Сонний одур

У залі окружного суду йде засідання. На лаві підсудних пан середнього віку з пом’ятим обличчям, обвинувачений у розтраті й підлогах. Худий, вузькогрудий секретар читає тихим тенорцем обвинувальний акт. Він не визнає ні крапок, ні ком, і його монотонне читання схоже на гудіння бджіл або дзюрчання струмочка. Під таке читання добре мріяти, згадувати, спати… Судді, присяжні й публіка наїжилися з нудьги… Тиша… Зрідка тільки почуються чиїсь розмірені кроки з судового коридору, або обережно кашляне в кулак позіхаючий присяжний…

Оборонець підпер свою кучеряву голову кулаком і тихо дрімає. Під впливом секретаревого гудіння думки його втратили всякий порядок і блукають.

«Який, одначе, довгий ніс у цього судового пристава, — думає він, моргаючи обважнілими повіками. — Треба ж було природі так спаскудити розумне обличчя! Коли б у людей були носи довші, отак саженів два-три, то, мабуть, було б тісно жити і довелося б робити будинки просторіші…»

Оборонець струшує головою, як кінь, якого вкусила муха, і продовжує думати:

«Що ж тепер у мене вдома робиться? О цій порі звичайно всі бувають дома: і дружина, і теща, і діти… Дітлахи Колька й Зінка, напевно, тепер у моєму кабінеті… Колька стоїть на кріслі, вперся грудьми в край стола і малює що-небудь на моїх паперах. Намалював уже коня з гострою мордою і з цяточкою замість ока, людину з простягнутою рукою, кривий будиночок; а Зіна стоїть тут же, біля стола, витягає шию і силкується побачити, що намалював її брат…

— Намалюй тата! — просить вона.

Колька береться за мене. Чоловічок у нього вже є, залишається тільки домалювати чорну бороду — і тато готовий. Потім Колька починає шукати у Зводі Законів картинки, а Зіна хазяйнує на столі. Натрапили на сонетку — дзвонять; бачать чорнильницю — треба палець вмочити, якщо шухлядку в столі не замкнено, то це значить, що треба поритися в ній. Кінець кінцем обох осіняє думка, що обоє вони індійці і що під столом вони можуть чудово ховатися від ворогів. Обоє лізуть під стіл, кричать, верещать і вовтузяться там доти, поки зі стола не падає лампа або вазочка… Ох! А у вітальні тепер, напевно, поважно прогулюється мамка з третім створінням. Створіння реве, реве… без кінця реве!»

— «За поточними рахунками Копелова, — гуде секретар, — Ачкаслова, Зимаковського й Чикіної проценти видані не були, а суму 1425 карбованців 41 копійка було приписано до лишку 1883 року…»

«А можливо, у нас уже обідають! — пливуть думки в оборонця. — За столом сидять теща, жінка Надя, жінчин брат Вася, діти… У тещі, як звичайно, на обличчі тупа заклопотаність і вираз гідності. Надя худа, вже марніюча, але все ще з ідеально-білою, прозорою шкірою на обличчі, сидить за столом з таким виразом, ніби її примусили силоміць сидіти; вона нічого не їсть і вдає, що хвора. По обличчю в неї, як у тещі, розлилася заклопотаність. Ще б пак! У неї на руках діти, кухня, чоловікова білизна, гості, міль у шубах, приймання гостей, гра на піаніно! Як багато обов язків і як мало роботи! Надя і її мати зовсім нічого не роблять. Якщо з нудьги поллють квіти або полаються з кухаркою, то потім два дні стогнуть від утоми і говорять про каторгу… Брат жінчин, Вася, тихо жує й понуро мовчить, бо одержав сьогодні з латинської мови одиницю. Хлопець тихий, послужливий, вдячний, але зношує так багато чобіт, штанів і книжок, що просто біда… Дітлахи, звичайно, капризують. Вимагають оцту й перцю, скаржаться одне на одного, раз у раз упускають ложки. Навіть на саму згадку голова йде обертом! Жінка й теща пильно дедержують доброго тону… Боронь боже покласти лікоть на стіл, взяти ножа у весь кулак, або їсти з ножа, або, подаючи страву, підійти справа, а не зліва. Усі страви, навіть шинка з горошком, пахнуть пудрою й монпансьє. Все не смачне, нудотне, мізерне… Немає й натяку на добрі щі і кашу, які їв я, коли був холостяком. Теща й дружина весь час розмовляють по-французьки, але коли мова заходить про мене, то теща починає говорити по-російськи, бо така бездушна, безсердечна, безсоромна, груба людина, як я, не гідна, щоб про неї говорили ніжною французькою мовою…

