Княгиня

У великі так звані «Красні» ворота N-ського чоловічого монастиря в’їхала коляска, запряжена четвернею ситих, гарних коней; ієромонахи і послушники, що стояли юрбою біля дворянської половини гостиного корпусу, ще здаля по кучеру й по конях впізнали в дамі, яка сиділа в колясці, свою добру знайому, княгиню Віру Гаврилівну.

Старик у лівреї стрибнув з козел і допоміг княгині вийти з екіпажа. Вона підняла темну вуаль і не поспішаючи підійшла до всіх ієромонахів під благословення, потім ласкаво кивнула послушникам і попрямувала до покоїв.

— Що, скучили без своєї княгині? — говорила вона монахам, які вносили її речі. — Я у вас цілий місяць не була. Ну, ось приїхала, дивіться на свою княгиню. А де отець архімандрит? Боже мій, я палаю від нетерпіння! Чудовий, чудовий старик! Ви повинні пишатися, що у вас такий архімандрит.

Коли ввійшов архімандрит, княгиня захоплено скрикнула, схрестила на грудях руки й підійшла до нього під благословення.

— Ні, ні! Дайте мені поцілувати! — сказала вона, хапаючи його за руку й жадібно цілуючи її тричі. — Яка я рада, святий отче, що, нарешті, бачу вас! Ви, мабуть, забули свою княгиню, а я щохвилини в думках жила у вашому милому монастирі. Як у вас тут добре! В цьому житті для бога, вдалині від суєтного світу, є якась особлива принадність, святий отче, яку я почуваю всією душею, але передати словами не можу!

У княгині почервоніли щоки й набігли сльози. Говорила вона без угаву, палко, а архімандрит, старик років сімдесяти, серйозний, некрасивий і сором’язливий, мовчав, лише інколи говорив уривчасто й по-військовому:

— Так точно, ваше сіятельство… слухаю… розумію…

— Надовго зволили завітати до нас? — спитав він.

— Сьогодні я переночую у вас, а завтра поїду до Клавдії Миколаївни — давно ми вже не бачилися, а післязавтра знову до вас і проживу днів три-чотири. Хочу у вас тут відпочити душею, святий отче…

Княгиня любила бувати в N-ському монастирі. Останні два роки вона облюбувала це місце й приїжджала сюди майже кожного літнього місяця й жила днів по два, по три, а іноді й по тижню. Сором’язливі послушники, тиша, низькі стелі, запах кипарису, скромна закуска, дешеві занавіски на вікнах — все це зворушувало її, розчулювало й схиляло до споглядання та хороших думок. Досить їй було побути в покоях півгодини, як їй починало здаватися, що вона теж сором’язлива й скромна, що й від неї пахне кипарисом; минуле відпливало кудись далеко, втрачало свою ціну й княгиня починала думати, що, незважаючи на свої двадцять дев’ять років, вона дуже схожа на старого архімандрита й так само, як і він, народжена не для багатства, не для земної величі й кохання, а для життя тихого, прихованого від світу, присмеркового, як покої…

Буває так, що в темну келію постника, що поринув у молитви, раптом ненароком зазирне промінь або сяде біля вікна келії пташка й заспіває свою пісню, суворий постник мимоволі посміхнеться, і в його грудях з-під тяжкої скорботи про гріхи, як з-під каменя, раптом поллється струмком тиха, безгрішна радість. Княгині здавалося, що вона приносила з собою ззовні таку саму втіху, як промінь чи пташка. Її привітна, весела посмішка, лагідний погляд, голос, жарти, взагалі вся вона, маленька, струнка, вдягнена у просте чорне плаття, своєю появою мала збуджувати в простих, суворих людей почуття зворушення й радості. Кожний, дивлячись на неї, мав думати: «Бог послав нам ангела…» І, почуваючи, що кожний мимоволі думає це, вона посміхалась ще привітніше й намагалась бути схожою на пташку.

Напившись чаю і відпочивши, вона вийшла погуляти. Сонце вже сіло. Від монастирського квітника повіяло на княгиню запашною вологою щойно политої резеди, з церкви долинув тихий спів чоловічих голосів, який здаля здавався дуже приємним і журливим. Правили всеношну. В темних вікнах, де кротко блимали лампадні вогники, в тінях, у постаті старика-ченця, який сидів на паперті біля ікони з карнавкою, було написано стільки безтурботного спокою, що княгині чомусь захотілося плакати…

А за ворітьми, на алеї між стіною і березами, де стоять лави, був уже зовсім вечір. Повітря темнішало швидко- швидко… Княгиня пройшлась по алеї, сіла на лаву і задумалась.

