Належні заходи
Маленьке заштатне місто, якого, за виразом місцевого тюремного наглядача, на географічній карті навіть під телескопом не побачиш, освітлене полуденним сонцем. Тиша і спокій. У напрямку від думи до торгових рядів повільно просувається санітарна комісія, яка складається з міського лікаря, поліцейського наглядача, двох уповноважених від думи і одного торговельного депутата. Позаду шанобливо йдуть городовики… Шлях комісії, як шлях до пекла, вимощений хорошими намірами. Санітари йдуть і, розмахуючи руками, балакають про бруд, сморід, про належні заходи та інші хороші матерії. Балачки такі вже розумні, що поліцейський наглядач, який іде попереду всіх, раптом захоплюється і, озирнувшись, проголошує:
— От так би нам, панове, частіше збиратися та розмірковувати! І приємно, і в товаристві себе почуваєш, а то тільки й знаємо, що сваримось. Та їй же богу!
— З кого б нам почати? — звертається торговельний депутат до лікаря тоном ката, який обирає жертву.— Чи не почати б нам, Микито Миколайовичу, з крамниці Ошейникова? Шахрай, по-перше, а… по-друге, час уже до нього добратися. Недавно приносять мені від нього гречану крупу, а в ній, вибачте, крисячий послід… Дружина так і не їла!
— Ну, що ж? З Ошейникова починати, то з Ошейникова, — каже байдуже лікар.
Санітари заходять у «Магазин чаю, сахару і кофію та інших колонеальних товарів А. М. Ошейникова» і зразу ж, без довгих передмов, починають ревізію.
— Так, — говорить лікар, розглядаючи гарно складені піраміди з казанського мила.— Яких ти в себе тут з мила вавілонів набудував! Винахідництво, подумаєш! Е… е… е! А це ж що таке? Подивіться, панове! Дем’ян Гаврилович зволить мило й хліб одним ножем різати!
— Від цього холера не причепиться, Микито Миколайовичу, — резонно зауважує господар.
— Воно то так, але ж гидко! Адже і я в тебе хліб купую.
— Для кого поблагородніше, ми окремий ніж тримаємо. Будьте спокійні… Що ви…
Поліцейський наглядач мружить свої короткозорі очі на окорок, довго шкрябає його нігтем, голосно нюхає, потім, поляскавши по ньому пальцем, запитує:
— А він у тебе, часом, не з стрихнінами?
— Що ви… Помилуйте… Хіба ж можна!
Наглядач конфузиться, відходить від окорока і жмурить очі на прейскурант Асмолова і К°. Торговельний депутат засовує руку в бочку з гречаною крупою і відчуває там щось м’якеньке, бархатисте… Він дивиться туди, і по обличчю його розпливається ніжність…
— Киценьки… киценьки! Малюсенькі мої! — белькоче він.— Лежать у крупі і мордочки підняли… ніжаться… Ти б, Дем’яне Гавриловичу, прислав мені одне кошенятко!
— Це можна… А от панове, закуски, коли бажаєте оглянути… Оселедці ось, сир… балик, звольте подивитися… Балик у четвер одержав, найкращий… Мишко, дай-но сюди ножикаї
Санітари відрізують по шматку балика і, понюхавши, пробують.
— Закушу вже й я до речі…— говорить, ніби про себе, господар крамниці, Дем’ян Гаврилович —Там десь у мене пляшечка валялася. Піти перед баликом випити… Інший смак тоді… Мишко, дай-но сюди пляшечку.
Мишко, надувши щоки і вирячивши очі, відкупорює пляшку і з дзенькотом ставить її на прилавок.
— Пити натщесерце…— говорить поліцейський наглядач, нерішуче чухаючи потилицю.— А втім, якщо по одній… Тільки ти скоріше, Дем’яне Гавриловичу, нам ніколи з твоєю горілкою!
За чверть години санітари, витираючи губи і ковиряючи сірниками в зубах, ідуть до крамниці Голорибенка. Тут, як на зло, пройти ніяк… Чоловік п’ять молодців з червоними, пітними фізіономіями викочують з крамниці бочонок з маслом.
— Тримай праворуч!.. Тягни за край… тягни, тягни! Брусок підклади… от, чорті Оступіться, ваше благородіє, ноги віддавимо!
Бочонок застряє у дверях і — ні з місця… Молодці налягають на нього і пруть з усієї сили, голосно сопучи і лаючись на всю площу. Після таких зусиль, коли від довгого сопіння повітря значно змінює свою чистоту, бочонок, нарешті, викочується і чомусь, всупереч законам природи, котиться назад і знову застряє в дверях. Сопіння починається знову.
— Тьху! — плює наглядач.— Ходімо до Шибукіна. Ці чорти до вечора будуть пихтіти.
Крамницю Шибукіна санітари застають зачиненою.
— Та вона ж була відчинена! — дивуються санітари, переглядаючись.— Коли ми до Ошейникова заходили, Шибукін стояв на порозі і мідний чайник виполіскував. Де він? — звертаються вони до старця, який стоїть біля зачиненої крамниці.
— Подайте милостиньку, Христа ради, — хрипить старець, — убогому каліці,, коли ласка ваша, пани благодійники… батькам вашим…
Санітари махають руками і йдуть далі, крім одного тільки уповноваженого від думи, Плюніна. Цей подає старцеві копійку і, ніби чого злякавшись, швидко хреститься і біжить навздогін за товариством.
Години через дві комісія повертається назад. Вигляд у санітарів стомлений, змучений. Ходили вони недарма: один з городовиків, урочисто виступаючи, несе лоток, наповнений гнилими яблуками.
— Тепер, після трудів праведних, непогано було б дербализнути, — говорить наглядач, скошуючи очі на вивіску: «Ренсковий погріб вин і горілок».— Підкріпитися б.
— Так, не завадило б. Зайдемо, коли хочетеі
Санітари заходять до погреба і сідають навколо круглого стола з погнутими ніжками. Наглядач киває монопольшикові, і на столі з’являється пляшка.
— Жаль, що закусити нічим, — говорить торговельний депутат, випивши і скривившись. — Огірочка дав би, чи що… А втім…
Депутат повертається до городовика з лотком, вибирає найбільш уціліле яблуко і закушує.
— О… тут є і не зовсім гнилі! — ніби дивується наглядач.— Дай-но я й собі виберу! Та ти постав тут лоток… Які кращі — ми виберемо, почистимо, а решту можеш знищити. Микито Миколайовичу, наливайте! Отак частіше б нам збиратися та розмірковувати. А то живеш-живеш у цій глушині, ніякої освіченості, ні клубу, ні товариства — Австралія та й годі! Наливайте, панове! Докторе, яблучко! Власноручно для вас очистив!
— Ваше благородіє, куди накажете подіти лоток? — запитує городовик наглядача, який виходить з компанією з погреба.
— Ло… лоток? Котрий лоток? Р-розумію. Знищити разом з яблуками… бо… зараза!
— Яблука ви зволили з’їсти!
— А-а… Дуже приємно! Слухай… іди до мене додому і скажи Марії Власівні, щоб не сердилась… Я тільки на годинку… до Плюніна спати… Розумієш? Спати… обійми Морфея. Шпрехен зі дейч, Іване Андрійовичу.
І, звівши до неба очі, наглядач гірко похитує головою, розчепірює руки і говорить:
— Так і все життя наше!