Пасажир 1-го класу

Пасажир першого класу, щойно пообідавши на вокзалі і злегка захмілівши, розлігся на бархатному дивані, солодко потягнувся і задрімав. Подрімавши не більше п’яти хвилин, він подивився масляними очима на свого vis-à-vis, посміхнувся й сказав:

— Блаженної пам’яті родитель мій любив, щоб йому після обіду баби п’ятки чухали. Я весь у нього, з тією, одначе, різницею, що кожного разу по обіді чухаю собі не п’ятки, а язик та мозок. Люблю, грішний чоловік, теревенити, добре попоївши. Дозвольте побалакати з вами?

— Будьте ласкаві, — погодився vis-à-vis.

— Після доброго обіду для мене досить наймізернішого приводу, щоб у голову полізли страшенно значні думки. Наприклад, щойно ми з вами бачили біля буфету двох молодих людей, і ви чули, як один з них поздоровляв другого з популярністю. «Поздоровляю, ви, каже, уже відомий і починаєте завойовувати славу». Мабуть, актори, або мікроскопічні газетярі. Та не в них справа. Мене, пане мій, цікавить тепер питання, що власне треба розуміти під словом слава або популярність? Як по-вашому? Пушкін називав славу яскравою латкою на лахмітті, всі ми розуміємо її по-пушкінськи, тобто більш або менш суб’єктивно, але ніхто ще не дав ясного, логічного визначення цьому слову. Дорого б я дав за таке визначення!

— Та навіщо воно вам потрібне?

— Бачите, коли б ми знали, що таке слава, нам, можливо, були б відомі і засоби, як досягти її, — сказав пасажир першого класу, подумавши. — Треба вам сказати, пане мій, що коли я був молодший, я всіма фібрами душі моєї прагнув популярності. Популярність була моїм, так би мовити, божевіллям. Задля неї я вчився, працював, ночей не спав, шматка не доїдав і здоров’я втратив. І здається, наскільки я можу судити безсторонньо, у мене були всі дані досягнути її. По-перше, з фаху я інженер. За своє життя я побудував на Русі десятків зо два чудових мостів, спорудив у трьох містах водопроводи, працював у Росії, в Англії, в Бельгії… По-друге, я написав чимало спеціальних статей із свого фаху. По-третє, пане мій, я з самого дитинства мав схильність до хімії; займаючись на дозвіллі цією наукою, я винайшов способи добування деяких органічних кислот, тому ім’я моє ви знайдете в усіх закордонних підручниках хімії. Весь час я був на службі, дослужився до чина дійсного статського радника, і формуляр у мене не заплямований. Не буду обтяжувати вашої уваги перерахуванням своїх заслуг і робіт, скажу тільки, що я зробив значно більше, ніж дехто відомий. І що ж? Ось я вже старий, дуба врізати збираюсь, можна сказати, а відомий я стільки ж, як он той чорний собака, що біжить по насипу.

— Хто його знає? Може, ви й відомий.

— Гм!.. А ось ми зараз спробуєм… Скажіть, ви чули коли-небудь прізвище Крикунова?

Vis-à-vis звів очі до стелі, подумав і засміявся.

— Ні, не чув… — сказав він.

— Це моє прізвище. Ви, людина інтелігентна і вже літня, — жодного разу не чули про мене — доказ переконливий! Очевидно, добиваючись популярності, я робив зовсім не те, що треба було. Я не знав справжніх способів і, бажаючи схопити славу за хвіст, зайшов не з того боку.

— Які ж це справжні способи?