Вона думала про те, що добре б оселитися на все життя, в цьому монастирі, де життя тихе й безтурботне, як літній вечір; добре б забути зовсім про невдячного, розпусного князя, про своє величезне багатство, про кредиторів, які турбують її щодня, про свої нещастя, про покоївку Дашу, в якої сьогодні вранці був зухвалий вираз обличчя. Добре б усе життя сидіти тут на лаві й крізь стовбури беріз дивитися, як унизу під горою клаптями бродить вечірній туман, як далеко-далеко над лісом чорною хмарою, схожою на вуаль, летять на ночівлю граки, як два послушники — один верхи на рябому коні, другий пішки — женуть коней на нічне і, зрадівши свободі, пустують, як малі діти; їх молоді голоси дзвінко лунають у нерухомому повітрі, і можна розібрати кожне слово. Добре сидіти й прислухатися до тиші: то вітер подме й торкне верховіття беріз, то жаба зашелестить у торішньому листі, то за стіною годинник на дзвіниці проб’є чверть… Сидіти б нерухомо, слухати і думати, думати, думати…

Мимо пройшла баба з торбою. Княгиня подумала, що добре б спинити цю бабу й сказати їй що-небудь ласкаве, задушевне, допомогти їй… Але баба ні разу не оглянулася й повернула за ріг.

Трохи згодом на алеї показався високий мужчина з сивою бородою й у брилі. Порівнявшись з княгинею, він скинув бриля і вклонився, і по його великій лисині та гострому, горбатому носі княгиня впізнала в ньому лікаря Михайла Івановича, який років п’ять тому служив у неї в Дубовках. Вона згадала, що хтось їй казав, що минулого року у цього лікаря померла дружина, і їй захотілося поспівчувати йому, розрадити.

— Доктор, ви, мабуть, мене не впізнаєте? — спитала вона, привітно посміхаючись.

— Ні, княгине, впізнав, — сказав лікар, скидаючи ще раз бриля.

— Ну, спасибі, а то я думала, що й ви забули свою княгиню. Люди пам’ятають тільки своїх ворогів, а друзів забувають. І ви приїхали помолитись?

— Я тут щосуботи ночую, з обов’язку. Я тут лікую.

— Ну, як поживаєте? — спитала княгиня, зітхаючи. — Я чула, у вас померла дружина! Яке нещастя!

— Так, княгине, для мене це велике нещастя.

— Що вдієш! Ми повинні з покорою терпіти нещастя. Без волі провидіння жоден волос не падає з голови людини.

— Так, княгине.

На привітну, лагідну посмішку княгині і її зітхання лікар відповідав холодно й сухо: «Так, княгине». І вираз обличчя в нього був холодний, сухий.

«Щоб іще сказати йому?» — подумала княгиня.

— Скільки ж це ми з вами не бачились, одначе! — сказала вона. — П’ять років! За цей час стільки води в море спливло, стільки сталося змін, аж подумати страшно! Ви знаєте, я заміж вийшла… з графині стала княгинею. І вже встигла розлучитися з чоловіком.

— Так, я чув.

— Багато бог послав мені випробувань! Ви, мабуть, теж чули, я майже розорилася. За борги мого нещасного чоловіка продали в мене Дубовки і Кир’яково, і Соф’їно. Залишилися в мене тільки Бараново та Михальцево. Страшно оглянутися назад: скільки змін, нещасть різних, скільки помилок!

— Так, княгине, багато помилок.

Княгиня трохи збентежилась. Вона знала свої помилки; всі вони були до такої міри інтимні, що тільки сама вона могла думати й говорити про них. Вона не стрималась і спитала:

— Ви про які помилки думаєте?

— Ви згадали про них, виходить, знаєте… — відповів лікар і посміхнувся. — Чого ж про них говорити!

— Ні, скажіть, доктор. Я буду вам дуже вдячна! І, будь ласка, не церемоньтесь зо мною. Я люблю слухати правду.

— Я вам не суддя, княгине.

— Не суддя? Яким ви тоном говорите, значить, знаєте щось. Скажіть!

