Про кохання

Ранком о-пів на дев’яту виїхали з міста.

Шосе було сухе, чудове квітневе сонце дуже гріло, але в канавах і в лісі ще лежав сніг. Зима люта, темна, довга, була ще так недавно, весна прийшла зненацька, та для Марії Василівни, яка сиділа тепер на возі, не були чимсь новим і цікавим ні тепло, ні томні, зігріті диханням весни прозорі ліси, ні чорні зграї, що літали в полі над величезними калюжами, схожими на озера, ні це небо, чарівне, бездонне, куди, здається, пішов би з такою радістю. Ось уже тринадцять років, як вона вчителює, і не полічиш, скільки раз за всі ці роки вона їздила до міста по платню; і чи була весна, як тепер, чи осінній вечір з дощем, чи зима, — для неї було однаково, і завжди незмінно хотілося одного: швидше б доїхати.

У неї було таке почуття, начебто вона жила в цих краях уже давно-давно, років із сто, і здавалось їй, що на всій путі від міста до своєї школи вона знала кожний камінь, кожне дерево. Тут було її минуле, її теперішнє; і іншого майбутнього вона не могла уявити собі, як тільки школа, дорога до міста й назад, і знову школа, й знову дорога…

Про те минуле, що було в неї до вчителювання, вона вже відвикла згадувати — і майже все забула. Колись були в неї батько й мати; жили в Москві біля Красних воріт, у великій квартирі, та від усього цього життя лишилося в пам’яті щось невиразне й розпливчасте, мов сон. Батько помер, коли їй було десять років, потім скоро померла мати… Був брат офіцер, спершу листувались, потім брат перестав відповідати на листи, відвик. Від колишніх речей збереглася тільки материна фотографія, але від вогкості в школі вона потьмяніла, і тепер нічого не видно, крім волосся й брів.

Коли від’їхали версти зо три, старик Семен, який правив конем, обернувся і сказав:

— А в місті чиновника якогось забрали. Відправили. Немов, ходить чутка, в Москві з німцями міського голову Алексеева вбивав.

— Хто це тобі сказав?

— У трактирі Івана Іонова в газетах читали.

І знову замовкли надовго. Марія Василівна думала про свою школу, про те, що скоро екзамен і вона представить чотирьох хлопчиків та одну дівчинку. І якраз, поки вона думала про екзамени, її обігнав поміщик Ханов, у колясці четвериком, той самий, який торік екзаменував у неї школу. Порівнявшись, він пізнав її і привітався.

— Здрастуйте! — сказав він. — Додому зволите їхати?

Цей Ханов, чоловік років сорока, з прим’ятим обличчям і з млявим виразом, уже починав помітно старіти, але все ще був гарний на вроду і подобався жінкам. Він жив у своїй великій садибі, сам, ніде не служив, і про нього говорили, що дома він нічого не робив, а тільки ходив з кутка в куток та посвистував або грав у шахи зі своїм старим лакеєм. Казали про нього також, що він багато пив. Справді, торік на екзамені навіть від паперів, які він привіз із собою, пахло духами й вином. Тоді на ньому все було новеньке, і Марії Василівні він дуже подобався, і, сидячи поруч нього, вона все конфузилась. Вона звикла бачити в себе екзаменаторів холодних, розсудливих, а цей не пам’ятав жодної молитви і не знав, про що питати, був надзвичайно ввічливий та делікатний, і ставив самі п’ятірки.

— А я до Баквіста їду, — мовив далі він, звертаючись до Марії Василівни, — та, кажуть, його нема дома?

З шосе звернули на польову дорогу: Ханов попереду, Семен за ним. Четверик їхав дорогою, повільно, ледве витягаючи з грязюки важкий екіпаж. Семен лавірував, об’їжджаючи дорогу, то по горбу, то луками, часто зіскакуючи з воза і допомагаючи коневі. Марія Василівна думала все про школу, про те, яка буде задача на екзамені — важка чи легка. І їй було досадно на земську управу, де вона вчора нікого не застала. Яке безладдя! Ось уже два роки, як вона просить, щоб звільнили сторожа, який нічого не робить, грубіянить їй і б’є учнів, та її ніхто не слухає. Голову важко застати в управі, а якщо застанеш, то він каже із слізьми на очах, що йому ніколи; інспектор буває в школі раз у три роки і зовсім не розуміється на справі, бо раніше служив по акцизу і місце інспектора дістав через протекцію; шкільна рада збирається дуже рідко, і невідомо, де збирається; попечитель — малограмотний мужик, хазяїн чинбарні, нерозумний, брутальний і дуже дружить із сторожем, — і бог знає, до кого звертатись зі скаргами й по довідки…

«Він і справді вродливий», — подумала вона, глянувши на Ханова.

