Красуні

I

Пам’ятаю, коли ще був гімназистом п’ятого чи шостого класу, я їхав з дідусем з села Большой Крепкой, Донської області, в Ростов-на-Дону. День був серпневий, пекучий, томливо-нудний. Від спеки і сухого, гарячого вітру, що гнав нам назустріч хмари куряви, злипались очі, сохло в роті; не хотілося ні дивитись, ні розмовляти, ні думати, і коли куняючий фурман, хохол Карпо, замахуючись на коняку, цьвохкав мене батогом по картузу, я не протестував, не вимовляв ні звука і лише, прокинувшись від півсну, похмуро і лагідно поглядав у далечінь: чи не видно крізь куряву села? Годувати коней зупинились ми у великому вірменському селі Бахчі-Салах у дідусевого знайомого заможного вірменина. Ніколи в житті я не бачив нічого карикатурнішого за цього вірменина. Уявіть собі маленьку, стрижену голівку з густими низько навислими бровами, з пташиним носом, з довгими, сивими вусами і з широким ротом, з якого стирчить довгий черешневий чубук; голівка ця невміло приклеєна до худого, горбатого тулуба, одягненого в фантастичне вбрання: в куцу, червону куртку і в широкі, яскравоголубі шаровари; ходила ця фігура, розставивши ноги і човгаючи черевиками, говорила, не витягаючи з рота чубук, а поводилась з суто вірменською гідністю: не посміхалась, витріщала очі і намагалась звертати на своїх гостей якомога менше уваги.

В кімнатах вірменина не було ні вітру, ні куряви, але було так само неприємно, задушливо і нудно, як в степу і дорогою. Пам’ятаю, запорошений і зморений спекою, сидів я в кутку на зеленій скрині. Нефарбовані, дерев’яні стіни, меблі і навохрені підлоги видихали запах сухого дерева, припаленого сонцем. Куди не глянеш, всюди мухи, мухи, мухи… Дідусь і вірменин напівголосно говорили про попас, про толоку, про овець… Я знав, що самовар ставитимуть цілу годину, що дідусь питиме чай не менше години і потім заляже спати години на дві, на три, що у мене чверть дня піде на чекання, після якого знову спека, курява, труські дороги. Я слухав бурмотіння двох голосів, і мені починало здаватись, що вірменина, шафу з посудом, мух, вікна, в які б’є гаряче сонце, я бачу давним давно і перестану їх бачити в дуже далекому майбутньому, і мною оволодівала ненависть до степу, до сонця, до мух…

Хохлушка в хустці внесла піднос з посудом, потім самовар. Вірменин не поспішаючи вийшов у сіни і гукнув:

— Машя! Іди наливай чай! Де ти? Машя!

Почулися поквапливі кроки, і в кімнату ввійшла дівчина років шістнадцяти, в простій ситцьовій сукні і в білій хусточці. Миючи посуд і наливаючи чай, вона стояла до мене спиною, і я помітив тільки, що вона була тонка в талії, боса, і що маленькі, голі п’яти прикривались низько опущеними панталонами.

Хазяїн запросив мене пити чай. Сідаючи до столу, я глянув в обличчя дівчини, що подавала мені склянку, і раптом відчув, що наче вітер пробіг по моїй душі і здмухнув з неї всі враження дня з їх нудотою і курявою. Я побачив чарівні риси найчудовішого з облич, які будь-коли зустрічались мені наяву і ввижалися уві сні. Передо мною стояла красуня, і я зрозумів це з першого погляду, як розумію блискавку.

Я ладен присягатись, що Маша, або, як звав батько, Машя, була справжня красуня, але довести цього не вмію. Іноді буває, що в безладді юрмляться на обрії хмари і сонце, ховаючись за них, забарвлює їх і небо в різні кольори: в багряний, жовтогарячий, золотий, ліловий, бруднорожевий; одна хмарка схожа на монаха, друга на рибу, третя на турка в чалмі. Заграва охопила третину неба, блищить в церковному хресті і в шибках панського будинку, відсвічує в річці і в калюжах, тремтить на деревах; далеко-далеко на фоні зорі летить кудись ночувати зграя диких качок… І підпасок, що жене корів, і землемір, що їде в бричці через греблю, і пани, що гуляють — всі дивляться на захід сонця і всі до одного вважають, що він надзвичайно красивий, але ніхто не знає і не скаже, в чому тут краса.

