Нахлібники

Міщанин Михайло Петрів Зотов, старик років сімдесяти, дряхлий і самотній, прокинувся від холоду і старечої ломоти в усьому тілі. В кімнаті було темно, але лампадка перед образом уже не горіла. Зотов трохи підійняв завіску і подивився у вікно. Хмари, що облягали небо, починали вже оповиватися білістю, і повітря ставало прозорим, — певно, була п’ята година, не більше.

Зотов покректав, покашляв і, щулячись від холоду, встав з ліжка. За давньою звичкою, він довго стояв перед образом і молився. Прочитав «Отче наш». «Богородицю», «Керую» і пом’янув довгий ряд імен. Кому належали ці імена, він давно вже забув і поминав тільки за звичкою. За тою ж звичкою, він повимітав у кімнаті й сінях і поставив свій товстенький чотириногий самоварчик з червоної міді. Коли б не було у Зотова цих звичок, він не знав би, чим заповнити свою старість.

Поставлений самоварчик повільно розгорявся і раптом несподівано загув тремтячим басом.

— Ну, загув! — пробурчав Зотов. — Гуди на свою голову!

Тут же, до речі, старий згадав, що минулої ночі йому снилась піч, а бачити вві сні піч означає смуток.

Сни і прикмети були єдиним, що ще могло збуджувати його до роздумів. І на цей раз він з особливою любов’ю поринув у вирішування питань: проти чого це гуде самовар, який смуток віщує піч? Сон на перших же порах справджувався: коли Зотов сполоснув чайника і хотів заварити чай, то в нього в коробочці не знайшлось жодної чаїнки.

— Життя каторжне! — бурчав він, перекочуючи язиком в роті кришки чорного хліба. — От така доля собача! Чаю нема! Хай би простий мужик був, а то ж міщанин, домовласник. Ганьба!

Буркочучи і розмовляючи сам з собою, Зотов надів своє схоже на кринолін пальто, всунув ноги у величезні незграбні калоші (пошиті шевцем Прохоровичем у 1867 р.) і вийшов на двір. Повітря було сіре, холодне і похмуро-спокійне. Велике подвір’я, кучеряве від реп’яхів і всипане жовтим листом, злегка сріблилося осінньою памороззю. Ні вітру, ні звуків. Старий сів на східці свого перекошеного ґаночку, і відразу ж сталося те, що стається акуратно кожного ранку: до нього підійшла його собака Лиска, здоровенний, двірський пес, білий з чорними плямами, облізлий, напівдохлий, із заплющеним правим оком. Підходила Лиска боязко, полохливо вигинаючись, наче її лапи торкались не землі, а розпеченої плити, і все її дряхле тіло виражало крайню затурканість. Зотов вдав, що не звертає на неї уваги; але коли вона, мляво ворушачи хвостом і, як і раніше, вигинаючись, лизнула йому калошу, то він сердито тупнув ногою.

— Пшла, бодай ти здохла! — крикнув він. — Прокля-та-а!

Лиска відійшла набік, сіла і втупилася своїм єдиним оком у хазяїна.

— Чорти! — продовжував Зотов. — Вас ще бракувало, іродів, на мою голову!

І він з ненавистю подивився на свій сарай з кривою зарослою покрівлею; там з дверей сарайчика дивилась на нього велика кінська голова. Певно, потішена увагою хазяїна, голова заворушилась, подалася вперед, і з сараю з’явилась ціла коняка, така ж дряхла, як Лиска, така ж полохлива й забита, тонконога, сива, з втягнутим животом і кістлявою спиною. Вона вийшла з сарая і в нерішучості зупинилась, ніби сконфузилась.

— Пропаду на вас нема… — вів далі Зотов. — Не згинули ви ще з очей моїх, фараони каторжні… Певно, попоїсти бажаєте! — усміхнувся він, скривлюючи своє зле обличчя в презирливій усмішці. — Звольте, цю ж хвилиночку! Для такого дорогого рисака вівса щонайкращого скільки завгодно! Їжте! Цю ж хвилину! І добрячу дорогу собаку є чим погодувати! Коли така дорога собака, як ви, хліба не бажаєте, то яловичинки можна.

