Коняче прізвище

У відставного генерал-майора Булдєєва розболілися зуби. Він полоскав рота горілкою, коньяком, прикладав до болючого зуба тютюновий кіпоть, опій, скипидар, гас, мастив щоку йодом, в ухах у нього була вата, намочена в спирті, але все це або не допомагало, або викликало нудоту. Приїздив лікар. Він поколупав у зубі, приписав хіни, але й це не допомогло. На пропозицію вирвати болючий зуб генерал одповів відмовою. Всі домашні, — дружина, діти, слуги, навіть кухарчук Петька пропонували кожний свої ліки. Між іншим, і прикажчик Булдєєва Іван Овсійович прийшов до нього й порадив полікуватися замовою.

— Тут, у нашому повіті, ваше превосходительство, — сказав він, — літ десять тому служив акцизний, Яків Васильович. Замовляв зуби — перший сорт. Було одвернеться до вікна, пошепче, поплює і як рукою! Силу йому таку дано…

— Де ж він тепер?

— А після того, як його з акцизних звільнили, в Саратові в тещі живе. Тепер тільки зубами й годується. Коли в котрої людини заболить зуб, то й ідуть до нього, допомагає. Тамтешніх саратовських удома в себе лікує, а котрі єсть з інших міст, то по телеграфу. Надішліть йому, ваше превосходительство, депешу, що, мовляв, так і так… у раба божого Олексія зуби болять, прошу вилікувати. А гроші за лікування поштою надішлете.

— Дурниці! Шарлатанство!

— А ви спробуйте, ваше превосходительство. До горілки дуже охочий, живе не з дружиною, а з німкенею, лайливець, але, можна сказати, чудодійна людина!

— Надішли, Альошо! — почала благати генеральша. — Ти от не віриш у замови, а я на собі пересвідчилася. Хоча ти й не віриш, а чому не надіслати? Руки ж од цього не повідпадають.

— Ну, гаразд, — погодився Булдєєв. — Тут не тільки до акцизного, і до чорта депешу пошлеш. Ох! Сили моєї нема! Ну, де твій акцизний живе? Як до нього писати?

Генерал сів за стіл і взяв перо в руки.

— Його в Саратові кожний собака знає, — сказав прикажчик. — Звольте писати, ваше превосходительство, в місто Саратов, значить… Його благородію панові Якову Васильовичу… Васильовичу…

— Ну?

— Васильовичу… Якову Васильовичу… а на прізвище… А прізвище я от і забув! Васильовичу… Чорт! Як же його на прізвище? Допіру, як сюди йшов, пам’ятав… Стривайте…

Іван Овсійович підвів очі до стелі й заворушив губами. Булдєєв і генеральша нетерпляче чекали.

— Ну, що ж? Швидше думай!

— Зараз… Васильовичу… Якову Васильовичу… Забув! Таке ще немудряще прізвище… ніби якесь коняче… Кобилін? Ні, не Кобилін. Стривайте… Жеребцов хіба? Ні, і не Жеребцов. Пам’ятаю, прізвище коняче, а яке — із голови вибило…

— Жереб’ятников?

— Ні, ні. Стривайте… Кобиліцин… Кобилятников… Кобельов…

— Це вже собаче, а не коняче. Жеребчиков?

— Ні. і не Жеребчиков… Лошадінін… Лошаков… Жеребкін… Все не те!

— Ну, то як же я йому писатиму? Ти подумай!

— Хвилинку. Лошадкін… Кобилкін… Корінний…

— Корінников? — запитала генеральша.

— Ні, ні. Пристяжкін… Ні, не те! Забув!

— Так чого ж ти, чорти б тебе взяли, з порадами лізеш, коли забув? — розгнівався генерал. — Геть звідси!

Іван Овсійович не поспішаючи вийшов, а генерал ухопив себе за щоку й заходив по кімнатах.

— Ой, батечку! — кричав він. — Ой, матінко! Ой, світу білого не бачу!

Прикажчик вийшов у садок і, звівши до неба очі, почав пригадувати прізвище акцизного.

— Жеребчиков… Жеребковський… Жеребенко… Ні, не те! Лошадинський… Лошадевич… Жеребкович… Кобилянський…

Трохи згодом його покликали до панів.

— Пригадав? — спитав генерал.

— Ні, не пригадав, ваше превосходительство.

— Може, Конявський? Лошадников? Ні?

І в домі всі навперебій почали вигадувати прізвища. Перебрали всі віки, статі й породи коней, пригадали гриву, копита, збрую… В домі, в садку, в людській, в кухні люди ходили з кутка в куток і, чухаючи лоби, шукали прізвище…

Прикажчика весь час кликали в горниці.

— Табунов? — питалися в нього. — Копитін? — Жеребовський?

— Ні, не так, — одповідав Іван Овсійович і, звівши догори очі, думав далі вголос, — Коненко… Конченко… Жеребєєв… Кобилєєв…

— Тату! — кричали з дитячої. — Тройкін! Уздечкін! Збудоражилася вся садиба. Нетерплячий, замучений генерал пообіцяв дати п’ять карбованців тому, хто пригадає справжнє прізвище, і за Іваном Овсійовичем почали ходити цілими юрбами…

— Гнєдов! — говорили йому. — Рисистий! Лошадицький!

Але настав вечір, а прізвища ще не було знайдено. Так і спати полягали, не пославши телеграми.

Генерал не спав цілу ніч, ходив із кутка в куток і стогнав… О третій годині ранку він вийшов із дому і постукав у вікно до прикажчика.

— Чи не Меринов? — спитав він плачливим голосом.

— Ні, не Меринов, ваше превосходительство, — відповів Іван Овсійович і винувато зітхнув.

— Та, може, прізвище не коняче, а якесь інше?

— Істинне слово, ваше превосходительство, коняче… Це я дуже добре пам’ятаю.

— Ну й який ти, братіку, безпам’ятний… Для мене тепер це прізвище дорожче, здається, за все на світі. Замучився!

Вранці генерал знову послав по лікаря.

— Хай рве! — вирішив він. — Нема більше сили терпіти…

Приїхав лікар і вирвав болючий зуб. Біль ущух одразу ж, і генерал заспокоївся. Зробивши свою справу і діставши, що слід, за труди, лікар сів у бричку і поїхав додому. За ворітьми в полі він зустрів Івана Овсійовича… Прикажчик стояв при дорозі і, дивлячись уважно собі під ноги, про щось думав. Судячи із зморщок на його лобі і з виразу очей, думки в нього були напружені, нестерпні…

— Буланов… Черезсідельников… — бурмотів він. — Засупонін… Лошадський…

— Іване Овсійовичу! — звернувся до нього лікар. — Чи не можу я, голубе, купити у вас чвертей із п’ять вівса? Мені продають наші мужички овес, та дуже вже поганий…

Іван Овсійович тупо глянув на лікаря, якось дико посміхнувся і, не сказавши у відповідь і слова, сплеснув руками і помчав у садибу так швидко, ніби за ним гнався скажений собака.

— Пригадав, ваше превосходительство! — закричав він радісно, не своїм голосом, влітаючи в кабінет до генерала. — Пригадав, дай бог здоров’я лікареві! Овсов! Овсов прізвище акцизного! Овсов, ваше превосходительство! Надсилайте депешу Овсову!

— Ось тобі! — сказав генерал з презирством і скрутив йому під самий ніс дві дулі. — Не треба мені тепер твого конячого прізвища! Ось тобі!

1885