Мрії

Двоє соцьких — один чорнобородий, кремезний, на незвичайно коротких ніжках, таких, що коли глянути на нього ззаду, то здається, що в нього ноги починаються значно нижче, ніж у всіх людей; другий довгий, худий і рівний, як палиця, з рідкою борідкою темнорудого кольору, — конвоюють до повітового міста бродягу, що не пам’ятає роду. Перший іде, перевалюючись, дивиться на всі боки, жує то соломинку, то свій рукав, ляскає себе по стегнах і мугиче, взагалі має вигляд безтурботний і легковажний; а другий, незважаючи на своє худе обличчя і вузькі плечі, здається поважним, серйозним і статечним, складом і виразом усієї своєї постаті схожий на старообрядницьких попів або тих воїнів, яких малюють на старовинних образах; йому «за мудрість бог лоба додав», тобто він лисий, і це ще збільшує згадану схожість. Першого звуть Андрій Птаха, другого — Никандр Сапожников.

Людина, яку вони конвоюють, зовсім не відповідає тому уявленню, що його має кожний про бродяг. Це маленький, миршавий чоловік, слабосилий і хворобливий, з дрібними, безбарвними і дуже невиразними рисами обличчя. Брови в нього ріденькі, погляд покірливий і сумирний, вуса ледве пробиваються, хоч бродязі вже перейшло за тридцять. Він ступає несміливо, зігнувшись і засунувши руки в рукави. Комір його не мужицького, драпового, з потертою ворсою пальтечка піднятий аж до країв кашкета, так що тільки червоний носик насмілюється дивитись на світ божий. Говорить він запобігливим тенорком, раз у раз покашлює. Важко, дуже важко впізнати в ньому бродягу, що приховує своє рідне ім’я. Певніше це зубожілий, забутий богом попович-невдаха, вигнаний за пияцтво писар, купецький син чи племінник, який спробував свої кволенькі сили на акторських підмостках і тепер іде додому, щоб розіграти останній акт з притчі про блудного сина; може, зважаючи на те тупе терпіння, з яким він бореться з осінньою невилазною грязюкою, це фанатик, монастирський служка, що тиняється по російських монастирях, уперто шукає «життя мирного й безгрішного» і не знаходить…

Подорожні давно вже йдуть, та ніяк не можуть зійти з невеличкого клаптика землі. Попереду них сажнів з п’ять грязької, чорнобурої дороги, позаду теж стільки, а далі, куди не поглянеш, непроглядна стіна білого туману. Вони йдуть, ідуть, а земля усе та сама, стіна не ближчає, і клаптик залишається клаптиком. Промайне білий, вугластий камінь, ярок чи оберемок сіна, загублений проїжджим, блисне ненадовго велика каламутна калюжа, а то раптом несподівано попереду з’явиться тінь з невиразними обрисами; що ближче до неї, то вона менша й темніша, ще ближче — і перед подорожніми виростає похилений верстовий стовп з потертою цифрою або жалюгідна берізка, мокра, гола, як придорожній жебрак. Берізка пролопоче щось рештками свого жовтого листя, один листок зірветься і ліниво полетить на землю… А там знову туман, грязь, бура трава по краях дороги. На траві виснуть тьмяні, недобрі сльози. Це не ті сльози тихої радості, якими плаче земля, зустрічаючи й проводжаючи літнє сонце, і якими напуває вона на світанку перепелів, деркачів і струнких, довгоногих кроншнепів! Ноги подорожніх грузнуть у важкій, липкій грязі. Кожний крок вимагає напруження.

Андрій Птаха трохи збуджений. Він оглядає бродягу і силкується зрозуміти, як це жива, твереза людина може не пам’ятати свого імені?

— Та ти православний? — питає він.

— Православний, — покірно відповідає бродяга.

— Гм… виходить, тебе хрестили?

— А то ж як? Я не турок. І до церкви я ходжу, і говію, і скоромного не їм, коли не велено. Лерігію я виконую справно…

— Ну, то як же тебе звати?

— А зви, як хочеш, чоловіче.

Птаха знизує плечима і в крайньому нерозумінні ляскає себе по стегнах. А другий соцький, Никандр Сапожников, солідно мовчить. Він не такий наївний, як Птаха, і, як видно, дуже добре знає причини, що спонукають православну людину ховати від людей своє ім’я. Виразне обличчя його холодне й суворе. Він ступає осторонь, не дозволяє собі пустої балаканини з товаришами і ніби старається показати всім, навіть туманові, свою статечність і розсудливість.

— Бог тебе знає, як про тебе розуміти треба, — далі чіпляється Птаха. — Мужик — не мужик, пан — не пан, а так, немов серединка яка… Оце якось у ставу я решета мив і спіймав отаку-ось, як палець, гадючку з зябрами і хвостом. Спочатку думав, що воно риба, тоді дивлюсь, — бодай ти здохла! — лапки є. Чи то вона рибина, чи то гадюка, чи то чорт його розбере, що воно таке… Так ось і ти… Якого ти звання?