Зотов буркотів з півгодини, дратуючись усе більше й більше; під кінець він, не стримуючи накипілої в ньому злості, схопився, затупотів калошами і забурчав на весь двір:

— Не повинен я годувати вас, дармоїди! Я не мільйонник якийсь, щоб ви мене об’їдали і обпивали! Мені самому їсти нічого, шкапи погані, щоб вас холера забрала! Ні радості мені від вас, ні користі, а саме тільки горе і розор! Чого ви не здихаєте? Що ви за такі персони, що вас навіть і смерть не бере? Живіть, чорт з вами, але не бажаю вас годувати! Годі з мене! Не бажаю!

Зотов обурювався, лютував, а кінь і собака слухали. Чи розуміли ці два нахлібники, що їм дорікають за шматок хліба, — не знаю, але животи їхні ще більше втяглися і фігури зіщулились, потьмяніли і стали ще затурканішими… Їхній смиренний вигляд ще більше роздратував Зотова.

— Геть! — закричав він, охоплений якимсь натхненням. — Геть з мого дому! Щоб і очі мої вас не бачили! Не повинен я в себе у дворі всяку погань тримати! Геть!

Старий задріботів до воріт, відчинив їх і, піднявши з землі палицю, почав вигонити з двору своїх нахлібників. Конячина мотнула головою, зарухала лопатками і зашкутильгала у ворота; собака за нею. Обоє вийшли на вулицю і, пройшовши кроків двадцять, зупинились біля паркана.

— Я вам! — пригрозив їм Зотов.

Вигнавши нахлібників, він заспокоївся і почав замітати двір. Зрідка він виглядав на вулицю: конячина і собака, як вкопані, стояли біля паркана і сумно дивилися на ворота.

— Поживіть-но без мене! — бурчав старий, почуваючи, як у нього від серця відлягає злість. — Нехай-но хтось інший догляне тепер вас! Я й скупий і злий… зі мною погано жити, то поживіть з іншим… Так…

Навтішавшись пригніченим виглядом нахлібників і вволю набурчавшись, Зотов вийшов за ворота і, надавши своєму обличчю лютого виразу, крикнув:

— Ну, чого стоїте? Кого чекаєте? Стали поперек дороги і заважаєте публіці ходити! Пішли в двір!

Конячина і собака понурили голови і з виглядом винних попрямували до воріт. Лиска, певно, почуваючи, що вона не заслуговує пробачення, жалібно заскавучала.

— Жити живіть, а вже щодо корму — дзуськи! — сказав Зотов, впускаючи їх. — Хоч поздихайте.

Тимчасом крізь вранішню імлу стало пробиватись сонце; його скісне проміння пробігло по осінній паморозі. Почулись голоси і кроки. Зотов поставив на місце мітлу і пішов з двору до свого кума і сусіда Марка Івановича, що торгував у бакалійній крамничці. Прийшовши до кума, він сів на складаний стілець, поважно зітхнув, погладив бороду і заговорив про погоду. З погоди куми перейшли на нового диякона, з диякона на півчих, — і бесіда затяглася. Непомітно було за розмовою, як минав час, а коли хлопчина-крамар приніс великий чайник з окропом, і куми заходились пити чай, то час полетів швидко, як птиця. Зотов зігрівся, повеселішав.

— А в мене до тебе прохання, Марку Івановичу, — почав він після шостої склянки, стукаючи пальцями по прилавку. — Вже ти теє… будь милостив, дай і сьогодні мені восьмушку вівса.

З-за великого чайного ящика, за яким сидів Марко Іванович, почулось тяжке зітхання.

— Дай, зроби ласку, — вів далі Зотов. — Чаю, так тому й бути, не давай ниньки, а вівса дай… Конфузно просити, замучив уже я тебе своєю бідністю, але… конячина голодна.

— Та дати — можна, — зітхнув кум. — Чому ж не дати? Але на якого дідька, скажи на милість, ти цих шкап тримаєш? Та хоч би ж коняка путня була, а то — тьху! дивитись совісно… А собака — чистий тобі шкилет! На якого чорта ти їх годуєш?

— Куди ж мені їх подіти?

— Звісно куди. Поведи їх до Ігната на шкуродерню, — ось і вся музика. Давно пора їм там бути. Справжнє місце.

