Нудна історія

(Із записок старої людини)

І

Є в Росії заслужений професор Микола Степанович такий-то, таємний радник і кавалер; у нього так багато російських та іноземних орденів, що коли йому доводиться одягати їх, то студенти величають його іконостасом. Знайомства в нього найаристократичніші, принаймні за останні 25–30 років в Росії нема й не було такого знаменитого вченого, з яким він не був би близько знайомий. Тепер приятелювати йому ні з ким, але якщо говорити про минуле, то довгий список його славних друзів закінчується такими іменами, як Пирогов, Кавелін і поет Некрасов, які обдарували його найщирішою і теплою дружбою. Він є членом усіх російських і трьох закордонних університетів. І таке інше, і таке інше. Все це і ще багато чого, що можна було б ще сказати, становить те, що називається моїм ім’ям.

Це моє ім’я популярне. В Росії воно відоме кожній письменній людині, а за кордоном воно згадується з кафедр з додачею відомий і шановний. Належить воно до числа тих небагатьох щасливих імен, лаяти чи згадувати які всує серед публіки і в пресі вважається ознакою поганого тону. Так воно й повинно бути. Адже з моїм ім’ям тісно зв’язане поняття про людину славнозвісну, дуже обдаровану і безперечно корисну. Я працьовитий і витривалий, як верблюд, а це важливо, і талановитий, а це ще важливіше. До того ж, до речі сказати, я вихований, скромний і чесний чоловік. Ніколи я не сунув свого носа в літературу і в політику, не шукав популярності в полеміці з неуками, не виголошував промов ні на обідах, ні на могилах своїх товаришів… Взагалі на моєму ученому імені немає жодної плями і поскаржитись йому нема на що. Воно щасливе.

Той, хто носить це ім’я, тобто я, являю собою людину шістдесяти двох років, з лисою головою, з вставними зубами і з невиліковним tic’ом. Наскільки блискуче і красиве моє ім’я, настільки сірий і бридкий я сам. Голова і руки в мене тремтять від слабості; шия, як в однієї тургенєвської героїні, схожа на ручку контрабаса, груди запалі, спина вузька. Коли я говорю або читаю, рот у мене кривиться набік; коли посміхаюся — все обличчя вкривається старечо-мертвотними зморшками. Нічого поважного немає в моїй жалюгідній постаті; хіба тільки, коли я буваю хворий tic’ом, у мене з’являється якийсь особливий вираз, який у кожного, хто гляне на мене, напевно, викликає сувору переконливу думку: «Мабуть, ця людина скоро помре».

Викладаю я, як і раніш, непогано: як і раніш, я можу затримати увагу слухачів на протязі двох годин. Моя пристрасність, літературність викладу і гумор роблять майже непомітними недоліки мого голосу, а він у мене сухий, різкий і співучий, як у ханжі. А пишу я погано. Той шматочок мого мозку, який завідує письменницькою здібністю, відмовився служити. Пам’ять моя ослабла, в думках недосить послідовності і, коли я викладаю їх на папері, мені щоразу здається, що я втратив чуття до їхнього органічного зв’язку, конструкція одноманітна, фраза бідна й несмілива. Часто пишу я не те, що хочу; коли пишу кінець, не пам’ятаю початку. Часто я забуваю звичайні слова, і завжди мені доводиться витрачати багато енергії, щоб уникати в листі зайвих фраз і непотрібних вставних речень — те і те виразно свідчить про занепад розумової діяльності. І дивно, чим простіший лист, тим болісніше моє напруження. За науковою статтею я почуваю себе набагато вільнішим і розумнішим, ніж за вітальним листом чи доповідною запискою. Ще одне: писати по-німецькому чи по-англійському для мене легше, ніж по-російському.

Щодо мого теперішнього способу життя, то насамперед я повинен відзначити безсоння, від якого страждаю останнім часом. Коли б мене спитали: що є тепер головною і основною рисою твого існування? Я відповів би: безсоння. Як і раніше, за звичкою, рівно опівночі я роздягаюсь і лягаю в ліжко. Засинаю я скоро, але о другій годині прокидаюсь, і з таким почуттям, ніби зовсім не спав. Доводиться вставати з ліжка і засвічувати лампу. Годину чи дві я ходжу з кутка в куток по кімнаті і розглядаю давно знайомі картини і фотографії. Коли набридає ходити, сідаю за свій стіл. Сиджу я нерухомо, ні про що не думаючи і не почуваючи ніяких бажань; якщо переді мною лежить книга, то машинально я присуваю її до себе і читаю без будь-якого інтересу. Так, недавно, за одну ніч я прочитав машинально цілий роман з дивною назвою: «Про що співала ластівка». Або ж я, щоб зайняти свою увагу, примушую себе рахувати до тисячі, або уявляю обличчя кого-небудь з товаришів і починаю пригадувати: в якому році і за яких обставин він вступив на службу? Люблю прислухатися до звуків. То через дві кімнати від мене швидко промовить що-небудь уві сні моя дочка Ліза, то дружина пройде через залу з свічкою і неодмінно упустить коробку з сірниками, то рипне шафа, що розсихається, або несподівано загуде пальник у лампі — і всі ці звуки чомусь хвилюють мене.

Не спати вночі — значить, кожної хвилини почувати себе ненормальним, а тому я з нетерпінням чекаю ранку і дня, коли я маю право не спати. Минає багато томливого часу, перш ніж закричить надворі півень. Це мій перший благовісник. Як тільки він прокричить, я вже знаю, що за годину внизу прокинеться швейцар і, сердито кашляючи, піде навіщось нагору по сходах. А потім за вікнами почне мало-помалу блякнути повітря, залунають на вулиці голоси…

День починається в мене приходом дружини. Вона заходить до мене в спідниці, незачесана, але вже вмита, від неї пахне квітковим одеколоном, і вигляд у неї такий, ніби вона ввійшла ненавмисно, і щоразу говорить одне і те ж саме:

— Пробач, я на хвилинку… Ти знову не спав?

Потім вона гасить лампу, сідає біля стола і починає говорити. Я не пророк, але наперед знаю, про що йтиме мова. Щоранку одне й те ж саме. Звичайно, після тривожних розпитувань про моє здоров’я, вона раптом згадує про нашого сина офіцера, який служить у Варшаві. Після двадцятого числа кожного місяця ми посилаємо йому по п’ятдесят карбованців — це головним чином і є темою для нашої розмови.

— Звичайно, це нам важко, — зітхає дружина, — але поки він остаточно не став на ноги, ми повинні допомагати йому. Хлопчик в чужому краю, платня маленька… Проте, якщо хочеш, у наступному місяці ми пошлемо йому не п’ятдесят, а сорок. Як ти гадаєш?

Щоденний досвід міг би переконати дружину, що витрати не стають меншими від того, що ми часто говоримо про них, але дружина моя не визнає досвіду і акуратно кожного ранку розповідає і про нашого офіцера, і про те, що хліб, хвалити бога, став дешевий, а цукор подорожчав на дві копійки — і все це таким тоном, неначе розказує мені новину.

Я слухаю, машинально підтакую і, мабуть, від того, що не спав ніч, дивні, непотрібні думки опановують мене. Я дивлюсь на свою дружину і дивуюсь, як дитина. Із здивуванням я запитую себе: невже ця стара, дуже повна, незграбна жінка, з тупим виразом дріб’язкової турботи і страху перед шматком хліба, з поглядом, отуманеним повсякчасними думками про борги і нестатки, що вміє говорити тільки про витрати і посміхатися тільки дешевизні — невже ця жінка була колись тією самою тоненькою Варею, яку я палко покохав за добрий, ясний розум, за чисту душу, красу і, як Отелло Дездемону, за «співчуття» до моєї науки? Невже це та сама дружина моя Варя, яка колись породила мені сина?

Я напружено вдивляюсь в обличчя крихкотілої, незграбної старухи, шукаю в ній свою Варю, але від минулого в неї зберігся тільки страх за моє здоров’я, та ще манера мою платню називати нашою платнею, мою шапку — нашою шапкою. Мені боляче дивитися на неї, і, щоб потішити її хоч трохи, я дозволяю їй говорити що завгодно і навіть мовчу, коли вона несправедливо судить про людей або докоряє мені за те, що я не займаюсь практикою і не видаю підручників.

Кінчається наша розмова завжди однаково. Дружина раптом згадує, що я ще не пив чаю, і лякається.

— Чого ж це я сиджу? — каже вона, підводячись. — Самовар давно на столі, а я тут базікаю. Яка я стала безпам’ятна, господи!

Вона швидко іде і зупиняється біля дверей, щоб сказати:

— Ми Єгору винні за п’ять місяців. Ти це знаєш? Не слід запускати платню слугам, скільки разів я казала! Віддати за місяць десять карбованців значно легше, ніж за п’ять місяців — п’ятдесят!

Вийшовши за двері, вона знову зупиняється і каже:

— Нікого ¡мені так не шкода, як нашу бідолашну Лізу. Дівчинка вчиться в консерваторії, завжди буває в гарному товаристві, а одягнена бозна-як. Така шубка, що на вулицю соромно вийти. Була б вона чия-небудь інша, це б ще нічого, але ж усі знають, що її батько знаменитий професор, таємний радник!

І, докоривши мені за моє ім’я і чин, вона, нарешті, виходить. Так починається мій день. Продовжується він не краще.

Коли я п’ю чай, до мене заходить моя Ліза, в шубці, в шапочці і з нотами, вже зовсім готова, щоб іти в консерваторію. їй двадцять два роки. На вигляд вона молодша, вродлива і трошки схожа на мою дружину замолоду. Вона ніжно цілує мене в скроню і в руку і каже:

— Здрастуй, татусю. Ти здоровий?

В дитинстві вона дуже любила морозиво, і мені часто доводилося водити її в кондитерську. Морозиво було для неї мірилом усього прекрасного. Якщо їй хотілося похвалити мене, то вона казала: «Ти, тату, вершковий». Один пальчик звався в неї фісташковим, другий вершковим, третій малиновим і т. д. Звичайно, коли вранці вона приходила до мене вітатися, я садовив її до себе на коліна і, цілуючи її пальчики, промовляв:

— Вершковий… фісташковий… лимонний…

І тепер, за давньою звичкою, я цілую Лізині пальці і бурмочу: «фісташковий… вершковий… лимонний…», але виходить у мене зовсім не те. Я холодний, як морозиво, і мені соромно. Коли заходить до мене дочка і торкається губами моєї скроні, я здригаюсь, немов у скроню жалить мене бджола, напружено посміхаюся і відвертаю своє обличчя. З того часу, як я хворію на безсоння, в моєму мозку гвіздком сидить запитання: дочка моя часто бачить, як я, старик, славетна людина, болісно червонію від того, що винен лакею; вона бачить, як часто турбота про дрібні борги примушує мене кидати працю і цілими годинами ходити з кутка в куток і думати, але чому ж вона жодного разу потай від матері не прийшла до мене і не шепнула: «Батьку, ось мій годинник, браслети, сережки, плаття… Застав усе це, тобі потрібні гроші…»? Чому вона, бачачи, як я і мати, піддавшись фальшивому почуттю, намагаємося приховати від людей свої нестатки, чому вона не відмовиться від дорогої втіхи займатися музикою? Я б не прийняв ні годинника, ні браслетів, ні жертв, боронь боже, — мені не це потрібно.

До речі, згадую я і про свого сина, варшавського офіцера. Це розумна, чесна і твереза людина. Але мені мало цього. Я думаю, коли б у мене був батько старик і коли б я знав, що в нього бувають хвилини, коли він соромиться своєї бідності, то офіцерське місце я віддав би кому-небудь іншому, а сам найнявся б робітником. Подібні думки про дітей отруюють мене. До чого вони? Таїти в собі зле почуття проти звичайних людей за те, що вони не герої, може тільки обмежена чи озлоблена людина. Але годі про це.

О десятій без чверті треба йти до моїх милих хлопчиків читати лекцію. Одягаюся і йду по дорозі, яка знайома мені вже тридцять років і має для мене свою історію. Ось великий сірий будинок з аптекою; тут колись стояв маленький будиночок, а в ньому була портерна; в цій портерній я обмірковував свою дисертацію і написав першого любовного листа Варі. Писав олівцем, на аркуші з заголовком «Historia morbi»[1]. Ось бакалійна крамничка; колись хазяйнував у ній жидок, який продавав мені в борг цигарки, потім товста баба, яка любила студентів за те, що «у кожного з них мати є»; тепер сидить рудий купець, зовсім байдужий чоловік, який п’є чай з мідного чайника. А ось похмурі, давно не ремонтовані університетські ворота; нудьгуючий двірник у кожусі, мітла, купи снігу… На новоприбулого хлопчика, який приїхав з провінції і уявляє, що храм науки й справді храм, такі ворота не можуть справити здорового враження. Взагалі, ветхість університетських будівель, похмурість коридорів, кіптява на стінах, брак світла, сумовитий вигляд східців, вішалок і лав посідають в історії російського песимізму одне з перших місць серед сприятливих причин… Ось і наш сад. З того часу, як я був студентом. він, здається, не став ні кращим, ні гіршим, Я його не люблю. Було б набагато розумніше, коли б замість чахлих лип, жовтої акації і ріденького, стриженого бузку росли тут високі сосни і гарні дуби. Студент, настрій якого здебільшого створюється обстановкою, на кожному кроці, там, де він учиться, повинен бачити перед собою тільки високе, сильне і витончене… Борони його боже від чахлих дерев, розбитих шибок, сірих стін і дверей, оббитих подертою клейонкою.

Коли підходжу я до свого ганку, двері розчиняються і мене зустрічає мій давній товариш по службі, ровесник і тезко швейцар Микола. Впустивши мене, він крякає і каже:

— Мороз, ваше превосходительство!

Або ж, коли моя шуба мокра, то:

— Дощик, ваше превосходительство!

Потім він біжить поперед мене і відчиняє на моєму шляху всі двері. В кабінеті він бережно знімає з мене шубу і в цей час встигає розповісти мені яку-небудь університетську новину. Завдяки близькому знайомству між усіма університетськими швейцарами і сторожами, йому відоме все, що діється на чотирьох факультетах, у канцелярії, в кабінеті ректора, в бібліотеці. Чого тільки він не знає! Коли у нас злобою дня буває, наприклад, відставка ректора чи декана, то я чую, як він, розмовляючи з молодими сторожами, називає кандидатів і тут же пояснює, що такого-то не затвердить міністр, такий-то сам відмовиться, потім вдається в фантастичні подробиці про якісь таємничі папери, одержані в канцелярії, про секретну розмову, що відбулася нібито у міністра з попечителем, і т. ін. Якщо виключити ці подробиці, то загалом він майже завжди має рацію. Характеристики, які він робить кожному з кандидатів, своєрідні, але теж вірні. Якщо вам треба довідатись, в якому році хто захищав дисертацію, вступив на службу, вийшов у відставку чи помер, то покличте до себе на допомогу дивовижну пам’ять цього солдата, і він не тільки назве вам рік, місяць і число, але й повідомить також про подробиці, якими супроводились ті чи інші обставини. Так пам’ятати може тільки той, хто любить.

