Мертве тіло

Тиха серпнева ніч. З поля повільно підіймається туман і матовим серпанком огортає все приступне для ока. Освітлений місяцем, цей туман справляє враження то спокійного безмежного моря, то величезної білої стіни. В повітрі вогко і холодно. До ранку ще далеко. На крок від путівця, що йде вздовж узлісся, світиться вогник. Тут, під молодим дубом, лежить мертве тіло, вкрите з голови до ніг новою білою полотниною. На грудях великий дерев’яний образок. Біля трупа, майже над самою “дорогою, сидить «черга»— два мужики, що виконують одну з найбільш тяжких і непривабливих селянських повинностей… Один — молодий високий парубок з ледве помітними вусами і з густими чорними бровами, в порваному кожушку й личаках, сидить на мокрій траві, простягши вперед ноги, і старається скоротати час роботою. Він нагнув свою довгу шию і, голосно сопучи, робить з великого вугластого оцупка ложку. Другий, — маленький мужичок із старечим обличчям, худий, рябуватий, з ріденькими вусами і цапиною борідкою, звісив на коліна руки і, не рухаючись, дивиться байдуже на вогонь. Між обома ліниво догоряє невелике багаття і. освітлює їх обличчя в червоний колір. Тиша. Чути тільки, як скрипить під ножем оцупок і потріскують у багатті сирі полінця.

— А ти, Сьомо, не спи… — каже молодий.

— Я… не сплю… — заїкається цапина борідка.

— Ото ж бо… Одному сидіти моторошно, страх бере. Розказав би що-небудь, Сьомо!

— Не… не вмію…

— Дивний ти чоловік, Сьомушко! Інша людина і посміється, і небилицю якусь розкаже, і пісні заспіває, а ти — бог тебе знає який. Сидиш, як опудало на городі, і очі на вогонь витріщаєш. Слова до ладу сказати не вмієш… Говориш і неначе боїшся. Либонь уже літ з п’ятдесят є, а розуму, менш ніж у дитини… І тобі не жаль, що ти дурник?

— Жаль… — похмуро відповідає цапина борідка.

— А нам хіба не жаль дивитися на твою дурість. Мужик ти добрий, тверезий, одна біда тільки — розуму в голові нема. А ти б, коли Господь тебе скривдив, розсудку не дав, сам би розуму набирався… Ти посилкуйся, Сьомо… Де щось путнє скажуть, ти і вдумуйся, забирай собі в голову, та все думай, думай… Коли якого слова не втямиш, ти посилкуйся і розміркуй, до чого воно, оте слово. Зрозумів? Посилкуйся! А коли сам розуму набиратись не будеш, то так і помреш дурником, найпослідущею людиною.

Раптом у лісі лунає протяжний, тужний звук. Щось, неначе зірвавшися з самого вершечка дерева, шелестить листям і падає на землю. Всьому цьому глухо вторить луна. Молодий здригається і запитливо дивиться на свого товариша.

— Це сова пташок кривдить, — говорить похмуро Сьома.

— А що, Сьомо, вже пора птахам відлітати у теплі краї!

— Звісно, пора.

— Холодні нині світанки стали. Х-холодно! Журавель мерзлякувата пташка, ніжна. Для нього такий холод — смерть. Ось я не журавель, а змерз… Підклади-но дровець!

Сьома підводиться і зникає в темній гущавині. Поки він порається за кущами і ламає сухі гілки, його товариш затуляє руками очі і здригається від кожного звуку. Сьома приносить оберемок хмизу і кладе його на багаття. Вогонь нерішуче облизує язичками чорні гілки, потім враз, наче по команді, охоплює їх і освітлює в багровий колір обличчя, дорогу, білу полотнину з її рельєфами від рук і ніг мерця, образок… «Черга» мовчить. Молодий ще нижче нагинає шию і ще нервовіше береться до роботи. Цапина борідка сидить, як і раніше, нерухомо і не зводить очей з вогню…

— «Ненавидящіє Сіона… посрамістеся от господа»… — чути раптом у нічній тиші співучу фістулу, потім чути тихі кроки, і на дорозі в багрових променях багаття виростає темна людська постать у короткій чернечій рясці, крислатому капелюху і з клуночком за плечима

— Господи твоя воля! Матінко рідна! — говорить ця постать сиплим дискантом. — Побачив вогонь у тьмі кромішній і запалився духом… Спочатку думав, — коней пасуть, а потім таки й думаю: які ж коні, коли їх не видно? Чи не таті суть, не розбійники, що багатого Лазаря піджидають? Чи не циганська це нація, що жертви ідолам приносить? І запалився дух мій… Іди, кажу собі, раб Феодосій, і прийми вінець страдницький! І понесло мене на вогонь, як метелика легкокрилого. Тепер стою перед вами і з зовнішності облич ваших суджу про душі ваші: не таті ви і не поганці. Мир вам!

