У Москві на Трубній площі

Невелика площа поблизу Рождественського монастиря, яку називають Трубною, або просто Трубою: щонеділі на ній буває торг. Ворушаться, як раки в решеті, сотні кожухів. бекеш, хутрових кашкетів, циліндрів. Чути різноголосі співи птахів, що нагадують весну. Якщо світить сонце і на небі немає хмар, то співи й пахощі сіна відчуваються дужче, і цей спогад про весну збуджує думку і несе її далеко- далеко. На одному краю майданчика тягнеться ряд возів. На возах не сіно, не капуста, не боби, а щиглі, чижі, красавки, жайворонки, чорні й сірі дрозди, синиці, снігури. Усе це стрибає в поганих, саморобних клітках, поглядає з заздрістю на вільних горобців і щебече. Щиглі по п’ятаку, чижі дорожче, інше ж птаство має зовсім невизначену цінність.

— Почому жайворонок?

Продавець і сам не знає, яка ціна його жайворонку. Він чухає потилицю і заправляє, скільки спаде на думку — чи карбованець, чи три копійки, як на покупця. Є й дорогі птахи. На брудній жердинці сидить вицвілий старий дрізд з общипаним хвостом. Він солідний, гордовитий і нерухомий, як генерал у відставці. На свою неволю він давно вже махнув лапкою і на блакитне небо давно вже дивиться байдуже. Можливо, саме за цю свою байдужість він і вважається розсудливим птахом. Його не можна продати дешевше, ніж за сорок копійок. Біля птахів товпляться, чалапаючи по грязюці, гімназисти, майстрові, молоді люди в модних пальтах, аматори у вкрай заношених шапках, в підкочених, побитих, ніби мишами поточених штанях. Юнакам і майстровим продають самичок за самців, молодих за старих… Вони мало тямлять у птахах. Зате аматора не обдуриш. Аматор здалеку бачить і розуміє птаха.

— Немає добрих якостей у цьому птасі, — каже аматор, заглядаючи чижу в рота і рахуючи пера на його хвості. — Він тепер співає, це так, але що ж із цього? І я в компанії заспіваю. Ні, ти, брат, мені без компанії, брат, заспівай; заспівай на самоті, якщо можеш… Ти подай мені он того, що сидить і мовчить! Тишка подай! Цей мовчить, отже, метикує щось…

Між возами з птаством попадаються вози і з живністю іншого роду. Тут ви бачите зайців, кролів, їжаків, морських свинок, тхорів. Сидить заєць і з горя солому жує. Морські свинки тремтять від холоду, а їжаки з цікавістю позирають з-під своїх колючок на публіку.

— Я десь читав, — каже чиновник поштового відомства, у полинялому пальті, ні до кого не звертаючись і любовно поглядаючи на зайця, — я читав, що в якогось ученого кішка, миша, кібчик і горобець з одної миски їли.

— Дуже це можливо, пане. Адже кішка бита, і в кібчика, либонь, увесь хвіст висмиканий. Ніякої ученості тут немає, пане мій. У мого кума була кішка, яка, вибачайте, огірки їла. Тижнів два частував пужалном, поки вивчив. Заєць, якщо його бити, сірники може запалювати. Чого ви дивуєтесь? Дуже просто! Візьме в рота сірника — і чирк! Тварина те саме, що й людина. Людина від биття розумніша буває, так і тварина.

У натовпі сновигають чуйки з півнями й качками під пахвою. Птахи всі худі, голодні. З кліток висувають свої некрасиві, облізлі голови курчата і дзьобають щось у грязюці. Хлопчики з голубами заглядають вам в обличчя і намагаються впізнати у вас голубиного аматора.

— Та-ак! Говорити вам нічого! — кричить хтось сердито. — Ви подивіться, а потім і говоріть! Хіба ж це голуб? Це орел, а не голуб!

Високий, тонкий чоловік з бачками й бритими вусами, на вигляд, лакей, хворий і п’яний, продає білу, як сніг, болонку. Старенька болонка плаче.

