Неприємність
Земський лікар Григорій Іванович Овчинніков, чоловік років тридцяти п’яти, хирлявий і нервовий, відомий своїм товаришам невеличкими працями з медичної статистики та палкою прихильністю до так званих «побутових питань», якось вранці робив у себе в лікарні обхід палат. За ним, як звичайно, ішов його фельдшер Михайло Захарович, літня людина, з жирним обличчям, плоским, масним волоссям та з сережкою в усі.
Тільки-но лікар почав обхід, як йому стала здаватися дуже підозрілою одна незначна обставина, а саме: фельдшерова жилетка стовбурчилася в складки й уперто задиралася вгору, незважаючи на те, що фельдшер раз у раз обсмикував і поправляв її. Сорочка у фельдшера була зім’ята і теж стовбурчилася; на чорному довгому сюртуку, на панталонах і навіть на галстуці де-не-де білів пух… Очевидно, фельдшер спав усю ніч не роздягаючись і, судячи з виразу, з яким він тепер обсмикував жилетку й поправляв галстук, одяг обтяжував його.
Лікар пильно подивився на нього й зрозумів, у чім річ. Фельдшер не хитався, відповідав на запитання до ладу, але похмуро-тупе обличчя, каламутні очі, дрож, що перебігав по шиї й руках, зім’ятий одяг, а головне — напружене зусилля над самим собою і бажання замаскувати свій стан, свідчили, що він щойно встав з ліжка, не виспався й був п’яний, п’яний тяжко, ще від учора… Він переживав болісний стан «перегару», страждав і, очевидно, був дуже незадоволений з себе.
Лікар, який не любив фельдшера й мав на те свої причини, відчув велике бажання сказати йому: «Я бачу, ви п’яні!» Йому раптом стали огидними жилетка, довгополий сюртук, сережка в м’ясистому вусі, але він стримав своє лихе почуття й сказав лагідно й ввічливо, як завжди:
— Давали Гарасимові молока?
— Давали… — відповів Михайло Захарович теж лагідно. Розмовляючи з хворим Гарасимом, лікар глянув на листок, де записувалась температура, і, відчувши новий приплив ненависті, затамував віддих, щоб не говорити, але не витримав і спитав грубо й задихаючись:
— Чому температуру не записано?
— Ні, записано! — сказав лагідно Михайло Захарович, але, подивившись у листок і переконавшись, що температуру справді не записано, він розгублено знизав плечима й пробурмотів: — Не знаю, це, мабуть, Надія Йосипівна…
— І вчорашню вечірню не записано! — продовжував лікар. — Тільки пиячите, хай вам чорт! І зараз ви п’яні, як чіп! Де Надія Йосипівна?
Акушерки Надії Йосипівни не було в палатах, хоч вона щоранку мала бути присутньою при перев’язках. Лікар подивився навколо себе, і йому стало здаватися, що в палаті не прибрано, що все порозкидувано, нічого з того, що треба, не зроблено й що все так само стовбурчиться, мнеться й вкрите пухом, як бридка фельдшерова жилетка, і йому схотілося зірвати з себе білий фартух, нагримати, кинути все, плюнути й піти. Але він зробив над собою зусилля й продовжував обхід.
За Гарасимом ішов хірургічний хворий з запаленням клітчатки в усій правій руці. Цьому треба було зробити перев’язку. Лікар сів перед ним на табурет і заходився коло руки.
«Це вчора вони гуляли на іменинах… — думав він, повільно знімаючи перев’язку. — Почекайте, я покажу вам іменини ! А втім, що я можу зробити? Нічого я не можу».
Він намацав на спухлій, багровій руці гнояк і сказав:
— Скальпель!
Михайло Захарович, який намагався показати, що він міцно стоїть на ногах і придатний для справи, рвонувся з місця й швидко подав скальпель.
— Не цей! Дайте з нових, — сказав лікар.
Фельдшер задріботів до стільця, на якому стояв ящик з перев’язочним матеріалом, і став хапливо ритися в ньому. Він довго перешіптувався про щось з сиділками, совав ящиком по стільцю, шарудів, щось двічі впустив, а лікар сидів, чекав і почував у своїй спині велике роздратування від шепоту й шурхоту.
— Чи скоро? — спитав він. — Ви, мабуть, їх унизу забули…
Фельдшер підбіг до нього й подав два скальпеля, причому не вберігся й дихнув у його бік.