А дорога дедалі гіршала й гіршала… В’їхали в ліс. Тут уже звертати нема де, колії глибокі, і в них ллється й дзюрчить вода. І колючі гілки б’ють по обличчю.

— Як вам дорога? — спитав Ханов і засміявся.

Учителька дивилась на нього і не розуміла: чого цей дивак живе тут? Що можуть дати йому в цій глушині, в багнюці, в нудоті його гроші, цікава зовнішність, тонке виховання? Він не має ніяких переваг від життя і ось так само, як Семен, їде повільно, огидною дорогою, і зазнає таких самих невигід. Навіщо жити тут, коли є змога жити в Петербурзі, за кордоном? І здавалося б, що варто йому, багатій людині, з цієї поганої дороги зробити добру, щоб не мучитись так і не бачити цього відчаю, написаного на обличчях у кучера і Семена; але він тільки сміється, і, видимо, для нього все одно й кращого життя йому не потрібно. Він добрий, лагідний, наївний, не розуміє цього грубого життя, не знає його так само, як на екзамені не знав молитов. Жертвує він у школи самі тільки глобуси і щиро вважає себе за корисну людину й за видатного діяча в народній освіті. А кому потрібні тут його глобуси!

— Тримайся, Василівно! — сказав Семен.

Віз дуже похилився — от-от упаде; на ноги Марії Василівни навалилося щось важке — це її покупки. Крутий підйом на гору, по глині; тут у звивистих канавах шумливо течуть струмки, вода наче погризла дорогу — і як уже тут їхати! Коні хропуть. Ханов виліз із коляски і йде краєм дороги в своєму довгому пальті. Йому жарко.

— Як вам дорога? — спитав він знову й засміявся. — Отак екіпаж зламати недовго.

— А хто ж вам велить у таку погоду їздити! — промовив Семен суворо. — І сиділи б дома.

— Дома, діду, нудно. Я не люблю дома сидіти.

Біля старого Семена він здавався струнким, бадьорим, та в його ході було щось таке, ледве помітне, що виказувало в ньому істоту вже отруєну, слабку, близьку до загибелі. І справді в лісі раптом запахло вином. Марії Василівні стало страшно і стало жаль цієї людини, яка гине невідомо для чого й чому, і їй спало на думку, що коли б вона була дружиною чи сестрою Ханова, то все своє життя, здається, віддала б за те, щоб урятувати його від загибелі. Бути дружиною? Життя побудоване так, що ось він живе в себе у великій садибі сам, вона живе у глухому селі сама, але чомусь навіть думка про те, що він і вона могли б бути близькими й рівними, здається неможливою, безглуздою. По суті все життя побудоване і людські відносини ускладнились до такої міри незрозуміло, що, як подумати, стає моторошно і завмирає серце.

«І незрозуміло, — думала вона, — навіщо красу, цю привітність, сумні, милі очі бог дає слабким, нещасним, некорисним людям, чого вони так подобаються».

— Тут нам повертати праворуч, — сказав Ханов, сідаючи в коляску. — Прощайте! На все добре!

І знову вона думала про своїх учнів, про екзамен, про сторожа, про шкільну раду; і коли вітер доносив справа шум коляски, що все віддалялась, то ці думки мішалися з іншими. Хотілось думати про гарні очі, про кохання, про те щастя, якого ніколи не буде…

Бути дружиною? Вранці холодно, топити печі нікому, сторож пішов кудись; учні поприходили на світанку, понаносили снігу й грязюки, галасують; все таке незручне, незатишне. Квартира з однієї кімнатки, тут тобі й кухня. Після занять кожного дня болить голова, після обіду пече під серцем. Треба збирати з учнів гроші на дрова, на сторожа і віддавати їх попечителеві, і потім благати його, цього ситого, зухвалого мужика, щоб він, ради бога, прислав дров. А вночі сняться екзамени, мужики, замети. І від такого життя вона постаріла, огрубіла, стала некрасивою, незграбною, неспритною, неначе її налили свинцем, і всього вона боїться, і в присутності члена управи чи попечителя школи вона встає, не насмілюється сісти і, коли каже про когось із них, то висловлюється шанобливо «вони». І нікому вона не подобається, і життя проходить нудно, без ласки, без дружньої участі, без цікавих знайомих. У її становищі який би це був жах, коли б вона закохалась!

