Капітанський мундир

Сонце, сходячи, хмурилося на повітове місто, півні ще тільки потягалися, а тимчасом у шинку дядька Рилкіна були вже одвідувачі. Їх було троє: кравець Меркулов, городовий Жратва і казначейський розсильний Смєхунов. Всі троє були напідпитку.

— Не кажи! І не кажи! — говорив Меркулов, тримаючи городового за гудзик. — Чин цивільного відомства, якщо взяти котрого вищого, в кравецькому розумінні завжди втре носа генералові. Взяти теперечки хоч камергера… Що це за людина? Якого звання? А ти лічи… Чотири аршини сукна найкращого фабрики Прюнделя з синами, гудзики, золотий комір, штани білі з золотим лампасом, всі груди в золоті, на комірі, на рукавах і на хлястиках блиск! Теперечки якщо шити на панів гофмейстерів, шталмейстерів, церемоніймейстерів та інших міністерій… Ти як розумієш? Пам’ятаю ото, шили ми на гофмейстера графа Андрія Семеновича Вонляревського. Мундир — не підходь! Берешся за нього руками, а в жилках пульса — цик! цик! Справжні пани, якщо шиють, то не смій їх турбувати. Зняв мірку і ший, а ходити примірювати та прифасонюватися ніяк неможливо. Якщо ти путящий кравець, то зразу ж по мірці зроби… З дзвіниці стрибни, в чоботи попади — он як! А коло нас був, братіку ти мій, як тепер пам’ятаю, жандармський корпус… Хазяїн наш, Осип Якович, і вибирав з жандармів, котрі підходящі, щоб замовцеві під тулуб підходили, для примірки. Ну, ото саме… вибрали ми, братіку ти мій, для графського мундира одного підходящого жандармика. Покликали… Надягай, пико, і почувай! Потіха! Надягнув він, ото саме, мундир теперечки, поглянув на груди — і що ж! Зомлів, знаєш, затремтів, без пам’яті…

— А на справників шили? — спитав Сміхунов.

— Ото ще, велика птиця! В Петербурзі справників тих, як собак нерізаних… Тут перед ними шапку скидають, а там — «набік, чого преш!» Шили ми на панів військових та на осіб перших чотирьох класів. Особи різні бувають… Якщо ти, скажімо, п’ятого класу, то ти — дріб’язок… Приходь через тиждень і все готове — бо, окрім коміра і нарукавників, нічого… А якщо котрий четвертого класу, або третього, або, скажімо, другого, тут уже хазяїн всім у зуби, і біжи в жандармський корпус. Шили ми якось, братіку ти мій, на перського консула. Нашили ми йому на грудях та на спині золотих кренделів на півтори тисячі. Думали, що не віддасть; аж ні, заплатив… У Петербурзі навіть у татарів благородство є…

Довго розповідав Меркулов. О дев’ятій годині він, під впливом спогадів, заплакав і почав гірко нарікати на долю, що загнала його в городисько, де повно самих тільки купців та міщан. Городовий одвів уже двох до поліції, розсильний ходив два рази на пошту і до казначейства і знову приходив, а він усе скаржився. Опівдні він стояв перед дячком, бив себе кулаком у груди і нарікав:

— Не бажаю я на хамів шити! Не згоден! У Петербурзі я особисто на барона Шпуцеля і на панів офіцерів шив! Одійди від мене, довгопола кутя, щоб я тебе не бачив своїми очима! Одійди!

— Заноситесь ви високо, Трифоне Пантелейовичу, — переконував кравця дячок. — Ви хоч і артист у своєму цеху, але бога і релігію не повинні забувати. Арій занісся, наче як ви, і помер ганебною смертю. Ой, помрете й ви.

— І помру! Хай краще помру, ніж сіряки шити!

— Мій анафема тут? — почувся раптом за дверима жіночий голос, і до шинку увійшла дружина Меркулова Аксінія, літня жінка з підсуканими рукавами і перетягнутим животом. — Де він, ідол? — оглянула вона обуреним поглядом відвідувачів. — Іди додому, щоб тебе розірвало, там тебе якийсь офіцер питає.