— Коли бажаєте, то будь ласка. Тільки, на жаль, я не вмію говорити і мене не завжди можна зрозуміти.

Лікар подумав і почав:

— Помилок багато, але, власне, головна з них, на мою думку, це загальний дух, яким… який панував в усіх ваших маєтках. Бачите, я не вмію висловлюватися. Тобто головне — це нелюбов, огида до людей, яка почувалася буквально в усьому. На цій огиді у вас була побудована вся система життя. Огида до людського голосу, до облич, до потилиць, кроків… одним словом, до всього, що становить людину. Біля всіх дверей і на сходах стоять гладкі, грубі й ліниві гайдуки в лівреях, щоб не пускати в дім непристойно вбраних людей; в передпокої стоять стільці з високими спинками, щоб під час балів і прийомів лакеї не бруднили потилицями шпалер на стінах; в усіх кімнатах шершаві килими, щоб не було чути людських кроків; кожного, хто входить, обов’язково попереджають, щоб він говорив тихше і менше і щоб не говорив того, що може погано вплинути на уяву і нерви. А у вашому кабінеті не подають людині руки й не просять її сідати, так само, як зараз ви не подали мені руки й не запросили сісти…

— Будь ласка, якщо хочете! — сказала княгиня, подаючи руку й посміхаючись. — Справді, сердитися через таку дрібницю…

— Та хіба я серджусь? — засміявся лікар, але одразу ж спалахнув, скинув бриля і, розмахуючи ним, заговорив палко: — Одверто кажучи, я давно вже чекав нагоди, щоб сказати вам все-все… Тобто я хочу сказати, що ви дивитесь на всіх людей по-наполеонівському, як на м’ясо для гармат. Але в Наполеона була хоч яка-небудь ідея, а у вас, крім огиди, нічого!

— У мене огида до людей! — посміхнулася княгиня, знизуючи з подивом плечима. — У мене!

— Так, у вас! Вам потрібні факти? Будь ласка! У Михальцеві у вас живуть з ласки троє колишніх ваших кухарів, які посліпли у ваших кухнях від пічного жару. Все, що є на десятках тисяч ваших десятин здорового, сильного й красивого, все взяте вами й вашими підлабузниками в гайдуки, лакеї, в кучери. Вся ця двонога живина виховалася в лакействі, об’їлася, огрубіла, втратила образ і подобу, одним словом… Молодих медиків, агрономів, учителів, взагалі інтелігентних працівників, боже мій, відривають від діла, від чесної праці й змушують заради шматка хліба брати участь у різних лялькових комедіях, від яких соромно стає кожній порядній людині! Той чи інший молодий чоловік не прослужить і трьох років, як стає лицеміром, підлипайлом, ябедником… Добре це? Ваші управителі-поляки, ці підлі шпигуни, всі ці Казіміри та Каетани гасають з ранку до ночі по десятках тисяч десятин і на догоду вам стараються здерти з одного вола три шкури. Дозвольте, я висловлююсь без системи, та це дарма! Простий люд у вас не мають за людей. Та й тих князів, графів і архієреїв, які приїжджали до вас, ви визнавали лише як декорацію, а не як живих людей. Але головне… головне, що мене найбільше обурює, — мати понад мільйон статку й нічого не зробити для людей, нічого!

Княгиня сиділа здивована, злякана, ображена, не знаючи, що сказати і як поводитись. Ніколи раніше з нею не розмовляли таким тоном. Неприємний, сердитий голос лікаря та його незграбна, заїкувата мова спричиняли в її ушах і голові різкий, стукотливий шум, а потім їй стало здаватися, що жестикулюючий лікар б’є її своїм брилем по голові.

— Неправда! — вимовила вона тихо й благальним голосом. — Для людей я багато доброго зробила, це ви самі знаєте!

— Та годі вам! — вигукнув лікар. — Невже ви ще продовжуєте вважати вашу благодійницьку діяльність чимсь серйозним і корисним, а не ляльковою комедією? То ж була комедія з початку до кінця, то була гра в любов до ближнього, найодвертіша гра, яку розуміли навіть діти й дурні баби! Взяти хоч би цей, як його? — калікопритульний дім для безрідних старух, у якому мене ви змусили бути чимсь на зразок головного лікаря, а самі були почесною опікункою. О, господи, боже наш, що за установа мила! Збудували дім з паркетними підлогами та з флюгером на покрівлі, зібрали по селах з десяток старух і змусили їх спати під байковими ковдрами, на простиралах з голландського полотна та їсти леденці.

