розпустив, шкилет! Всяка християнська розмова йому противна, все одно як нечистому ладан. За освіченість вступився! Таких от і любить теперішня відданиця. Саме от таких, ваше високородіє! Хіба ж не гидко? Кличе мене восени до себе одна священикова дочка. — «Знайди, каже, мені, Мітель», — мене по домах Мітелем звуть, бо я дам завиваю, — «знайди, каже, мені, Мітель, жениха, щоб був із письменників». А в мене, на її щастя, був такий… Ходив він у трактир до Порфирія Ємельяновича та все лякав у газетах пропечатати. Підійде до нього слуга про гроші за горілку нагадати, а він зараз в ухо… «Як? З мене гроші? Та знаєш ти, хто я такий? Та знаєш ти, що я можу в газетах пропечатать, що ти душу загубив?» Миршавий такий, обідраний. Звабив я його попівськими грішми, показав панянки портрет і завів-таки. Костюмчик йому на прокат дістав… Не сподобався панянці! «Меланхолії, каже, на лиці мало». І сама не знає, якого їй дідька лисого треба.
— Це наклеп на пресу! — почувся хрипкий бас із тієї самої полиці. — Погань!
— Тобто я погань? Гм!.. Маєте щастя, пане, що я на цім тижні говію, а то б я вам за «погань» сказав би слово… Ви, значить, теж із письменників?
— Я хоч і не письменник, але не смій говорити про те, чого не розумієш. Многії були в Росії письменники і корисні для неї. Вони просвітили землю і за те саме повинні ми не із зневагою ставитися до них, а з честю. Говорю я про письменників як світських, так і про духовних.
— Духовні особи не стануть такими речами займатися!
— Тобі, невігласе, не зрозуміти! Димитрій Ростовський, Іннокентій Херсонський, Філарет Московський та прочі інші святителі церкви творіннями своїми доволі сприяли освіті.
Михайло глянув скоса на свого супротивника, покрутив головою й кахикнув.
— Ну, це вже ви щось теє, пане… — пробурмотів він, почухавши потилицю. — Щось умственне… Недурно на вас і волосся таке. Недурно! Ми все це дуже добре тямимо і зараз вам покажемо, який ви є чоловік. Нехай, ваше благородіє, баночки на вас постоять, а я зараз… Збігаю тільки…
Михайло, підсмикуючи на ходу мокрі штани та голосно чалапаючи босими ногами, вийшов у передбанник.
— Зараз вийде з бані довговолосий, — звернувся він до парубійка, що стояв за прилавком та продавав мило, — то ти той… Наглядай за ним. Народ баламутить… З ідеями… По Назара Захаровича збігати б…
— Ти скажи хлопчакам.
— Зараз вийде сюди довговолосий, — зашепотів Михайло, звертаючись до хлопчаків, що стояли біля одежі. — Народ баламутить. Наглядайте за ним та збігайте до хазяйки, щоб по Назара Захаровича послали — протокола списати. Слова усякі промовляє… З ідеями.
— Який же це довговолосий? — стривожились хлопчаки. — Тут ніхто з таких не роздягався. Усіх роздягалося шестеро. Тут ось два татарини, тут пан роздягся, тут із купців двоє, тут диякон… а більше нікого… Ти, видно, отця диякона за довговолосого маєш?
— Таке вигадаєте, чорти! Знаю, що кажу!
Михайло подивився на дияконове вбрання, поторкав рукою ряску й знизав плечима… На обличчі його розлилося повне нерозуміння.
— А який він із себе?
— Худенький такий, білобрисенький… Борідка маленька… Все кашляє.
— Гм!.. — пробурмотів Михайло. — Гм!.. Це я, виходить, духовну особу облаяв… Комісія отця Денисія! Ой гріх же! Ой гріх! А я ж говію, братіки! Як я тепер сповідатися буду, коли я духовну особу образив? Господи, прости мене, грішного. Піду перепрошувать…
Михайло почухав потилицю і, зробивши сумне обличчя, подався в баню. Отця диякона на верхній полиці вже не було. Він стояв нанизу біля кранів і, широко розставивши ноги, наливав собі в ряжку води.
— Отче дияконе! — звернувся до нього Михайло плачливим голосом. — Простіть мене, Христа ради, окаянного!
— За що таке?
Михайло тяжко зітхнув і вклонився дияконові в ноги.
— За те, що я подумав, що в вас у голові єсть ідеї!