— Це не ті! — сказав роздратовано лікар. — Я кажу вам людською мовою, дайте з нових. А втім, ідіть собі й проспіться, від вас тхне, як з шинку! Ви ь ненормальному стані.
— Яких же вам ще ножів треба? — спитав роздратовано фельдшер і повільно знизав плечима.
Йому було досадно на себе й соромно, що на нього в упор дивляться хворі й сиділки, і, щоб показати, що йому не соромно, він вимушено посміхнувся й повторив:
— Яких же вам ще ножів треба?
Лікар відчув на очах сльози й дрож у пальцях. Він зробив над собою зусилля й сказав тремтливим голосом:
— Ідіть проспіться! Я не бажаю розмовляти з п’яним…
— Ви можете тільки за діло з мене вимагати, — продовжував фельдшер, — а коли я, припустімо, випивши, то ніхто не має права мені вказувати. Адже я служу? Чого ж вам ще? Адже служу?
Лікар схопився і, не здаючи собі справи в своїх рухах, розмахнувся й щосили вдарив фельдшера по обличчю. Він не розумів, навіщо він це робить, але відчув велику насолоду від того, що удар кулака влучив якраз в обличчя і що статечний, солідний, сімейний, побожний чоловік, який знає собі ціну, поточився, підстрибнув, мов м’ячик, і сів на табурет. Йому страшенно захотілося вдарити ще раз, але, побачивши біля ненависного обличчя бліді, стривожені обличчя сиділок, він перестав відчувати задоволення, махнув рукою й вибіг з палати.
У дворі стрілася йому Надія Йосипівна, яка йшла до лікарні; це була дівиця років двадцяти семи, з блідожовтим обличчям і з розпущеним волоссям. Її рожеве ситцьове плаття було дуже стягнуте в подолі, і через це кроки її були дуже дрібні й часті. Вона шелестіла платтям, посмикувала плечима в такт кожному своєму кроку й похитувала головою так, немовби наспівувала в думках щось веселеньке.
«Ага, русалка!» — подумав лікар, згадавши, що в лікарні акушерку дражнять русалкою, і йому стало приємно від думки, що він зараз обірве цю закохану в себе, що чимчикує дрібними кроками, франтиху.
— Де це ви пропадаєте? — крикнув він, порівнявшись з нею. — Чому ви не в лікарні? Температуру не записано, скрізь безладдя, фельдшер п’яний, ви спите до дванадцятої години!.. Звольте шукати собі іншу посаду! Тут ви більше не служите!
Прийшовши на квартиру, лікар зірвав з себе білий фартух і рушник, яким був підперезаний, з люттю жбурнув те й те в куток і заходив по кабінету.
— Боже, що за люди, що за люди! — сказав він. — Це не помічники, а вороги справи! Нема сил служити більше! Не можу! Я піду!
Серце його сильно билося, він увесь тремтів і хотів плакати, і, щоб позбутися цих відчуттів, він почав заспокоювати себе думками про те, який він правий і як добре зробив, що вдарив фельдшера. Насамперед гидко те, думав лікар, що фельдшер вступив до лікарні не просто, а по протекції своєї тітки, що служить нянькою в голови земської управи (огидно буває дивитися на цю впливову тітусю, коли вона, приїжджаючи лікуватися, поводиться в лікарні, як дома, і претендує на те, щоб її приймали позачергово). Дисциплінований фельдшер погано, знає мало і зовсім не розуміє того, що знає. Він нетверезий, зухвалий, неохайний, бере з хворих хабарі й потай продає земські ліки. Усім також відомо, що він займається практикою й лікує у молодих міщан секретні хвороби, причому застосовує якісь власні засоби. Нехай би це був просто шарлатан, яких багато, але це шарлатан переконаний і таємно протестуючий. Потай від лікаря він ставить прихожим хворим банки й пускає їм кров, на операціях допомагає з немитими руками, копирсається в ранах завжди брудним зондом — цього досить, щоб зрозуміти, як глибоко й сміливо зневажає він лікарську медицину з її вченістю і педантизмом.
Дочекавшись, коли пальці перестали тремтіти, лікар сів за стіл і написав листа до голови управи: «Шановний Лев Трохимович! Якщо, одержавши цього листа, ваша управа не звільнить фельдшера Смирновського і не надасть мені права самому вибирати собі помічників, то я буду змушений (не без жалю, звичайно) просити вас не вважати вже мене більше лікарем N-ської лікарні і подбати про те, щоб підшукати мені наступника. Поважання Любові Федорівні та Юсу. З пошаною Г. Овчинніков». Прочитавши цього листа, лікар подумав, що він короткий і недосить холодний. До того ж поважання Любові Федорівні та Юсу (так дражнили молодшого сина голови) в діловому, офіціальному листі було більш ніж недоречне.