Лікар злорадно пирснув у бриль і продовжував швидко й заїкаючись:

— Була гра! Нижчі притулкові чини ховають ковдри й простирала під замок, щоб старухи не бруднили — нехай сплять, бісові баби, на підлозі! Старуха не сміє ні на ліжко сісти, ні кофту надягти, ні по гладенькому паркету пройти. Все зберігалося для параду й ховалося від старух, як від злодіїв, а старухи потай харчувалися й одягалися Христа ради, і день, і ніч благали бога, щоб швидше піти з-під арешту та від спасенних напучень ситих падлюк, яким ви доручили доглядати старух. А вищі чини що робили? Це просто чудово! Отак разів зо два на тиждень, увечері, скачуть тридцять п’ять тисяч кур’єрів і оголошують, що завтра княгиня, тобто ви, будете в притулку. Це значить, що завтра треба кидати хворих, одягатися й їхати на парад. Добре, приїжджаю. Старухи в усьому чистому, новому, вже вишикувані в ряд і ждуть. Біля них ходить відставна гарнізонна криса, смотритель з своєю солоденькою, ябедницькою усмішечкою. Старухи позіхають і переглядаються, але ремствувати бояться. Ждемо. Скаче молодший управитель. Через півгодини після нього старший управитель, потім головний управитель контори економії, потім ще хтось і ще хтось… скачуть без кінця! У всіх таємничі, урочисті обличчя. Ждемо, ждемо, переступаємо з ноги на ногу, поглядаємо на годинник — все це в гробовому мовчанні, бо всі ми ненавидимо один одного й на ножах. Минає година, друга, і ось, нарешті, показується вдалині коляска, і… і…

Лікар зайшовся тонким сміхом й вимовив тоненьким голоском:

— Ви виходите з коляски, і старі відьми за командою гарнізонної криси починають співати: «Коль славен наш Господь в Сионе, не может изъяснить язык…» Непогано?

Лікар зареготав басом і махнув рукою, немов бажаючи показати, що від сміху він не може вимовити жодного слова. Сміявся він важко, різко, з міцно зціпленими зубами, як сміються недобрі люди, і по його голосу, обличчю й блискучих, трошки зухвалих очах можна було зрозуміти, що він глибоко зневажав і княгиню, і притулок, і старух. В усьому, що він так невміло й грубо розповів, не було нічого смішного й веселого, але реготав він з задоволенням і навіть з радістю.

— А школа? — продовжував він, важко дихаючи від сміху. — Пам’ятаєте, як ви виявили бажання самі вчити мужицьких дітей? Мабуть, дуже добре навчали, бо незабаром усі хлопчиська порозбігалися, так що потім довелося шмагати їх і наймати за гроші, щоб вони ходили до вас. А пам’ятаєте, як ви побажали власноручно годувати соскою немовлят, матері яких працюють у полі? Ви ходили по селу й плакали, що немовлят цих нема до ваших послуг — всі матері брали їх з собою в поле. Потім староста наказав матерям по черзі залишати своїх немовлят вам на потіху. Дивна річ! Усі тікали від ваших благодіянь, як миші від кота! А чому це? Дуже просто! Не тому, що народ у нас темний і невдячний, як ви пояснювали завжди, а тому, що в усіх ваших витівках, пробачте мені за слово, не було ні на шеляг любові й милосердя! Було саме тільки бажання забавлятися живими ляльками й нічого іншого… Хто не вміє відрізняти людей від болонок, той не повинен братися до благодійництва. Запевняю вас, між людьми й болонками — велика різниця!

У княгині страшенно билося серце, у вухах в неї стукотіло, і все ще їй здавалося, що лікар б’є її своїм брилем по голові. Лікар говорив швидко, палко й негарно, з заїканням і надмірною жестикуляцією; для неї було тільки врозуміло, що з нею говорить грубий, невихований, злий, невдячний чоловік, але чого він хоче від неї і про що говорить — вона не розуміла.

— Ідіть собі! — сказала вона плачливим голосом, підносячи догори руки, щоб заслонити свою голову від лікаревого бриля. — Ідіть собі!