Він охоронець університетських переказів. Від своїх попередників-швейцарів він дістав у спадщину багато легенд з університетського життя, додав до цього багатства багато свого добра, добутого за час служби, і якщо хочете, то він розкаже вам багато довгих і коротких історій. Він може розказати про надзвичайних мудреців, які знали все, про чудових трудівників, які не спали цілими тижнями, про численних мучеників і жертв науки; добро торжествує у нього над злом, слабіший завжди перемагає сильного, мудрий дурного, скромний гордого, молодий старого… Нема потреби приймати всі ці легенди і небилиці за чисту монету, але процідіть їх, і у вас на фільтрі залишиться те, що потрібно: наші добрі традиції і імена справжніх героїв, визнаних усіма.

У нашому товаристві всі відомості про світ учених вичерпуються анекдотами про надзвичайну неуважливість старих професорів і двома-трьома дотепами, які приписуються то Груберу, то мені, то Бабухіну. Для освіченого товариства цього мало. Коли б воно любило науку, учених і студентів так, як Микола, то його література давно б уже мала цілі епопеї, сказання і житія, яких, на жаль, вона не має тепер…

Розповівши мені новину, Микола надає своєму обличчю суворого виразу, і в нас починається ділова розмова. Якби в цей час хто-небудь сторонній послухав, як Микола вільно поводиться з термінологією то, мабуть, міг би подумати, що це учений, замаскований солдатом. До речі, розмови про ученість університетських сторожів дуже перебільшені. Правда, Микола знає понад сотню латинських назв, уміє зібрати скелет, іноді приготувати препарат, розсмішити студентів якою-небудь довгою вченою цитатою, але, наприклад, нехитра теорія кровообігу для нього й тепер така сама темна, як і двадцять років тому.

За столом у кабінеті, низько нахилившись над книгою чи препаратом, сидить мій проректор Петро Гнатович, працьовитий, скромний, але безталанний чоловік, років тридцяти п’яти, уже лисий і з великим животом. Працює він з ранку до ночі, читає дуже багато, чудово пам’ятає все прочитане — і в цьому відношенні він не людина, а золото; в усьому ж іншому — це ломовий кінь, або, як інакше кажуть, учена тупиця. Характерні риси ломового коня, що відрізняють його від таланту, такі: кругозір його вузький, і різко обмежений спеціальністю; поза своєю спеціальністю він наївний, як дитина. Пам’ятаю, якось уранці я зайшов до кабінету і сказав:

— Уявіть собі, яке нещастя! Кажуть, Скобелєв помер. Микола перехрестився, а Петро Гнатович повернувся до мене і спитав:

— Який це Скобелев?

Вдруге — це було трохи раніш — я оголосив, що помер професор Перов. Наймиліший Петро Гнатович спитав:

— А що він читав?

Здається, якби заспівала в нього під самим вухом Патті, зробили напад на Росію полчища китайців, стався землетрус, він не поворухнувся б жодним членом і спокійнісінько дивився б примруженим оком у свій мікроскоп. Одним словом, до Гекуби йому немає ніякого діла. Я доporo заплатив би, щоб подивитись, як цей сухар спить зі своєю дружиною.

Друга риса: фанатична віра в непогрішимість науки і, головним чином, всього того, що пишуть німці. Він упевнений в самому собі, в своїх препаратах, знає мету життя, і зовсім не знайомий з сумнівами і розчаруваннями, від яких сивіють таланти. Рабське схиляння перед авторитетами і відсутність потреби самостійно мислити. Переконати його в помилковості чого-небудь важко, сперечатися з ним неможливо. Спробуй-но посперечатися з людиною, яка глибоко переконана, що найкраща наука — медицина, найкращі люди — лікарі, найкращі традиції — медичні. Від недоброго медичного минулого уціліла тільки одна традиція — білий галстук, який носять тепер лікарі; а для ученого і взагалі для освіченої людини можуть існувати тільки традиції загальноуніверситетські, без найменшого поділу їх на медичні, юридичні і т. п., але Петрові Гнатовичу важко погодитися з цим, і він ладен сперечатися з вами до страшного суду.

Майбутнє його уявляється мені ясно. За все своє життя він приготує кілька сотень препаратів надзвичайної чистоти, напише багато сухих, дуже пристойних рефератів, зробить з десяток добросовісних перекладів, але пороху не вигадає. Для пороху потрібні фантазія, винахідливість, уміння вгадувати, а в Петра Гнатовича нема нічого подібного. Коротше кажучи, це не хазяїн в науці, а робітник.

Я, Петро Гнатович і Микола говоримо напівголосно. Нам трошки ніяково. Почуваєш щось особливе, коли за дверима морем гуде аудиторія. За тридцять років я не звик до цього почуття і почуваю його щоранку. Я нервово застібаю сюртук, задаю Миколі зайві запитання, серджусь… Схоже на те, ніби я боюсь, але це не боязкість, а щось інше, чого я не можу ні назвати, ні описати.

Без усякої потреби я дивлюсь на годинник і кажу:

— Що ж? Треба йти.

І ми йдемо в такому порядку: попереду Микола з препаратами або з атласами, за ним я, а за мною, скромно, з похиленою головою, виступає ломовий кінь; або ж, коли потрібно, попереду на носилках несуть труп, за трупом іде Микола і т. д. Коли я з’являюся, студенти встають, потім сідають, і гомін моря раптово вщухає. Настає штиль.

Я знаю, про що читатиму, але не знаю, як читатиму, з чого почну і чим закінчу. В голові немає жодної готової фрази. Але досить мені тільки оглянути аудиторію (вона збудована в мене амфітеатром) і промовити стереотипне «в минулій лекції ми спинилися на…», як фрази довгою низкою вилітають з моєї душі і — почалося! Говорю я нестримно швидко, пристрасно і, здається, нема такої сили, яка могла б перепинити хід моєї промови. Щоб читати добре, тобто не нудно і з користю для слухачів, треба, крім таланту, мати ще вправність і досвід, треба мати найвиразніше уявлення про свої сили, про тих, кому читаєш, і про те, що є предметом твоєї промови. Крім того, треба бути людиною собі на умі, стежити пильно і ні на секунду не втрачати поля зору.

Добрий диригент, передаючи думку композитора, робить відразу двадцять справ: читає партитуру, махає паличкою, стежить за співаком, робить рух у бік то барабана, то волторни і таке ін. Так само і я, коли читаю. Переді мною півтораста облич, не схожих одне на одне, і триста очей, що дивляться мені просто в вічі. Мета моя — перемогти цю багатоголову гідру. Якщо я кожної хвилини, поки читаю, маю виразне уявлення про ступінь її уваги і про силу розуміння, то вона в моїй владі. Другий мій супротивник сидить у мені самому. Це — нескінченна різноманітність форм, явищ і законів і безліч ними обумовлених своїх і чужих думок. Кожної хвилини я повинен спритно вихоплювати з цього величезного матеріалу найважливіше і найпотрібніше і так само швидко, як тече моя мова, надавати своїй думці такої форми, яка була б доступна розумінню гідри і збуджувала б її увагу, причому треба пильно стежити, щоб думки передавалися не в міру їхнього нагромадження, а в певному порядку, необхідному для правильної компановки картини, яку я хочу намалювати. Далі я намагаюся, щоб промова моя була літературна, визначення короткі і точні, фраза по можливості проста і красива. Кожної хвилини я повинен осаджувати себе і пам’ятати, що в моєму розпорядженні — тільки година і сорок хвилин. Одним словом, роботи чимало. В один і той же час доводиться зображати з себе і ученого, і педагога, і оратора, і погано буде, якщо оратор переможе в вас педагога і ученого, або навпаки.

Читаєш чверть, півгодини, і от помічаєш, що студенти починають поглядати на стелю, на Петра Гнатовича, один полізе за хусточкою, другий сяде зручніше, третій посміхнеться своїм думкам… Це значить, що увага стомлена. Треба вжити заходів. Користуючись першою нагодою, я кажу який-небудь каламбур. Всі півтораста облич широко посміхаються, очі весело блищать, чути ненадовго шум моря… Я теж сміюсь. Увага освіжилася, і я можу продовжувати.

Ніякі суперечки, ніякі розваги та ігри ніколи не давали мені такої насолоди, як читання лекції. Тільки на лекції я міг весь віддаватися пристрасті і розумів, що натхнення не вигадка поетів, а існує насправді. І я думаю, Геркулес після найпікантнішого з своїх подвигів не відчував такої солодкої знемоги, яку переживав я кожного разу після лекцій.

Це було колись. А тепер на лекціях я почуваю тільки муку. Не минає й півгодини, як я починаю відчувати непереборну слабкість у ногах і в плечах; сідаю в крісло, але сидячи читати я не звик; через хвилину підводжусь, продовжую стоячи, потім знову сідаю. В роті сохне, голос починає хрипнути, в голові паморочиться… Щоб приховати від слухачів свій стан, я раз у раз п’ю воду, кашляю, часто сякаюсь, неначе мені заважає нежить, говорю не в лад каламбури і, кінець кінцем, оголошую перерву раніш, ніж треба. Але, головним чином, мені соромно.

Мої сумління і розум кажуть мені, що найкраще, що я міг би тепер зробити, — це прочитати хлопчикам прощальну лекцію, сказати їм останнє слово, благословити їх і поступитися своїм місцем людині, яка молодша і сильніша за мене. Але нехай судить мене бог, у мене бракує мужності зробити по совісті.

На нещастя, я не філософ і не богослов. Мені добре відомо, що поживу я ще не більше півроку; здавалося б, тепер мене повинні б більш за все цікавити питання про загробний морок і про ті видіння, які відвідають мій могильний сон. Та чомусь душа моя не хоче знати цих питань, хоч розум і усвідомлює всю їхню важливість. Як двадцять- тридцять років тому, так і тепер, перед смертю, мене цікавить сама тільки наука. Випускаючи останній подих, я все-таки віритиму, що наука є найважливіше, найпрекрасніше і найпотрібніше в житті людині, що вона завжди була і буде найвищим проявом любові і що тільки нею одною людина переможе природу і себе. Віра ця, можливо, наївна і несправедлива в своїй основі, але я не винен, що вірю так, а не інакше; перемогти ж у собі цієї віри я не можу.

Та не в цьому річ. Я тільки прошу зглянутися на мою слабість і зрозуміти, що відірвати від кафедри і учнів людину, яку доля кісткового мозку цікавить більше, ніж кінцева мета всесвіту, це дорівнює тому, якби взяли її та й забили в труну, не дожидаючись, поки вона помре.

Від безсоння і внаслідок напруженої боротьби із зростаючою слабістю зі мною діється щось дивне. Серед лекції до горла враз підступають сльози, починають свербіти очі, і я почуваю палке, істеричне бажання простягнути вперед руки і голосно поскаржитися. Мені хочеться прокричати гучним голосом, що мене, славетну людину, доля засудила до смертної кари, що через яких-небудь півроку тут в аудиторії хазяйнуватиме вже інший. Я хочу прокричати, що я отруєний; нові думки, яких не знав я раніш, отруїли останні дні мого життя і продовжують жалити мій мозок, як москіти. І в цей час моє становище уявляється таким жахливим, що мені хочеться, щоб усі мої слухачі жахнулися, схопилися з місць і в панічному страху, з розпачливим криком кинулися до виходу.

Нелегко переживати такі хвилини.

II

Після лекції я сиджу в себе дома і працюю. Читаю журнали, дисертації або готуюся до чергової лекції, іноді пишу що-небудь. Працюю з перервами, через те, що доводиться приймати відвідувачів.

Чути дзвінок. Це товариш прийшов поговорити про справи. Він заходить до мене з капелюхом, з палицею і, простягаючи до мене те і те, каже:

— Я на хвилину, на хвилину! Сидіть, collega! Тільки два слова!

Насамперед ми намагаємося показати один одному, що ми обидва надзвичайно чемні і дуже раді бачити один одного. Я садовлю його в крісло, а він садовить мене; при цьому ми обережно погладжуємо один одного по таліях, торкаємося ґудзиків, і схоже на те, неначе ми обмацуємо один одного і боїмося обпектися. Обидва сміємося, хоч не говоримо нічого смішного. Сівши, нахиляємося один до одного головами і починаємо говорити напівголосно. Як би сердечно ми не ставилися один до одного, ми не можемо не підсолоджувати нашої розмови всякою китайщиною, на зразок: «ви цілком справедливо зауважили», або «як я вже мав честь вам сказати», не можемо, щоб не реготати, коли хто-небудь з нас скаже дотеп, хоча б і невдалий. Скінчивши говорити про справу, товариш поривчасто підводиться і, помахуючи капелюхом у бік моєї праці, починає прощатися. Знову обмацуємо один одного і сміємося. Проводжаю до передпокою; тут допомагаю товаришеві одягнути шубу, але він всіляко ухиляється від цієї високої честі. Потім, коли Єгор відчиняє двері, товариш запевняє мене, що я простуджуся, а я вдаю, що ладен іти за ним навіть на вулицю. І коли, нарешті, я повертаюся до себе в кабінет, обличчя моє все ще продовжує посміхатися, мабуть, по інерції.

Трохи згодом — знову дзвінок. Хтось входить у передпокій, довго роздягається і кашляє. Єгор доповідає, що прийшов студент. Я кажу: проси. Через хвилину заходить до мене молодий чоловік приємної зовнішності. Ось уже рік, як ми з ним перебуваємо в напружених відносинах: він препогано відповідає мені на екзаменах, а я ставлю йому одиниці. Таких молодців, яких я, висловлюючись студентською мовою, ганяю й провалюю, у мене щороку набирається чоловік сім. Ті з них, які не складають екзаменів через нездібність або через хворобу, звичайно несуть свій хрест терпляче і не торгуються зі мною; торгуються ж і ходять до мене додому тільки сангвініки, широкі натури, яким зволікання на екзаменах псує апетит і заважає акуратно відвідувати оперу. До перших я ставлюсь поблажливо, а других ганяю на протязі цілого року.

— Сідайте, — кажу я гостеві, — що скажете?

— Пробачте, професор, що турбую… — починає він, заїкаючись і не дивлячись мені в обличчя. — Я б не насмілився турбувати вас, якби не… Я складав у вас екзамен уже п’ять разів і… і зрізався. Прошу вас, будьте ласкаві, поставте мені «задовільно», тому що…

Аргумент, який всі ледарі наводять на свою користь, завжди один і той же: вони чудово склали з усіх предметів і зрізались тільки на моєму, і це тим більш дивно, що з мого предмету вони вчилися завжди дуже старанно і знають його чудово; а зрізались вони завдяки якомусь незрозумілому непорозумінню.

— Пробачте, мій друже, — кажу я гостеві, — поставити вам «задовільно» я не можу. Підіть ще почитайте лекції і приходьте. Тоді побачимо.

Пауза. У мене з’являється бажання трошки помучити студента за те, що пиво і оперу він любить більше, ніж науку, і я кажу зітхаючи:

— По-моєму, найкраще, що ви можете тепер зробити, це зовсім залишити медичний факультет. Якщо з вашими здібностями вам ніяк не вдається скласти екзамен, то, очевидно, у вас немає ні бажання, ні покликання бути лікарем.

Обличчя сангвініка витягується.

— Пробачте, професор, — посміхається він, — але це було б з мого боку щонайменше дивно. Провчитися п’ять років і раптом… піти!

— Авжеж! Краще втратити даремно п’ять років, ніж потім усе життя віддавати справі, якої не любиш.

Але зараз же мені стає шкода його, і я поспішаю сказати:

— А втім, як знаєте. Отже, почитайте ще трошки і приходьте.

— Коли? — глухо запитує ледар.

— Коли хочете. Хоч завтра.