«Який тут до дідька Юс», — подумав лікар, подер листа й став придумувати іншого. «Шановний добродію…» — думав він, сідаючи біля відчиненого вікна й дивлячись на качок з каченятами, які, погойдуючись і спотикаючись, поспішали по дорозі, мабуть, до ставка; одне каченя підібрало на дорозі якусь кишку, подавилося й зчинило тривожний писк; друге підбігло до нього, витягло у нього з рота кишку, і теж подавилося… Далеко біля паркана в мереживній тіні, яку кидали на траву молоді липи, бродила кухарка Дар’я й збирала щавель для зелених щів… Чути було голоси… Кучер Зот з вуздечкою в руці і лікарняний мужик Мануйло в брудному фартусі стояли біля сарая, про щось розмовляли й сміялися.
«Це вони про те, що я фельдшера вдарив… — думав лікар. — Сьогодні вже весь повіт знатиме про цей скандал… Так от: «Шановний добродію! Якщо ваша управа не звільнить…»
Лікар чудово знав, що управа ні в якому разі не проміняє його на фельдшера й швидше погодиться не мати жодного фельдшера в усьому повіті, ніж позбутися такої чудової людини, як лікар Овчинніков. Напевно, одержавши листа, Лев Трохимович одразу ж примчить до нього на тройці й почне: «Та що це ви, батечку, надумали? Голубе мій, що ж це таке? Христос з вами! Навіщо? З якої речі? Де він? Подати його сюди, каналію! Прогнати! Неодмінно прогнати! Щоб завтра ж його, падлюки, тут не було!» — Потім він пообідає з лікарем, а по обіді ляже ось на цьому малиновому дивані животом догори, закриє обличчя газетою й захропе; виспавшись, нап’ється чаю й повезе до себе лікаря ночувати. І вся історія закінчиться тим, що і фельдшер залишиться в лікарні, і лікар не подасть у відставку.
А лікареві в глибині душі хотілося не такої розв’язки. Йому хотілося, щоб фельдшерова тітуся взяла гору і щоб управа, незважаючи на його восьмирічну сумлінну службу, без розмов і навіть з охотою прийняла б його відставку. Він мріяв про те, як він буде виїжджати з лікарні, до якої звик, як напише листа до газети «Врач», як товариші піднесуть йому співчутливий адрес…
На дорозі показалася русалка. Дрібно ступаючи й шелестячи платтям, вона підійшла до вікна й спитала:
— Григорію Івановичу, самі будете приймати хворих чи без вас накажете?
А очі її промовляли: «Ти погарячився, але тепер заспокоївся і тобі соромно, та я великодушна й не помічаю цього».
— Добре, я зараз, — сказав лікар.
Він знову надів фартух, підперезався рушником і пішов до лікарні.
«Недобре, що я вибіг, коли вдарив його… — думав він по дорозі. — Вийшло, ніби я сконфузився або злякався… Гімназиста розіграв… Дуже недобре!»
Йому здавалося, що коли він зайде до палати, то хворим буде ніяково дивитися на нього і йому самому стане совісно, але коли він зайшов, хворі спокійно лежали на ліжках і майже не звернули на нього уваги. Обличчя сухотного Гарасима виражало цілковиту байдужість і немовби говорило: «Він тобі не догодив, ти його трошечки повчив… Без цього, батечку, не можна».
Лікар розрізав на багровій руці два гнояки і наклав пов’язку, потім пішов на жіночу половину, де зробив одній жінці операцію в оці, і весь час за ним ходила русалка й допомагала йому з таким виглядом, наче нічого не сталося і все було гаразд. Після обходу палат почалося приймання прихожих хворих. В маленькій прийомній лікаря вікно було відчинене навстіж. Досить тільки сісти на підвіконня і трошки нахилитися, щоб побачити на аршин від себе молоду траву. Вчора увечері була велика злива з грозою, а тому трава трохи прим’ята й лисніє. Стежка, що біжить поблизу вікна й веде до яру, здається вмитою, і розкиданий обабіч її битий аптекарський посуд, теж умитий, грає на сонці й відбиває сліпучо яскраве проміння. А далі за стежкою туляться одна до одної молоді ялини, вбрані в пишні, зелені сукні, за ними стоять берези з білими, мов папір, стовбурами, а крізь злегка тріпотливу від вітру зелень беріз видно блакитне, бездонне небо. Коли виглянеш з вікна, то шпаки, які стрибають по стежці, повертають до вікна свої дурні носи й вирішують: злякатися чи ні? І, вирішивши злякатися, вони один по одному з веселим гомоном, наче глузуючи з лікаря, який не вміє літати, мчать до верховіття беріз…
Крізь важкий запах йодоформу почувається свіжість І аромат весняного дня… Добре дихати!
