Шило в мішку

На обивательській тройці, польовими дорогами, додержуючись найсуворішого інкогніто, поспішав Петро Павлович Посудін у повітове містечко N.. куди викликав його одержаний ним анонімний лист.

«Застукати… Як сніг на голову… — мріяв він, ховаючи обличчя своє в комір. — Натворили гидоти, пакосники, і торжествують, либонь уявляють, що кінці у воду сховали… Ха-ха… Уявляю їхній жах і здивування, коли в розпал торжества почується: «А подать сюди Тяпкіна-Ляпкіна!» Ото переполох буде! Ха-ха…»

Намріявшись досхочу, Посудін вступив у розмову з своїм фурманом. Як людина, що жадає популярності, він перш за все спитав про себе самого:

— А Посудіна ти знаєш?

— Як не знати! — усміхнувся фурман. — Знаємо ми його!

— Чого ж ти смієшся?

— Дивне діло. Кожного останнього писаря знаєш, а щоб Посудіна не знати! На те він тут і поставлений, щоб його всі знали.

— Це так… Ну, що? Як він, по-твоєму? Хороший?

— Нічого… — позіхнув фурман. — Пан хороший, знає своє діло. Двох років ще нема, як його сюди прислали, а вже наробив ділов.

— Що ж він такого особливого зробив?

— Багато добра зробив, дай йому бог здоров’я. Залізницю виклопотав, Хохрюкова в нашому повіті увільнив… Кінця краю не було цьому Хохрюкову… Шельма був, проноза, всі колишні його руку тримали, а приїхав Посудін — загуркотів Хохрюков до чорта, наче його не було… О, брат! Посудіна, брат, не підкупиш, — ні-ні! Дай ти йому хоч сто, хоч тисячу, а він тобі не візьме гріха на душу… Ні-і!

«Слава богу, хоч з цього боку мене зрозуміли, — подумав Посудін, радіючи. — Це добре».

— Освічений пан… — продовжував фурман, — не гордий… Наші їздили до нього скаржитись, так він наче з панами: всіх за ручку, «ви сідайте»… Гарячий такий, бистрий… Слова тобі до пуття не скаже, а все — фирк! фирк! Щоб він тобі помалу ходив — крий боже, а старається все бігом, все бігом! Наші йому й слова сказати не встигли, як він: «коней!» та прямо сюди… Приїхав і все влаштував… Ні копійки не взяв. Куди кращий за колишнього. Звичайно, і колишній хороший був. Показний такий, поважний, дзвінкіше від нього в усій губернії ніхто не кричав… Бувало їде, то за десять верст чути; але якщо по зовнішній часті, чи по внутрішніх ділах, то теперішній далеко спритніший. У теперішнього в голові цього самого мозку у сто раз більше… Одне тільки горе… Кругом хороша людина, та одна біда: п’яниця!

«Оце так клюква!» — подумав Посудін.

— Звідкіля ж ти знаєш, — запитав він, — що я… що він п’яниця?

— Воно, звичайно, ваше благородіє, сам я не бачив його п’яного, не буду брехати, але люди казали. Та й люди його п’яним не бачили, а слава така про нього ходить… При публіці, або куди в гості піде, на бал ото, чи в обчество, ніколи не п’є. Вдома дудлить… Встане вранці, протре очі і перш за все — до горілки! Камердин принесе йому склянку, а він уже другу просить… Так цілісінький день і глушить. І скажи ти на милость: п’є, і хоч би тобі що! Значить, тримати себе вміє. Бувало, як наш Хохрюков зап’є, так не те, що люди, навіть собаки виють. А Посудін — хоч би тобі ніс у нього почервонів! Замкнеться у себе в кабінеті і хлебче. Щоб люди не примітили, він у себе в столі шухляду таку приладнав, з трубкою. Завжди в отій шухляді горілка… Нагнешся до трубочки, поссеш, і п’яний… В кареті теж, у портфелі..

«Звідки вони знають? — жахнувся Посудін. — Боже мій, навіть це відомо! Яка мерзота…»

— А ще от щодо жіноцтва… Шельма! (фурман засміявся і покрутив головою). Неподобство, та й годі. Штук десять у нього цих самих… вертефлюх… Дві у нього в домі живуть… Одна в нього, ота Настасія Іванівна, мовби замість розпорядительки, друга — як її, чорт? — Людмила Семенівна, на манір писарші… Найголовніша за всіх Настасія. Ця що захоче, він все робить… Так і крутить ним, наче лисиця хвостом. Велика влада їй дана. І його так не бояться, як її… Ха-ха… А третя вертуха на Начальній вулиці живе… Срамота!