І в його добрих очах я читаю: «Прийти-то можна, але ж ти, тварюка, знову мене проженеш!»

— Звичайно, — кажу я, — ви не станете ученішим від того, що складатимете у мене екзамен ще п’ятнадцять разів, але це виховає у вас характер. І за це спасибі.

Настає мовчанка. Я підводжусь і чекаю, коли піде гість, а він стоїть, дивиться на вікно, куйовдить свою борідку і думає. Стає нудно.

Голос у сангвініка приємний, соковитий, очі розумні, насмішкуваті, обличчя благодушне, трохи пом’яте від частого вживання пива і довгого лежання на дивані; напевно, він міг би розповісти мені багато цікавого про оперу, про свої любовні пригоди, про товаришів, яких він любить, але, на жаль, говорити про це не годиться… А я б з охотою послухав.

— Професор! даю вам слово честі, що коли ви поставите мені «задовільно», то я…

Як тільки справа дійшла до «слова честі», я махаю руками і сідаю за стіл. Студент думає ще хвилину і каже сумовито:

— В такому разі прощайте… Вибачте.

— Прощайте, мій друже. На все добре.

Він нерішуче йде в передпокій, повільно одягається там і, вийшовши на вулицю, певно, знову довго думає; нічого не придумавши, крім «старого чорта» на мою адресу, він іде в поганий ресторан пити пиво і обідати, а потім до себе додому спати. Пухом земля тобі, чесний трудівник!

Третій дзвінок. Входить молодий лікар у новій чорній парі, в золотих окулярах і, звичайно, в білому галстуці. Рекомендується. Прошу сідати і питаю, чого зволить. Не без хвилювання молодий жрець науки починає говорити мені, що цього року він склав екзамен на докторанта і що йому залишається тепер тільки написати дисертацію. Йому хотілося б попрацювати в мене, під моїм керівництвом, і він був би вельми вдячний мені, коли б я дав йому тему для дисертації.

— Дуже радий бути корисним, колего, — кажу я, — але давайте спочатку домовимося відносно того, що таке дисертація. Під цим словом звичайно розуміють твір, що є продуктом самостійної творчості. Чи не так? А твір, написаний на чужу тему і під чужим керівництвом, називається інакше…

Докторант мовчить. Я спалахую і схоплююсь з місця.

— Чого ви всі до мене ходите, не розумію? — кричу я сердито. — Крамничка у мене чи що? Я не торгую темами! В тисячу перший раз прошу вас усіх дати мені спокій! Пробачте за неделікатність, але мені, нарешті, це набридло!

Докторант мовчить, і тільки біля його вилиць виступає легка краска. Обличчя його виявляє глибоку пошану до мого славетного імені і ученості, а по очах його я бачу, що він зневажає і мій голос, і мою жалюгідну постать, і нервову жестикуляцію. В своєму гніві я здаюсь йому диваком.

— У мене не крамничка! — серджусь я. — І дивна річ! Чому ви не хочете бути самостійним? Чому вам така огидна свобода?

Говорю я багато, а він усе мовчить. Кінець кінцем я поволі вгамовуюсь і, зрозуміло, здаюсь. Докторант дістане від мене тему, якій гріш ціна, напише під моїм наглядом нікому не потрібну дисертацію, з гідністю витримає нудний диспут і здобуде непотрібний йому вчений ступінь.

Дзвінки можуть лунати один за одним без кінця, але я тут обмежусь тільки чотирма. Б’є четвертий дзвінок, і я чую знайомі кроки, шурхіт плаття, любий голос…

Вісімнадцять років тому помер мій товариш-окуліст і залишив після себе семирічну дочку Катю і тисяч шістдесят грошей. В своєму заповіті він призначив опікуном мене. До десяти років Катя жила в моїй сім’ї, потім її віддали до інституту, і вона жила в мене тільки в літні місяці, під час канікул. Займатися її вихованням мені ніколи було, бачив я її тільки вряди-годи, і тому про дитинство її можу сказати дуже небагато.

Перше, що я пам’ятаю і люблю згадувати, це надзвичайну довірливість, з якою вона ввійшла в мій дім, лікувалася в лікарів і яка завжди світилася на її личку. Бувало сидить де-небудь осторонь з підв’язаною щокою і неодмінно дивиться на що-небудь з увагою; чи бачить вона в цей час, як я пишу і перегортаю сторінки книг, чи як порається дружина, чи як кухарка на кухні чистить картоплю, чи як грається собака, у неї завжди незмінно очі виявляли одне, а саме: «Все, що діється на цьому світі, все чудове і розумне». Вона була допитлива і дуже любила говорити зі мною. Бувало сидить за столом проти мене, стежить за моїми рухами і задає запитання. їй цікаво знати, що я читаю, що роблю в університеті, чи не боюся трупів, куди діваю свою платню.

— Студенти б’ються в університеті? — питає вона.

— Б’ються, люба.

— А ви ставите їх на коліна?

— Ставлю.

І їй було смішно, що студенти б’ються і що я ставлю їх на коліна, і вона сміялася. Це була лагідна, терпляча і добра дитина. Не раз мені доводилося бачити, як у неї відбирали що-небудь, карали даремно чи не задовольняли її цікавості; в цей час до постійного виразу довірливості на її обличчі домішувався ще смуток — і тільки. Я не вмів заступатися за неї, а тільки, коли бачив смуток, у мене з’являлося бажання пригорнути її до себе і пожаліти тоном старої няньки: «Сирітко моя люба!»

Пам’ятаю також, вона любила гарно одягатися і бриз- катись духами. В цьому відношенні вона була схожа на мене. Я теж люблю красиву одежу і гарні духи.

Шкодую, що в мене не було часу і бажання простежити початок і розвиток пристрасті, яка цілком уже оволоділа Катею, коли їй було чотирнадцять-п’ятнадцять років. Я говорю про її пристрасну любов до театру. Коли вона приїжджала до нас на канікули з інституту і жила в нас, то ні про що вона не говорила з таким задоволенням і з таким запалом, як про п’єси і акторів. Своїми постійними розмовами про театр вона стомлювала нас. Дружина й діти не слухали її. Тільки у мене невистачало мужності відмовляти їй в своїй увазі. Коли в неї з являлося бажання поділитися своїм захватом, вона заходила до мене в кабінет і говорила благальним тоном:

— Миколо Степановичу, дозвольте мені поговорити з вами про театр!

Я показував їй на годинника і казав:

— Даю тобі півгодини. Починай.

Пізніше вона почала привозити з собою цілими дюжинами портрети акторів і актрис, на яких молилася; потім спробувала кілька разів брати участь в аматорських виставах і кінець кінцем, коли скінчила курс, заявила мені, що вона народилася бути актрисою.

Я ніколи не поділяв театральних захоплень Каті.

По-моєму, якщо п’єса хороша, то, щоб вона справила належне враження, нема потреби утрудняти акторів; можна обмежитися самим тільки читанням. Якщо ж п’єса погана, то ніяка гра не зробить її хорошою.

Замолоду я часто відвідував театр, і тепер разів два на рік сім’я бере ложу і возить мене «провітрити». Звичайно, цього недосить, щоб мати право судити про театр, але я скажу про нього трохи. На мою думку, театр не став кращим, ніж був тридцять — сорок років тому. Як і раніш, ні в театральних коридорах, ні в фойє я ніяк не можу знайти склянку чистої води. Як і раніш, капельдинери штрафують мене за мою шубу на двогривений, хоч у носінні теплого одягу зимою нема нічого поганого. Як і раніш, в антрактах грає без всякої потреби музика, яка додає до враження від п’єси ще нове, непрошене. Як і раніш, чоловіки в антрактах ходять в буфет пити спиртні напої. Якщо не видно прогресу в дрібницях, то марно я став би шукати його і в великому. Коли актор, з голови до ніг обплутаний театральними традиціями і забобонами, намагається читати простий, звичайний монолог «Бути чи не бути» не просто, а чомусь неодмінно з шипінням і з судорогами в усьому тілі, або коли він намагається переконати мене за всяку ціну, що Чацький, який розмовляє багато з дурнями і кохає дурну, дуже розумна людина і що «Лихо з розуму» не нудна п’єса, то на мене від сцени віє тією ж самою рутиною, яка нудна мені була ще сорок років тому, коли мене частували класичними завиваннями і биттям по персах. І кожного разу виходжу я з театру консервативним більше, ніж коли входжу туди.

Сентиментальну і довірливу юрбу можна переконати в тому, що театр в теперішньому його вигляді є школа. Але хто знайомий з школою в справжньому її розумінні, того на цей гачок не спіймаєш. Не знаю, що буде через п’ятдесят — сто років, але за теперішніх умов театр може служити тільки розвагою. Та розвага ця надто дорога для того, щоб продовжувати користуватися нею. Вона відбирає у держави тисячі молодих, здорових і талановитих чоловіків і жінок, які, коли б не присвячували себе театрові, ¡могли б бути добрими лікарями, хліборобами, учительками, офіцерами; вона відбирає у публіки вечірні години — найкращий час для розумової праці і товариських розмов. Не кажу вже про грошові витрати і про ті моральні втрати, яких зазнає глядач, коли бачить на сцені неправильно трактоване убивство, перелюбство чи наклеп.

А Катя була зовсім іншої думки. Вона запевняла мене, що театр, навіть у теперішньому його вигляді, вище від аудиторії, вище від книг, вище від усього на світі. Театр — це сила, що поєднує в собі одній усі мистецтва, актори ж — місіонери. Ніяке мистецтво і ніяка наука зокрема неспроможні впливати так сильно і так вірно на людську душу, як сцена, і недарма через це актор середньої величини користується в державі набагато більшою популярністю, ніж найкращий учений чи художник. І ніяка публічна діяльність не може дати такої насолоди і задоволення, як сценічна.

І одного чудового дня Катя вступила в трупу і поїхала, здається, в Уфу, повізши з собою багато грошей, силу- силенну рожевих надій і аристократичні погляди на справу.

Перші її листи з дороги були надзвичайні. Я читав їх і просто дивувався, як це невеликі аркушики паперу можуть містити в собі стільки молодості, душевної чистоти, святої наївності і разом з тим тонких, слушних міркувань, які могли б зробити честь доброму чоловічому розуму. Волгу, природу, міста, які вона відвідувала, товаришів, свої успіхи і невдачі вона не описувала, а оспівувала; кожний рядок дихав довірливістю, яку я звик бачити на її обличчі, і при всьому тому безліч граматичних помилок, а розділових знаків майже зовсім не було.

Не минуло й півроку, як я одержав дуже поетичного і захопленого листа, що починався словами: «Я покохала». До цього листа було додано фотографію, що зображала молодого чоловіка з голеним обличчям, в крислатому капелюсі і з пледом, перекинутим через плече. Дальші листи були, як і до того, чудові, але вже з’явилися в них розділові знаки, зникли граматичні помилки і дуже запахло від них мужчиною. Катя почала писати мені про те, що добре б де-небудь на Волзі збудувати великий театр не інакше, як на паях, і залучити до цієї справи багате купецтво і власників пароплавів; грошей було б багато, збори величезні, актори грали б на товариських умовах… Можливо, все це і справді добре, але мені здається, що подібні вигадки можуть виходити тільки з чоловічої голови.

Як би там не було, півтора-два роки, очевидно, усе було гаразд: Катя кохала, вірила в свою справу і була щаслива; але потім в листах я став помічати явні ознаки занепаду. Почалося з того, що Катя поскаржилася мені на своїх товаришів — це перший і найлиховісніший симптом; якщо молодий учений чи літератор починає свою діяльність з того, що гірко скаржиться на учених чи літераторів, то це значить, що він уже стомився і не годиться для діла. Катя писала мені, що її товариші не відвідують репетиції і ніколи не знають ролей; у постановці безглуздих п’єс і в манері триматися на сцені помітна у кожного з них повна зневага до публіки; в інтересах вбору, про який тільки й говорять, драматичні актриси принижуються до виконання шансонеток, а трагіки співають куплети, в яких сміються з чоло- віків-рогоносців і з вагітності зрадниць-жінок і т. Д. Взагалі треба дивуватися, як це до цього часу не загинула ще провінціальна справа і як вона може триматися на такій тонкій і гнилій жилочці.

У відповідь я послав Каті довгого і, признатися, дуже нудного листа. Між іншим я писав їй: «Мені часто доводилося розмовляти з стариками-акторами, найблагороднішими людьми, які обдаровували мене своєю приязню; із розмов з ними я міг зрозуміти, що їхньою діяльністю керує не стільки їх власний розум і воля, скільки мода і настрій суспільства; кращим з них доводилося на своєму віку грати і в трагедії, і в оперетці, і в паризьких фарсах, і в феєріях, і завжди однаково їм здавалося, що вони йшли прямим шляхом і приносили користь. Отже, як бачиш, причину зла треба шукати не в акторах, а глибше, в самому мистецтві і у ставленні до нього всього суспільства». Цей мій лист тільки роздратував Катю. Вона мені відповіла: «Ми з вами співаємо з різних опер. Я вам писала не про благородних людей, які обдаровували вас своєю приязню, а про зграю пройдисвітів, що не мають нічого спільного з благородством. Це табун диких людей, які потрапили на сцену тільки через те, що їх не прийняли б ніде в іншому місці, і які називають себе артистами тільки через те, що нахабні. Жодного таланту, але багато бездарностей, п’яниць, інтриганів, плетунів. Не можу вам висловити, як гірко мені, що мистецтво, яке я так люблю, потрапило в руки ненависних мені людей; гірко, що найкращі люди бачать зло тільки здалеку, не хочуть підійти ближче і замість того, щоб заступитися, пишуть важким стилем загальні фрази і нікому не потрібну мораль…» і так далі, все в такому роді.

Минуло ще трохи часу, і я одержав такого листа: «Мене нелюдськи обмануто. Не можу далі жити. Розпорядіться моїми грішми, як це вважатимете за потрібне. Я любила вас, як батька і єдиного мого друга. Простіть».

Виявилося, що і її він належав теж до «табуну диких людей». Пізніше з деяких натяків я міг догадатися, що була спроба заподіяти собі смерть. Здається, Катя пробувала отруїтися. Треба думати, що вона потім була серйозно хвора, бо наступного листа я одержав уже з Ялти, куди, напевно, її послали лікарі. Останній лист її до мене містив у собі просьбу по можливості швидше вислати їй в Ялту тисячу карбованців і закінчувався він так: «Пробачте, що лист такий похмурий. Вчора я поховала свою дитину». Проживши в Криму близько року, вона повернулася додому.

Подорожувала вона близько чотирьох років і за всі ці чотири роки, треба признатися, я грав по відношенню до неї досить непринадну і чудну роль. Коли раніш вона сказала мені, що йде в актриси, і потім писала мені про своє кохання, коли її періодично опановував дух марнотратства і мені раз у раз доводилося, за її вимогою, висилати їй то тисячу, то дві карбованців, коли вона писала мені про свій намір померти і потім про смерть дитини, то кожного разу я розгублювався і всі мої турботи про її долю виявлялися тільки в тому, що я багато думав і писав довгі, нудні листи, яких я міг би зовсім не писати. А тимчасом я ж заступав їй рідного батька і любив її, як дочку!