II
— Дивуюсь я, як це ваша дочка, при всій своїй красі та невинній поведінці, не вийшла досі заміж, — сказав Никодим Єгорович Потичкін, злазячи на верхню полицю.
Никодим Єгорович був голий, як і кожна гола людина, але на його лисій голові був кашкет. Боячись приливу до голови та апоплексичного удару, він завжди парився в кашкеті. Його співбесідник, Макар Тарасович Пєшкін, маленький дідок із тонкими синіми ніжками, у відповідь на його питання знизав плечима й сказав:
— А через те вона не вийшла, що характером мене бог зобидив. Плохий я та тихий дуже, Никодиме Єгоровичу, а теперечки тихістю нічого не вдієш. Жених теперечки лютий, — з ним і обходитись треба відповідно.
— Тобто, як же лютий? З якого ви це боку?
— Розбещений жених… З ним як треба? Строгість потрібна, Никодиме Єгоровичу. Маніжитись із ним не випадає, Никодиме Єгоровичу. До мирового, в мордяку, по городовика послати — от як треба. Негодящий народ. Нікчемний народ.
Приятелі полягали поруч на верхній полиці і запрацювали віниками.
— Нікчемний… — казав далі Макар Тарасович. — Натерпівся я од них, каналій. Був би я характером солідніший трохи, моя Даша давно б уже заміж вийшла та діток би родила. Таке-то… Старих дівок тепер серед жіноцької статі, пане мій, коли на правду пішлося, половина на половину, п’ятдесят процентів. І вважайте, Никодиме Єгоровичу, кожна з отих самих дівок за молодих літ женихів мала. А через що, спитайте, не вийшла? З якої причини? А через те, що вдержати його, жениха отого, родителі не змогли, дали йому викрутитись.
— Це таки правда.
— Мужчина тепер розбещений, дурноголовий, вільнодум. Любить він, щоб то все на дурничку та з вигодою. Задаром він тобі й кроку не ступить. Ти йому приємність, а він з тебе таки гроші править. Ну, й жениться так само не без думок. Оженюся, мовляв, так грошики загребу. Це б іще нічого, де наше не пропадало, — їж, жери, бери мої гроші, тільки женися на моїй дитині, зроби таку ласку, а буває, що й з грошима наплачешся, натерпишся горя гіркого. Інший сватається-сватається, а заїхав по саме тпру, під вінець, то й круть назад, іншу йде сватати. Женихом добре бути, самий смак. І нагодують його, і напоять, і грошей у позику дадуть, — чим не життя? Ну, і корчить із себе жениха аж до старості літ, поки смерть — і женитися йому не треба. І лисий уже, як макогін, і сивий увесь, і коліна гнуться, а він усе жених. А то буває, що не женяться котрі через дурість… Дурний чоловік сам не зна, чого йому треба, ну, й перебирає: те йому не до вподоби, друге не до ладу. Ходить-ходить, сватається-сватається, а тоді раптом, ні сіло ні впало: — «Не можу, каже, і не бажаю». Та от, взяти для прикладу хоч пана Катавасова, першого Дашиного жениха. Учитель гімназії, титулярний теж радник… Науки всі вивчив, по-французькому, по-німецькому… математик, а придивись гарненько, йолоп виходить, дурний чоловік — та й годі. Ви спите, Никодиме Єгоровичу?
— Ні, чого б то? Це я очі заплющив від задоволення.