Не я один вважав, що вірменочка вродлива. Мій дідусь, вісімдесятирічний старик, людина крута, байдужа до жінок і до краси природи, цілу хвилину ласкаво дивився на Машу і спитав:

— Це ваша дочка, Авет Назарович?

— Дочка. Це дочка… — відповів господар.

— Хороша панночка, — похвалив дідусь.

Красу вірменочки художник назвав би класичною і строгою. Це була саме та краса, споглядання якої, бог знає чому, вселяє в нас упевненість, що ви бачите риси правильні, що волосся, очі, ніс, рот, шия, груди і всі рухи молодого тіла злилися разом в один цілісний гармонійний акорд, в якому природа не помилилась ні на одну найменшу рису; вам здається чомусь, що в ідеально вродливої жінки повинен бути саме такий ніс, як у Маші, прямий і з невеличким горбочком, такі великі, темні очі, такі ж довгі вії, такий же томний погляд, що її чорне кучеряве волосся і брови так само пасують до ніжного білого кольору чола і щік, як зелений очерет до тихої річки; біла шия Маші і її молоді груди слабко розвинені, але щоб зуміти виліпити їх, вам здається, треба мати величезний творчий талант. Дивитесь ви, і мало-помалу у вас виникає бажання сказати Маші що-небудь надзвичайно приємне, щире, красиве, таке ж красиве, як вона сама.

Спочатку мені було прикро і соромно, що Маша не звертає на мене ніякої уваги і дивиться весь час вниз; якесь особливе повітря, здавалось мені, щасливе і горде, відокремлювало її від мене і ревниво заступало від моїх поглядів.

«Це тому, — думав я, — що я весь в поросі, засмаг, і тому, що я ще хлопчик».

Але потім я мало-помалу забув про себе самого і весь віддався відчуттю краси. Я вже не пам’ятав про степову нудьгу, про куряву, не чув дзижчання мух, не розумів смаку чаю і лише почував, що через стіл від мене стоїть вродлива дівчина.

Відчував я красу якось дивно. Не бажання, не захват і не насолоду збуджувала в мені Маша, а важкий, хоч і приємний сум. Цей сум був невиразний, неясний, як сон. Чомусь мені було шкода і себе, і дідуся, і вірменина, і самої вірменочки, і було в мені таке почуття, неначе всі ми четверо втратили щось важливе і потрібне для життя, чого вже ніколи не знайдемо. Дідусь теж зажурився. Він уже не говорив про толоку і про овець, а мовчав і замислено поглядав на Машу.

Після чаю дідусь ліг спати, а я вийшов з дому і сів на ганочку. Будинок, як усі будинки в Бахчі-Салах, стояв на осонні; не було ні дерев, ні повіток, ні тіней. Великий двір вірменина, зарослий лободою і калачиком, незважаючи на сильну спеку, був сповнений життя і веселощів. За одним з невисоких тинів, що тут і там перетинали двір, молотили хліб. Круг стовпа, вбитого на самій середині току, запряжені в ряд і утворюючи один великий радіус, бігали дванадцять коней. Біля них ходив хохол у довгій жилетці і в широких шароварах, цьвохкав батогом і гукав таким тоном, ніби хотів подражнити коней і похвалитися своєю владою над ними:

— А-а-а, окаянні! А-а-а… нема на вас холери! Боїтесь?

Коні, гніді, білі і рябі, не розуміючи, навіщо це їх примушують крутитися на одному місці і м’яти пшеничну солому, бігали неохоче, немов через силу, і ображено махали хвостами. З-під їх копит вітер здіймав цілі хмари золотистої полови і ніс її далеко за тин. Біля високих свіжих ожередів копошилися молодиці з граблями і рухалися гарби, а за ожередами, в другому дворі, бігала круг стовпа друга дюжина таких же коней і такий же хохол цьвохкав батогом і глузував з коней.