— Наказала ось продати цю гидоту, — каже лакей, презирливо посміхаючись. — Збанкрутувала на старості літ, їсти нічого і тепер от собак та котів продає. Плаче, цілує їх в погані морди, а сама продає із злиднів. їй-богу, факт! Купіть, панове! На кофій гроші потрібні.

Але ніхто не сміється. Хлопчик стоїть поблизу і, примруживши одне око, дивиться на нього серйозно, із співчуттям.

Найцікавіший рибний відділ. Чоловік десять мужиків стоять вряд. Перед кожним з них відро, а у відрах тих маленьке кромішнє пекло. Там у зеленкуватій, каламутній воді борсаються карасики, в’юнці, малявки, черепашки, жаби-жерлянки, тритони. Великі рачкові жуки з переламаними ногами снують по маленькій поверхні, вилізаючи на карасів і перестрибуючи через жаб. Жаби лізуть на жуків, тритони на жаб. Живуча твар! Темнозелені лини, як більш дорога риба, мають пільгу: їх тримають в окремій баночці, де плавати не можна, а все ж не так тісно…

— Добряча риба карась! Витриманий карась, ваше високоблагородіє, бодай він здох. Його хоч рік тримай у відрі, а він все живий! Тиждень уже, як піймав я оцих самих рибів. Наловив я їх, шановний добродію, у Перерві і звідти пішки. Карасі по дві копійки, в’юни по три, а малявки гривеник за десяток, щоб вони повиздихали! Беріть малявок за п’ятак. Черв’ячків не бажаєте?

Продавець лізе у відро й дістає звідти своїми грубими, жорсткими пальцями ніжну малявку чи карасика, завбільшки з ніготь. Біля відер розкладені волосінь, гачки, жерлиці, і вилискують на сонці пурпуровим вогнем черв’яки з ставу.

Біля возів з птахами і біля відер з рибою ходить старик-аматор у хутряному картузі, залізних окулярах і калошах, схожих на два броненосці. Це, як його прозивають тут, «тип». У кишені в нього ні копійки за душею, але, незважаючи на це, він торгується, хвилюється, чіпляється до покупців з порадами. За яку-небудь годину він встигає оглянути всіх зайців, голубів і риб, оглянути до дрібниць, визначити всім, кожній з цих тварин породу, вік і ціну. Його, як дитину, цікавлять щиглі, карасики й малявки. Спробуйте заговорити з ним, наприклад, про дроздів, і дивак розповість вам таке, чого ви не знайдете в жодній книзі. Розповість вам із захватом, пристрасно, ще й за неуцтво докорить. Про щиглів і снігурів він ладен говорити без кінця, витріщивши очі й щосили розмахуючи руками. Тут, на Трубі, його можна зустріти тільки в холодну пору, влітку ж він десь за Москвою перепілок на дудочку ловить і рибку вудить.

А ось і другий «тип», — дуже високий, дуже худий пан у темних окулярах, голений, у кашкеті з кокардою, схожий на под’ячого старих часів. Це аматор; він має немалий чин, служить учителем в гімназії, і це відомо постійним відвідувачам Труби, і вони ставляться до нього з пошаною, зустрічають його поклонами і навіть вигадали для нього особливий титул: «ваше дієприслівництво». Під Сухаревою він риється в книгах, а на Трубі шукає добрих голубів.

— Просимо сюди! — кричать йому голуб’ятники. — Пане вчителю, ваше дієприслівництво, зверніть вашу увагу на турманів! Ваше дієприслівництво!

— Ваше дієприслівництво! — кричать йому з різних боків.

— Ваше дієприслівництво! — повторює десь на бульварі хлопчисько.

А «його дієприслівництво», що, очевидно, давно вже звик до цього свого титула, серйозний, суворий, бере в обидві руки голуба і, піднявши його вище голови, починає розглядати і при цьому хмуриться і стає ще серйознішим, як змовник.

І Труба, цей невеликий шматочок Москви, де тварин люблять так ніжно і де їх так мучать, живе своїм маленьким життям, вирує і хвилюється, і тим діловим і богомольним людям, які проходять мимо по бульвару, незрозуміло, навіщо зібралася ця юрба людей, ця строката суміш шапок, картузів і циліндрів, про що тут говорять, чим торгують.

1883