— Так-то воно так!.. Воно й справді…

— Живеш Христа-ради, а скотів держиш, — вів далі кум. — Мені вівса не жалко… Бог з тобою, але вже більше брат, теє… збиточно щодня давати. Кінця краю нема твоїй бідності! Даєш, даєш і не знаєш, коли всьому цьому кінець прийде.

Кум зітхнув і погладив себе по червоному обличчю.

— Помирав би ти, чи що! — сказав він. — Живеш і сам не знаєш, для чого… Та їй-богу! А то, коли Господь смерті не дає, йшов би ти куди-небудь в богадільню чи в притулок який.

— Навіщо? У мене рідня є… В мене внучка…

І Зотов почав довго розповідати про те, що десь на хуторі живе внучка Глаша, дочка племінниці Катерини.

— Вона мусить мене годувати! — сказав він. — Їй мій будинок зостанеться, нехай же й годує! Візьму та й піду до неї. Це, виходить, розумієш, Глаша… Катина дочка, а Катя, розумієш, брата мого Пантелея падчерка… зрозумів? Їй будинок дістанеться… Хай мене годує!

— А чого ж? Ніж так Христа-ради жити, давно б пішов до неї.

— І піду. Покарай мене бог, піду. Повинна!

Коли через годину куми випили по чарочці, Зотов стояв посеред крамниці і говорив з запалом:

— Я давно до неї збираюсь! Сьогодні ж і піду!

— Воно звісно! Чим так байдики бити і з голоду здихати, давно б на хутори пішов.

— Зараз піду! Прийду і скажу: бери собі мій будинок, а мене годуй і поважай. Повинна! Коли не бажаєш, то нема тобі ні будинку, ні мого благословення! Прощай, Івановичу!

Зотов випив ще чарку і, запалений новою думкою, поспішив до себе додому… Від горілки його розвезло, в голові паморочилося, але він не ліг, а зібрав у клунок всю свою одежу, помолився, взяв палицю і пішов з двору. Не оглядаючись, бурмочучи і стукаючи по камінню палицею, він пройшов усю вулицю і опинився в полі. До хутора було верст 10–12. Він ішов по сухій дорозі, дивився на міську череду, що ліниво жувала жовту траву, і думав про різкий переворот у своєму житті, який він щойно так рішуче здійснив. Думав він і про своїх нахлібників. Ідучи з дому, він воріт не замкнув і таким чином дав їм волю іти світ за очі.

Не пройшов він полем і версти, як ззаду почулись кроки. Він оглянувся і сердито сплеснув руками: за ним, похиливши голови і підібгавши хвости, тихо йшли коняка і Лиска.

— Пішли назад! — махнув він їм.

Ті зупинились, переглянулись, подивились на нього. Він пішов далі, вони за ним. Тоді він зупинився і став роздумувати. До напівзнайомої внучки Глаші йти з цими тваринами було неможливо, вертатись назад і замкнути їх не хотілось, та й не можна замкнути, бо ворота нікуди не годяться.

«В сараї здохнуть, — думав Зотов. — Невже й справді до Ігната?»

Ігнатова хата стояла на вигоні, кроків за сто від шлагбаума. Зотов, ще не вирішивши остаточно і не знаючи, що робити, попрямував до неї. У нього паморочилось в голові і темніло в очах…

Мало він пам’ятає з того, що сталось у дворі шкуродера Ігната. Йому пригадується противний важкий запах шкіри, смачна пара від щів, які сьорбав Ігнат, коли він зайшов до нього. Наче уві сні він бачив, як Ігнат, примусивши його чекати години зо дві, довго готував щось, переодягався, говорив з якоюсь бабою про сулему; пригадується, що коняка була поставлена в станок, після чого почулись два глухих удари: один по черепу, другий від падіння великого тіла. Коли Лиска, бачачи смерть свого друга, з скавучанням накинулася на Ігната, то почувся ще третій удар, який різко обірвав скавучання. Далі Зотов пам’ятає, що він, здуру і сп’яну, побачивши два трупи, підійшов до станка і підставив свого власного лоба…

Потім до самого вечора його очі застилало мутною пеленою, і він не міг розглядіти навіть своїх пальців.

1886