— Бідний Мішель, певно, зголоднів, — говорить дружина. — Випив вранці склянку чаю без хліба, так і побіг У суд…

— Не турбуйся, матінко! — зловтішається теща. — Такий не зголодніє! Либонь уже п’ять разів у буфет бігав. Влаштували собі в суді буфет і кожні п’ять хвилин просять у голови, чи не можна перерву зробити.

По обіді теща й дружина обмірковують скорочення витрат… Рахують, записують і визнають кінець кінцем, що витрати страшенно великі. Запрошують кухарку, починають рахувати з нею разом, докоряють їй, зчиняється лайка за п’ятак… Сльози, ущипливі слова… Потім прибирання кімнат, перестановка меблів — і все від нічого робити».

— «Колезький асесор Черепков показав, — гуде секретар, — що хоч йому й було надіслано квитанцію № 811, проте, належних йому 46 крб. 2 коп. він не одержував, про що й заявив тоді ж…»

«Як подумаєш, та розсудиш, та зважиш усі обставини, — продовжує думати оборонець, — і, справді, махнеш на все рукою та пошлеш усе до дідька… Як стомишся, здурієш, очманієш у цьому вирі нудоти й пошлості, то мимоволі захочеш дати своїй душі хоч одну світлу хвилину відпочинку. Заберешся до Наташі або, коли гроші є, до циган — і все забудеш… слово честі, все забудеш! Чорт його знає де, далеко за містом, в окремому кабінеті, розкинешся на софі, азіати співають, стрибають, галасують, і почуваєш, як усю душу твою перевертає голос цієї чарівної, цієї страшної, шаленої циганки Глаші… Глаша! Мила, славна, чудесна Глаша! Що за зуби, очі… спина!»

А секретар гуде, гуде, гуде… В очах оборонця починає все зливатися й стрибати. Судді і присяжні поринають у самих себе, публіка мигтить, стеля то опускається, то підіймається… Думки теж стрибають і нарешті обриваються… Надя, теща, довгий ніс судового пристава, підсудний, Глаша — все це стрибає, крутиться й відходить далеко, далеко, далеко…

— Хороше… — тихо шепоче оборонець, засинаючи. — Хороше… Лежиш на софі, а навколо затишно… тепло… Глаша співає…

— Пане оборонцю, — лунає різкий оклик..

«Хороше… тепло… Немає ні тещі, ні мамки… ні супу, від якого тхне пудрою… Глаша добра, хороша…»

— Пане оборонцю! — лунає той самий різкий голос.

Оборонець здригається й розплющує очі. Прямо у вічі йому дивляться чорні очі циганки Глаші, усміхаються соковиті губи, сяє смугляве, гарне обличчя. Приголомшений, ще не зовсім прокинувшись, гадаючи, що це сон або привид, він повільно підіймається і, роззявивши рота, дивиться на циганку.

— Пане оборонцю, чи не бажаєте спитати що-небудь у свідка? — питає голова.

— Ах… так! Це свідок… Ні, не… не бажаю. Нічого не маю.

Оборонець струшує головою і остаточно прокидається. Тепер йому зрозуміло, що це справді стоїть циганка Глаша, що її викликано сюди як свідка.

— А втім, пробачте, я маю щось спитати, — говорить він голосно. — Свідок, — звертається він до Глаші, — ви служите в циганському хорі Кузьмичова, скажіть, як часто у вашому ресторані гуляв обвинувачений? Та-ак… А не пам’ятаєте, чи сам він за себе платив кожного разу, або ж траплялося, що й інші платили за нього? Дякую… досить.

Він випиває дві склянки води, і сонний одур проходить зовсім…

1885