Неспокійний гість

В низькій покривленій хатині лісника Артема, під великим темним образом сиділо два чоловіки: сам Артем, малорослий і худий мужичок, з старечим пом’ятим обличчям і з борідкою, що росла з шиї, та перехожий мисливець, молодий, рослий хлопець в новій кумачевій сорочці і в великих болотяних чоботях. Сиділи вони на лавці за маленьким столиком на трьох ногах, на якому, встромлена в пляшку, ліниво горіла лойова свічка.

За вікном у нічній пітьмі шуміла буря, якою звичайно природа розряджається перед грозою. Злобно вив вітер і хворобливо стогнали, гнучись, дерева. Одна шибка у вікні була заклеєна папером, і чути було, як опадаюче листя торохтіло по цьому паперу.

— Я тобі ось що скажу, православний… — говорив Артем захриплим, тенорковим півшепотом, дивлячись некліпаючими, ніби зляканими очима на мисливця. — Не боюсь я ні вовків, ні ведмедів, ні звірів різних, а боюся людини. Од звірів ти рушницею, чи іншим оружжям врятуєшся, а від лихої людини немає тобі ніякого рятунку.

— Звісно! У звіра стрельнути можна, а стрельни ти в розбійника, сам же відповідати будеш, на Сибір підеш.

— Служу я, братіку ти мій, тут в лісниках без малого тридцять років, і скільки я горя від злих людей натерпівся, розказати неможливо. Перебуло їх тут у мене видимо-невидимо. Хатина на просіці, дорога проїжджа, ну й несе їх, чортів. Ввалиться який-небудь злодюга і, шапки не знявши, лоба не перехрестивши, просто на тебе лізе: «Давай, сякий-такий, хліба!» А де я тобі хліба візьму? За яким повним правом? Та чи я мільйонщик, щоб кожного перехожого п’яницю годувати? Він, звісно, злістю очі запорошило… Хреста на них, на чортах, немає… недовго думаючи, трах тебе в ухо: «Давай хліба!» Ну, і даєш. Не будеш же ти з ними, з ідолами, битися! В іншого в плечах косовий сажень, кулачище, як чобіт, а в мене, сам бачиш, яка комплекція. Мене мізинцем вбити можна… Ну, даси йому хліба, а він нажереться, розвалиться поперек хати і — ніякої тобі дяки. А то бувають такі, що грошей вимагають: «Відповідай, де гроші?» А які в мене гроші? Звідки їм бути?

— У лісника, та щоб грошей не було! — посміхнувся мисливець. — Платню одержуєш щомісяця, та й не без того, щоб і лісу потайки не продавав.

Артем боязко покосився на мисливця і задригав своєю борідкою, як сорока хвостом.

— Молодий ти ще, щоб мені такі слова говорити, — сказав він. — За ці самі слова бог тобі суддя. Ти сам з яких будеш? Звідкіля?

— Я із Вязівки. Старости Нефеда син.

— Рушницею бавишся… Я, як молодший був, теж любив ці пустощі. Те-ек. Ох, гріхи наші тяжкі! — позіхнув Артем. — Біда-а! Добрих людей мало, а душогубів і розбійників не приведи боже скільки!

— Ти наче й мене боїшся…

— Ну, от іще! Чого це мені тебе боятися! Я бачу… розумію… Ти зайшов, і не те, щоб якось там, а перехрестився, поклонився, честь честю… Я розумію… Тобі й хлібця дати можна… Живу я вдівцем, печі не топлю, самовара продав… м’яса, чи чогось іншого не держу з бідності, але хлібця — зроби ласку.

В цю мить під лавкою щось загарчало, слідом за гарчанням почулося шипіння. Артем здригнувся, підібгав ноги і запитально поглянув на мисливця.

— Це моя собака твою кицьку зобиджає, — сказав мисливець. — Ви, чорти! — крикнув він під лавку. — Куш! Биті будете! Та й худа ж у тебе, брат, кицька! Самі кістки та шерсть.

— Стара стала, здихати пора… Так ти, кажеш, із Вязівки?

— Не годуєш ти її, бачу. Вона хоч і кішка, а все-таки тварина… всяке диханіє… Жаліти треба!