— Анна Спиридонова! — викликав лікар.
До прийомної зайшла молода жінка в червоному платті й помолилася на образ.
— Що болить? — спитав лікар.
Жінка скоса, недовірливо глянула на двері, крізь які ввійшла, і на дверцята, що ведуть до аптеки, підійшла ближче до лікаря й шепнула:
— Дітей нема!
— Хто ще не записувався? — гукнула в аптеці русалка. — Підходьте записуватись!
«Він уже тим тварюка, — думав лікар, оглядаючи жінку, — що змусив мене битися вперше в житті. Я зроду не бився».
Анна Спиридонова пішла. Після неї прийшов старик з поганою хворобою, потім жінка з трьома коростявими дітьми, і робота закипіла. Фельдшер не показувався. За дверцятами в аптеці, шелестячи платтям і брязкаючи посудом, весело щебетала русалка; раз у раз вона входила до прийомної, щоб допомогти на операції або взяти рецепти, і все з таким виглядом, наче все було гаразд.
«Вона рада, що я вдарив фельдшера, — думав лікар, прислухаючись до голосу акушерки. — Вона ж з фельдшером жила, як кішка з собакою, і для неї свято, коли його звільнять. І сиділки, здається, раді… Як це гидко!»
У розпал прийому йому стало здаватися, що і акушерка, і сиділки, і навіть хворі навмисно стараються надати собі байдужого й веселого вигляду. Вони ніби розуміли, що йому соромно й боляче, але з делікатності удавали, що не розуміють. І він, бажаючи показати їм, що йому зовсім не соромно, кричав сердито:
— Гей, ви, там! Зачиняйте двері, бо дме!
А йому вже було соромно й тяжко. Прийнявши сорок п’ять хворих, він не поспішаючи вийшов з лікарні. Акушерка, яка вже встигла побувати у себе на квартирі й натягти на плечі яскравочервону хустку, з цигаркою в зубах і квіткою в розпущеному волоссі, поспішала кудись з двору, мабуть на практику або в гості. На порозі лікарні сиділи хворі й мовчки грілися проти сонечка. Шпаки, як і раніш, галасували й ганялися за жуками. Лікар дивився навкруги й думав, що серед усього цього рівного, безтурботного життя, мов два зіпсовані клавіші в фортепіано, різко вирізнялися й нікуди не годилися тільки дві істоти: фельдшер і він. Фельдшер тепер, напевно, ліг, щоб проспатися, але ніяк не може заснути від думки, що він винний, ображений і втратив посаду. Становище його нестерпне. А лікар, який раніше нікого не бив, почував себе так, наче назавжди втратив цноту. Він уже не обвинувачував фельдшера й не виправдував себе, а тільки дивувався: як це могло статися, що він, порядна людина, який ніколи не бив навіть собак, міг ударити? Прийшовши до себе на квартиру, він ліг у кабінеті на диван, обличчям до стінки, і став думати таким чином:
«Він людина погана, шкідлива для діла; за три роки, відколи він служить, у мене накипіло на душі, проте мій вчинок нічим не може бути виправданий. Я скористався з права сильного. Він мій підлеглий, винуватий і до того ж п’яний, а я його начальник, правий і тверезий… Отже, я сильніший. По-друге, я вдарив його при людях, які вважають мене авторитетом, і таким чином я подав їм огидний приклад…»
Лікаря покликали обідати… Він з’їв кілька ложок щів і, вставши з-за столу, знову ліг на диван.
