В суді

В повітовому місті N-ську, в казенному коричневому будинку, де по черзі засідають земська управа, мировий з’їзд, селянське, шинкове, військове і багато інших присутствій, в один із похмурих, осінніх днів розглядав наїздом свої справи відділ окружного суду. Про названий коричневий будинок один місцевий адміністратор кинув такий дотеп:

— Тут і юстиція, тут і поліція, тут і міліція — зовсім інститут благородних дівиць.

Але, мабуть, як у приказці тій, що в семи няньок дитина без ока, цей будинок вражає і пригнічує свіжу, нечиновну людину, своїм сумним, казарменим виглядом, ветхістю і цілковитою відсутністю будь-якого комфорту як зовні, так і всередині. Навіть у найяскравіші, весняні дні він здається вкритим густою тінню, а в світлі, місячні ночі, коли дерева і обивательські будиночки, злившись в одну суцільну тінь, поринають в тихий сон, він один якось безглуздо і не до речі, гнітючою каменюкою височить над скромним пейзажем, псує загальну гармонію і не спить, ніби не може позбутися тяжких спогадів про минулі, непрощені гріхи. Всередині все сарайно і дуже непривабливо. Дивно буває бачити, як всі оці витончені прокурори, члени, предводителі, що влаштовують у себе вдома сцени, почувши легкий чад чи помітивши плямочку на підлозі, легко миряться тут із гудінням вентиляції, огидним запахом курильних свічок і з брудними, вічно запітнілими стінами.

Засідання окружного суду розпочалося о десятій годині. До розгляду приступили зразу ж, з помітною спішкою. Справи замелькали одна за одною і закінчувалися хутко, як обідня без півчих, так що ніякий розум не зміг би скласти собі цільного, картинного враження від усієї цієї строкатої, біжучої, як весняна вода, маси облич, рухів, промов, нещасть, правди, брехні… До другої години було зроблено багато: двох засудили в арештантські роти, одного привілейованого позбавили прав і присудили до ув’язнення, одного виправдали, одну справу відклали…

Рівно о другій годині головуючий оголосив слухання справи «по обвинуваченню селянина Миколи Харламова в убивстві своєї дружини». Склад суду лишився той самий, що був і при попередній справі, тільки місце захисника зайняла нова особа — молодий, безбородий кандидат на судові посади в сюртуці з світлими ґудзиками.

— Введіть підсудного! — розпорядився голова.

Але підсудний, заздалегідь підготовлений, уже йшов до своєї лави. Це був високий, кремезний чоловік років п’ятдесяти п’яти, зовсім лисий, з апатичним, волосатим обличчям і з великою рудою бородою. Слідом за ним ішов маленький, миршавий солдатик з рушницею.

Майже біля самої лави з конвойним трапилась маленька неприємність. Він раптом спіткнувся й упустив з рук рушницю, але в ту ж мить піймав її на льоту, причому сильно вдарився коліном об приклад. В публіці почувся легкий сміх. Від болю, чи, можливо, від сорому за свою незграбність солдат густо почервонів.

Після звичайного допиту підсудного, перетасовки присяжних, переклички і присяги свідків почалося читання обвинувального акту. Вузькогрудий, блідолиций секретар, дуже схудлий для свого мундира і з пластирем на щоці, читав неголосним, густим басом, швидко, по-дячківському, не підвищуючи і не стишуючи голосу, ніби боявся натрудити свої груди; йому вторила вентиляція, що невгамовно гула за судовим столом, і загалом виходив звук, що надавав зальній тиші заколисливого, наркотичного характеру.

Голова, не старий чоловік, з дуже втомленим обличчям і короткозорий, сидів у своєму кріслі нерухомо і тримав долоню біля очей, ніби затуляючи очі від сонця. Під гудіння вентиляції і секретаря він про щось думав. Коли секретар зробив маленький перепочинок, щоб почати з нової сторінки, він раптом стрепенувся і оглянув публіку посоловілими очима, потім нагнувся до вуха свого сусіда-члена і запитав, зітхнувши:

— Ви, Матвію Петровичу, зупинилися в Дем’янова?

— Так, у Дем’янова, — відповів член, теж стрепенувшись.

— Іншим разом, мабуть, і я в нього зупинюсь. Справді-бо, в Тіп’якова зовсім неможливо зупинятися! Шум, ґвалт цілу ніч! Гупають, кашляють, дітлахи плачуть… Неможливо!