Тепер Катя живе за півверсти від мене. Вона найняла квартиру з п’яти кімнат і умеблювала її досить комфортабельно і з властивим їй смаком. Коли б хто взявся змалювати її обстановку, то переважаючим настроєм в картині вийшли б лінощі. Для лінивого тіла — м’які кушетки, м’які табуретки, для лінивих ніг — килими, для лінивого зору — линючі, вицвілі або матові кольори, для лінивої душі — у великій кількості на стінах дешеві віяла і дрібні картини, в яких оригінальність виконання переважає над змістом, над міру багато столиків і поличок, заставлених зовсім не потрібними речами, що не мають цінності, безформні клапті замість занавісок… Усе це разом з боязню яскравих кольорів, симетрії і простору, крім душевних лінощів, свідчить ще й про зіпсуття природного смаку. Цілими днями Катя лежить на кушетці і читає книги, переважно романи і повісті. З дому вона виходить тільки раз на день, після полудня, щоб побачитися зі мною.

Я працюю, а Катя сидить недалеко від мене на дивані, мовчить і кутається в шаль, наче їй холодно. Чи то від того, що вона симпатична мені, чи то від того, що я звик до її частих відвідувань, коли вона була ще дівчинкою, її присутність не заважає мені зосередитися. Коли-не-коли я запитую її машинально про що-небудь, вона коротко відповідає; або ж, щоб відпочити хвилинку, я повертаюся до неї і дивлюсь, як вона, замислившись, переглядає який-небудь медичний журнал чи газету. І в цей час я помічаю, що на обличчі її вже немає колишнього виразу довірливості. Вираз тепер холодний, байдужий, неуважливий, як у пасажирів, яким доводиться довго чекати поїзда. Одягнена вона, як і раніше, гарно і просто, але недбало; видно, що сукні і зачісці дістається немало від кушеток і качалок, на яких вона лежить цілими днями. І вже вона не допитлива, як була раніше. Запитань вона вже мені не задає, немовби все вже пізнала в житті й не сподівається почути нічого нового.

Наприкінці четвертої години в залі і у вітальні починається рух. Це з консерваторії повернулася Ліза і привела з собою подруг. Чути, як грають на роялі, пробують голоси і регочуть; в їдальні Єгор накриває стіл і бряжчить посудом.

— Прощайте, — каже Катя. — Сьогодні я не зайду до ваших. Хай пробачать. Ніколи. Приходьте.

Коли я проводжаю її до передпокою, вона суворо оглядає мене з голови до ніг і каже з досадою:

— А ви все худнете! Чому ви не лікуєтесь? Я заїду до Сергія Федоровича і запрошу. Нехай огляне вас.

— Не треба, Катю.

— Не розумію, на що ваша сім’я дивиться! Гарні, нічого казати.

Вона поривчасто одягає свою шубку, і в цей час з її недбало зробленої зачіски неодмінно падають на підлогу дві-три шпильки. Поправляти зачіску їй ліньки і ніколи: вона сяк-так ховає розтріпані локони під шапочку і виходить.

Коли я входжу в їдальню, дружина питає мене:

— У тебе була зараз Катя? Чому ж вона не зайшла до нас? Це навіть дивно…

— Мамо! — каже їй докірливо Ліза. — Якщо не хоче, то й бог з нею. Не на коліна ж нам ставати.

— Як собі хочеш, це зневага. Сидіти в кабінеті три го- дини і не згадати про нас. А втім, як собі хоче.

Варя й Ліза ненавидять Катю. Зненависть ця мені незрозуміла і, мабуть, щоб розуміти її, треба бути жінкою. Я ручуся головою, що з тих півтораста молодих чоловіків, яких я майже щодня бачу в своїй аудиторії, і з тієї сотні літніх, яких мені доводиться зустрічати щотижня, навряд чи знайдеться хоч один такий, який умів би зрозуміти ненависть і огиду до Катиного минулого, тобто до позашлюбної вагітності і до незаконної дитини; і водночас я ніяк не можу пригадати жодної такої знайомої мені жінки чи дівчини, яка свідомо чи інстинктивно не мала б у собі цих почуттів. І це не тому, що жінка доброчесніша і чистіша від чоловіка: адже доброчесність і чистота мало відрізняються від пороку, якщо вони не вільні від злого почуття. Я пояснюю це просто відсталістю жінок. Сумне співчуття і біль совісті, які відчуває сучасний чоловік, коли бачить нещастя, набагато більше говорять мені про культуру й моральне зростання, ніж ненависть і огида. Сучасна жінка така сама слізлива і груба серцем, як і за часів середньовіччя. І на мою думку, цілком розумно роблять ті, які радять їй виховуватися, як чоловік.

Дружина не любить Каті ще за те, що вона була актрисою, за невдячність, за гордість, за ексцентричність і за всі ті численні пороки, які одна жінка завжди уміє знаходити в іншій.

Крім мене і моєї сім’ї, у нас обідають ще дві-три подруги дочки і Олександр Адольфович Гнеккер, Лізин поклонник і претендент на її руку. Це молодий блондин, не старший тридцяти років, середнього зросту, дуже повний, широкоплечий, з рудими баками біля вух і з нафабреними вусиками, які надають його повному, гладенькому обличчю якогось іграшкового виразу. Одягнений він у дуже короткий піджак, в кольорову жилетку, в картаті штани, дуже широкі зверху і дуже вузькі знизу, і в жовті черевики без каблуків. Очі в нього опуклі, як у рака, галстук схожий на рачачу шийку, і мені навіть здається, що весь цей молодий чоловік пахне раковим супом. Буває він у нас щодня, але ніхто в моїй сім’ї не знає, якого він походження, де вчився і на які кошти живе. Він не грає і не співає, але має якесь відношення і до музики і до співів, продає десь чиїсь роялі, буває часто в консерваторії, знайомий з усіма знаменитостями і розпоряджається на концертах; судить він про музику з великим авторитетом і, я помітив, з ним охоче всі погоджуються.

Багаті люди завжди мають коло себе нахлібників; науки і мистецтва теж. Здається, нема на світі такого мистецтва чи науки, які були б вільні від присутності «сторонніх тіл» на зразок цього пана Гнеккера. Я не музикант і, можливо, помиляюся відносно Гнеккера, якого, до того ж, мало знаю. Але занадто вже підозрілими здаються мені його авторитет і та гідність, з якою він стоїть біля роялю і слухає, коли хто-небудь співає чи грає.

Будьте ви сто раз джентльменом і таємним радником, але якщо у вас є дочка, то ви нічим не гарантовані від того міщанства, яке часто вносять у ваш дім і в ваш настрій залицяння, сватання і весілля. Я, наприклад, ніяк не можу помиритися з тим урочистим виглядом, який буває у моєї дружини кожного разу, коли сидить у нас Гнеккер, не можу так само помиритися з тими пляшками лафіту, портвейну, і хересу, які ставляться тільки заради нього, щоб він наочно переконався, як широко й розкішно ми живемо. Не переношу я і уривчастого Лізиного сміху, якого вона навчилася в консерваторії, і її манери мружити очі в той час, коли у нас бувають мужчини. А головне, я ніяк не можу зрозуміти, чому це до мене щодня ходить і щодня зі мною обідає істота, зовсім чужа моїм звичкам, моїй науці, всьому ладові мого життя, зовсім не схожа на тих людей, яких я люблю. Дружина і покоївка таємниче шепочуть, що «це жених», але я все-таки не розумію його присутності; вона викликає в мені таке ж здивування, як коли б зі мною за стіл посадили зулуса. І мені також здається дивним, що моя дочка, яку я звик вважати дитиною, любить цей галстук, ці очі, ці м’які щоки.

Раніш я любив обід чи був до нього байдужим, а тепер він не викликає в мені нічого, крім нудьги і роздратування. З того часу, як я став превосходительством і побував деканом факультету, сім’я моя визнала чомусь за потрібне зовсім змінити наше меню і обідні порядки. Замість тих простих страв, до яких я звик, коли був студентом і лікарем, тепер мене годують супом-пюре, в якому плавають якісь білі сосульки, і нирками в мадері. Генеральський чин і відоме ім’я відібрали в мене назавжди і щі, і смачні пироги, і гуску з яблуками, і ляща з кашею. Вони ж відібрали в мене і покоївку Агашу, балакучу і смішливу бабусю, замість якої подає тепер обід Єгор, тупий і гордовитий хлопець, з білою рукавичкою на правій руці. Антракти короткі, та здаються занадто довгими, бо їх нічим заповнити. Вже нема колишніх веселощів, невимушених розмов, жартів, сміху, нема взаємних пестощів і тієї радості, яка хвилювала дітей, дружину і мене, коли ми сходилися бувало в їдальні; для мене, занятої людини, обід був годиною відпочинку і побачення, а для дружини і дітей святом, правда, коротким, але світлим і радісним, коли вони знали, що я на півгодини належу не науці, не студентам, а лише їм самим і більш нікому. Нема вже більше уміння п’яніти від однієї чарки, нема Агаші, нема ляща з кашею, нема того гомону, яким завжди зустрічалися маленькі обідні скандали, як от бійка під столом кішки з собакою, чи падіння пов’язки з Катиної щоки в тарілку з супом.

Описувати теперішній обід так само несмачно, як і їсти його. На обличчі в дружини — урочистість, удавана поважність і звичайний вигляд заклопотаності. Вона неспокійно оглядає наші тарілки й каже: «Я бачу, вам печеня не подобається… Скажіть: адже не подобається?». І я повинен відповідати: «Даремно ти непокоїшся, люба, печеня дуже смачна». А вона: «Ти завжди за мене заступаєшся, Миколо Степановичу, і ніколи не скажеш правди. Чому ж Олександр Адольфович так мало їв?» І все в такому роді протягом всього обіду. Ліза уривчасто регоче і мружить очі. Я дивлюсь на обох, і тільки ось тепер за обідом для мене цілком ясно, що внутрішнє життя обох давно вже вислизнуло з-під мого нагляду. В мене таке почуття, немовби колись я жив дома із справжньою сім’єю, а тепер обідаю в гостях у несправжньої дружини і бачу несправжню Лізу. Сталася в обох різка зміна, я проґавив той довгий процес, по якому ця зміна відбувалася, і не дивно, що я нічого не розумію. Чому сталася зміна? Не знаю. Можливо, вся біда в тому, що дружині й дочці бог не дав такої сили, як мені. З дитинства я звик протистояти зовнішнім впливам і досить загартував себе; такі житейські катастрофи, як слава, генеральство, перехід від достатків до життя невідповідного до своїх коштів, знайомства із знаттю і т. ін., ледве зачепили мене, і я лишився цілий і непошкоджений, а на слабких, незагартованих дружину і Лізу все це звалилося, як велика снігова брила, і здавило їх.

Панночки і Гнеккер розмовляють про фуги, контрапункти, про співаків і піаністів, про Баха і Брамса, а дружина, побоюючись, щоб її не запідозріли в музичному неуцтві, співчутливо посміхається їм і бурмоче: «Це чудово… Невже? Скажіть…» Гнеккер солідно їсть, солідно говорить дотепи і поблажливо вислухує зауваження панночок. Часом у нього з’являється бажання поговорити поганою французькою мовою, і тоді він чомусь вважає за потрібне величати мене votre excellence[2].

А я похмурий. Видимо, я всім їм заважаю, і вони заважають мені. Ніколи раніше я не почував антагонізму станів, але тепер мене мучить саме щось до цього подібне. Я намагаюся відшукувати в Гнеккері самі тільки погані риси, скоро знаходжу їх і мучуся, що на його женихівському місці сидить людина не мого кола. Присутність його погано впливає на мене ще і в іншому відношенні. Звичайно, коли я залишаюся сам з собою чи буваю в товаристві людей, яких люблю, я ніколи не думаю про свої заслуги, а якщо починаю думати, то вони здаються мені такими мізерними, неначе я став ученим тільки вчора; а в присутності таких людей, як Гнеккер, мої заслуги здаються мені височенною горою, вершина якої ховається в хмарах, а біля підніжжя ворушаться ледве помітні для ока Гнеккери.

Після обіду я іду до себе в кабінет і закурюю там свою люлечку, єдину на весь день, що залишилася від давньої поганої звички диміти з ранку до ночі. Коли я курю, до мене входить дружина і сідає, щоб поговорити зі мною. Так само, як і вранці, я наперед знаю, про що у нас буде розмова.

— Треба б нам з тобою поговорити серйозно, Миколо Степановичу, — починає вона. — Я про Лізу… Чому ти не звернеш уваги?

— Тобто?

— Ти вдаєш, що нічого не помічаєш, але це не гарно. Не можна бути байдужим… Гнеккер має щодо Лізи наміри… Що ти скажеш?

— Що він погана людина, я не можу сказати, бо не знаю його, але що він мені не подобається, про це я говорив тобі вже тисячу разів.

— Але так не можна… Не можна…

Вона встає і ходить, хвилюючись.

— Так не можна ставитись до серйозного кроку… — каже вона. — Коли йдеться про щастя дочки, треба відкинути все особисте. Я знаю, він тобі не подобається… Гаразд… Якщо ми відмовимо йому тепер, розладнаємо все, то чим ти поручишся, що Ліза все життя не нарікатиме на нас? Женихів тепер не бозна-скільки, і може статися, що не трапиться іншої партії… Він дуже кохає Лізу і, очевидно, подобається їй… Звичайно, у нього немає певного становища, та що ж робити? Бог дасть, згодом влаштується куди-небудь. Він з порядної родини і багатий.

— Звідки тобі це відомо?

— Він казав. У його батька в Харкові великий будинок і під Харковом маєток. Одним словом, Миколо Степановичу, тобі неодмінно треба поїхати в Харків.

— Навіщо?

— Ти розвідаєш там… У тебе там є знайомі професори, вони тобі допоможуть. Я б сама поїхала, але я жінка. Не можу…

— Не поїду я в Харків, — кажу я похмуро.

Дружина лякається, і на обличчі в неї з’являється вираз гострого болю.

— Ради бога, Миколо Степановичу! — благає вона мене, схлипуючи. — Ради бога, зніми з мене цей тягарі Я страждаю!

Мені стає боляче дивитися на неї.

— Добре, Варю, — кажу я лагідно. — Якщо хочеш, то, будь ласка, я поїду в Харків і зроблю все, що ти хочеш.

Вона притискує до очей хусточку і йде до себе в кімнату плакати. Я залишаюся сам.

Трохи згодом приносять лампу. Від крісел і лампового ковпака лягають на стіни і підлогу знайомі, давно набридлі тіні, і коли я дивлюсь на них, мені здається, що вже ніч і що вже починається моє прокляте безсоння. Я лягаю в ліжко, потім встаю і ходжу по кімнаті, потім знову лягаю… Звичайно після обіду, перед вечором, моє нервове збудження досягає свого найвищого градусу. Я починаю без причини плакати і ховаю голову під подушку. В цей час я боюся, щоб хто-небудь не зайшов, боюся раптово померти, соромлюся своїх сліз, і загалом створюється в душі щось нестерпне. Я почуваю, що далі я не можу бачити ні своєї лампи, ні книги, ні тіней на підлозі, не можу чути голосів, які лунають у вітальні. Якась невидима й незрозуміла сила грубо штовхає мене геть з моєї квартири. Я схоплююсь, похапцем одягаюсь і обережно, щоб не помітили домашні, виходжу на вулицю. Куди йти?

Відповідь на це питання у мене давно вже сидить в мозку: до Каті.

III

Як звичайно, вона лежить на турецькому дивані чи на кушетці і читає що-небудь. Побачивши мене, вона ліниво підводить голову, сідає і простягає імені руку.

— А ти все лежиш, — кажу я, помовчавши трохи і відпочивши. — Це нездорово! Ти б узялася до чого-небудь!