«Що ж тепер робити? — продовжував він думати. — Треба якнайшвидше дати йому якесь відшкодування… Але яким чином? Дуелі він, як практична людина, вважає за дурницю або не розуміє їх. Якщо в тій самій палаті, в присутності сиділок та хворих, попросити в нього пробачення, то це пробачення задовольнить тільки мене, а не його; він, людина погана, зрозуміє моє пробачення як боягузтво й страх, що він поскаржиться на мене начальству. До того ж це моє пробачення вкрай розхитає в лікарні дисципліну. Запропонувати йому грошей? Ні, це аморально й скидається на підкуп. Якщо тепер, скажімо, звернутися по розв’язання питання до нашого безпосереднього начальства, тобто до управи… Вона могла б оголосити мені догану або звільнити мене… Але цього вона не зробить. Та й не зовсім зручно вплутувати в інтимні справи лікарні управу, яка, до речі, не має на це ніякого права…»
Години через три після обіду лікар ішов до ставка купатися й думав:
«А чи не зробити мені так, як роблять усі за таких обставин? Тобто нехай він подасть на мене в суд. Я безумовно винен, виправдуватися не буду, і мировий присудить мене до арешту. Таким чином, ображений буде задоволений, і ті, що вважають мене авторитетом, побачать, що я був неправий».
Ця ідея сподобалася йому. Він зрадів і став думати, що питання розв’язане благополучно і що справедливішого розв’язання не може бути.
«Що ж, чудово! — думав він, лізучи у воду й дивлячись, як від нього тікали зграйки дрібних, золотистих карасиків. — Нехай подає… Це для нього тим зручніше, що наші службові стосунки вже порвані і одному з нас після цього скандалу однаково вже не можна залишатися в лікарні…»
Увечері лікар наказав запрягти шарабан, щоб їхати до воїнського начальника грати у вінт. Коли він, у капелюсі і в пальті, зовсім уже готовий в дорогу, стояв у себе посеред кабінету й надівав рукавички, надвірні двері з скрипом відчинилися, і хтось безшумно зайшов у передпокій.
— Хто там? — спитав лікар.
— Це я… — глухо відповів той, що прийшов.
У лікаря раптом застукотіло серце і весь він похолов з сорому та якогось незрозумілого страху. Фельдшер Михайло Захарович (це був він) тихо кашлянув і несміливо ввійшов у кабінет. Помовчавши трохи, він сказав глухим, винуватим голосом:
— Пробачте мені, Григорію Івановичу!
Лікар розгубився й не знав, що сказати. Він зрозумів, що фельдшер прийшов до нього принижуватися й просити пробачення не з християнського смирення й не ради того, щоб своїм смиренням знищити кривдника, а просто з розрахунку: «зроблю над собою зусилля, попрошу пробачення, і, може, мене не проженуть і не позбавлять шматка хліба…» Що може бути образливіше для людської гідності?
— Пробачте… — повторив фельдшер.
— Слухайте… — заговорив лікар, намагаючись не дивитися на нього і все ще не знаючи, що сказати. — Слухайте… Я вас образив і… і повинен зазнати покарання, тобто дати вам якесь відшкодування. Дуелі ви не визнаєте… А втім, я сам не визнаю дуелі. Я вас образив, і ви… ви можете подати на мене скаргу мировому судді, і я зазнаю покарання… А залишатися нам тут удвох не можна… Хто- небудь з нас, я або ви, повинен піти! («Боже мій! Я не те кажу йому! — жахнувся лікар. — Як безглуздо, як безглуздо!») Одним словом, подавайте прохання! А служити разом ми вже не можемо!.. Я або ви… Завтра ж подавайте!
Фельдшер подивився спідлоба на лікаря, і в його темних, каламутних очах спалахнуло одверте презирство. Він завжди вважав лікаря за непрактичного примхливого хлопчиська, а тепер зневажав його за дрож, за незрозумілу суєту в словах…
— І подам, — сказав він похмуро й злобно.
— Авжеж, і подавайте!
— А що ж ви думаєте? Не подам? І подам… Ви не маєте права битися. Та й соромилися б! Б’ються тільки п’яні мужики, а ви освічений…
У грудях лікаря несподівано стрепенулася вся його ненависть, і він закричав несамовито:
— Забирайтесь геть!
Фельдшер неохоче рушив з місця (йому немовби хотілося ще щось сказати), пішов у передпокій і зупинився там у роздумі. І, щось надумавши, він рішуче вийшов…
— Як безглуздо! Як безглуздо! — бурмотів лікар, коли він пішов. — Як усе це безглуздо й пошло!
Він почував, що поводився щойно з фельдшером, як хлопчисько, і вже розумів, що всі його думки про суд не розумні, не розв’язують питання, а тільки ускладнюють його.