— Не чисто у вас у Вязівці, — продовжував Артем, ніби не слухаючи мисливця. — За один рік двічі церкву грабували… Є ж такі анафеми, га? Значить, не тільки людей, але навіть бога не бояться! Грабувати боже добро! Та за це повісити мало! Колись таких шельмів губернатори через катів карали.

— Як не карай, хоч батогами шквар, хоч засуди, а не буде пуття. Із злого чоловіка нічим ти зла не виб’єш.

— Спаси й помилуй, царице небесна! — уривано зітхнув лісник. — Спаси нас від усякого ворога і супостата. На минулому тижні у Волових Займищах один косар другого косою по грудях різонув… На смерть забив! А через що діло вийшло, господи твоя воля! Виходить ото один косар із корчми… напідпитку. Назустріч йому другий і теж напідпитку…

Мисливець уважно слухав, та раптом здригнувся, витягнув шию і прислухався.

— Стривай, — перебив він лісника. — Либонь хтось кричить…

Мисливець і лісник, не одриваючи очей від темного вікна, стали прислухатися. Крізь шум лісу чути було звуки, які вчуває напружене вухо у всяку бурю, так що важко було розібрати, чи то люди кликали на допомогу, чи негода плакала у димарі. Та ось рвонув вітер на даху, заторохкотів у папір на шибці і доніс виразний крик: «Караул».

— Легкі твої душогуби на згадку! — сказав мисливець, бліднучи і підводячись. — Грабують когось!

— Господи помилуй! — прошепотів лісник, теж бліднучи і підводячись.

— А ніч-то, ніч яка! — пробурмотів він. — Темно, хоч в око стрель! Час саме такий, щоб грабувати. Чуєш? Знову крикнуло!

Лісник глянув на образ, з образа перевів погляд на мисливця і опустився на лавку в знемозі людини, переляканої несподіваною звісткою.

— Православний! — сказав він плаксивим голосом. — Ти б пішов у сіни та на засув двері засунув! І світло б погасити треба!

— А чому так?

— Коли б не вдерлися сюди… Ох, гріхи наші!

— Треба іти, а ти двері на засувку! Голова, як подивишся! Ходімо, чи що?

Мисливець скинув на плече рушницю і взявся за шапку.

— Одягайся, бери свою рушницю! Гей, Флерка, гайда! — крикнув він собаці. — Флерка!

З-під лавки вийшла собака з довгими обгризеними вухами, помісь сетера з дворняжкою. Вона потяглася біля ніг господаря і замахала хвостом.

— Чого ж ти сидиш? — крикнув мисливець на лісника. — Хіба не підеш?

— Куди?

— На допомогу!

— Куди мені! — махнув рукою лісник, і весь зіщулився. — Бог з ним зовсім.

— Чого ж ти не хочеш іти?

— Після страшних розмов я тепера й кроку не ступну в пітьмі. Бог з ним зовсім! І чого я там у лісі не бачив?

— Чого боїшся? Чи в тебе рушниці немає? Ходімо, зроби ласку! Самому йти боязко, а вдвох веселіше! Чуєш? Знову крикнуло! Вставай!

— Не так ти про мене розумієш, хлопче! — простогнав лісник. — Та чи ж я дурень, щоб іти на свою погибель?

— Так ти не підеш?

Лісничий мовчав. Собака, що, мабуть, почула людський крик, жалібно загавкала.

— Не підеш, я тебе питаю? — крикнув мисливець, злобно витріщивши очі.

— Причепився, їй-богу! — поморщився лісник. — Іди сам!

— Е… сволота! — пробурмотів мисливець, повертаючись до дверей. — Флерка, гайда!

Він вийшов, залишивши двері відчиненими навстіж. В хату влетів вітер. Вогонь на свічці неспокійно заблимав, яскраво спалахнув і погас.

Замикаючи за мисливцем двері, лісник бачив, як калюжі на просіці, найближчі сосни і фігуру гостя, що все віддалялася, освітило блискавкою. Вдалині прогуркотів грім.

— Свят, свят, свят… — прошепотів лісник, поспішаючи просунути товстий засув у великі залізні петлі. — Яку погоду бог послав!

