Орден

Учитель військової прогімназії, колезький реєстратор Лев Пустяков проживав рядом з другом своїм, поручиком Леденцовим. До нього і подався він новорічного ранку.

— Бачиш, у чому річ, Гришо, — сказав він поручикові після звичайного поздоровлення з новим роком. — Я б тебе не турбував, якби не гостра потреба. Позич мені, голубчику, на сьогоднішній день твого Станіслава. Сьогодні, бач, я обідаю в купця Спічкіна. А ти ж знаєш цього падлюку Спічкіна: він страшенно любить ордени і мало не за мерзотників вважає тих, у кого не теліпається що-небудь на шиї чи в петельці. І до того ж, у нього дві дочки… Настя, знаєш, і Зіна… Кажу, як другові… Ти мене розумієш, любий мій. Дай, зроби ласку!

Все це вимовив Пустяков, заїкаючись, червоніючи і боязко озираючись на двері. Поручик вилаявся, але згодився.

О другій годині після полудня Пустяков їхав візником до Спічкіна і, розстебнувши трошечки шубу, дивився собі на груди. На грудях виблискував золотом і мінився емаллю чужий Станіслав.

«Якось і поваги до себе більше почуваєш! -— думав учитель, покрякуючи. — Маленька штучка, карбованців п’ять, не більше коштує, а який фурор робить!»

Під’їхавши до будинку Спічкіна, він розгорнув шубу і почав поволі розплачуватися з візником. Візник, як здалося йому, побачивши його погони, ґудзики і Станіслава, закам’янів. Пустяков самовдоволено кашлянув і увійшов до будинку. Скидаючи в передпокої шубу, він зазирнув до зали. Там за довгим обіднім столом сиділи вже чоловіка з п’ятнадцять і обідали. Чути було розмови і брязкіт посуду.

— Хто це там дзвонить? — почувся голос господаря. — Ба, Лев Миколайович! Будь ласка. Трошки спізнилися, та це не біда… Тільки що сіли.

Пустяков випнув груди, підвів голову і, потираючи руки, увійшов до зали. Але тут він побачив щось жахливе. За столом, поруч з Зіною, сидів його товариш по службі, вчитель французької мови Трамблян. Показати французові орден — значило б викликати силу найнеприємніших запитань, значило б осоромитись навіки, знеславитись… Першою думкою Пустякова було зірвати орден або тікати назад; але орден був міцно пришитий, і відступ уже був неможливий. Швидко затуливши правою рукою орден, він згорбився, незграбно вклонився всім і, нікому не подаючи руки, важко опустився на вільний стілець, якраз проти колеги-француза.

«Напідпитку, мабуть!» — подумав Спічкін, поглянувши на його сконфужене обличчя.

Перед Пустяковим поставили тарілку супу. Він узяв лівою рукою ложку, але, згадавши, що лівою рукою не годиться їсти в добропорядному товаристві, сказав, що він уже пообідав і їсти не хоче.

— Я вже поїв… Мерсі… — пробурмотів він. — Був я з візитом у дядька, протоієрея Єлеєва, і він ублагав мене… теє-то… пообідати.

Душа Пустякова наповнилася щемливою тугою і злобною досадою: суп так смачно пахнув, а від парової осетрини ішов надзвичайно апетитний димок. Учитель спробував звільнити праву руку і затулити ордена лівою, але це було незручно.

«Помітять… І через усі груди рука буде простягнута, наче співати збираюсь. Господи, хоч би скоріше обід закінчився! В трактирі вже пообідаю!»

Після третьої страви він боязко, одним оком глянув на француза. Трамблян, чомусь дуже сконфужений, дивився на нього і теж нічого не їв. Подивившись один на одного, обидва ще дужче сконфузилися і опустили очі в порожні тарілки.

«Помітив, негідник! — подумав Пустяков. — По пиці бачу, що помітив! А він, мерзотник, кляузник. Завтра ж донесе директорові!»

З’їли господарі і гості четверту страву, з’їли поволеньки і п’яту…

Підвівся якийсь високий пан з широкими волосистими ніздрями, горбатим носом і з природи примруженими очима. Він погладив себе по голові і виголосив:

— Е-е-е… еп… еп… епропоную евипити за процвітання присутніх тут дам!

Всі шумно встали і взялися за бокали. Голосне «ура» пролунало по всіх кімнатах. Дами почали усміхатися і потягнулися цокатись. Пустяков підвівся і взяв свою чарку в ліву руку.

— Лев Миколайович, потрудіться передати цей бокал Настасії Тимофіївні! — звернувся до нього якийсь чоловік, подаючи бокал. — Умовте її випити!

На цей раз Пустяков, на превеликий свій жах, повинен був пустити в діло й праву руку. Станіслав із пом’ятою червоною стрічечкою побачив, нарешті, світ і засяяв. Учитель зблід, опустив голову і боязко поглянув у бік француза. Той дивився на нього здивованими запитливими очима. Губи його хитро усміхалися, і з обличчя поволі сповзав конфуз…

— Юлію Августовичу! — звернувся до француза господар. — Передайте пляшечку за належністю!

Трамблян нерішуче простягнув праву руку до пляшки і… о, щастя! Пустяков побачив на його грудях орден. І то був не Станіслав, а ціла Анна. Значить, і французик зшахраював! Пустяков засміявся від задоволення, сів на стілець і розвалився… Тепер уже не було потреби ховати Станіслава! Обидва грішні одним гріхом і нікому, виходить, доносити і знеславлювати…

— А-а-а… гм, — мугикнув Спічкін, побачивши на грудях в учителя орден.

— Так! — сказав Пустяков. — Дивна річ, Юлію Августовичу! Як мало було в нас перед святом представлень! Скільки в нас людей, а одержали тільки ви та я. Ди-и-вна річ!

Трамблян весело кивав головою і виставив наперед лівий лацкан, на якому красувалася Анна 3-го ступеня.

По обіді Пустяков ходив по всіх кімнатах і показував панночкам орден. На душі в нього було легко, привільно, хоча й пощипував під грудьми голод.

«Знав би я таку штуку, — думав він, заздрісно поглядаючи на Трамбляна, який розмовляв з Спічкіним про ордени:— я б Володимира начепив. Ех, не догадався!»

Тільки ця одна думка і мучила його. А в усьому іншому він був зовсім щасливий.

1884