«Як безглуздо! — думав він, сидячи в шарабані й потім граючи у воїнського начальника у вінт. — Невже я так мало освічений і так мало знаю життя, що неспроможний розв’язати це просте питання? Ну, що робити?»
Другого дня вранці лікар бачив, як фельдшерова дружина сідала у візок, щоб кудись їхати, і подумав: «Це вона до тітусі. Нехай!»
Лікарня обходилася без фельдшера. Треба було написати заяву до управи, але лікар все ще ніяк не міг придумати форми листа. Тепер зміст листа мав бути такий: «Прошу звільнити фельдшера, хоч винний не він, а я». Викласти ж цю думку так, щоб вийшло не безглуздо й не соромно, — для порядної людини майже неможливо.
Днів через два чи три лікареві сказали, що фельдшер був з скаргою у Льва Трохимовича. Голова не дав йому сказати жодного слова, затупотів ногами й провів його криком: «Знаю я тебе! Геть! Не бажаю слухати!» Від Льва Трохимовича фельдшер поїхав до управи й подав там ябеду, в якій, не згадуючи про ляпас і нічого не просячи для себе, доносив управі, що лікар кілька разів у його присутності несхвально відзивався про управу та голову, що лікує лікар не так, як треба, їздить на дільниці несправно тощо. Довідавшись про це, лікар засміявся й подумав: «Який дурень!» І йому стало соромно й шкода, що фельдшер робить дурниці; чим більше дурниць робить людина для свого захисту, тим вона, значить, беззахисніша й слабкіша.
Рівно через тиждень після описаного ранку лікар одержав повістку від ¡мирового судді.
«Це вже зовсім безглуздо… — думав він, розписуючись в одержанні. — Безглуздішого й вигадати нічого не можна».
І коли він хмарного тихого ранку їхав до мирового, йому вже було не соромно, а досадно й гидко. Він лютував і на себе, і на фельдшера, і на обставини…
«Візьму та й скажу на суді: ідіть ви всі під три чорти! — лютував він. — Ви всі осли й нічого не розумієте!»
Під’їхавши до камери мирового, він побачив на порозі трьох своїх сиділок, викликаних за свідків, і русалку. Побачивши сиділок та життєрадісну акушерку, яка з нетерпіння переступала з ноги на ногу й навіть спалахнула від задоволення, коли угледіла головного героя майбутнього процесу, сердитий лікар відчув бажання налетіти на них яструбом і приголомшити: «Хто вам дозволив піти з лікарні? Цю мить забирайтесь додому!», але він стримав себе і, намагаючись удати з себе спокійного, пробрався крізь юрбу мужиків у камеру. В камері було порожньо, і ланцюг мирового висів на спинці крісла. Лікар пішов до кімнати письмоводителя. Тут він побачив молодого чоловіка з худим обличчям і в каламайковому піджаку з випнутими кишенями — це був письмоводитель, і фельдшера, який сидів за столом і від нічого робити перегортав довідки про судимість. Коли ввійшов лікар, письмоводитель підвівся; фельдшер сконфузився й теж підвівся.
— Олександр Архипович ще не приходив? — спитав лікар, конфузячись.
— Ні ще. Вони вдома… — відповів письмоводитель.
Камера містилася в будинку мирового судді, в одному з флігелів, а сам суддя жив у великому будинку. Лікар вийшов з камери й не поспішаючи попрямував до будинку. Олександра Архиповича застав він у їдальні за самоваром. Мировий без сюртука й без жилетки, з розстебнутою на грудях сорочкою стояв біля стола і, тримаючи в обох руках чайник, наливав собі в склянку темного, як кава, чаю; побачивши гостя, він швидко присунув до себе другу склянку, налив її і, не вітаючись, спитав:
— Вам з цукром чи без цукру?
Колись, дуже давно, мировий служив у артилерії; тепер уже він за свою довголітню службу по виборах був у чині дійсного статського, але все ще не кидав ні свого військового мундира, ні військових звичок. У нього були довгі, поліцеймейстерські вуса, брюки з кантами, і всі його вчинки й слова були сповнені військової грації. Говорив він, злегка відкинувши назад голову й прикрашуючи мову соковитим, генеральським «мнеее…», поводив плечима й грав очима; вітаючись або даючи закурити, човгав підошвами і під час ходіння так обережно й ніжно дзенькав острогами, ніби кожний звук острог завдавав йому нестерпного болю. Посадовивши лікаря за чай, він погладив себе по широких грудях і по животу, глибоко зітхнув і сказав:
— Та-а-ак… Може, маєте бажання мнее… горілки випити й закусити? Мнее?