— Ну, от… Почав він коло моєї Даші ходити. А треба вам знати, Даші тоді й двадцяти годочків ще не було. Така була дівиця, що просто всім на диво. Фінік! Повнота, формалістика в тілі та інше. Статський радник Ціцеронов-Гравіанський — у духовному відомстві служить — на колінах повзав, щоб до нього за гувернантку пішла — не схотіла! Почав Катавасов до нас ходити. Ходить щодня і до півночі сидить, усе з нею про всякі там науки та фізики… Книжки їй носить, музику її слухає… Все більше на книжки налягає. А Даша моя сама вчена, книжки їй і зовсім не потрібні, пусте воно діло, а він — те прочитай, друге прочитай; набрид до смерті. Полюбив, бачу, її. І вона, видно, нічого. — «Не до вподоби, каже, він мені за те, що він, татусю, не військовий». Не військовий, а все-таки нічого собі. Чин є, благородний, ситий, непитущий — чого ж тут іще? Посватався. Благословили. Про придане не спитав навіть. Нічичирк… Мовби не чоловік він, а дух безтілесний, і без приданого може. Призначили й день, коли до вінця. І що б ви думали? Га? За три дні перед весіллям приходить до мене в крамницю цей самий Катавасов. Очі червоні, обличчя бліде, мовби з ляку, увесь дрижить. Що таке? — «Вибачайте, каже, Макаре Тарасовичу, але я женитись на Дар’ї Макарівні не можу. Я, каже, помилився. Я, каже, до уваги взявши молодість її квітучу та наївність, думав знайти в ній ґрунт, так би мовити, свіжість, каже, душевну, а вона вже встигла набути нахилів, каже. Схильна вона, каже, до марного блиску, не знає праці, з молоком матерним всмоктала…» І не пригадаю, що вона там всмоктала… Говорить, а сам плаче. А я? Я, пане мій, вилаявся тільки, відпустив його. І до мирового не ходив, і начальству на нього скарги не подав, і по місту сорому не наробив. Коли б пішов я був до мирового, так либонь налякався б таки сорому, оженився б. Начальство не подивилося б либонь, що вона там всмоктала. Коли збаламутив дівку, то й женись. Купець, он, Клякін — чули? — дарма, що мужик, а диви-но ти, яку штукерію теє-то… У нього жених теж був зноровився, у приданому помітив щось буцімто не те, так він, Клякін отой, завів його в комірчину, заперся, вийняв, знаєте, з кишені великий револьвер, з кулями, набитий, як повинно бути, та й каже: «Побожись, каже, перед образом, що оженишся, а то, каже, зразу вб’ю, падлюко ти така. Зразу!» Побожився й оженився голубчик. От бачите. А я б так не міг. І битися навіть не того… Побачив мою Дашу чиновник консисторський, хохол Брюзденко. Теж із духовного відомства. Побачив і закохався. Ходить за нею, червоний, як рак, бурмоче всякі слова, і з рота у нього пашить полум’я. Вдень у нас сидить, а вночі попід вікнами ходить. І Даша його полюбила. Очі його хохлацькі їй сподобались. У них, каже, вогонь і чорна ніч. Ходив-ходив хохол і посватався. Даша, можна сказати, захоплена і щаслива, згоду свою дала. — «Я, каже, татусю, розумію, не військовий це, та все ж із духовного відомства, а це все одно, що інтендантство, і через те я його дуже люблю». Дівиця, а теж, диви, розбирається нині: інтендантство! Оглянув хохол придане, поторгувався зо мною і тільки носом покрутив — на все згоден, аби тільки весілля мерщій; але того самого дня, як заручини мали бути, подивився на гостей, та як схопиться за голову: «Ой, людоньки, каже, скільки у них рідні! Не згоден! Не можу! Не бажаю!» І пішов, і пішов… Я вже і так, і сяк… Чи ти, кажу, ваше високородіє, з глузду з’їхав, чи що? Адже більше честі, коли рідні багато! Не дає згоди! Взяв шапку та тільки його й бачили.
Був і такий випадок. Посватав мою Дашу лісничий Аляляєв. Полюбив її за розум і поведінку… Ну, й Даша його полюбила. Вдача його поміркована була їй до вподоби. Людина була з нього й справді хороша, благородна. Посватався і все, такечки, не хапаючись. Придане все до ниточки обдивився, всі скрині перетрусив. Матрьону вилаяв за те, що салопа од молі не вберегла. І мені реєстрик свого майна приставив. Благородний чоловік, гріх про нього що лихе сказати. Подобався він мені, признатися, надзвичайно. Торгувався він зо мною два місяці. Я йому вісім тисяч даю, а він править вісім з половиною. Торгувались-торгувались; сядемо бувало чай пити, вип’ємо по п’ятнадцять склянок, і все торгуємось. Я йому двісті накинув — не хоче! Так і розійшлися за триста карбованців. Ішов бідний і плакав… Дуже вже любив Дашу! Лаю тепер себе, грішний чоловік, істинно лаю. Що було б віддать йому триста, а чи настрахати, на все місто сорому наробити, а чи завести б у темну кімнату та в мордяку. Прогадав я, бачу тепер, що прогадав, дурня зваляв. Нічого не вдієш, Никодиме Єгоровичу: характер у мене тихий!
— Плохі дуже. Це так. Ну, я піду, пора… Голова тяжка стала…
Никодим Єгорович наостанку вдарив себе віником і спустився наниз. Макар Тарасович зітхнув і ще старанніше замахав віником.
1885