— Тримайся, Василівно!

Знову крутий підйом на гору…

Учителювати вона пішла з нужди, не відчуваючи ніякого покликання; і ніколи вона не думала про покликання, про користь освіти, і завжди їй здавалось, що найголовніше в її справі не учні і не освіта, а екзамени. І коли тут думати про покликання, про користь освіти? Вчителі, небагаті лікарі, фельдшери, працюючи надмірно, не мають навіть утіхи думати, що вони служать ідеї, народові, бо весь час голова буває набита думками про шматок хліба, про дрова, погані дороги, хвороби. Життя важке, нецікаве, і переносили його подовгу тільки мовчазні вантажні коні, подібні до цієї Марії Василівни; а ті живі, нервові, вразливі, що говорили про своє покликання, про ідейне служіння, скоро стомлювались і кидали справу.

Семен вибирав, як би проїхати по сухішому й ближче, де луками, де задвірками; але там, дивись, мужики не пускають, там попова земля, нема проїзду, там Іван Іонов купив у пана ділянку і окопав її канавою. Раз у раз повертали назад.

Приїхали до Нижнього Городища. Побіля трактиру, на угноєній землі, під якою був ще сніг, стояли підводи: везли великі бутлі з купоросним маслом. У трактирі було багато народу, все візники, і тхнуло тут горілкою, тютюном та овчиною. Стояв гучний гомін, грюкали дверима на блоці. За стіною в крамничці, не вмовкаючи ні на хвилину, грали на гармонії. Марія Василівна сиділа й пила чай, а за сусіднім столом мужики, розпарені чаєм і трактирною задухою, пили горілку й пиво.

— Чуєш, Кузьмо! — лунали безладно голоси. — Чого там! Господи благослови! Іване Дементійовичу, я це тобі можу! Свате, дивись!

Маленький на зріст мужик, з чорною борідкою, рябий, уже давно п’яний, раптом здивувався з чогось і негарно вилаявся.

— Чого лаєшся там? Ти! — обізвався сердито Семен, який сидів осторонь. — Хіба не бачиш: панночка!

— Панночка!.. — передражнив хтось в іншому кутку.

— Ворона свиняча!

— Ми нічого… — засоромився маленький мужик. — Вибачайте. Ми, значить, за свої гроші, а панночка за свої… Здрастуйте!

— Здрастуй, — відповіла учителька.

— І прещиро вам дякуємо.

Марія Василівна з задоволенням пила чай, і сама ставала червона, як мужики, і думала знову про дрова, про сторожа…

— Свате, стривай! — чулося з сусіднього столу. — Вчителька з Вязов’я… знаємо! Панночка хороша.

— Порядна!

Двері на блоці все грюкали, хто заходив, хто виходив. Марія. Василівна сиділа й думала все про те ж саме, а гармонія за стіною все грала й грала. Сонячні плями були на підлозі, потім перейшли на прилавок, на стіну і зовсім зникли; значить, сонце вже схилилося за полудень. Мужики за сусіднім столом стали збиратись у дорогу. Маленький мужик, трохи похитуючись, підійшов до Марії Василівни і подав їй руку; за ним і інші теж подали руку на прощання й вийшли один по одному, і двері на блоці провищали й грюкнули дев’ять раз.

— Василівно, збирайся! — окликнув Семен.

Поїхали. І знову так само повільно.

— Недавнечко школу будували тут, в їхньому Нижньому Городищі, — сказав Семен, обертаючись. — Гріха ж скільки було!

— А що?

— Начебто голова собі в кишеню тисячу, і попечитель теж тисячу, і вчитель п’ятсот.

— Та вся школа коштує тисячу. Недобре на людей зводити наклеп, діду. Це все дурниця.

— Я не знаю… Що народ, те й я.