— Ні, дякую, я ситий.
Обидва почували, що їм не минути розмови про скандал у лікарні, і обом було незручно. Лікар мовчав. Мировий граціозним рухом руки спіймав комара, що вкусив його за груди, уважно оглянув його з усіх боків і випустив. Потім глибоко зітхнув, підвів очі на лікаря й спитая спроквола:
— Послухайте, чому ви його не проженете?
Лікареві почулася в його голосі співчутлива нотка; йому раптом стало шкода себе, і він відчув втому й знесилення від неприємностей, пережитих за останній тиждень. З таким виразом, наче терпець йому, нарешті, увірвався, він підвівся з-за стола і, роздратовано морщачись, знизуючи плечима, сказав:
— Прогнати! Як ви всі міркуєте, їй-богу… Дивно, як ви всі міркуєте! Та хіба я можу його прогнати? Ви тут сидите й думаєте, що я в лікарні у себе хазяїн і роблю все, що хочу! Дивно, як ви всі міркуєте! Хіба я можу прогнати фельдшера, коли його тітка служить нянькою у Льва Трохимовича і коли Льву Трохимовичу потрібні такі шептуни й лакеї, як цей Захарович? Що я можу зробити, коли земство має нас, лікарів, за ніщо, коли воно на кожному кроці кидає нам під ноги колоди? Хай їм чорт, я не бажаю служити, от і край! Не бажаю!
— Ну, ну, ну… Ви, голубе мій, надаєте вже надто великого значення, так би мовити…
— Предводитель щосили старається довести, що всі ми нігілісти, шпигує і третирує нас, як своїх писарів. Яке він має право приїжджати до лікарні, коли мене нема, й допитувати там сиділок і хворих? Хіба це не образливо? А цей ваш юродивий Семен Олексійович, який сам оре й не вірить у медицину, бо здоровий і годований, мов бик, громогласно й у вічі називає нас дармоїдами і дорікає шматком хліба! Та хай йому чорт! Я працюю з ранку до ночі, спочинку не знаю, я потрібніший тут, ніж усі ці разом узяті юродиві, святенники, реформатори та інші клоуни! Я втратив на роботі здоров’я, а мені замість подяки дорікають шматком хліба! Вельми вам вдячний! І кожний вважає своїм правом сунути свого носа не в свою справу, вчити, контролювати! Цей ваш член управи Камчатський на земських зборах вичитував лікарям за те, що в них витрачається багато йодистого калію, і рекомендував нам бути обережнішими при застосуванні кокаїну. Що він розуміє, я вас питаю? Яке йому діло? Чому він не вчить вас судити?
— Але… але ж він хам, голубе мій, холуй… На нього не можна звертати увагу…
— Хам, холуй, однак ви ж обрали цього свистуна в члени й дозволяєте йому скрізь сунути свого носа! Ви ось посміхаєтесь! На вашу думку, все це дрібниці, дурниці, але зрозумійте ж, що цих дурниць так багато, що з них склалося все життя, як з піщинок гора! Я більше не можу! Сил нема, Олександре Архиповичу! Ще трохи, і, запевняю вас, я не тільки бити по морді, але й стріляти в людей буду! Зрозумійте, що у мене не дроти, а нерви. Я така ж людина, як і ви…
Лікареві очі налилися слізьми й голос затремтів; він відвернувся й став дивитися у вікно. Настало мовчання.
— Та-а-ак, шановний… — промурмотів мировий у роздумі. — З другого ж боку, коли розміркувати холоднокровно, то (мировий спіймав комара і, сильно примруживши очі, оглянув його з усіх боків, придушив і кинув у полоскальницю)… то, бачите, проганяти його нема резону. Проженете, а на його місце сяде інший такий самий, та ще, може, гірший. Зміните ви сотню людей, а хорошого не знайдете… Усі мерзотники (мировий погладив себе під пахвами й повільно закурив цигарку). З цим злом треба миритися. Я мушу вам сказати, що тепер чесних і тверезих працівників, на яких ви можете покластися, можна знайти тільки серед інтелігенції і мужиків, тобто серед двох цих та плітки плете з бабами, а ви, сором сказати, даруйте на слові, затіяли чорт зна що, змусили подавати в суд! Сором. чистісінький сором! Всі мене питають, в чім річ, як і що, а я, голова, і нічого не знаю, що у вас там діється. Вам до мене й діла нема! Дуже, дуже вам вдячний, Григорію Івановичу!
