Єгер

Пекучий і задушний полудень. На небі ні хмаринки… Спалена сонцем трава дивиться сумно, безнадійно: хоч і буде дощ, але вже не зеленіти їй… Ліс стоїть мовчки, нерухомо, ніби вдивляється кудись своїми верхівками або чекає чогось.

Краєм просіки, ліниво, перевалюючись, чвалає високий, вузькоплечий чоловік років сорока, в червоній сорочці, латаних, панських штанях і у великих чоботях. Плететься він дорогою. Праворуч зеленіє просіка, ліворуч, до самого обрію, тягнеться золотисте море достиглого жита… Він червоний і спітнілий. На його гарній білявій голові хвацько сидить білий картузик з прямим, жокейським козирком, очевидно, подарунок від щедрот якогось панича. Через плече перекинутий ягдташ, в якому лежить зім’ятий півень- тетерев. Чоловік тримає в руках двостволку із зведеними курками і мружить очі на свого старого, худого пса, який біжить попереду і обнюхує чагарник. Навкруги тихо, ні звука… Усе живе поховалося від спеки.

— Єгоре Власовичу! — чує раптом мисливець тихий голос.

Він здригається і, оглядівшись, хмурить брови. Біля нього, ніби із землі вирісши, стоїть блідолиця жінка років тридцяти, з серпом у руці. Вона намагається зазирнути йому в обличчя і соромливо усміхається.

— А, це ти, Пелагеє! — каже мисливець, зупиняючись і помалу спускаючи курки. — Гм!.. Як же це ти сюди потрапила?

— Тут з нашого села жінки працюють, так от і я з ними… В робітницях, Єгоре Власовичу.

— Так… — мимрить Єгор Власович і повільно йде далі. Пелагея за ним. Проходять мовчки кроків з двадцять.

— Давно вже я вас не бачила, Єгоре Власовичу… — каже Пелагея, ніжно дивлячись, як рухаються плечі й лопатки мисливця. — Як заходили ви на Великдень у нашу хату води напитися, так з того часу вас і не бачили… На Великдень на хвилинку зайшли, та й то бозна як… у п’яному вигляді… Полаяли, побили й пішли… Вже я чекала, чекала… очі всі видивила, вас чекаючи… Ех, Єгоре Власовичу, Єгоре Власовичу! Хоч би разок зайшли!

— Що ж мені ото в тебе робити?

— Воно, звичайно, робити нема чого, та так… все ж таки хазяйство… Подивитися, як і що… Ви хазяїн… Ач, тетерочку підстрелили, Єгоре Власовичу! Та ви б сіли, відпочили…

Говорячи все це, Пелагея сміється, як дурненька, і позирає знизу на обличчя Єгора… Від обличчя її так і пашить щастям…

— Посидіти? Гаразд… — говорить байдужим тоном Єгор і вибирає містечко між двома ростучими ялинками. — Що ж ти стоїш? Сідай і ти!

Пелагея сідає віддалік на пригріві і, соромлячись своєї радості, затуляє рукою усміхнений рот. Хвилини дві минають у мовчанні.

— Хоч би разочок зайшли, — каже тихо Пелагея.

— Чого? — зітхає Єгор, знімаючи свій картузик і витираючи рукавом червоний лоб. — Немає ніякої потреби. Зайти на годину-другу — тяганина сама, тільки тебе збаламутиш, а постійно жити в селі — душа не терпить… Сама знаєш, людина я балувана… Мені щоб і ліжко було, і чай добрий, і розмови делікатні… щоб усі ступені мені були, а в тебе там, на селі, бідність, кіптява… Я й дня не виживу. Коли б указ такий, скажімо, вийшов, щоб безпремінно мені в тебе жити, то я б або хату спалив, або руки б на себе наклав. Змалку в мені це баловство сидить, нічого не вдієш.

— Теперечки ви де живете?

— У пана, Дмитра Івановича, мисливцем. Для його столу дичину доставляю, а більше так… для приємності мене держить.

— Не статечна ваша справа, Єгоре Власовичу… Для людей це баловство, а у вас воно немовби як і ремесло… заняття справжнє…

— Не розумієш ти, дурна, — говорить Єгор, мрійно дивлячись на небо. — Ти зроду не розуміла і вік тобі не зрозуміти, що я за людина. По-твоєму, я навіжена, заблудла людина, а котрий розуміє, для того я щонайкращий стрілець у всьому повіті. Пани це відчувають і навіть у журналі про мене друкували. Жодна людина не зрівняється зі мною в мисливській справі… А що я вашим сільським заняттям гребую, так це не через баловство, не з гордощів. З самого дитинства, знаєш, я окрім рушниці й собак ніякого заняття не знав. Рушницю відберуть, я за вудочку, вудочку відберуть, я руками промишляю. Ну, і кіньми баришував, по ярмарках ганяв, коли гроші водилися, ти ж сама знаєш, що як записався який мужик в мисливці або в конярі, то прощай соха. Коли сяде в людину вільний дух, то нічим його не виколупаєш. Так само як який пан піде в ахтери або по інших яких витівках, то не бути йому ні в чиновниках, ні в поміщиках. Ти баба, не розумієш, а це розуміти треба.