Товариш прокурора, повний, вгодований брюнет, в золотих окулярах і з гарною випещеною бородою, сидів нерухомо, як статуя, і, підперши щоку кулаком, читав Байронівського «Каїна». Його очі були сповнені жадібної уваги, і брови здивовано піднімалися все вище і вище… Зрідка він одкидався на спинку крісла, хвилину байдуже дивився поперед себе, а потім знову поринав у читання. Оборонець водив по столу тупим кінцем олівця і, схиливши голову набік, думав… Його молоде обличчя не виражало нічого, крім непорушної, холодної нудьги, що буває на обличчях школярів і службовців, які щодня змушені сидіти на одному і тому ж місці, бачити тих самих людей, ті самі стіни. Промова, яку йому треба було виголосити, його анітрохи не хвилювала. Та й що таке та промова? З наказу начальства, за давно заведеним шаблоном, почуваючи, що вона безбарвна й нудна, без захвату й вогню випалить він її перед присяжними, а там далі — трястися по грязюці й по дощі до станції, звідти до міста, щоб незабаром дістати наказ знову їхати куди-небудь у повіт, читати нову промову… Нудно!

Підсудний спочатку нервово покашлював у рукав і блід, але скоро тиша, загальна монотонність і нудьга вплинули й на нього! Він тупо-шанобливо дивився на мундири суддів, на втомлені обличчя присяжних і спокійно кліпав очима. Судова обстановка і процедура, чекання яких так томило його душу, коли він сидів у тюрмі, тепер вплинули на нього дуже заспокійливо. Він зустрів тут зовсім не те, чого міг чекати. Над ним тяжіло обвинувачення в убивстві, а проте він не зустрів тут ні грізних облич, ні обурених поглядів, ні гучних фраз про відплату, ані співчуття до своєї незвичайної долі; жоден з тих, що судили, не зупинив на ньому довгого, зацікавленого погляду… Похмурі вікна, стіни, голос секретаря, поза прокурора — все це було пройнято канцелярською байдужістю і дихало холодом, ніби убивця являв собою звичайну канцелярську річ, або судили його не живі люди, а якась невидима, бог знає ким заведена машинка…

Заспокоєний мужик не розумів, що до житейських драм і трагедій тут так само звикли і надивилися на них, як у лікарні до смертей, і що саме в цій машинній байдужості і криється весь жах і безвихідність його становища. Здається, якби не сидів він смирно, а встав і почав благати, закликати слізно до милосердя, гірко розкаюватись, якби вмер він з одчаю і — все це розіб’ється об притуплені нерви і звичку, як хвиля об камінь.

Коли секретар закінчив, голова для чогось погладив перед собою стіл, довго мружив очі на підсудного і потім уже запитав, ліниво повертаючи язиком:

— Підсудний, чи визнаєте ви себе винним у тому, що ввечері дев’ятого червня вбили свою дружину?

— Зовсім ні, — відповів підсудний, підводячись і притримуючи на грудях халат.

Після цього суд квапливо почав допитувати свідків. Було допитано двох жінок, п’ятьох чоловіків і урядника, що провадив дізнання. Всі вони, забризкані грязюкою, втомлені пішою ходьбою і чеканням у кімнаті для свідків, смутні й похмурі, посвідчили одне і те саме. Вони посвідчили, що Харламов жив із своєю старою «добре», як усі: бив її тільки тоді, коли напивався. 9 червня, коли зайшло сонце, стару було знайдено в сінях з проламаним черепом, біля неї в калюжі крові валялася сокира. Коли почали шукати Миколу, щоб сповістити його про нещастя, його не було ні в хаті, ні на вулиці. Стали бігати по селу й шукати, вибігали всі шинки й хати, але його не знайшли. Він зник і днів через два сам з’явився до контори, блідий, обірваний, тремтячи усім тілом. Його зв’язали й посадили в холодну.

— Підсудний, — звернувся голова до Харламова, — чи не можете ви пояснити судові, де ви були ці два дні після вбивства?

— По полю ходив… не ївши, не пивши…

— Чого ж ви сховалися, якщо не ви вбивали?

— Злякався… Боявся, щоб не засудили…

— Ага… Гаразд, сідайте!

Останнім допитували повітового лікаря, що робив розтин покійної. Він доповів судові все, що пам’ятав з протоколу розтину і що встиг придумати, ідучи вранці до суду. Голова мружив очі на його новий лискучий чорний костюм, на чепурний галстук, на рухливі губи, слухав, і в його мозку якось сама по собі ворушилася лінива думка: «Тепер усі ходять у коротких сюртуках, навіщо ж він собі пошив довгий? Чому саме довгий, а не короткий?»