Голова вклонився так низько, що навіть побагровів увесь, потім підійшов до вікна й гукнув:
— Жигалов, поклич сюди Михайла Захаровича! Скажи, щоб негайно сюди йшов! Негарно! — сказав він, відходячи од вікна. — Навіть дружина моя образилася, а на що вже, здається, прихильно до вас ставиться. Дуже вже ви, панове, розумуєте! Все силкуєтесь, як би ото по-розумному та за принципами, та з усякими викрутасами, а виходить у вас тільки одне: тінь наводите…
— Ви силкуєтесь усе не по-розумному, а у вас-бо що виходить? — спитав лікар.
— Що у нас виходить? А те виходить, що якби я зараз сюди не приїхав, то ви б себе осоромили, і нас… Щастя ваше, що я приїхав!
Ввійшов фельдшер і спинився біля порога. Голова став до нього боком, засунув руки в кишені, відкашлявся й сказав:
— Проси зараз у доктора пробачення!
Лікар почервонів і вибіг у другу кімнату.
— Ось бачиш, доктор не хоче приймати твоїх пробачень! — вів він далі. — Він бажає, щоб ти не на словах, а на ділі виявив своє каяття. Даєш слово, що віднині будеш слухатися й вести тверезе життя?
— Даю… — похмуро пробасив фельдшер.
— Гляди ж! Бо-оже тебе борони! У мене миттю втратиш посаду! Коли що станеться, не проси милості… Ну, йди додому…
Для фельдшера, який уже примирився з своїм нещастям, такий поворот справи був несподіваним сюрпризом Він навіть зблід від радості. Щось він хотів сказати і простягнув вперед руку, але нічого не сказав, а тупо посміхнувся й вийшов.
— От і все! — сказав голова. — І суду ніякого не треба
Він полегшено зітхнув і з таким виглядом, наче щойно зробив дуже складну й важливу справу, оглянув самовар і склянки, потер руки й сказав:
— Блаженні миротворці… Налий-но мені, Сашо, скляночку. А втім, звели спершу дати чого-небудь закусити… Ну, і горілочки…
— Панове, це неможливо! — сказав лікар, входячи до їдальні, все ще червоний і ламаючи руки. — Це… це комедія! Це гидко! Я не можу. Краще двадцять разів судитися, ніж вирішувати питання так водевільно. Ні, я не можу!
— Чого ж вам треба? — огризнувся на нього голова. — Прогнати? Будь ласка, я прожену…
— Ні, не прогнати… Я не знаю, чого мені треба, але так, панове, ставитися до життя… ах, боже мій! Це нестерпно!
Лікар нервово заметушився й став шукати свого капелюха і, не знайшовши його, знеможено опустився в крісло.
— Гидко! — повторив він.
— Голубе мій, — зашепотів мировий, — почасти я вас не розумію, так би мовити… Адже ви винні в цьому інциденті! Мордасити людину в кінці дев’ятнадцятого століття — це, до певної міри, як хочете, не того… Він мерзотник, але-е-е погодьтесь, ви вчинили необережно…
— Звичайно! — погодився голова.
Подали горілку й закуску. На прощання лікар машинально випив чарку й закусив редискою. Коли він повертався до себе в лікарню, думки його застилалися туманом, як трава осіннього ранку.
«Невже, — думав він, — за останній тиждень було так багато вистраждано, передумано й сказано тільки для того, щоб усе закінчилося так по-дурному й пошло! Як безглуздо! Як безглуздо!»
Йому було соромно, що в своє особисте питання він вплутав сторонніх людей, соромно за слова, що їх він казав цим людям, за горілку, яку він випив за звичкою пити й жити марно, соромно за свій нетямущий, неглибокий розум… Повернувшись до лікарні, він одразу ж почав обхід палат. Фельдшер ходив біля нього, ступаючи м’яко, як кіт, і лагідно відповідаючи на запитання… І фельдшер, і русалка, і сиділка вдавали, що нічого не сталося і що все було гаразд. І сам лікар щосили намагався здаватися байдужим. Він наказував, сердився, жартував з хворими, а в мозку його ворушилося:
— Безглуздо, безглуздо, безглуздо…
1888