— Який офіцер? — здивувався Меркулов.

— А біс його знає! Каже, замовляти прийшов.

Меркулов почухав всіма п’ятьма свого великого носа, що він робив кожного разу, коли хотів виявити надмірне здивування і пробурмотів:

— Блекоти, бабо, об’їлася… П’ятнадцять років не бачив особи благородної і раптом ниньки, у пісний день — офіцер з замовленням! Гм!.. Піти подивитись…

Меркулов вийшов з шинку і, спотикаючись, поплентався додому… Жінка не обдурила його. Коло порога своєї хати він побачив капітана Урчаєва, діловода місцевого військового начальника.

— Де це ти шалаєшся? — зустрів його капітан. — Цілу годину чекаю… Можеш мені мундир пошити?

— Ваше благор… Господи! — забурмотів Меркулов, захлинаючись і зриваючи із своєї голови шапку разом із жмутком волосся. — Ваше благородіє! Та хіба вперше мені оце саме? Ах, господи! На барона Шпуцеля шив… Едуарда Карловича… пан підпоручик Зембулатов ще й досі мені десять карбованців винен. Ах! Жінко, та дай же його благородію стільчика, побий мене бог… Звелите мірочку зняти, чи дозволите шити на око?

— Ну… Твоє сукно і щоб через тиждень було готове… Скільки візьмеш?

— Змилуйтесь, ваше благородіє… Що ви, — усміхнувся Меркулов. — Я не купець який-небудь. Ми ж розуміємо, як з панами… Коли на консула перського шили, і то без слів…

Знявши з капітана мірку і провівши його, Меркулов цілу годину стояв посеред хати і з отупінням дивився на жінку. Йому не вірилося…

— Отака ж бо, скажи, будь ласка, оказія! — пробурчав він нарешті. — Де ж я грошей візьму на сукно? Аксінья, дай-но, братіку ти мій, мені в кредит ті гроші, що за корову виручили!

Аксінья показала йому дулю й плюнула. Трохи згодом вона орудувала кочергою, била на чоловіковій голові горшки, тягала його за бороду, вибігала на вулицю і кричала: «Рятуйте, хто в бога вірує! Убив!..» та ні до чого не привели ці протести. Другого ранку вона лежала в ліжку і ховала від підмайстрів свої синяки, а Меркулов ходив по крамницях і, лаючися з купцями, вибирав підхоже сукно.

Для кравця настала нова ера. Прокидаючись уранці і обводячи мутними очима свій маленький світ, він уже не плював розлючено… А що найдивовижніше, він покинув ходити в шинок і взявся до роботи. Тихо помолившись, він надівав великі стальні окуляри, хмурився і священнодійно розкладав на столі сукно.

Через тиждень мундир був готовий. Випрасувавши його, Меркулов вийшов на вулицю, почепив на тин і взявся чистити; зніме пушинку, відійде на сажень, мружиться довго на мундир і знову зніме пушинку — і отак години зо дві.

— Біда з цими панами! — говорив він прохожим. — Нема вже більше мені змоги, замучився! Освічені, делікатні — піди-но догоди.

Другого дня після чистки Меркулов намастив голову оливою, причесався, загорнув мундир у новий коленкор і подався до капітана.

— Ніколи мені з тобою, йолопом, розмовляти! — зупиняв він кожного зустрічного. — Хіба не бачиш, що мундир до капітана несу?

Через півгодини він повернувся од капітана.

— З получкою вас, Трифоне Пантелейовичу! — зустріла його Аксінья, широко усміхаючись і засоромившись.

— Ну, і дурна! — відповів її чоловік. — Та хіба справжні пани платять зразу? Це ж не купець який-небудь — узяв та так тобі й вивалив! Дурна…

Два дні Меркулов лежав на печі, не пив, не їв, і віддавався почуттю самозадоволення, точнісінько як Геркулес по завершенні всіх своїх подвигів. На третій день він пішов за грішми.