— Га?

— Ти б, кажу, взялась до чого-небудь.

— До чого? Жінка може бути тільки простою робітницею або актрисою.

— Ну, що ж? Якщо не можна в робітниці, іди в актриси. Мовчить.

— Заміж би виходила, — кажу я напівжартома.

— Нема за кого. Та й нема чого.

— Так жити не можна.

— Без чоловіка? Велике діло! Мужчин скільки завгодно аби була охота.

— Це, Катю, негарно.

— Що негарно?

— Та ось те, що ти зараз сказала.

Помітивши, що я засмучений, і бажаючи згладити погане враження, Катя каже:

— Ходімо. Ідіть сюди. Ось.

Вона веде мене в маленьку, дуже затишну кімнатку й говорить, показуючи на письмовий стіл:

— Ось… Я приготувала для вас. Тут ви працюватимете. Приїжджайте щодня і привозьте з собою роботу. А там дома вам тільки заважають. Будете тут працювати? Хочете?

Щоб не засмутити її відмовою, я відповідаю їй, що працюватиму в неї і що кімната мені дуже подобається. Потім ми обоє сідаємо у затишній кімнатці і починаємо розмовляти.

Тепло, затишна обстановка і присутність симпатичної людини викликають в мені тепер не почуття задоволення, як колись, а сильне бажання поскаржитись і побурчати. Мені здається чомусь, що коли я поремствую й поскаржусь, то мені стане легше.

— Погане діло, моя люба, — починаю я зітхаючи. — Дуже погане…

— Що таке?

— Бачиш, в чому річ, друже мій. Найкраще й найсвятіше право королів — це право помилування. І я завжди почував себе королем, бо користувався цим правом безмежно. Я ніколи не судив, був вибачливим, охоче прощав усіх направо і наліво. Де інші протестували і обурювались, там я тільки радив і переконував. Все своє життя я дбав тільки про те, щоб моя присутність не була неприємною для сім’ї, студентів, товаришів, для слуг. І таке моє ставлення до людей, я знаю, виховувало всіх, кому доводилося бути коло мене. Але тепер я вже не король. У мені діється щось таке, що личить тільки рабам: в голові моїй вдень і вночі снують злі думки, а в душі звили собі гніздо почуття, яких я не знав раніше. Я і ненавиджу, і зневажаю, і гніваюсь, і обурююсь, і боюсь. Я став занадто суворий, вимогливий, дратівливий, нечемний, підозріливий. Навіть те, що колись давало мені привід тільки сказати ще один каламбур і добродушно посміятися, породжує в мені тепер важке почуття. Змінилася в мені і моя логіка: раніше я зневажав тільки гроші. А тепер маю зле почуття не до грошей, а до багатіїв, ніби вони винні; раніше ненавидів насильство і сваволю, а тепер ненавиджу людей, які чинять насильство, ніби винні тільки вони, а не всі ми, що не уміємо виховувати один одного. Що це значить? Якщо нові думки і нові почуття виникли від зміни переконань, то звідки могла взятися ця зміна? Хіба світ став гірший, а я кращий, чи раніш я був сліпий і байдужий? Якщо ж ця зміна сталася від загального занепаду фізичних і розумових сил — адже я хворий і щодня втрачаю на вазі, — то стан мій жалюгідний; значить, мої нові думки ненормальні, нездорові, я повинен соромитись їх і вважати нікчемними…

— Хвороба тут ні до чого, — перебиває мене Катя. — Просто у вас відкрилися очі, от і все. Ви побачили те, чого раніш чомусь не хотіли помічати. По-моєму, насамперед вам треба остаточно порвати з сім’єю і піти від неї.

— Ти говориш нісенітниці.

— Ви вже не любите їх, чого ж тут кривити душею? І хіба це сім’я? Нікчеми! Якби сьогодні вони померли, завтра ж ніхто не помітив би їхньої відсутності.

Катя зневажає дружину й дочку так само сильно, як ті її ненавидять. Навряд чи можна в наш час говорити про право людей, зневажати один одного. Але якщо стати на Катину точку зору і визнати таке право існуючим, то все-таки побачиш, що вона має таке ж право зневажати дружину й Лізу, як ті її ненавидіти.

— Нікчеми, — повторює вона. — Ви обідали сьогодні? Як же це вони не забули покликати вас до їдальні? Як це вони до цього часу пам’ятають ще про ваше існування?

— Катю, — кажу я суворо, — прошу тебе замовчати.

— А ви думаєте, мені весело говорити про них? Я була б рада зовсім їх не знати. Послухайте ж мене, мій дорогий: покиньте все і їдьте. Їдьте за кордон. Чим скоріше, тим краще.

— Що за дурниці! А університет?

— І університет так само. Що він вам? Все одно ніякого пуття. Викладаєте ви вже тридцять років, а де ваші учні? Чи багато у вас знаменитих учених? Порахуйте-но! А щоб розмножувати цих лікарів, які експлуатують неуцтво і наживають сотні тисяч, для цього не треба бути талановитою і хорошою людиною. Ви зайвий.

— Боже мій, яка ти різка! — жахаюсь я. — Яка ти різка. Замовчи, інакше я піду! Я не умію відповідати на твої різкості!

Входить покоївка і кличе нас пити чай. Біля самовара наша розмова, хвалити бога, міняється. Після того, як я вже поскаржився, мені хочеться дати волю іншій своїй старечій слабості — спогадам. Я розповідаю Каті про своє минуле і, на превеликий подив, згадую такі подробиці, про які я навіть не підозрівав, що вони ще збереглися в моїй пам’яті. А вона слухає мене з розчуленням, з гордістю, затамувавши подих. Особливо я люблю розповідати їй про те, як я колись учився в семінарії і як мріяв вступити до університету.

— Бувало гуляю я по нашому семінарському саду… — розповідаю я. — Донесе вітер з якого-небудь далекого шинку терликання гармонії і пісню або промчить мимо семінарського паркана тройка з дзвониками, і цього вже цілком досить, щоб почуття щастя враз наповнило не тільки груди, але навіть живіт, ноги, руки… Слухаєш гармонію чи затихаючі дзвоники, а сам уявляєш себе лікарем і малюєш картини — одна за одну кращі. І от, як бачиш, мрії мої здійснилися. Я маю більше, ніж смів мріяти. Тридцять років я був улюбленим професором, мав чудових товаришів, користувався почесною популярністю. Я кохав, одружився з палкої любові, мав дітей. Одним словом, якщо оглянутися назад, то все моє життя уявляється мені красивою, талановито зробленою композицією. Тепер мені залишається тільки не зіпсувати фіналу. Для цього треба померти по-людському. Якщо смерть і справді небезпека, то треба зустріти її так, як це личить учителеві, ученому і громадянину християнської держави: бадьоро і з спокійною душею. Але я псую фінал. Я потопаю, біжу до тебе, прошу допомоги, а ти мені: потопайте, це так і треба.

Та от у передпокої лунає дзвоник. Я і Катя пізнаємо його і кажемо:

— Це, мабуть, Михайло Федорович.

І справді, через хвилину входить мій товариш — філолог, Михайло Федорович, високий, ставний, років п’ятдесяти, з густим сивим волоссям, з чорними бровами і голений. Це добра людина і чудовий товариш. Походить він із старовинної дворянської фамілії, досить щасливої і талановитої, що відіграє помітну роль в історії нашої літератури і освіти. Сам він розумний, талановитий, дуже освічений, але не без дивацтв. До деякої міри всі ми химерні і всі ми диваки, але його дивацтва являють собою щось виключне і небезпечне для його знайомих. Між останніми я знаю чимало таких, які за його дивацтвами зовсім не бачать його численних достоїнств.

Увійшовши до нас, він повільно знімає рукавички і говорить бархатним басом:

— Здрастуйте. Чай п’єте? Це дуже до речі. Страшенно холодно.

Потім він сідає до столу, бере собі склянку і зразу ж починає говорити. Найхарактерніше в його манері говорити, це постійний жартівливий тон, якась мішанина філософії я базіканням, як у шекспірівських гробокопателів. Він завжди говорить про серйозне, але ніколи не говорить серйозно. Міркування його завжди гострі, лайливі, але завдяки лагідному, рівному, жартівливому тону якось так виходить, що гострість і лайка не ріжуть вуха і до них скоро звикаєш. Щовечора він приносить з собою штук п’ять-шість анекдотів з університетського життя і з них звичайно починає, коли сідає за стіл.

— Ох, господи! — зітхає він, насмішкувато ворушачи своїми чорними бровами. — Бувають же на світі такі коміки!

— А що? — питає Катя.

— Іду я сьогодні з лекції і зустрічаю на сходах цього старого ідіота, нашого NN… Іде і, як звичайно, виставив наперед своє коняче підборіддя і шукає, кому б поскаржитися на свою мігрень, на дружину і на студентів, які не хочуть відвідувати його лекції. Ну, думаю, побачив мене — тепер загинув, пропало діло…

І так далі в такому роді. Або ж він починає так:

— Був учора на публічній лекції нашого ZZ. Дивуюсь, як ця наша aima mater[3], не проти ночі згадуючи, наважується показувати публіці таких бельбасів і патентованих тупиць, як цей ZZ. Адже це європейський дурень! Даруйте, другого такого по всій Європі вдень із свічкою не знайдеш! Читає, можете собі уявити, неначе леденець смокче: сю-сю-сю… Злякався, погано розбирає свій рукопис, жалюгідні думки ледве-ледве рухаються із швидкістю архімандрита, що їде на велосипеді, а головне, ніяк не розбереш, що він хоче сказати. Нудота страшенна, мухи дохнуть. Цю нудоту можна порівняти тільки хіба з тією, яка буває в нас в актовому залі на річному акті, коли читають традиційну промову, щоб її чорт узяв.

І зразу ж різкий перехід:

— Років три тому, ось Микола Степанович пам’ятає, довелося мені читати цю промову. Жарко, душно, мундир давить під пахвами — просто смерть! Читаю півгодини, годину, півтори години, дві години… «Ну, думаю, хвалити бога, залишилося ще тільки десять сторінок». А в кінці у мене були такі чотири сторінки, що можна було зовсім не читати, і я розраховував їх випустити. Отже, залишилося, думаю, тільки шість. Та, уявіть собі, поглянув мигцем вперед і бачу: в першому ряді сидять поруч якийсь генерал із стрічкою і архієрей. Бідолахи задубіли від нудьги, витріщають очі, щоб не заснути, а проте намагаються зобразити на своїх обличчях увагу і вдають, що моє читання їм зрозуміле і подобається. Ну, думаю, коли подобається, то нате ж вам! На злість! Взяв і прочитав усі чотири сторінки!

Коли він говорить, то посміхаються в нього, як взагалі у насмішкуватих людей, самі тільки очі і брови. В очах у нього в цей час немає ні ненависті, ні злості, але багато гостроти і тієї особливої лисячої хитрості, яку можна помітити тільки у дуже спостережливих людей. Якщо продовжувати говорити про його очі, то я помітив ще одну їх особливість. Коли він бере від Каті склянку, чи вислуховує її зауваження, чи проводжає її поглядом, коли вона за чимсь ненадовго виходить з кімнати, то в його погляді я помічаю щось лагідне, молитовне, чисте…

Покоївка прибирає самовар і ставить на стіл великий шматок сиру, фрукти і пляшку кримського шампанського, досить поганого вина, яке Катя полюбила, коли жила в Криму. Михайло Федорович бере з етажерки дві колоди карт і розкладає пасьянс. Як він запевняє, деякі пасьянси вимагають великої кмітливості й уваги, а проте, розкладаючи їх, він не перестає розважати себе розмовою. Катя уважно стежить за його картами і більше мімікою, ніж словами, допомагає йому. Вина за весь вечір вона випиває не більше двох чарок, я випиваю чверть склянки, решта пляшки припадає на долю Михайла Федоровича, який може пити багато і ніколи не п’яніє.

За пасьянсом ми розв’язуємо різні питання, переважно вищого порядку, причому найбільше дістається тому, що ми найбільше любимо, тобто науці.

— Наука, хвалити бога, віджила свій вік, — каже Михайло Федорович спроквола. — Вона своє вже відспівала. Так-то. Людство починає вже відчувати потребу замінити її чим-небудь іншим. Виросла вона на ґрунті забобонів, викохана забобонами і являє собою тепер таку ж квінтесенцію забобонів, як її віджилі бабусі: алхімія, метафізика і філософія. І справді, що вона дала людям? Адже між ученими європейцями і китайцями, які не мають у себе ніяких наук, різниця зовсім незначна, суто зовнішня. Китайці не знали науки, але що вони від цього втратили?

— І мухи не знають науки, — кажу я, — та що ж із цього?

— Ви даремно гніваєтесь, Миколо Степановичу. Адже я це кажу тут, між нами… Я обережніший, ніж ви думаєте, і не стану говорити це публічно, хай бог боронить! В масі живе забобон, що науки і мистецтва вищі від землеробства, торгівлі, вищі від ремесел. Наша секта живиться цим забобоном, і не мені з вами руйнувати його. Хай бог боронить!

За пасьянсом перепадає на горіхи й молоді.

— Здрібніла нині наша публіка, — зітхає Михайло Федорович. — Не кажу вже про ідеали і таке інше, але хоча б працювати і думати уміли до пуття! От уже справді: «Печально я дивлюсь на наше покоління».

— Так, страшенно здрібніли, — погоджується Катя. — Скажіть, за останні п’ять-десять років чи був у вас хоч один видатний?

— Не знаю, як в інших професорів, в себе щось не пригадую.

— Я бачила на своєму віку багато студентів і ваших молодих учених, багато акторів… Що ж? Жодного разу не мала щастя зустрітися не тільки з героєм чи талантом, але навіть просто з цікавою людиною. Все сіре, бездарне, надуте претензіями…

Всі ці розмови про здрібнілість справляють на мене кожного разу таке враження, наче я ненавмисно підслухав негарну розмову про свою дочку. Мені прикро, що обвинувачення огульні і побудовані на таких давно заяложених загальних місцях, таких жупелах, як здрібнілість, відсутність ідеалів чи посилання на прекрасне минуле. Всяке обвинувачення, навіть якщо воно висловлюється в дамському товаристві, повинно бути сформульоване з можливою точністю, інакше воно не обвинувачення, а пусте лихослів’я, негідне порядних людей.

Я старик, служу вже тридцять років, але не помічаю ні здрібнілості, ні відсутності ідеалів і не думаю, щоб тепер було гірше, ніж колись. Мій швейцар Микола, досвід якого в даному разі має свою ціну, каже, що теперішні студенти не кращі і не гірші від колишніх.