— Я розумію, Єгоре Власовичу.

— Виходить, не розумієш, коли плакати збираєшся…

— Я… я не плачу… — говорить Пелагея, одвертаючись. — Гріх, Єгоре Власовичу! Хоч би деньок зі мною, нещасною, пожили. Вже дванадцять років, як я за вас вийшла, а… а проміж нас ні разу любові не було!.. Я… я не плачу…

— Любові… — бурмоче Єгор, почісуючи руку. — Ніякої любові не може бути. Сама тільки слава, що ми чоловік і жінка, а хіба це так і є? Я для тебе єсть дика людина, ти для мене проста баба, не тумяща. Хіба ж ми пара? Я вільний, балуваний, гулящий, а ти наймичка, лапотниця, в бруді живеш, спини не розгинаєш. Про себе я так розумію, що я по мисливській справі перша людина, а ти з жалем на мене дивишся… Де ж тут пара?

— Адже ж вінчані, Єгоре Власовичу! — схлипує Пелагея.

— Не по волі вінчані… Хіба забула? Графові Сергію Павловичу дякуй… і собі. Граф із заздрощів, що я краще за нього стріляю, місяць цілий вином мене споював, а п’яного не то що перевінчать лише, а й в іншу віру навернути можна. Взяв і, щоб помститися, п’яного з тобою одружив… Єгеря з скотаркою! Ти бачила, що я п’яний, навіщо виходила? Не кріпачка ж, могла супротив піти! Воно, звісно, скотарці щастя за єгеря вийти, та ж треба розум мати. Ну, ось тепер і мучся, плач. Графу смішки, а ти плач… бийся об стіну…

Настає мовчання. Над просікою пролітають три дикі качки. Єгор дивиться на них і проводжає їх очима доти, поки вони, перетворившись на три ледве помітні цяточки, не опускаються далеко за лісом.

— Чим живеш? — питає він, переводячи очі з качок на Пелагею.

— Теперечки на роботу ходжу, а взимку дитятко з виховного будинку беру, годую соскою. Півтора карбованці в місяць дають.

— Так…

Знову мовчання. З вижатої смуги лине тиха пісня, яка обривається на самому початку. Жарко співати…

— Кажуть, що ви Килині нову хату поставили, — говорить Пелагея.

Єгор мовчить.

— Виходить, вона вам до серця…

— Щастя вже твоє таке, доля! — говорить мисливець, потягаючись. — Терпи, сирота. Одначе прощавай, забалакався… На вечір мені в Болтово встигнути треба…

Єгор підводиться, потягається, перекидає рушницю через плече. Пелагея встає.

— А коли ж на село прийдете? — питає вона тихо.

— Нема чого. Тверезий ніколи не прийду, а від п’яного тобі мало користі. Злостюсь я п’яний… Прощавай!

— Прощавайте, Єгоре Власовичу…

Єгор надіває картуз на потилицю і, цмокнувши собаці, прямує далі. Пелагея стоїть на місці й дивиться йому вслід… Вона бачить, як рухаються його лопатки, бачить молодецьку потилицю, ліниву, недбалу ходу, і очі її наповнюються сумом і ніжною ласкою… Погляд її бігає по худій, високій постаті чоловіка і пестить, голубить його… Він, ніби відчуваючи цей погляд, зупиняється й оглядається… Мовчить він, але по його обличчю, по піднятих трохи плечах Пелагеї видно, що він хоче їй сказати щось. Вона боязко підходить до нього і дивиться на нього благаючими очима.

— На, ось тобі! — каже він, одвертаючись.

Він подає їй потертий карбованець і швидко відходить.

— Прощайте, Єгоре Власовичу! — каже вона, машинально беручи карбованець.

Він іде дорогою, прямою, як витягнутий ремінь, дорогою… Вона, бліда, нерухома, як статуя, стоїть і ловить поглядом кожний його крок. Та ось червоний колір його сорочки зливається з темним кольором штанів, кроків не видно, собаку не відрізниш від чобіт. Видно тільки самий картузик, але… раптом Єгор круто повертає праворуч, у просіку, і картузик зникає в зелені.

— Прощавайте, Єгоре Власовичу! — шепоче Пелагея і підводиться навшпиньки, щоб хоч ще раз побачити білий картузик.

1885