— Їх благородіє встали? — прошепотів він, вповзаючи в передпокій і звертаючись до денщика.

І діставши негативну відповідь, він став стовпом біля одвірка й почав чекати.

— Жени в шию! Скажи, що в суботу! — почув він після досить довгого очікування капітанове хрипіння.

Те ж саме почув він у суботу, в одну, потім у другу… Цілий місяць ходив він до капітана, висиджував довгі години в передпокої і, замість грошей, діставав запрошення забиратися до біса і прийти в суботу. Та він не журився, не нарікав, а навпаки… Він навіть поповнішав. Йому подобалося довге очікування в передпокої, «жени в шию» звучало в його вухах солодкою мелодією.

— Одразу впізнаєш благородного! — захоплювався він щоразу, повертаючись від капітана додому. — В нас у Пітері всі такі були…

До кінця днів своїх погодився б Меркулов ходити до капітана й чекати в передпокої, якби не Аксінья, що вимагала назад гроші, виручені за корову.

— Приніс гроші? — зустрічала вона його кожного разу. — Ні? Що ж ти зо мною робиш, пес лютий? Га?.. Митько, де кочерга?

Одного разу під вечір Меркулов ішов з ринку і ніс на спині мішок з вугіллям. За ним поспішала Аксінья.

— Буде вже тобі дома на горіхи! Зажди! — бурмотіла вона, думаючи про гроші, виручені за корову.

Раптом Меркулов спинився, як укопаний, і радісно скрикнув. З трактиру «Веселощі», повз який вони йшли, прожогом вибіг якийсь пан у циліндрі, з червоним обличчям і п’яними очима. За ним гнався капітан Урчаєв з києм у руці, без шапки, розхристаний, розкуйовджений. Новий мундир його був весь у крейді, один погон дивився кудись убік.

— Я примушу тебе грати, шулер! — кричав капітан, несамовито махаючи києм і витираючи з лоба піт. — Я навчу тебе, протобестія, як грати з порядними людьми!

— Подивись-но, дурна! — зашепотів Меркулов, штовхаючи жінку під лікоть і хихикаючи. — Зразу видно благородного. Купець, коли щось пошиє на своє мужицьке рило, то й зносу нема, років з десять тягає, а цей уже пошарпав мундир! Хоч новий ший!

— Піди попроси в нього грошей! — сказала Аксінья. — Піди!

— Та що ти, дурна! На вулиці? Ні-ні…

Як не опирався Меркулов, але жінка примусила його підійти до розлюченого капітана і заговорити про гроші.

— Геть! — відповів йому капітан. — Ти мені набрид.

— Я, ваше благородіє, розумію… Я нічого… та жінка… нерозумне створіння… Самі знаєте, який розум у голові в їхнього бабського звання…

— Ти мені набрид, кажуть тобі! — заревів капітан, витріщивши на нього п’яні, каламутні очі. — Геть!

— Розумію, ваше благородіє! Але я щодо баби, бо звольте знати, гроші оті коров’ячі… Батюшці Іуді корову продали…

— А-а-а… ти ще розмовляєш, тля!

Капітан розмахнувся і — трах! З спини Меркулова посипалося вугілля, з очей — іскри, з рук випала шапка… Аксінья обімліла. З хвилину стояла вона нерухомо, як Лотова дружина, обернена на соляний стовп, потім зайшла вперед і боязко глянула чоловікові в обличчя… На її великий подив, на обличчі Меркулова плавала блаженна усмішка, на усміхнених очах блищали сльози…

— Зразу видно справжніх панів! — бурмотів він. — Люди делікатні, освічені… Точнісінько, бувало… по самому цьому місці коли носив шубу до барона Шпуцеля, Едуарда Карловича… Розмахнулись і — трах! І пан підпоручик Зембулатов теж… Прийшов до них, а вони скочили і щосили… Ех, минув, жінко, мій час! Не розумієш ти нічого! Минув мій час!

Меркулов махнув рукою і, зібравши вугілля, поплентався додому.

1885