— А біс їх знає! Ви скажете: талант? геніальність? незвичайність? Зовсім ні, пане мій… Паралельно зі мною жили і робили свою кар’єру люди порівнюючи зі мною пусті, нікчемні і навіть паскудні. Працювали вони в тисячу разів менше за мене, із шкури не пнулися, талантами не відзначалися і популярності не добивалися, а погляньте на них! Їхні прізвища раз у раз попадаються в газетах і в розмовах! Якщо вам не набридло слухати, то я поясню прикладом: кілька років тому я будував у місті К. міст. Треба вам сказати, нудота в тому паршивому К. була страшенна. Якби не жінки і не карти, то я, здається, збожеволів би. Ну, діло минуле, зійшовсь я там, з нудьги звичайно, з одною співачкою. Біс її знає, всі були в захопленні від тієї співачки, по-моєму ж, — як вам сказати? — Це була звичайнісінька нікчемна натура, яких багато. Дівчисько пусте, капризне, жадібне, до того ж ще й дурне. Вона багато їла, багато пила, спала до п’ятої години вечора — і, більше, здається, нічого. Її вважали кокоткою, це була її професія, — якщо ж хотіли висловлюватись про неї літературно, то називали її актрисою і співачкою. Колись я був завзятим театралом, а тому ця шахрайська гра званням актриси чорт зна як обурювала мене! Зватися актрисою чи навіть співачкою моя подруга не мала ані найменшого права. Це була істота зовсім безталанна, бездумна, можна навіть сказати, жалюгідна. Наскільки я розумію, співала вона препогано, всі ж чари її «мистецтва» полягали в тому, що вона дригала, коли було потрібно, ногою і не конфузилась, коли до неї заходили в прибиральник. Водевілі вибирала вона звичайно перекладні, зі співами, і такі, де можна було похизуватися в чоловічому костюмі в обтяжку. Одне слово — тьху! Отже, прошу уваги. Як тепер пам’ятаю, було в нас урочисте відкриття руху по щойно збудованому мосту. Був молебень, промови, телеграми і таке інше. Я, знаєте, блукав біля свого дітища і все боявся, як би серце в мене не луснуло від авторського хвилювання. Діло минуле і скромничати нічого, а тому скажу вам, що міст вийшов у мене чудовий! Не міст, а картина, просто диво! І спробуйте не хвилюватися, коли на відкритті все місто. «Ну, думав, тепер публіка на мене всі очі видивить. Куди б сховатися?» Але даремно я, пане мій, турбувався — на жаль! На мене, крім офіціальних осіб, ніхто не звернув ані найменшої уваги. Стоять юрбою на березі, дивляться, мов барани, на міст, а до того, хто будував цей міст, їм і діла немає. І, чорт би їх побрав, з того часу, до речі сказати, зненавидів я оцю нашу вельмишановну публіку. Та будемо продовжувати. Раптом публіка захвилювалася: шу-шу-шу… Обличчя почали посміхатися, плечі заворушилися. «Мене, мабуть, побачили», — подумав я. Аякже, надійся! Дивлюся, крізь натовп пробирається моя співачка, слідом за нею ватага шалапутів; натовп супроводить цю процесію швидкими поглядами. Почався тисячоголосий шепіт. «Це така-то… Чарівна! Принадна!» Тут і мене помітили… Двоє якихось молокососів, — мабуть, місцеві аматори сценічного мистецтва, — подивилися на мене, перезирнулися і зашепотіли: «Це її полюбовник!» Як це вам подобається? А якась миршава фігура в циліндрі, з давно неголеною пикою, довго переступала біля мене з ноги на ногу, потім повернулася до мене з словами:

— Знаєте ви, хто ця дама, що йде по тому березі? Це така-то… Голос у неї нижче всякої критики, але володіє вона ним досконало!..

— А чи не можете ви мені сказати, — запитав я миршаву фігуру, — хто будував цей міст?

— Далебі, не знаю! — відповіла фігура. — Інженер якийсь!

— А хто, — запитую, — у вашому К. собор будував?

— І цього не можу вам сказати.

Далі я запитав, кого в К. вважають за найкращого педагога, хто кращий архітектор, і на всі мої запитання миршава фігура відповіла незнанням.

— А скажіть, будь ласка, — запитав я на закінчення, — з ким живе ця співачка?

— З якимсь інженером Крикуновим.

Ну, пане мій, як вам це подобається? Але далі… Міннезінгерів і баянів тепер на білому світі нема і популярність створюють майже виключно тільки газети. На другий день після освячення мосту жадібно чапаю місцевий «Вісник» і шукаю в ньому про свою особу. Довго бігаю очима по всіх чотирьох сторінках і нарешті — ось воно! Ура! Починаю читати: «Вчора, при чудовій погоді і при величезному напливі народу, в присутності його превосходительства пана начальника губернії такого-то і інших властей, відбулося освячення заново збудованого моста і т. д.». А в кінці: «На освяченні, виблискуючи красою, була присутня, між іншим, любимиця к—ої публіки, наша талановита актриса така-то. Само собою зрозуміло, що її поява зробила сенсацію. Зірка була одягнута… і т. д.». Про мене ж хоча б одне слово! Хоч півсловечка! Хоч це, може, й дріб’язково, але повірите, я навіть заплакав тоді, такий був злий!

Заспокоїв я себе тим, що провінція, мовляв, дурна, з неї й вимагати нічого, а що за славою треба їхати в інтелектуальні центри, в столиці. До речі, тоді саме в Пітері лежала моя одна роботка, послана на конкурс. Наближався строк конкурсу.