Та було ясно, що Семен не вірив учительці. їй селяни не вірили; вони завжди так думали, що вона одержує дуже велику. платню — двадцять один карбованець у місяць (було б досить і п’яти), і що з тих грошей, які вона збирала з учнів на дрова і на сторожа, більшу частину вона залишала собі. Попечитель думав так само, як усі мужики, і сам дещо наживав на дровах і за своє попечительство одержував з мужиків платню, потай від начальства.

Ліс, слава богу, скінчився, і тепер аж до самого Вязов’я буде рівне поле. І лишилось уже небагато: переїхати річку, потім залізничну колію, а там і Вязов’є.

— Куди ж ти їдеш? — спитала Марія Василівна в Семена. — їдь правою дорогою на міст.

— Що? І тут проїдемо. Глибина, не дуже щоб.

— Гляди, як би нам коня не втопити.

— Що?

— Он і Ханов поїхав на міст, — сказала Марія Василівна, побачивши далеко праворуч четверик. — Це, здається, він їде?

— Ві-і-ін. Певно, не застав Баквіста. Ото який дурноверхий, господи прости, туди поїхав, і навіщо, тут аж на три версти ближче.

Під’їхали до річки. Влітку це була мілка річечка, яку легко переходили вбрід і яка звичайно пересихала до серпня, тепер же, після повені, це була річка саженів на шість завширшки, бистра, каламутна, холодна; на березі і біля самої води видно було свіжі колії, значить, тут проїжджали.

— Вперед! — крикнув Семен сердито і з тривогою, дуже смикаючи за віжки й змахуючи ліктями, як птах крилами. — Вперед!

Кінь ввійшов у воду по черево і зупинився, але зараз же знову пішов, напружуючи сили, і Марія Василівна відчула в ногах різкий холод.

— Вперед! — закричала й вона, підводячись. — Вперед!

Виїхали на берег.

— І що воно таке оце саме, господи, — бурмотів Семен, поправляючи збрую. — Справжня кара з цим земством…

Калоші і черевики були повні води; низ плаття й шубки та один рукав були мокрі і текло з них; цукор і борошно підмокли — і це було найприкріше, і в розпачі Марія Василівна тільки сплескувала руками й говорила:

— Ах, Семене, Семене!.. Який же ти, справді!..

На залізничному переїзді був опущений шлагбаум: від станції йшов кур’єрський поїзд. Марія Василівна стояла біля переїзду і чекала, коли він пройде, і трусилася всім тілом від холоду. Було вже видно Вязов’є — школу з зеленим дахом, і церкву, на якій горіли хрести, відбиваючи вечірнє сонце; і вікна на станції теж горіли, і з локомотива йшов рожевий дим… І їй здавалось, що все тремтить від холоду.

Ось він — поїзд; вікна вилискували яскравим світлом, як хрести на церкві, боляче було дивитись. На площадці одного з вагонів першого класу стояла дама, і Марія Василівна глянула на неї мигцем: мати! Яка схожість! У матері було таке саме пишне волосся, отакий же лоб, похил голови. І вона живо, напрочуд виразно, вперше за всі ці тринадцять років, уявила собі матір, батька, брата, квартиру в Москві, акваріум з рибками і все до останньої дрібниці, почула раптом гру на роялі, батьків голос, відчула себе, як тоді, молодою, вродливою, пишно вбраною, в світлій, теплій кімнаті, серед рідних; почуття радості й щастя враз охопило її, від захоплення вона стиснула собі виски долонями й окликнула ніжно, з мольбою:

— Мамо!

І заплакала, невідомо чого. В цей час якраз під’їжджав четвериком Ханов, і вона, побачивши його, уявила щастя, якого ніколи не було, і усміхалась, кивала йому головою, як рівна й близька, і здавалося їй, що і на небі, і всюди в вікнах, і на деревах світиться її щастя, її торжество. Так, ніколи не вмирали її батько і мати, ніколи вона не була вчителькою, то був довгий, тяжкий, дивовижний сон, а тепер вона прокинулась…

— Василівно, сідай!

І враз усе зникло. Шлагбаум повільно піднімався. Марія Василівна, тремтячи, клякнучи від холоду, сіла на віз. Четверик переїхав колію, за ним Семен. Сторож на переїзді скинув шапку.

— А ось і Вязов’є. Приїхали.

1897