Повернувшись до хати, він навпомацки добрався до пічки, ліг і вкрився з головою. Лежачи під кожухом і напружено прислухаючись, він уже не чув людського крику, та зате удари грому ставали все сильніші й розкотистіші. Йому чути було, як краплистий вітряний дощ злобно заторохтів у вікно і в папір, яким заклеєна була шибка.

«Понесла лиха година! — думав він, уявляючи собі мисливця, що мокне під дощем і спотикається об пеньки. — Либонь з переляку зубами клацає!»

Не довше як хвилин за десять почулися кроки, і за ними сильний стукіт у двері.

— Хто там? — крикнув лісник.

— Це я, — почувся голос мисливця. — Одімкни!

Лісник сповз із печі, помацав свічку і, засвітивши її, пішов відчиняти двері. Мисливець і його собака промокли до кісток. Вони потрапили під крупний і густий дощ, і тепер текло з них, як з невикручених ганчірок.

— Що там трапилось? — запитав лісник.

— Жінка возом їхала і не на ту дорогу попала… — відповів мисливець, пересилюючи задишку. — В чагарник залізла.

— Ач, дурепа! Злякалася, значить… Що ж, ти вивів її на дорогу?

— Не хочу я тобі, падлюці такій, відповідати.

Мисливець кинув на лавку мокру шапку й продовжував:

— Про тебе я тепер так розумію, що ти падлюка і найпослідуща людина. А ще сторож, платню одержує! Мерзотник такий…

Лісник винуватою ходою поплентався до печі, крякнув і ліг. Мисливець сів на лавку, подумав і, мокрий, розлігся вздовж всієї лавки. Трохи згодом він підвівся, погасив свічку й знову ліг. Під час одного особливо сильного удару грому він заворушився, сплюнув і пробурчав:

— Страшно йому… Ну, а якби різали жінку? Чиє діло заступитися за неї? А ще й стара людина, хрещений… Свиня — і більше нічого.

Лісник крякнув і глибоко зітхнув. Флерка десь в темноті сильно струснула своє мокре тіло, від чого на всі боки посипались бризки.

— Виходить, тобі й горя мало, якби бабу зарізали? — вів далі мисливець. — Ну, побий мене бог, не знав я, що ти такий…

Запанувала тиша. Грізна хмара вже пройшла, і удари грому чулися здалека, але дощ все ще йшов.

— А що, якби, скажімо, не баба, а ти караул кричав? — порушив мовчанку мисливець. — Добре б було тобі, тварюці, якби ніхто до тебе на поміч не побіг? Збентежив ти мене своєю підлістю. Хай тобі всячина!

Потім, ще після одного довгого антракту, мисливець сказав:

— Виходить, у тебе гроші є, якщо ти боїшся людей! Людина, котра бідна, не буде боятися…

— За оці самі слова — бог тобі суддя… — прохрипів з печі Артем. — Немає в мене грошей!

— Авжеж! У падлюк завжди є гроші… А чого ти боїшся людей? Значить, є! От узяти б та й пограбувати тебе на зло, щоб ти розумів!..

Артем безшумно сповз із печі, засвітив свічку і сів під образом. Він був блідий і не зводив очей з мисливця.

— Візьму ось і пограбую, — продовжував мисливець, встаючи. — А ти ж як думав? Вашого брата вчити треба! Говори, де гроші заховані?

Артем підібгав під себе ноги і закліпав очима.

— Чого мнешся? Де гроші заховані! Язика в тебе, блазню, немає чи що? Чого мовчиш?

Мисливець схопився й підійшов до лісника.

— Очі, як сич, витріщив! Ну? Давай гроші, а то з рушниці вистрелю!

— Чого ти до мене причепився? — заверещав лісник, і рясні сльози бризнули йому з очей. — З якої причини? Бог усе бачить! За всі оці самі слова він тобі суддя. Ніякого повного права не маєш ти в мене гроші вимагати!

Мисливець подивився на заплакане обличчя Артемове, поморщився й заходив по хаті, потім сердито насунув шапку і взявся за рушницю.

— Е… е… дивитись на тебе гидко! — процідив він крізь зуби. — Бачити тебе не можу! Все одно мені не спати в тебе. Прощай! Гей, Флерка!

Грюкнули двері — і неспокійний гість вийшов із своєю собакою… Артем засунув за ним двері, перехрестився і ліг.

1886