Коли 6 мене спитали, що мені не подобається в теперішніх моїх учнях, то я відповів би на це не зразу, і небагато, але з достатньою точністю. Недоліки їхні я знаю, і мені через це нема потреби вдаватися до туману загальних місць. Мені не подобається, що вони курять тютюн, вживають спиртні напої і пізно одружуються; що вони безтурботні і часто байдужі до такої міри, що терплять у своєму середовищі голодуючих і не сплачують боргів товариству допомоги студентам. Вони не знають нових мов і неправильно висловлюються по-російськи; не далі, як вчора, мій товариш-гігієніст скаржився мені, що йому доводиться читати вдвічі більше, бо студенти погано знають фізику і зовсім незнайомі з метеорологією. Вони охоче піддаються впливові письменників найновішого часу, навіть не кращих, але цілком байдужі до таких класиків, як, наприклад, Шекспір, Марк Аврелій, Епіктет чи Паскаль, і в цьому невмінні відрізняти велике від малого найбільше виявляється їхня життєва непрактичність. Усі трудні питання, що мають більш чи менш громадський характер (наприклад, переселенське), вони розв’язують підписними листами, а не шляхом наукового дослідження і досвіду, хоч останній шлях є в повному їхньому розпорядженні і якнайбільше відповідає їхньому призначенню. Вони охоче стають ординаторами, асистентами, лаборантами, екстернами і ладні займати ці посади до сорока років, хоч самостійність, почуття свободи і особиста ініціатива в науці не менше потрібні, ніж, наприклад, у мистецтві чи торгівлі. У мене є учні і слухачі, але немає помічників і наступників, і тому я люблю їх і розчулююсь, але не пишаюся ними і т. д., і т. д.

Подібні вади, хоч би як багато їх було, можуть породжувати песимістичний чи лайливий настрій тільки в людині легкодухій і боязкій. Всі вони мають випадковий, скороминущий характер і перебувають у цілковитій залежності від життєвих умов; досить якихось десяти років, щоб вони звикли або поступилися своїм місцем іншим, новим вадам, без яких не обійтись і які в свою чергу лякатимуть легкодухих. Студентські гріхи досаждають мені часто, але ця досада ніщо в порівнянні з тією радістю, яку я відчуваю вже тридцять років, коли розмовляю з учнями, читаю їм, придивляюсь до їхніх взаємин і порівнюю їх з людьми не їхнього кола.

Михайло Федорович лихословить, Катя слухає, і обоє не помічають, в яку глибоку безодню помалу втягує їх така, ніби невинна розвага, як осуд ближніх. Вони не почувають, як проста розмова поступово переходить в глум і в знущання і як обоє вони починають пускати в хід навіть наклепницькі прийоми.

— Кумедні трапляються суб’єкти, — каже Михайло Федорович. — Вчора приходжу я до нашого Єгора Петровича і застаю там студіоза, з ваших же медиків, III курсу, здається. Обличчя таке… в добролюбовському стилі, на лобі печать глибокодумності. Розговорилися. «Отакі-то діла, кажу, молодий чоловіче. Читав я, кажу, що якийсь німець — забув його прізвище — добув з людського мозку новий алкалоїд, ідіотин». Що ж ви думаєте? Повірив і навіть на обличчі своєму повагу виявив: знай, мовляв, наших! А то недавно приходжу я в театр. Сідаю, якраз переді мною, в сусідньому ряду, сидять якихось два: один «з насих» і, мабуть, юрист, другий, патлатий — медик. Медик п’яний, як чіп. На сцену — ніякої уваги. Знай собі дрімає та носом клює. Але як тільки який-небудь актор почне голосно читати монолог чи просто підвищить голос, мій медик здригається, штовхає свого сусіда в бік і питає: «Що він говорить? Бла-а-родно?» — Благородно, — відповідає «з насих». «Браво! — горлає медик. — Бла-а-родно. Браво!» Він, бачте, бовдур п’яний, прийшов у театр не за мистецтвом, а за благородством. Йому благородство потрібне.

А Катя слухає і сміється. Сміх у неї якийсь дивний: вдихання швидко і ритмічно-правильно чергуються з видиханнями — схоже на те, ніби вона грає на гармонії, — і на обличчі при цьому сміються самі тільки ніздрі. Настрій мій падає, і я не знаю, що казати. Роздратувавшись, я спалахую, схоплююсь з місця і кричу:

— Замовчіть нарешті! Що ви сидите тут, як дві жаби, і отруюєте повітря своїм диханням? Годі!

І, не дочекавшись, коли вони скінчать лихословити, я збираюся йти додому. Та вже й пора: одинадцята година.

— А я ще посиджу трошки, — каже Михайло Федорович. — Дозволяєте, Катерино Володимирівно?

— Дозволяю, — відповідає Катя.

— Bene[4]. В такому разі накажіть подати ще пляшечку. Обоє проводжають мене з свічками до передпокою, і, поки я одягаю шубу, Михайло Федорович каже:

— За останній час ви страшенно схудли і постаріли, Миколо Степановичу. Що з вами? Хворі?

— Так, хворий трошки.

— І не лікується… — похмуро додає Катя.

— Чому ж не лікуєтесь? Хіба можна так? Береженого, милий чоловіче, бог береже. Вітайте ваших і попросіть пробачення, що не буваю. Цими днями, перед від’їздом за кордон, прийду попрощатись. Неодмінно! На тому тижні їду.

Виходжу я від Каті роздратований, наляканий розмовами про мою хворобу і незадоволений собою. Я себе питаю: справді, чи не полікуватися у кого-небудь з товаришів? І зразу ж я уявляю, як товариш, вислухавши мене, відійде мовчки до вікна, подумає, потім обернеться до мене і, стараючись, щоб я не прочитав на його обличчі правди, скаже байдужим тоном: «Поки що не бачу нічого особливого, але все-таки, колего, я радив би вам припинити заняття». І це позбавить мене останньої надії.

У кого нема надій? Тепер, коли я сам ставлю собі діагноз і сам лікую себе, часом я сподіваюся, що мене обманює моє неуцтво, що я помиляюся і щодо білка і цукру, які знаходжу в себе, і щодо серця, і щодо тих набряків, які вже двічі бачив у себе ранками: коли я з ретельністю іпохондрика перечитую підручники терапії і щоденно міняю ліки, мені все здається, що я натрапляю на що-небудь втішне. Яке дріб’язкове все це.

Чи вкрите небо хмарами, чи сяють на ньому місяць і зорі, я кожного разу, повертаючись, дивлюсь на нього і думаю про те, що скоро мене візьме смерть. Здавалося б, у цей час думки мої повинні бути глибокі, як небо, яскраві, разючі… Та ні! Я думаю про себе самого, про дружину, Лізу, Гнеккера, про студентів, взагалі про людей; думаю негарно, дріб’язково, хитрую перед самим собою, і в цей час мій світогляд можна висловити словами, які знаменитий Аракчеєв сказав в одному з своїх інтимних листів: «Все гарне на світі не може бути без поганого і завжди більше лихого, ніж доброго». Тобто, все гидота, нема для чого жити, а ті шістдесят два роки, які вже прожиті, треба вважати пропащими. Я ловлю себе на цих думках і намагаюся переконати себе, що вони випадкові, тимчасові і сидять в мені не глибоко, але зараз же я думаю:

«Якщо так, то чому ж щовечора тебе тягне до тих двох жаб?»

І я присягаюсь ніколи більше не ходити до Каті, хоч і знаю, що завтра ж знову піду до неї.

Смикаючи біля своїх дверей за дзвоник і потім ідучи нагору сходами, я почуваю, що в мене вже нема сім’ї і нема бажання повернути її. Ясно, що нові, аракчеєвські думки сидять у мені не випадково і не тимчасово, а володіють усім моїм єством. З хворим сумлінням, сумний, лінивий, ледве ворушачи усім тілом, неначе моя вага збільшилася на тисячу пудів, я лягаю в ліжко і скоро засинаю.

А потім — безсоння…

IV

Настає літо, і життя змінюється.

Одного чудового ранку входить до мене Ліза і каже жартівливим тоном:

— Ходімо, ваше превосходительство. Готово.

Моє превосходительство ведуть на вулицю, садовлять на візника й везуть. Я їду і від нічого робити читаю вивіски справа наліво. З слова «трактир» виходить «риткарт». Це згодилося б для баронського прізвища: баронеса Риткарт. Далі їду полем повз кладовище, яке не справляє на мене зовсім ніякого враження, хоч я скоро лежатиму на ньому; потім їду лісом і знову полем. Нічого цікавого. Після двогодинної їзди моє превосходительство ведуть у нижній поверх дачі і поміщають його в невеликій, дуже веселенькій кімнатці з блакитними шпалерами.

Вночі знов безсоння, але вранці я вже не встаю і не слухаю дружини, а лежу в ліжку. Я не сплю, а переживаю сонливий стан, напівзабуття, коли знаєш, що не спиш, але бачиш сни. Опівдні я встаю і сідаю за звичкою до свого стола, але вже не працюю, а розважаю себе французькими книжками в жовтих обкладинках, які присилає мені Катя. Звичайно, було б патріотичніше читати російських авторів, та, признатися, я не маю до них особливої схильності. За винятком двох-трьох стариків, уся сучасна література здається мені не літературою, а своєрідним кустарним промислом, який існує тільки для того, щоб його підтримували, але неохоче користувалися його виробами. Найкращий з кустарних виробів не можна назвати видатним і не можна щиро похвалити його без «але»; те ж саме слід сказати і про всі ті літературні новинки, які я прочитав за останні десять-п’ятнадцять років: жодної видатної, і не обійдешся без «але». Розумно, благородно, але не талановито; талановито, благородно, але не розумно, або, нарешті — талановито, розумно, але не благородно.

Я не скажу, щоб французькі книжки були і талановиті, і розумні, і благородні. І вони не задовольняють мене. Але вони не такі нудні, як російські: в них можна знайти головний елемент творчості — почуття особистої свободи, чого немає в російських авторів. Я не пам’ятаю жодної такої новинки, в якій автор з першої ж сторінки не постарався б обплутати себе всілякими умовностями і контрактами із своїм сумлінням. Один боїться говорити про голе тіло, другий зв’язав собі руки й ноги психологічним аналізом, третьому потрібне «тепле ставлення до людини», четвертий навмисно цілі сторінки розмазує описами природи, щоб йому не закинули тенденційності… Один хоче бути в своїх творах неодмінно міщанином, другий неодмінно дворянином і т. д. Навмисність, обережність, собі на умі, але немає ні свободи, ні мужності писати, як хочеться, а отже, немає й творчості.

Все це стосується так званого красного письменства.

Щождо російських серйозних статей, наприклад, з соціології, з мистецтва тощо, то я не читаю їх просто через побоювання. В дитинстві і юності я чомусь боявся швейцарів і театральних капельдинерів, і цей страх залишився в мене і до цього часу. Я й тепер боюся їх. Кажуть, що- страшним здається тільки те, що незрозуміле. І справді, дуже важко розуміти, чому швейцари і капельдинери такі поважні, бундючні і величаво неввічливі. Читаючи серйозні статті, я почуваю такий самий невиразний страх. Надзвичайна поважність, грайливий генеральський тон, фамільярне поводження з іноземними авторами, уміння з гідністю, переливати з пустого в порожнє — все це для мене незрозуміле, страшне і все це не схоже на скромність і джентльменськи-спокійний тон, до яких я звик, читаючи наших письменників-лікарів і природників. Не тільки статті, але мені важко читати навіть переклади, які роблять чи редагують російські серйозні люди. Чванливий, вибачливий тон передмов, безліч приміток від перекладача, що заважають- мені зосередитися, знаки запитання і «Sic»[5] в дужках, розкидані щедрим перекладачем по всій статті чи книжці, здаються мені замахом і на особу автора і на мою читацьку самостійність.

Одного разу я був запрошений експертом в окружний суд; в антракті один з моїх товаришів-експертів звернув мою увагу на грубе ставлення прокурора до підсудних, серед яких були дві інтелігентні жінки. Мені здається, я анітрохи не перебільшив, відповівши товаришеві, що це ставлення не грубіше від того, яке існує у авторів серйозних статей між собою. Справді, це ставлення таке грубе, що про нього можна говорити тільки з важким почуттям. Один до одного і до тих письменників, яких вони критикують, ставляться вони або надто шанобливо, не шкодуючи своєї гідності, або ж, навпаки, зневажають їх набагато сміливіше, ніж я в цих записках і в думках свого майбутнього зятя Гнеккера. Обвинувачення в неосудності, в нечистоті намірів і навіть у всякого роду кримінальщині становлять звичайну прикрасу серйозних статей. А це вже, як люблять висловлюватися в своїх статейках молоді лікарі, ultima ratio[6]. Такі взаємини неминуче повинні позначатися на звичаях молодого покоління, яке пише, і тому я анітрохи не дивуюсь, що в тих новинках, які придбало за останні десять-п’ятнадцять років наше красне письменство, герої п’ють багато горілки, а героїні недостатньо цнотливі.

Я читаю французькі книжки і поглядаю на вікно, яке відчинене; мені видно зубці мого палісадника, два-три чахлі деревця, а там, далі за палісадником, дорога, поле, потім широка смуга хвойного лісу. Часто я милуюся, як якісь хлопчик і дівчинка, обоє біляві і обірвані, деруться на палісадник і сміються з моєї лисини. В їхніх блискучих оченятах я читаю: «Дивись, плішивий!» Це, мабуть, чи не єдині люди, яким нема ніякого діла ні до моєї славетності, ні до чину.

Відвідувачі тепер бувають у мене не кожного дня. Згадаю тільки про відвідини Миколи і Петра Гнатовича. Микола приходить звичайно до мене в свята неначе у справі, але більше для того, щоб побачитись. Приходить він дуже напідпитку, чого з ним ніколи не буває зимою.

— Що скажеш? — питаю я, виходячи до нього в сіни.

— Ваше превосходительство! — каже він, притискуючи руку до серця і дивлячись на мене з захопленням закоханого. — Ваше превосходительство! Покарай мене бог! Убий грім на цьому місці: Гаудеамус ігітур ювенестус![7].

І він жадібно цілує мене в плечі, в рукава, в ґудзики. — Все у нас там благополучно? — питаю я його.

— Ваше превосходительство! Як перед істинним…

Він не перестає божитися без будь-якої потреби, скоро набридає мені, і я посилаю його на кухню, де йому подають обідати. Петро Гнатович приїжджає до мене теж у свята спеціально для того, щоб провідати і поділитися зі мною думками. Сидить він у мене звичайно біля столу, скромний, чистенький, розсудливий, не насмілюючись покласти ногу на ногу чи спертися ліктем на стіл, і весь час він тихим, рівним голоском, гладенько й книжно, розповідає мені різні, на його думку, дуже цікаві і пікантні новини, вичитані ним з журналів і книжок. Всі ці новини схожі одна на одну і зводяться до такого типу: один француз зробив відкриття, другий — німець — викрив його, довівши, що це відкриття було зроблено ще в 1870 році якимсь американцем, а третій — теж німець — перехитрив обох, довівши їм, що обидва вони сплохували, визнавши під мікроскопом кульки повітря за темний пігмент. Петро Гнатович, навіть тоді, коли хоче розсмішити мене, розповідає довго, ґрунтовно, наче захищає дисертацію, з докладним переліком літературних джерел, якими він користувався, стараючись не помилитися ні в числах, ні в номерах журналів, ні в іменах, причому говорить не просто Пті, а неодмінно Жан Жак Пті. Трапляється, що він залишається у нас обідати, і тоді протягом усього обіду він розповідає всі ті ж самі пікантні історії, які наганяють нудьгу на всіх, хто обідає. Якщо Гнеккер і Ліза починають при ньому розмову про фуги й контрапункти, про Брамса і Баха, то він скромно опускає очі й конфузиться; йому соромно, що в присутності таких серйозних людей, як я і він, говорять про такі пошлості.