Східці, на яких я сидів, були гарячі; на хистких поручнях і рамах вікон подекуди виступив від спеки деревний клей; під сходами і під віконницями в смугах тіні тулилися одна до одної червоні комашки. Сонце пекло мені і в голову, і в груди, і в спину, але я не помічав цього і лише відчував, як позад мене в сінях і в кімнатах стукали по дощаній підлозі босі ноги. Прибравши чайний посуд, Маша пробігла по сходах, війнувши на мене вітром, і, мов пташка, полетіла до невеликої, закопченої прибудови, мабуть кухні, звідки йшов запах смаженої баранини і чувся сердитий вірменський говір. Вона зникла в темних дверях, і замість неї на порозі показалася стара, згорблена вірменка з червоним обличчям і в зелених шароварах. Стара сердилась і когось лаяла. Незабаром на порозі з’явилась Маша, почервоніла від кухонної жари і з великим чорним хлібом на плечі; красиво вигинаючись під вагою хліба, вона побігла через двір до току, шмигнула через тин і, пірнувши в хмару золотистої полови, зникла за гарбами. Хохол, що підганяв коней, опустив батіг, замовк і хвилину мовчки дивився в бік гарб, потім, коли вірменочка знову промайнула біля коней і перескочила через тин, він провів її очима і гукнув на коней таким тоном, наче був дуже засмучений:

— А, щоб вам пропасти, нечиста сила!

І весь час потім чув я, не перестаючи, кроки її босих ніг і бачив, як вона з серйозним, заклопотаним обличчям гасала по двору. Пробігала вона то по сходах, обвіваючи мене вітром, то в кухню, то на тік, то за ворота, і я ледве встигав повертати голову, щоб стежити за нею.

І що частіше вона з своєю красою мелькала у мене перед очима, то сильнішим ставав мій сум. Мені було шкода і себе, і її, і хохла, що журливо проводжав її поглядом щоразу, коли вона крізь хмару полови бігала до гарб. Чи була це в мене заздрість до її краси, чи я жалкував, що ця дівчинка не моя і ніколи не буде моєю і що я для неї чужий, чи неясно почував я, що її рідкісна краса випадкова, непотрібна і, як все на землі, не довговічна, чи, може, моя журба була тим особливим почуттям, яке збуджується в людині спогляданням справжньої краси, бог знає!

Три години чекання пройшли непомітно. Мені здавалось, не встиг я надивитися на Машу, як Карпо з’їздив до річки, викупав коня і вже почав запрягати. Мокрий кінь форкав від задоволення і стукав копитами по голоблях. Карпо гукав на нього: «Наза-ад!» Прокинувся дідусь. Маша з скрипом відчинила нам ворота, ми сіли на дроги і виїхали з двору. Їхали ми мовчки, неначе сердились один на одного.

Коли години через дві чи три вдалині показались Ростов і Нахічевань, Карпо, який весь час мовчав, швидко озирнувся і сказав:

— А славна в арм’яшки дівка!

І стьобнув коня.

II

Іншим разом, бувши уже студентом, їхав я залізницею на південь. Був травень. На одній із станцій, здається, між Білгородом і Харковом, вийшов я з вагона прогулятися по платформі.

На станційний садок, на платформу і на поле лягла вже вечірня тінь; вокзал затуляв собою захід сонця, але по верхніх клубах диму, що виходив з паровоза, забарвлений в ніжний рожевий колір, видно було, що сонце ще не зовсім сховалось.

Походжаючи по платформі, я помітив, що більшість пасажирів, які гуляли, ходили і стояли тільки біля одного вагона другого класу, і з таким виразом, наче в цьому вагоні сиділа яка-небудь славетна людина. Серед цікавих, яких я зустрів біля цього вагона, між іншим був і мій супутник, артилерійський офіцер, хлопець розумний, теплий і симпатичний, як усі, з ким ми знайомимося в дорозі випадково і ненадовго.

— На що ви тут дивитесь? — спитав я.

Він нічого не відповів і тільки показав мені очима на одну жіночу постать. Це була ще молода дівчина, років сімнадцяти-вісімнадцяти, одягнена в російське вбрання, простоволоса і з мантилькою, недбало накинутою на одне плече, не пасажирка, а, певно, дочка або сестра начальника станції. Вона стояла коло вагонного вікна і розмовляла з якоюсь літньою пасажиркою. Перш ніж я встиг усвідомити, що я бачу, мене раптом охопило почуття, якого я зазнав колись у вірменському селі.

Дівчина була надзвичайна красуня, і в цьому не мали сумніву ні я і ні ті, хто разом зі мною дивився на неї.