Попрощався я з К. і поїхав у Пітер. Від К. до Пітера дорога довга, і ось, щоб не було нудно, я взяв окреме купе, ну… звичайно, і співачку. їхали ми і всю дорогу їли, шампанське пили і — тру-ля-ля! Але ось ми приїздимо в інтелектуальний центр. Приїхав я туди в самий день конкурсу і мав, пане мій, задоволення святкувати перемогу: моя робота була удостоєна першої премії. Ура! На другий же день іду на Невський і купую на сім гривень різних газет. Поспішаю до себе в номер, лягаю на диван і, пересилюючи дрож, кваплюся читати. Пробігаю одну газетку — нічого! Пробігаю другу — ні боже мій! Нарешті в четвертій натрапляю на таке повідомлення: «Вчора з кур’єрським поїздом прибула до Петербурга відома провінціальна артистка така-то. З задоволенням сповіщаємо, що південний клімат благодійно вплинув на нашу знайому; її прекрасна сценічна зовнішність…» Не пам’ятаю, що далі! І набагато нижче під цим повідомленням найдрібнішим петитом надруковано: «Вчора на такому-то конкурсі першої премії удостоєний інженер такий-то». Тільки! І, до того ж, ще моє прізвище перебрехали: замість Крикунова написали Киркунов. Ось вам і інтелектуальний центр. Але це не все… Коли я через місяць виїздив із Пітера, то всі газети навперебій галасували про «нашу незрівнянну, божественну, високообдаровану» і вже мою коханку величали не на прізвище, а по імені й по батькові.

Через кілька років я був у Москві. Викликаний був я туди власноручним листом міського голови у справі, про яку Москва з своїми газетами кричить уже більше як сто років. Між ділом я прочитав там в одному з музеїв п’ять публічних лекцій з благодійною метою. Здається, досить, щоб стати відомим місту хоч на три дні, чи не так? Та ба! Про мене не проронила жодного словечка жодна московська газета. Про пожежі, про оперетку, про сплячих гласних, про п’яних купців — про все є, а про мою справу, про мій проект, про лекції — анічичирк! А мила московська публіка! Їду я конкою… Вагон повний-повнісінький: тут і дами, і військові, і студенти, і курсистки — всякої тварі по парі.

— Кажуть, що дума викликала інженера в такій-то справі! — говорю я сусідові так голосно, щоб увесь вагон почув. — Ви не знаєте, як прізвище цього інженера?

Сусід заперечливо похитав головою. Решта публіки позирнула на мене побіжно, і в усіх поглядах я прочитав «не знаю».

— Кажуть, хтось читає лекції в такім-то музеї! — пристаю я до публіки, бажаючи зав’язати розмову. — Кажуть, цікавої

Ніхто навіть головою не кивнув. Очевидно, не всі чули про лекції, а пані дами не знали навіть про існування музею.

І це б ще нічого, але уявіть ви, пане мій, публіка раптом підхоплюється і товпиться до вікон. Що таке? В чому справа?

— Дивіться, дивіться! — почав штовхати мене сусід. — Бачите он того брюнета, що сідає на візника? Це відомий скороход Кінг!

І весь вагон, захлинаючись, заговорив про скороходів, що заполонили тоді голови москвичів.

Багато й інших прикладів я міг би навести вам, але, гадаю, і цих досить. Тепер припустімо, що я відносно себе помиляюся, що я хвалько і бездарність, але, крім себе, я міг би вказати вам на силу-силенну своїх сучасників, людей, що відзначилися видатними талантами і працездатністю, але померли незнані. Всі ці російські мореплавці, хіміки, фізики, механіки, сільські господарі — чи популярні вони? Чи відомі нашій освіченій масі російські художники, скульптори, літературні люди? Деякі з старих літературних собак, працьовиті і талановиті, тридцять три роки оббивають редакційні пороги, списують чорт зна скільки паперу, разів двадцять судяться за дифамацію, а все-таки не йдуть далі свого мурашника! Назвіть мені хоча б одного корифея нашої літератури, який би став відомий раніше, аніж про нього не пройшла б по землі слава, що він убитий на дуелі, збожеволів, пішов на заслання, нечисто грає в карти!

Пасажир першого класу так захопився, що випустив з рота сигару й підвівся.

— Так-то, — продовжував він люто, — і в паралель оцим людям я наведу вам сотні різного роду співачок, акробатів і блазнів, відомих навіть немовлятам. Так-то!

Скрипнули двері, війнуло протягом, і в вагон зайшла особа, похмура на вигляд, у крилатці, циліндрі і синіх окулярах. Особа оглянула місця, насупилась і пройшла далі.

— Знаєте, хто це? — почувся боязкий шепіт з дальнього кутка вагона. — Це N.N., відомий тульський шулер, притягнутий до суду у справі V-го банку.

— Ось вам! — засміявся пасажир 1-го класу. — Тульського шулера знає, а запитайте в нього, чи знає він Семирадського, Чайковського чи філософа Соловйова, так він вам головою захитає… Свинство!

Минуло хвилин зо три в мовчанні.

— Дозвольте вас запитати, в свою чергу, — боязко закашляв vis-à-vis, — чи відоме вам прізвище Пушкова?

— Пушкова? Гм! Пушкова… Ні, не знаю!

— Це моє прізвище… — промовив vis-à-vis, ніяковіючи. — Отже, не знаєте. А я вже 35 років числюся професором одного з російських університетів… член академії наук… неодноразово друкувався…

Пасажир 1-го класу і vis-à-vis перезирнулися і почали реготати.

1886