При теперішньому моєму настрої досить п’яти хвилин, щоб він набрид мені так, немов я бачу і слухаю його вже цілу вічність. Я ненавиджу бідолаху. Від його тихого, рівного голосу і книжної мови я марнію, від розповідей тупію… Він має до мене найкращі почуття і говорить зі мною тільки для того, щоб зробити мені приємність, а я плачу йому тим, що дивлюся йому прямо в вічі, немов хочу його загіпнотизувати, і думаю: «іди геть, іди геть, іди геть»… Та він не піддається навіюванню моїх думок і сидить, сидить, сидить…

Поки він сидить у мене, я ніяк не можу позбутися думки: «Дуже можливо, що, коли я помру, його призначать на моє місце», і моя бідна аудиторія здається мені оазисом, в якому висох струмок, і я з Петром Гнатовичем нелюб’язний, мовчазний, похмурий, неначе в подібних думках винуватий він, а не я сам. Коли він починає, як звичайно, хвалити німецьких учених, я вже не кепкую добродушно, як раніш, а похмуро бурмочу:

— Осли ваші німці…

Це схоже на те, як покійний професор Микита Крилов, купаючись одного разу з Пироговим в Ревелі і розсердившись на воду, що була дуже холодна, вилаявся: «Падлюки німці!» Поводжусь я з Петром Гнатовичем погано, і тільки коли він виходить і я бачу, як у вікні за палісадником мелькає його сірий капелюх, мені хочеться окликнути його і сказати: «Пробачте мені, голубчику!»

Обід у нас проходить нудніше, ніж зимою. Той самий Гнеккер, якого я тепер ненавиджу і зневажаю, обідає в мене майже щодня. Раніш я терпів його присутність мовчки, а тепер я пускаю на його адресу ущипливі слова, які примушують червоніти дружину і Лізу. Під впливом злого почуття, я часто говорю просто дурниці і не знаю, навіщо говорю їх. Так, трапилося одного разу, я довго дивився з презирством на Гнеккера і ні з того ні з сього випалив:

Орлам трапляється і нижче кур спускатись,
Та курам вже до хмар ніколи не піднятись…

І найдосадніше, що курка-Гнеккер виявляється набагато розумнішим від орла-професора. Знаючи, що дружина і дочка на його боці, він додержується такої тактики: відповідає на мої ущипливі слова вибачливою мовчанкою (з’їхав, мовляв, з глузду старий — що з ним розмовляти?), або ж добродушно кепкує з мене Треба дивуватися, до якої міри може здрібніти людина! Я можу протягом усього обіду мріяти про те, як Гнеккер виявиться авантюристом, як Ліза і дружина зрозуміють свою помилку і як я дражнитиму їх, — і подібні безглузді мрії в той час, коли однією ногою я стою вже в могилі!

Бувають тепер і непорозуміння, про які я колись мав уявлення тільки з чуток. Хоч як мені совісно, але опишу одне з них, що сталося цими днями після обіду.

Я сиджу в себе в кімнаті і курю люлечку. Входить, як звичайно, дружина, сідає і починає говорити про те, що добре було б тепер, поки тепло і є вільний час, з’їздити в Харків і розвідати там, що за людина наш Гнеккер.

— Гаразд, поїду… — згоджуюсь я.

Дружина, задоволена мною, встає і йде до дверей, але зараз же повертається і каже:

— До речі, ще одне прохання. Я знаю, ти розсердишся, але мій обов’язок попередити тебе… Пробач, Миколо Степановичу, але всі наші знайомі і сусіди почали вже говорити про те, що ти дуже часто буваєш у Каті. Вона розумна, освічена, я не заперечую, з нею приємно провести час, але в твої роки і з твоїм громадським становищем якось, знаєш, дивно знаходити приємність в її товаристві… До того ж, у неї така репутація, що…

Вся кров раптово відливає від мого мозку, з очей сиплються іскри, я зриваюся з місця і, схопивши себе за голову, тупаючи ногами, кричу не своїм голосом:

— Облиште мене! Облиште мене! Облиште!

Мабуть, обличчя моє страшне, голос чудний, бо дружина враз блідне і голосно скрикує якимось теж не своїм, несамовитим голосом. На наш крик вбігають Ліза, Гнеккер, потім Єгор…

— Облиште мене! — кричу я. — Геть! Облиште!

Ноги мої терпнуть, наче їх немає зовсім, я почуваю, як падаю на чиїсь руки, потім недовго чую плач і поринаю в непритомність, що триває години дві-три.

Тепер про Катю. Вона буває в мене щодня перед вечором, і цього, звичайно, не можуть не помітити ні сусіди, ні знайомі. Вона приїжджає на хвилинку і забирає мене з собою кататися. У неї свій кінь і новенький шарабан, куплений цього літа. Взагалі живе вона на широку ногу: найняла дорогу дачу-особняк з великим садом і перевезла туди всю свою міську обстановку, має двох покоївок, кучера… Часто я питаю її:

— Катю, як ти житимеш, коли розтринькаєш батьківські гроші?

— Там побачимо, — відповідає вона.

— Ці гроші, друже мій, заслуговують більш серйозного ставлення до них. Вони нажиті хорошою людиною, чесною працею.

— Про це ви вже казали мені. Знаю.

Спочатку ми їдемо полем, потім хвойним лісом, який видно з мого вікна. Природа, як і раніш, здається мені чудовою, хоч біс і нашіптує мені, що всі ці сосни і ялини, птахи і білі хмари на небі через три або чотири місяці, коли я помру, не помітять моєї відсутності. Каті подобається правити конем і приємно, що погода гарна і я сиджу поруч неї. Вона в доброму настрої і не говорить різкостей.

— Ви дуже хороша людина, Миколо Степановичу, — каже вона. — Ви рідкісний екземпляр, і нема такого актора, який зумів би зіграти вас. Мене чи, наприклад, Михайла Федоровича зіграє навіть поганий актор, а вас ніхто. І я вам заздрю, страшенно заздрю! Адже що я являю собою? Що?

Вона хвилину думає і питає мене:

— Миколо Степановичу, адже я негативне явище? Так?

— Так, — відповідаю я.

— Гм… Що ж мені робити?

Що відповісти їй? Легко сказати «працюй», або «роздай своє майно бідним», або «пізнай самого себе», і через те, що це легко сказати, я не знаю, що відповісти.

Мої товариші терапевти, коли вчать лікувати, радять «індивідуалізувати кожен окремий випадок». Треба послухатись цієї поради, щоб переконатися, що засоби, які рекомендуються в підручниках, як найкращі і цілком придатні для шаблону, виявляються зовсім непридатними в окремих випадках. Те ж саме і в моральних недугах.

Та відповісти що-небудь треба, і я кажу:

— У тебе, мій друже, занадто багато вільного часу. Тобі треба зайнятися чим-небудь. Справді, чому б тобі знову не піти в актриси, якщо є покликання!

— Не можу.

— Тон і манера в тебе такі, неначе ти жертва. Це мені «е подобається, друже мій. Сама ти винна. Пригадай, ти почала з того, що розсердилася на людей і на порядки, але нічого не зробила, щоб ті й ті стали кращими. Ти не боролася зі злом, а стомилася, і ти жертва не боротьби, а свого безсилля. Ну, звичайно, тоді ти була молода, недосвідчена, тепер же все може піти інакше. Справді, іди! Будеш ти працювати, служити святому мистецтву…

— Не лукавте, Миколо Степановичу, — перебиває мене Катя. — Давайте раз назавжди умовимося: говоритимемо про акторів, про актрис, письменників, але дамо спокій мистецтву. Ви чудова, рідкісна людина, але не настільки розумієте мистецтво, щоб по совісті вважати його святим. До мистецтва у вас немає ні почуття, ні слуху. Все життя ви були заняті і вам ніколи було набути це почуття. Взагалі… Я не люблю цих розмов про мистецтво! — продовжує вона нервово. — Не люблю! І так уже опошлили його, красненько дякую!

— Хто опошлив?

— Одні опошлили його пияцтвом, газети— фамільярним ставленням, розумні люди — філософією.

— Філософія тут ні до чого.

— До чого! Якщо хто філософствує, то це значить, що він не розуміє.

Щоб не дійшло до різкостей, я поспішаю змінити розмову і потім довго мовчу. Тільки коли ми виїжджаємо з лісу і прямуємо до Катиної дачі, я повертаюся до попередньої розмови і питаю:

— Ти все-таки не відповіла мені: чому ти не хочеш іти в актриси?

— Миколо Степановичу, це, нарешті, жорстоко! — скрикує вона і раптом уся червоніє. — Вам хочеться, щоб я вголос сказала правду? Будь ласка, якщо це… це вам подобається! Таланту в мене нема! Таланту нема і… багато самолюбства! От!

Зробивши таке признання, вона відвертає від мене обличчя і, щоб приховати тремтіння рук, сильно смикає за віжки.

Під’їжджаючи до її дачі, ми вже здалеку бачимо Михайла Федоровича, який гуляє біля воріт і нетерпляче чекає нас.

— Знову цей Михайло Федорович! — каже Катя з досадою. — Заберіть його від мене, будь ласка! Набрид, видихнувся… Ну його!

Михайлові Федоровичу давно вже треба їхати за кордон, але він щотижня відкладає свій від’їзд. Останнім часом з ним сталися деякі зміни: він якось змарнів, почав хміліти від вина, чого з ним раніш ніколи не бувало, і його чорні брови починають сивіти. Коли наш шарабан зупиняється біля воріт, він не приховує своєї радості і свого нетерпіння. Він метушливо висаджує Катю і мене, квапиться задавати запитання, сміється, потирає руки, і те лагідне, молитовне, чисте, що я колись помічав тільки в його погляді, тепер розлите по всьому його обличчю. Він радіє, і в той же час йому соромно своєї радості, соромно цієї звички бувати в Каті щовечора, і він вважає за потрібне мотивувати свій приїзд якою-небудь очевидною дурницею, приміром: «їхав мимо у справі і дай, думаю, заїду на хвилинку».

Всі троє ми йдемо в кімнати; спочатку п’ємо чай, потім на столі з’являються давно знайомі мені дві колоди карт, великий шматок сиру, фрукти і пляшка кримського шампанського. Теми для розмов у нас не нові, все ті ж самі, що були й зимою. Дістається і університетові, і студентам, і літературі, і театрові; повітря від лихослів’я стає густіше, задушливіше, і отруюють його своїм диханням уже не дві жаби, як зимою, а цілих три. Крім бархатного, баритонного сміху і реготу, схожого на гармонію, покоївка, яка прислужує нам, чує ще неприємний, деренчливий сміх, яким у водевілях сміються генерали: хе-хе-хе…

V

Бувають страшні ночі з громом, блискавкою, дощем і вітром, які в народі називають горобиними. Одна точнісінько така горобина ніч була і в моєму особистому житті…

Я прокидаюсь після півночі і раптом схоплююсь з ліжка. Мені чомусь здається, що я зараз нагло помру. Чому здається? В тілі немає жодного такого відчуття, яке вказувало б на скорий кінець, але душу мою гнітить такий жах, ніби я раптом побачив величезну зловісну заграву.

Я швидко засвічую вогонь, п’ю воду просто з графина, потім поспішаю до відчиненого вікна. Погода надворі чудова. Пахне сіном і чимось ще дуже приємним. Видно мені зубці палісадника, сонні чахлі деревця біля вікна, дорогу, темну смугу лісу; на небі спокійний, дуже яскравий місяць і жодної хмаринки. Тиша, не ворухнеться жодний листок. Мені здається, що все дивиться на мене і прислухається, як я вмиратиму…

Страшно. Зачиняю вікно і біжу до ліжка. Мацаю в себе пульс і, не знайшовши на руці, шукаю його на скронях, потім у підборідді і знову на руці, і все це в мене холодне, слизьке від поту. Дихання стає дедалі частіше, тіло тремтить, усі нутрощі рухаються, на обличчі і на лисині таке відчуття. неначе на них сідає павутиння.

Що робити? Покликати сім’ю ? Ні, не треба. Я не розумію, що робитимуть дружина і Ліза, коли ввійдуть до мене.

Я ховаю голову під подушку, заплющую очі і жду, жду… Спині моїй холодно, вона ніби втягується всередину, і таке в мене почуття, неначе смерть підійде до мене неодмінно ззаду, потихеньку…

— Ківі-ківі! — лунає раптом писк у нічній тиші, і я не знаю, де це: в моїх грудях, чи на вулиці?

— Ківі-ківі!

Боже мій, як страшно! Випив би ще води, але вже страшно розплющити очі і боюсь підвести голову. Жах у мене несвідомий, тваринний, і я ніяк не можу зрозуміти, чому мені страшно чи тому, що хочеться жити, чи тому, що мене чекає новий, ще незазнаний біль?

Нагорі за стелею хтось чи то стогне, чи то сміється… Прислухаюсь. Трохи згодом на сходах чути кроки. Хтось поквапно іде вниз, потім знову нагору. Через хвилину кроки знову чути внизу; хтось спиняється біля моїх дверей і прислухається.

— Хто там? — кричу я.

Двері відчиняються, я сміливо розплющую очі і бачу дружину. Обличчя в неї бліде і очі заплакані.

— Ти не спиш, Миколо Степановичу? — питає вона.

— Чого тобі?

— Ради бога, піди до Лізи і подивися на неї. З нею щось діється…

— Добре… з охотою… — бурмочу я, дуже задоволений тим, що я не сам. — Добре… Одну хвилину.

Я іду за своєю дружиною, слухаю, що вона каже мені, і нічого не розумію від хвилювання. По східцях стрибають світлі плями від її свічки, тремтять наші довгі тіні, ноги мої плутаються в полах халата, я задихаюсь і мені здається, що за мною хтось женеться і хоче схопити мене за спину. «Зараз умру тут, на цих сходах, — думаю я. — Зараз…» Та от минули сходи, темний коридор з італійським вікном і входимо в Лізину кімнату. Вона сидить на ліжку в самій сорочці, звісивши босі ноги, і стогне.

— Ах, боже мій… ах, боже мій! — бурмоче вона, мружачись від нашої свічки. — Не можу, не можу…

— Лізо, дитино моя, — кажу я. — Що з тобою?

Побачивши мене, вона скрикує і кидається мені на шию.

— Тату мій добрий… — ридає вона, — тату мій хороший.. Крихітка мій, миленький… Я не знаю, що зі мною… Тяжко!

Вона обнімає мене, цілує і лепече пестливі слова, які я чув від неї, коли вона була ще дитиною.

— Заспокойся, дитино моя, бог з тобою, — кажу я. — Не треба плакати. Мені самому тяжко.

Я стараюсь укрити її, дружина дає їй пити, і обоє ми безладно товчемося біля ліжка, своїм плечем я штовхаю її в плече, і в цей час мені пригадується, як ми колись разом купали наших дітей.

— Та допоможи ж їй, допоможи! — благає дружина. — Зроби що-небудь!

Що ж я можу зробити? Нічого не можу. На душі у дівчини якийсь тягар, але я нічого не розумію, не знаю, і можу тільки бурмотіти:

— Нічого, нічого… Це минеться… Спи, спи…

Як навмисно, в нашому дворі лунає раптом собаче виття, спочатку тихе і нерішуче, потім голосне, у два голоси. Я ніколи не надавав значення таким прикметам, як виття собак чи крик сови, але тепер серце моє болісно стискається, і я поспішаю пояснити собі це виття.