— Здоров будь.

— Православні, чи не знаєте ви, як тут пройти до Макухинських цегелень?

— Близько. Отак ось, виходить, пройдете прямо дорогою, верст зо дві пройдете, там буде Ананове, наше село. Від села, батечку, візьмеш праворуч, берегом, і дійдеш до цегелень. Від Ананова верст зо три буде.

— Дай боже здоров’я. А ви чого тут сидите?

— Понятими сидимо. Бачиш, мертве тіло…

— Що? Яке тіло? Матінко рідна!

Подорожанин бачить білу полотнину з образком і здригається так сильно, що його ноги роблять легкий стрибок. Ця несподівана картина справляє на нього гнітючий вплив. Він увесь зіщулюється і, розкривши рота, витріщивши очі, стоїть, як укопаний. Хвилини зо три він мовчить, наче не вірить очам своїм, потім починає бурмотіти:

— Господи! Матінко рідна! Ішов собі, нікого не чіпав і раптом така кара…

— Ви з яких будете? — питає парубок. — 3 духовенства?

— Ні… ні… Я по монастирях ходжу… Знаєш Ми… М ихайла Полікарповича, заводського управителя? То ось я його племінник… Господи твоя воля! Чого ж ви тут?

— Глядимо… Наказано.

— Так, так… — бурмоче ряска, проводячи рукою по очах. — А звідки ж покійник?

— Прохожий.

— Життя наше! Одначе, братця, я теє… піду… Острах, бере. Боюсь мерців більш за все, любі мої… Подумати, річ яка, скажи, будь ласка! Покіль цей чоловік живий був, не помічали його, а тепер, коли він мертвий і на тлін відданий, ми тремтимо перед ним, як перед якимсь славним полководцем або преосвященним владикою… Життя наше! Що ж, його вбито, чи що?

— Христос його знає! Може, вбито, а може, і сам помер.

— Так, так… Хто знає, братця, може, душа його тепер райських солодощів заживає!

— Душа його ще тут біля тіла ходить… — каже парубок. — Вона три дні від тіла не йде.

— Егеж… Холод який тепер! Зуб на зуб не попаде. То, виходить, іти все прямо й прямо…

— Покіль у село не впрешся, а там візьмеш праворуч, берегом.

— Берегом… Егеж… Чого ж це я стою? Іти треба… Прощайте, братця!

Ряска робить кроків з п’ять по дорозі і зупиняється.

— Забув копієчку на похорон покласти, — каже він. — Православні, можна монетку покласти?

— Тобі це краще знати, ти по монастирях ходиш. Якщо своєю смертю він помер, то піде за душу, коли ж самогубець, то гріх.

— Вірно… Може, і справді самогубець. То вже я краще свою монетку в себе залишу. Ох, гріхи, гріхи! Дай мені тищу карбованців, і то не погодився б тут сидіти… Прощайте, братця!..

Ряска повільно відходить і знову зупиняється.

— Ради собі не дам, що мені робити… — бурмоче вона. — Тут біля вогню зостатися, світанку почекати… страшно. Йти теж страшно. Всю дорогу в темряві покійник ввижатиметься… От покарав Господь! П’ятсот верст пішки пройшов і нічого, а до домівки почав підходити, і лихо… Не можу йти!

— Це правда, що страшно…

— Не боюся ні вовків, ні татів, ні тьми, а покійників боюсь. Боюсь, та й край! Братця, православні, благаю вас колінопреклоненно, проведіть мене до села!

— Нам наказано од тіла не відходити.

— Ніхто не побачить, братця! Далебі, не побачить! Господь вам сторицею відплатить! Бородо, проведи, ласкаво прошу! Бородо! Чого ти все мовчиш?

— Він у нас дурник, — каже парубок.

— Проведи, друже! П’ятачка дам!

— За п’ятачок можна б, — каже парубок, чухаючи потилицю, — та не наказано… Ось коли Сьома, дурник, сам посидить, то проведу. Сьомо, посидиш тут сам?

— Посиджу… — згоджується дурник.

— Ну й добре. Ходім!

Парубок підводиться і йде за ряскою. Через хвилину їх кроки й розмова стихають. Сьома заплющує очі й тихо дрімає. Багаття починає гаснути, і на мертве тіло лягав велика чорна тінь…