— А як ви поводитесь з своїми службовцями! — продовжував обурюватись лікар. — Ви їх за людей не маєте і третируєте, як найпослідущих шахраїв. Наприклад, дозвольте вас спитати, за що ви мене звільнили? Служив десять років вашому батькові, потім вам, чесно, не знаючи ні свят, ні відпусток, заслужив любов усіх на сто верст навкруги, і раптом одного чудового дня мені заявляють, що я вже не служу! За що? Досі не розумію! Я доктор медицини, дворянин, студент Московського університету, батько родини, така мізерна й нікчемна дрібнота, що мене можна вигнати в шию без пояснення причин! Навіщо зо мною церемонитися? Я чув потім, що дружина, без мого відома, потай ходила до вас тричі просити за мене й ви її не прийняли ні разу. Кажуть, плакала в передпокої. І я цього ніколи не прощу їй, покійниці! Ніколи!

Лікар замовк і зціпив зуби, напружено придумуючи, що б таке ще сказати дуже неприємне, мстиве. Він щось згадав, і нахмурене, холодне обличчя його раптом просіяло.

— Взяти хоч би ваше ставлення до цього монастиря! — заговорив він з жадібністю. — Ви ніколи нікого не щадили, і чим святіше місце, тим більше шансів, що йому перепаде на горіхи від вашого милосердя й ангельської кротості. Чого ви їздите сюди? Чого вам тут у ченців треба, дозвольте вас спитати? Що вам Гекуба, і що ви Гекубі? Знов-таки розвага, гра, знущання з людської особистості й більше нічого. Адже в чернечого бога ви не вірите, у вас у серці свій власний бог, до якого ви дійшли своїм розумом на спіритичних сеансах; на обряди церковні ви дивитесь вибачливо, до обідні та до всеношної не ходите, спите до полудня… чого ж ви сюди їздите?.. У чужий монастир ви ходите з своїм богом і гадаєте, що монастир вважає це за превелику честь для себе! Авжеж! Ви спитайте-но, між іншим, скільки коштують ченцям ваші візити? Ви зволили приїхати сюди сьогодні ввечері, а позавчора вже тут був верхівець, посланий з економії попередити, що ви сюди збираєтесь. Цілий день учора готували для вас покої й чекали. Сьогодні прибув авангард — нахабна покоївка, яка раз у раз бігає через двір, шелестить, чіпляється з запитаннями, розпоряджається… терпіти не можу! Сьогодні ченці весь день були на сторожі: адже якщо вас не зустріти з церемонією — біда! Архієреєві поскаржитесь! «Мене, ваше преосвященство, ченці не люблять. Не знаю, чим я їх прогнівила. Правда, я велика грішниця, але ж я така нещасна!» Вже одному монастиреві була через вас нагінка. Архімандрит — зайнята, вчена людина, у нього й хвилини нема вільної, а ви раз у раз кличете його до себе в покої. Ніякої поваги ні до старості, ні до сану. Хай би хоч жертвували багато, не так би вже прикро було, а то ж за весь час ченці від вас і ста карбованців не мали!

Коли княгиню турбували, не розуміли, кривдили й коли вона не знала, що їй говорити й робити, то звичайно вона починала плакати. І тепер кінець кінцем вона затулила обличчя й заплакала тонким, дитячим голоском. Лікар раптом замовк і подивився на неї. Обличчя його спохмурніло й стало суворим.

— Пробачте мені, княгине, — сказав він глухо. — Я піддався злому почуттю й забувся. Це недобре.

І, конфузливо кашлянувши, забуваючи надіти бриля, він швидко відійшов від княгині.

На небі вже мерехтіли зорі. Мабуть, по той бік монастиря сходив місяць, бо небо було ясне, прозоре й ніжне. Вздовж білої монастирської стіни безшумно шугали кажани.

Годинник повільно вибив три чверті якоїсь години, мабуть, дев’ятої. Княгиня підвелась і тихо пішла до воріт. Вона почувала себе скривдженою і плакала, і їй здавалося, що і дерева, і зорі, і кажани жаліють її, і годинник вибив мелодійно тільки для того, щоб поспівчувати їй. Вона плакала й думала про те, що добре б їй на все життя піти в монастир: тихими літніми вечорами вона гуляла б самотньо по алеях, скривджена, ображена людьми, які її не розуміють, і тільки один бог та зоряне небо бачили б сльози страждальниці. У церкві ще тривала всеношна. Княгиня зупинилась і прислухалась до співу; як гарно цей спів звучав у нерухомому, темному повітрі! Як солодко під цей спів плакати й страждати!