«Дурниці… — думаю я. — Вплив одного організму на інший. Моє сильне нервове напруження передалося дружині, Лізі, собаці, от і все… Цією передачею пояснюються передчуття, передбачення…»

Коли я, трохи згодом, повертаюсь до себе в кімнату, щоб написати для Лізи рецепт, я вже не думаю про те, що скоро помру, але просто на душі важко, нудно, так що навіть шкода, що я не помер нагло. Довго я стою посеред кімнати нерухомо і придумую, що б таке прописати для Лізи, але стогін за стелею замовкає, і я вирішую нічого не прописувати, і все-таки стою…

Тиша мертва, така тиша, що, як висловився якийсь письменник, навіть у вухах дзвенить. Час іде повільно, смуги місячного світла на підвіконні не змінюють свого положення, немов застигли. Світанок ще не скоро.

Та ось у палісаднику скрипить хвіртка, хтось крадеться і, відламавши від одного з чахлих деревець гілочку, обережно стукає нею по вікну.

— Миколо Степановичу! — чую я шепіт. — Миколо Степановичу!

Я відчиняю вікно, і мені здається, що я бачу сон: під вікном, притулившись до стіни, стоїть жінка в чорному вбранні, яскраво освітлена місяцем, і дивиться на мене великими очима. Обличчя її бліде, суворе і фантастичне від ¡місяця, як мармурове, підборіддя тремтить…

— Це я… — каже вона. — Я… Катя!

При місячному світлі всі жіночі очі здаються великими і чорними, люди вищими і блідішими, і тому, мабуть, я не пізнав її в першу хвилину.

— Чого тобі?

— Пробачте, — каже вона. — Мені раптом чогось стало нестерпно важко… Я не витримала і поїхала сюди… У вас у вікні світилося і… і я вирішила постукати… Вибачте… Ах, коли б ви знали, як мені було важко! Що ви зараз робите?

— Нічого… Безсоння.

— У мене якесь передчуття було. А втім, дурниці.

Брови її підводяться, очі блищать від сліз, і все обличчя освітлюється, мов сяйвом, знайомим, давно небаченим виразом довірливості.

— Миколо Степановичу! — каже вона благально, простягаючи до мене обидві руки. — Дорогий мій, прошу вас… благаю… Якщо ви не зневажаєте моєї дружби і поваги до вас, то виконайте моє прохання!

— Що таке?

— Візьміть від мене мої гроші!

— Ну, от іще що вигадала! Навіщо мені твої гроші?

— Ви поїдете куди-небудь лікуватися… Вам треба лікуватися. Візьмете? Так? Голубчику, так?

Вона жадібно вдивляється в моє обличчя і повторює:

— Так? Візьмете?

— Ні, мій друже, не візьму… — кажу я. — Спасибі.

Вона повертається до мене спиною і схиляє голову. Мабуть, я відмовив їй таким тоном, який не допускав дальших розмов про гроші.

— Їдь додому спати, — кажу я. — Завтра побачимось.

— Значить, ви не вважаєте мене своїм другом? — питає вона сумно.

— Я цього не кажу. Але гроші твої тепер мені не допоможуть.

— Пробачте… — каже вона, знизивши голос на цілу октаву. — Я розумію вас… Позичати в такої людини, як я… у відставної актриси… А втім, прощайте…

І вона йде так швидко, що я не встигаю навіть сказати їй прощай.

VI

Я в Харкові.

Через те, що боротися з теперішнім моїм настроєм було б марно, та я й не в силі, то я вирішив, що останні дні мого життя будуть бездоганні хоч з формального боку; якщо я не правий по відношенню до своєї сім ї, що я добре усвідомлюю, то старатимуся робити так, як вона хоче. В Харків їхати, так в Харків. До того ж за останній час я так збайдужів до всього, що мені зовсім однаково, куди їхати: в Харків, у Париж, чи в Бердичів.

Приїхав я сюди годині о дванадцятій дня і зупинився в готелі, недалеко від собору. У вагоні мене закачало, продуло протягом, і тепер я сиджу на ліжку, тримаюся за голову і чекаю tic’a. Треба було б сьогодні ж поїхати до знайомих професорів, та немає охоти й сили.

Входить коридорний лакей-старик і питає, чи є в «мене постільна білизна. Я затримую його хвилин на п’ять і задаю йому кілька питань про Гнеккера, заради якого я приїхав сюди. Лакей виявляється уродженець Харкова, знає це місто, як свої п’ять пальців, але не пам’ятає жодного такого будинку, який носив би прізвище Гнеккера. Розпитую про маєтки — те ж саме.

В коридорі годинник б’є першу годину, потім другу, потім третю… Останні місяці мого життя, поки я чекаю смерті, здаються мені набагато довшими за все моє життя. І ніколи раніш я не умів так миритися з повільністю часу, як тепер. Колись, бувало, коли чекаєш на вокзалі поїзда чи сидиш на екзамені, чверть години здаються вічністю, а тепер я можу всю ніч сидіти нерухомо на ліжку і зовсім байдуже думати про те, що завтра буде така ж довга, сіра ніч, і післязавтра…

В коридорі б’є п’ять годин, шість, сім… Стає темно.

В щоці тупий біль — це починається tic. Щоб зайняти себе думками, я стаю на колишню свою точку зору, коли не був байдужим, і питаю: навіщо я, славетна людина, таємний радник, сиджу в цьому маленькому номері, на цьому ліжку з чужою сірою ковдрою? Навіщо я дивлюсь на цей дешевий бляшаний умивальник і слухаю, як в коридорі деренчить поганенький годинник? Хіба все це гідне моєї слави і мого високого становища серед людей? І на ці запитання я відповідаю собі посмішкою. Смішна мені моя наївність, з якою я колись замолоду перебільшував значення слави і того виключного становища, яким нібито користуються знаменитості. Я відомий, моє ім’я вимовляють з благоговінням, мій портрет був і в «Ниве» і у «Всемирной иллюстрации», свою біографію я читав навіть в одному німецькому журналі — і що ж з цього? Сиджу я один-однісінький в чужому місті, на чужому ліжку, тру долонею свою хвору щоку… Сімейні чвари, немилосердність кредиторів, грубість залізничної обслуги, незручності паспортної системи, дорога і нездорова їжа в буфетах, загальна неосвіченість і грубість у взаєминах — усе це і багато іншого, що було б надто довго перелічувати, стосується мене не менше, ніж першого-ліпшого міщанина, відомого тільки для свого провулка. В чому ж виявляється виключність мого становища? Припустімо, що я знаменитий тисячу разів, що я герой, яким пишається моя батьківщина; в усіх газетах пишуть бюлетені про мою хворобу, поштою йдуть вже до мене співчутливі адреси від товаришів, учнів і публіки, але все це не перешкодить мені померти на чужому ліжку в тузі, в цілковитій самотності… В цьому, звичайно, ніхто не винен, але, грішний чоловік, не люблю я свого популярного імені. Мені здається, ніби воно мене обмануло.

Годині о десятій я засинаю і, незважаючи на tic, сплю міцно і спав би довго, коли б мене не розбудили. На початку другої години раптом лунає стукіт у двері.

— Хто там?

— Телеграма!

— Могли б і завтра, — серджусь я, одержуючи від коридорного телеграму. — Тепер я вже не засну вдруге.

— Пробачте. У вас горить світло, я думав, що ви не спите.

Я розпечатую телеграму і насамперед дивлюся на підпис: від дружини. Що їй треба?

«Вчора Гнеккер таємно повінчався з Лізою. Повертайся».

Я читаю цю телеграму і лякаюсь ненадовго. Лякає мене не Лізин і Гнеккерів вчинок, а моя байдужість, з якою я зустрічаю звістку про їхнє весілля. Кажуть, що філософи і справжні мудреці байдужі. Неправда, байдужість — це параліч душі, передчасна смерть.

Знову лягаю я в ліжко і починаю вигадувати, якими б зайняти себе думками. Про що думати? Здається, все вже передумане і нічого немає такого, що було б тепер здатне розбуркати мою думку.

Коли розвидняється, я сиджу в постелі, обнявши руками коліна, і від нічого робити намагаюся пізнати самого себе. «Пізнай самого себе» — чудова і корисна порада; шкода тільки, що стародавні люди не догадалися вказати спосіб, як користуватися цією порадою.

Коли мені раніше хотілося зрозуміти кого-небудь чи себе, то я брав до уваги не вчинки, в яких все умовне, а бажання. Скажи мені, чого ти хочеш, і я скажу, хто ти.

І тепер я екзаменую себе: чого я хочу?

Я хочу, щоб наші дружини, діти, друзі, учні любили в нас не ім’я, не форму і не ярлик, а звичайних людей. Іще чого? Я хотів би мати помічників і спадкоємців. І ще чого? Я хотів би прокинутися років через сто і хоч одним оком поглянути, що буде з наукою. Хотів би ще пожити років з десять… Далі що?

А далі нічого. Я думаю, довго думаю і нічого не можу ще придумати. І скільки б я не думав і куди б не розкидалися мої думки, для мене ясно, що в моїх бажаннях немає чогось головного, чогось дуже важливого. В моїй пристрасті до науки, в моєму бажанні жити, в цьому сидінні на чужому ліжку і в прагненні пізнати самого себе, в усіх думках, почуттях і поняттях, які я маю про все, нема чогось загального, що зв’язувало б усе це в одне ціле. Кожне почуття і кожна думка живуть у мені окремо, і в усіх моїх міркуваннях про науку, театр, літературу, учнів і в усіх картинках, які малює моя уява, навіть найуміліший аналітик не знайде того, що називається загальною ідеєю чи богом живої людини.

А якщо нема цього, то, значить, і нічого нема.

При такій убогості досить було серйозної хвороби, страху перед смертю, впливу обставин і людей, щоб усе те, що я раніш вважав своїм світоглядом і в чому бачив сенс і радість свого життя, перевернулося догори дном і розлетілося на шматки. Отже, нічого дивного немає, що останні місяці свого життя я затьмарив думками і почуттями, гідними раба і варвара, що тепер я байдужий і не помічаю світанку. Коли в чоловіку немає того, що вище і сильніше від усіх зовнішніх впливів, то, справді, досить для нього доброго нежитю, щоб втратити рівновагу і почати бачити в кожному птахові сову, в кожному звукові чути собаче виття. І весь його песимізм чи оптимізм з його великими і малими думками в цей час мають значення тільки симптому і більше нічого.

Я переможений. Якщо так, то нема чого ще думати, нема чого розмовляти. Сидітиму і мовчки ждатиму, що буде.

Вранці коридорний приносить мені чай і номер місцевої газети. Машинально я прочитую оголошення на першій сторінці, передову, уривки з газет і журналів, хроніку… Між іншим в хроніці я знаходжу таке повідомлення: «Вчора з кур’єрським поїздом прибув у Харків наш відомий учений, заслужений професор Микола Степанович такий-то і зупинився в такому-то готелі».

Очевидно, гучні імена створюються для того, щоб жити осібно, поза тими, хто їх носить. Тепер моє ім’я спокійно гуляє по Харкову; місяців через три воно, вирізьблене золотими буквами на могильному пам’ятнику, блищатиме, як саме сонце, — і це в той час, коли я буду вже вкритий мохом…

Легенький стук у двері. Комусь я потрібен.

— Хто там? Увійдіть!

Двері відчиняються, і я, здивований, роблю крок назад і поспішаю загорнути поли свого халата. Переді мною стоїть Катя.

— Здрастуйте, — каже вона, важко дихаючи від ходьби по сходах. — Не чекали? Я теж… Теж сюди приїхала.

Вона сідає і продовжує, заїкаючись і не дивлячись на мене:

— Чому ж це ви не вітаєтесь? Я теж приїхала… сьогодні… Довідалась, що ви в цьому готелі, і прийшла до вас.

— Дуже радий бачити тебе, — кажу я, знизуючи плечима, — але я здивований… Ти наче з неба звалилася. Чого ти тут?

— Я? Так… просто взяла й приїхала.

Мовчанка. Раптом вона поривчасто встає і йде до мене.

— Миколо Степановичу! — каже вона, бліднучи і стискуючи на грудях руки. — Миколо Степановичу! Я не можу довше так жити! Не можу! Ради істинного бога, скажіть скоріше, цю ж хвилину: що мені робити? Кажіть, що мені робити?

– Що ж я можу сказати? — дивуюсь я. — Нічого я не можу.

— Кажіть же, благаю вас! — продовжує вона, задихаючись і тремтячи всім тілом. — Клянусь вам, що я не можу довше так жити! Сил моїх немає!

Вона падає на стілець і починає ридати. Вона закинула назад голову, ламає руки, тупоче ногами; капелюшок її звалився з голови і теліпається на резинці, зачіска розтріпалася.

— Допоможіть мені! Допоможіть! — благає вона. — Не можу я довше!

Вона виймає з своєї дорожньої сумочки хусточку і разом з нею витягає кілька листів, які з її колін падають на підлогу. Я підбираю їх з підлоги і на одному з них пізнаю почерк Михайла Федоровича і ненавмисне прочитую шматочок якогось слова «пристрасн…»

— Нічого я не можу сказати тобі, Катю, — кажу я.

— Допоможіть! — ридає вона, хапаючи мене за руку і цілуючи її. — Адже ви мій батько, мій єдиний друг! Адже ви розумні, освічені, довго жили! Ви були учителем! Кажіть же: що мені робити?

— По совісті, Катю: не знаю…

Я розгубився, сконфужений, зворушений риданням і ледве стою на ногах.

— Давай, Катю, снідати, — кажу я, вимушено посміхаючись. — Годі плакати!

І зараз же я додаю ослаблим голосом:

— Мене скоро не стане, Катю…

— Хоч одне слово, хоч одне слово! — плаче вона, простягаючи до мене руки. — Що мені робити?

— Дивачка, справді… — бурмочу я. — Не розумію! Така розумна і раптом — на тобі! розплакалась…

Настає мовчанка. Катя поправляє зачіску, надіває капелюшок, потім мне листи і запихає їх в сумочку — і все це мовчки і не поспішаючи. Обличчя, груди і рукавички в неї мокрі від сліз, але вираз обличчя вже сухий, суворий… Я дивлюсь на неї, і мені соромно, що я щасливіший від неї. Відсутність того, що товариші-філософи називають загальною ідеєю, я помітив у собі тільки незадовго перед смертю, на схилі свого віку, а ось душа цієї бідолахи не знала і не знатиме притулку все життя, все життя!

— Давай, Катю, снідати, — кажу я.

— Ні, дякую, — відповідає вона холодно.

Ще одна хвилина минає в мовчанці.

— Не подобається мені Харків, — кажу я. — Занадто вже сіро. Якесь сіре місто.

— Так, мабуть, що й так… Некрасиве… Я не надовго сюди… Мимоїздом. Сьогодні ж поїду.

— Куди?

— В Крим… тобто на Кавказ.

— Так. Надовго?

— Не знаю.

Катя встає і, холодно посміхнувшись, не дивлячись па мене, простягає мені руку.

Мені хочеться спитати: «Значить, на похороні в мене не будеш?» Але вона не дивиться на мене, рука в неї холодна, наче чужа. Я мовчки проводжаю її до дверей… Ось вона вийшла від мене, йде довгим коридором, не оглядаючись. Вона знає, що я дивлюся їй услід і, певно, на повороті оглянеться.

Ні, не оглянулась. Чорне плаття майнуло в останній раз, затихли кроки… Прощай, моя радість!

1889

[1] Історія хвороби.

[2] Ваше превосходительство.

[3] Мати-кормилиця (лат.).

[4] Добре (лат.).

[5] Так (лат.).

[6] Останній довід (лат.).

[7] Зіпсований початок студентської пісні: «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus» (будемо веселитись, поки молоді).