«Навіть по іменах знає, — подумав Посудін, червоніючи. — І хто ж знає? Мужик, фурман… який і в місті ніколи не бував!.. Яка мерзота… гидота… пошлість!»

— Звідкіля ж ти все це знаєш? — запитав він роздратованим голосом.

— Люди казали… Сам я не бачив, але від людей чував. Та почути хіба трудно? Камердину або кучерові язика не одріжеш. Та, мабуть, і сама Настасія ходить по всіх завулках та щастям своїм баб’ячим похваляється. Від людського ока не сховаєшся… Ось теж узяв манеру цей Посудін потихеньку на слідства їздити… Колишній бувало, як захоче куди їхати, то за місяць дає знати, а коли їде, то шуму того, грому, дзвону і… не приведи творець. І попереду нього скачуть, і позаду верхогонять, і з боків верхогонять. Приїде на місце, виспиться, наїсться, нап’ється і давай по службовій часті горло драти. Подере горло, потупоче ногами, знов виспиться і тим самим порядком назад… А теперішній, як прочує що, намагається їхати потихеньку, швидко, щоб ніхто не бачив і не знав… По-о-тіха! Вийде непомітно з дому, щоб чиновники не бачили, і на машину… Доїде до якої йому треба станції і не те, щоб поштових, чи благородніших, а намагається мужика найняти. Закутається весь, як баба, і всю дорогу хрипить, як старий пес, щоб голосу його не впізнали. Просто кишки порвеш зо сміху, коли люди розказують… їде дурень і думає, що його впізнати не можна. А впізнати його людині тямущій — тьху! раз плюнути…

— Як же його впізнають?

— Дуже просто. Раніш, як наш Хохрюков потихеньку їздив, так ми його по важких руках упізнавали. Якщо сідок б’є по зубах, то це, значить, і є Хохрюков. А Посудіна одразу побачити можна… Простий пасажир просто себе і держить, а Посудін не з тих, щоб простоти дотримуватись. Приїде, скажімо, хоч на поштову станцію, і почне! Йому й смердить, і душно, і холодно… йому й курчат подавай, і фрухтів, і варень усяких… Так на станціях і знають: якщо хто зимою запитує курчат і фрухтів, то це і є Посудін. Якщо хто говорить наглядачу «любий мій» і ганяє народ по всякі дрібниці, то й забожитись можна, що це Посудін. І пахне від нього не так, як од людей, і лягає спати на свій манір… Ляже на станції на дивані, поприскає коло себе духами і велить біля подушки три свічки поставити. Лежить і папери читає… Ну, тут уже не тільки доглядач, але й кішка розбере, що це за людина така…

«Правда, правда… — подумав Посудін. — І як я цього раніше не знав!»

— А кому є в тому потреба, то й без фрухтів, і без курчат впізнає. По телеграфу все відомо… Як там не кутай рила, як не ховайся, а вже тут знають, що їдеш. Ждуть… Посудін ще в себе з дому не виходив, а тут вже — зроби ласку, все готове! Приїде він, щоб їх на місці накрити, до суду віддати, чи змінити кого, а вони над ним же й посміються. Хоч ти, скажуть, ваше сіятельство, й потихеньку приїхав, поглянь: у нас усе чисто!.. Він покрутиться, покрутиться та з тим і поїде, з чим приїхав… Та ще похвалить, поручкається з усіма ними, пробачення за турботи попросить… Он як! А ти думав як? Хо-хо, ваше благородіє! Народ тут спритний, дурисвіт на дурисвіті!.. Поглянути любо, що за чорти! Та ось, хоч нинішній випадок взяти… Їду я сьогодні вранці порожнем, а навстріч із станції летить жид-буфетник. «Куди, питаю ваше жидівське благородіє, їдеш?» А він і каже: «В місто N. вино й закуску везу. Там нині Посудіна ждуть». Ловко? Посудін, може, ще тільки збирається їхати, або кутає обличчя, щоб його не впізнали. Може, вже їде і думає, що знать ніхто не знає, що він їде, а вже для нього, скажи, будь ласка, готове і вино, і сьомга, і сир, і закуска різна… Га? Їде він і думає: «Капут вам, хлопці!», а хлопцям і горя мало! Нехай їде! У них давно вже все сховано!

— Назад! — прохрипів Посудін. — Їдь назад, тттварюко!

І здивований фурман повернув назад.

1885