Прийшовши до себе в покої, вона подивилася в дзеркало на своє заплакане обличчя й попудрилась, потім сіла вечеряти. Ченці знали, що вона любить мариновану стерлядь, дрібні грибки, малагу і прості медяники, від яких у роті пахне кипарисом, і щоразу, коли вона приїжджала, подавали їй все це. Споживаючи грибки й запиваючи їх малагою, княгиня мріяла про те, як її остаточно розорять і покинуть, як усі її управителі, прикажчики, конторники та покоївки, для яких вона так багато зробила, зрадять її й почнуть говорити грубощі, як усі люди, — скільки їх є на землі, нападатимуть на неї, будуть лихословити, сміятися; вона зречеться свого князівського титулу, розкошів і товариства, піде в монастир, і нікому жодного слова докору; вона молитиметься за ворогів своїх, і тоді всі раптом зрозуміють її, прийдуть до неї просити прощення, та вже буде пізно…

А після вечері вона опустилася в кутку перед іконою навколішки й прочитала дві глави з Євангелія. Потім покоївка постелила їй постіль, і вона лягла спати. Потягаючись під білим покривалом, вона солодко і глибоко зітхнула, як зітхають після плачу, заплющила очі й стала засинати…

Вранці вона прокинулась і глянула на свій годинничок: було пів на десяту. На килимі біля ліжка тяглася вузенька, яскрава смуга світла від променя, що йшов з вікна і ледве-ледве освітлював кімнату. За чорною занавіскою на вікні дзижчали мухи.

«Рано!» — подумала княгиня й заплющила очі.

Потягуючись і ніжачись у ліжку, вона згадала вчорашню зустріч з лікарем і всі ті думки, з якими вчора вона заснула; згадала, що вона нещасна. Потім вона згадала про чоловіка, який живе в Петербурзі, управителів, сусідів, лікаря, знайомих чиновників… Довгий ряд знайомих чоловічих облич промайнув в її уяві. Вона посміхнулась і подумала, що якби ці люди зуміли проникнути в її душу й зрозуміти її, то всі вони були б біля її ніг…

О чверть на дванадцяту вона покликала покоївку.

— Давайте, Дашо, одягатися, — сказала вона томно. — А втім, спершу скажіть, щоб запрягали коней. Треба до Клавдії Миколаївни їхати.

Вийшовши з покоїв, щоб сідати в екіпаж, вона примружилась від яскравого денного світла й засміялася від задоволення: день був напрочуд гарний! Оглядаючи примруженими очима ченців, які зібралися біля ганку провести її, вона привітно закивала головою й сказала:

— Прощавайте, мої друзі! До післязавтра.

Її приємно здивувало, що разом з монахами біля ганку був і лікар. Обличчя його було бліде й суворе.

— Княгине, — сказав він, скидаючи бриля й винувато посміхаючись, — я вже давно чекаю вас тут. Пробачте, бога ради… Недобре, мстиве почуття захопило мене вчора, і я наговорив вам… дурниць. Одним словом, я прошу пробачення.

Княгиня привітно посміхнулась і простягла до його губів руку. Він поцілував і почервонів.

Стараючись бути схожою на пташку, княгиня пурхнула в екіпаж і закивала головою на всі боки. На душі в неї було весело, ясно й тепло, і сама вона почувала, що її усмішка надзвичайно ласкава й лагідна. Коли екіпаж покотив до воріт, потім курним шляхом повз хати й сади, повз довгі чумацькі валки та богомольців, що низкою йшли в монастир, вона все ще мружилася й лагідно посміхалася. Вона думала про те, що немає вищої насолоди, як усюди вносити з собою теплоту, світло й радість, прощати образи й привітно усміхатися ворогам. Зустрічні мужики кланялися їй, коляска м’яко шаруділа, з-під коліс здіймалися хмари куряви, які заносив вітер на золотаве жито, і княгині здавалося, що її тіло гойдається не на подушках коляски, а на хмарах, і що сама вона схожа на легку, прозору хмаринку…

— Яка я щаслива! — шепотіла вона, заплющуючи очі. — Яка я щаслива!

1889