Коли, як це заведено, описувати її зовнішність частинами, то справді прекрасне у неї було саме тільки біляве, хвилясте, густе волосся, розпущене і перев’язане на голові чорною стрічечкою, а все інше було або неправильне, або ж дуже звичайне. Чи від особливої манери кокетувати чи від короткозорості, очі її були примружені, ніс був кирпатенький, рот малий, профіль слабко і в’яло окреслений, плечі вузькі не по літах, проте дівчина справляла враження справжньої красуні, і, дивлячись на неї, я міг переконатись, що російському обличчю для того, щоб здаватись прекрасним, не треба строгої правильності рис, мало того, навіть коли б дівчині замість її кирпатенького носа поставили інший, правильний і пластично непогрішний, як у вірменочки, то, здається, від цього обличчя її втратило б усю свою принадність.

Стоячи біля вікна і розмовляючи, дівчина щулилась від вечірньої вогкості, раз у раз озиралась на нас, то бралася в боки, то піднімала до голови руки, щоб поправити волосся, говорила, сміялась, на її обличчі помітно було то здивування, то жах, і я не пам’ятаю тієї миті, коли б її тіло і обличчя перебували в спокої. Весь секрет і чари її краси полягали саме в цих дрібних, безмежно вишуканих рухах, в посмішці, в грі обличчя, у швидких поглядах на нас, в поєднанні тонкої грації цих рухів з молодістю, свіжістю, з чистотою душі, що звучала в сміхові і в голосі, і з тією тендітністю, яку ми так любимо в дітях, в птахах, в молодих оленях, в молодих деревах.

Це була краса метелика, якій так личать вальс, пурхання по саду, сміх, веселощі і яку не можна пов’язати з серйозною думкою, з сумом і спокоєм; і, здається, досить тільки пролетіти по платформі доброму вітрові або піти дощу, щоб тендітне тіло раптом поблякло і капризна краса обсипалась, як квітковий пил.

— Та-ак… — зітхнувши, пробурмотів офіцер, коли ми після другого дзвінка попрямували до свого вагона.

А що значило це «та-ак», не берусь судити.

Може, йому було сумно і не хотілось іти від красуні і весняного вечора в задушливий вагон, чи, може, йому, як і мені, було невідомо чому шкода і красуні, і себе, і мене, і всіх пасажирів, які мляво й нехотя брели до своїх вагонів. Проходячи повз станційне вікно, за яким біля свого апарата сидів блідий, рудоволосий телеграфіст з високими кучерями і полинялим, вилицюватим обличчям, офіцер зітхнув і сказав:

— Б’юсь об заклад, що цей телеграфіст закоханий у ту гарненьку. Жити серед поля під одним дахом з цим ефірним створінням і не закохатися — понад сили людські. А яке, мій друже, нещастя, який глум бути сутулим, патлатим, сіреньким, порядним і не дурним, і закохатися в цю гарненьку і дурненьку дівчинку, яка на вас ніякої уваги не звертає! Або ще гірше: уявіть, що цей телеграфіст закоханий і в той же час одружений і що жінка у нього така ж сутула, патлата і порядна, як він сам… Мука!

Біля нашого вагона, спершись на лікті об загорожу площадки, стояв кондуктор і дивився в той бік, де стояла красуня, і на його виснаженому, обрезклому, неприємно ситому, стомленому безсонними ночами і вагонною хитавицею обличчі був вираз розчулення і найглибшого суму, немовби в дівчині він бачив свою молодість, щастя, свою тверезість, чистоту, дружину, дітей, немовби він каявся і почував усією своєю істотою, що дівчина ця не його і що до звичайного людського, пасажирського щастя йому з його передчасною старістю, незграбністю і жирним обличчям так само далеко, як до неба.

Пробив третій дзвінок, залунали свистки, і поїзд ліниво рушив. У наших вікнах промайнули спочатку кондуктор, начальник станції, потім сад, красуня з своєю чудовою, по-дитячому лукавою посмішкою…

Висунувшись з вікна і дивлячись назад, я бачив, як вона, провівши очима поїзд, пройшлась по платформі повз вікно, де сидів телеграфіст, поправила своє волосся і побігла в сад. Вокзал уже не затуляв заходу, поле було відкрите, але сонце вже сіло, і дим чорними клубами слався по зеленій оксамитовій озимині. Було сумно і в весняному повітрі, і на темніючому небі, і в вагоні.

Знайомий кондуктор ввійшов у вагон і почав засвічувати свічки.

1888