Позаду голови почувся обережний скрип чобіт. Це товариш прокурора підійшов до стола, щоб узяти якийсь папірець.

— Михайле Володимировичу, — нагнувся прокурор до вуха голови, — на диво неохайно цей Корейський провадив слідство. Рідного брата не допитав, старосту не допитав, з опису хати нічого не можна зрозуміти…

— Що робити… що робити! — зітхнув голова, одкидаючись на спинку крісла. — Руїна… піщаний годинник!

— До речі, — шепотів далі товариш прокурора, — зверніть вашу вагу — в публіці, на передній лавці, третій праворуч… акторська фізіономія… це місцевий грошовий туз. Має близько п’ятисот тисяч наявного капіталу.

— Справді? По фігурі непомітно… А що, голубонько, чи не зробити нам перерву?

— Закінчимо слідство, тоді вже.

— Як знаєте… Ну? — звів голова очі на лікаря. — То ви гадаєте, що смерть була моментальна?

— Так, внаслідок значного пошкодження мозкової речовини…

Коли лікар закінчив, голова глянув у простір між прокурором і оборонцем і запропонував:

— Чи не маєте чого спитати?

Товариш, не відриваючи очей від «Каїна», заперечливо похитав головою; а оборонець несподівано заворушився і, відкашлявшись, запитав:

— Скажіть, доктор, з розмірів рани чи можна буває судити про… про душевний стан злочинця? Тобто я хочу спитати, чи розмір пошкодження дає право думати, що підсудний був у стані афекту?

Голова звів свої сонні, байдужі очі на оборонця. Прокурор одірвався від «Каїна» і подивився на голову. Тільки подивилися, але ні посмішки, ні подиву, ні зчудування — нічого не виражали їхні обличчя.

— Можливо, — зам’явся лікар, — якщо зважити на силу, з якою… е-е-е… злочинець завдав удару… А втім… пробачте, я не зовсім зрозумів ваше запитання…

Оборонець не одержав відповіді на своє запитання, та й не почував у ній потреби. Йому самому ясно було, що це запитання забрело йому в голову і зірвалося з язика тільки під впливом тиші, нудьги, гудіння вентиляції.

Відпустивши лікаря, суд почав оглядати речові докази. Першим було оглянуто каптан, на рукаві якого темніла бура, кривава пляма. На запитання про походження цієї плями Харламов сказав:

— Днів за три до смерті старої Пеньков своїй коняці кров пускав… Я там був, ну, звісно, допомагаючи, і… і замазався.

— Одначе Пеньков показав зараз, що не пам’ятає, щоб ви були присутні, коли він пускав кров…

— Не можу знати.

— Сідайте!

Почали оглядати сокиру, якою було забито старуху.

— Це не моя сокира, — заявив підсудний.

— А чия?

— Не можу знати… В мене не було сокири…

— Селянин жодного дня не може обійтися без сокири. І ваш сусід, Іван Тимофійович, з яким ви лагодили сани, показав, що це саме ваша сокира…

— Не можу знати, а тільки я, мов перед богом (Харламов простягнув поперед себе руку і розчепірив пальці)… як перед істинним творцем. І часу того не пам’ятаю, щоб у мене своя сокира була. Була в мене така ж, наче нібито менша, та син загубив, Прохор. Років за два перед тим, як йому на службу йти, поїхав по дрова, загуляв з хлопцями й загубив…

— Гаразд, сідайте!

Оця систематична недовіра і небажання слухати, мабуть, роздратували й образили Харламова. Він закліпав очима, і на вилицях його виступили червоні плями.

— Як перед богом! — продовжував він, витягуючи шию. — Якщо не вірите, то сина Прохора запитайте. Прошко, де сокира? — раптом запитав він грубим голосом, різко обернувшись до конвойного. — Де?

Це була тяжка мить! Всі ніби присіли, стали нижчі… У всіх головах, скільки їх було в суді, блискавкою промайнула одна й та сама страшна, неможлива думка, про можливу фатальну випадковість, і жодна людина не рискнула й не посміла глянути солдатові в обличчя. Ніхто не хотів вірити своїй здогадці і волів думати, що він недочув.

— Підсудний, розмовляти з вартою не дозволяється… — поспішив сказати голова.

Ніхто не бачив обличчя конвойного, і жах пролетів по залу невидимкою, немовби в масці. Судовий пристав тихо встав з місця і навшпиньки, балансуючи рукою, вийшов із зали. Через півхвилини почулися глухі кроки і звуки, які бувають при зміні варти.

Всі підвели голови і, намагаючись дивитися так, начебто нічого й не трапилось, продовжували свою справу…

1886