— Я мужик, селянського роду, — зітхає бродяга. — Моя матінка з кріпацької челяді були. На вигляд я не схожий на мужика, це так, бо мені така доля випала, чоловіче добрий. Моя матінка при панах за няньку жили і всяку приємність мали, ну, а я плоть і кров їхня, при них перебував у панському домі. Плекали вони мене, пестили і на те мітили, щоб мене з простого звання в хороші люди вивести. Я на ліжку спав, щодня справжній обід їв, штанці й чобітки носив, немов який дворянчик. Що матінка самі їли, тим і мене годували; їм пани на вбрання подарують, а вони мене одягають… Добре жилося! Скільки я конфетів і пряників за свій дитячий вік переїв, то це якби тепер продати, можна доброго коня купити. Грамоти мене матінка навчили, страх божий з малих літ прищепили і так мене пристосували, що я тепера не можу ніякого мужицького, неделікатного слова сказати. І горілки, чоловіче, не п’ю і одягаюсь чисто, і можу в доброму товаристві себе тримати в пристойному вигляді. Коли ще живі, то дай боже їм здоров’я, а коли померли, то упокой, господи, їхню душечку в царстві твоїм, ідеже праведнії упокояються!

Бродяга скидає шапку з голови, на якій стирчить рідка щетинка, здіймає вгору очі і двічі хреститься.

— Пошли їй, господи, місце злачне, місце спокійне! — каже він протяжним, більше бабським, ніж чоловічим голосом. — Навчи її, господи, рабу твою Ксенію, оправданієм твоїм! Якби не матінка люба, бути б мені в простих мужиках, без усякої тями. Тепера, чоловіче, про що мене не спитай, я все розумію; і світське письмо, і божественне, і всякі молитви, і катихизиць. І живу по писанію… Людей не кривдю, плоть тримаю в чистоті й чеснотливості, постів додержую, їм во благовремення. В іншої якої людини тільки й є втіхи, що горілка та горлопанство, а я, коли час є, сяду в куточку і читаю книжечку. Читаю та все плачу, плачу…

— Чого ж ти плачеш?

— Пишуть жалісно! За іншу книжечку п’ятачка даси, а плачеш і жалобишся надзвичайно.

— Батько твій помер? — питає Птаха.

— Не знаю, чоловіче. Не знаю я свого батька, нема чого гріха таїти. Я так про себе міркую, що в матінки я був незаконнонароджена дитина. Моя матінка весь свій вік при панах жили і не хотіли за простого мужика вийти.

— І на пана наскочила, — усміхається Птаха.

— Не зберегли себе, це так. Були вони благочестиві, богобоязливі, але дівоцтва не зберегли. Воно, звичайно, гріх, великий гріх, що й казати, та зате, може, в мені дворянська кров є. Може, тільки званням я мужик, а в єстві благородний пан.

Говорить усе це «благородний пан» тихим, солоденьким тенорком, морщачи свій вузенький лобик та випускаючи червоним, змерзлим носиком скрипучі звуки. Птаха слухає, здивовано скоса поглядає на нього й не перестає знизувати плечима.

Пройшовши верст із шість, соцькі і бродяга сідають на горбку відпочити.

— Собака і той свою кличку пам’ятає, — бурмоче Птаха. — Мене звати Андрюшка; його — Никандра; в кожної людини своє святе ім’я є і ніяк це ім’я забути не можна! Ніяк!

— Кому яка потреба моє ім’я знати? — зітхає бродяга, підпираючи кулачком щоку. — І яка мені від того користь? Якби мені дозволили йти, куди я хочу, а то ж гірше, ніж тепер, буде. Я, братці православні, знаю закон. Тепера я бродяга, безрідний, і найбільше, якщо мене до Східного Сибіру присудять і тридцять або сорок батогів дадуть, а якщо я їм своє справжнє ім’я і звання скажу, то знову вони мене на каторжну роботу пошлють. Я знаю!

— А хіба ти був на каторжній роботі?

— Був, друже милий. Чотири роки з голеною головою ходив і кайдани носив.

— За яке діло?

— За душогубство, чоловіче добрий! Коли я ще хлопчиком був, отак років з вісімнадцять було, матінка моя з необережності панові, замісто соди і кислоти, миш’яку в склянку всипали. Коробок усяких у коморі багато було, переплутати не важко…

Бродяга зітхає, похитує головою й каже:

— Вони благочестиві були, та хто їх знає, чужа душа — темний ліс! Може, з необережності, а може, не могли в душі своїй тієї кривди стерпіти, що пан до себе нову слугу наблизив… Може, навмисне йому насипали, бог знає. Малий я був тоді і не розумів усього… Тепер я пам’ятаю, що пан, справді, узяв собі іншу наложницю, і матінка дуже засмутились… Мабуть, нас потім років зо два судили… Матінку засудили в каторгу на двадцять літ, мене через моє малолітство тільки на сім.

— А тебе за що?

— Як пособника. Склянку ж панові я подавав. Завжди так було: матінка готували соду, а я подавав. Тільки, братці, усе це я вам по-християнському кажу, як перед богом, ви нікому не розказуйте…

— Ну, нас і питати ніхто не буде, — каже Птаха. — То ти, виходить, утік із каторги, чи що?

— Утік, друже милий. Нас чоловіка з чотирнадцять утекло. Дай боже здоров’я, люди й самі тікали, і мене з собою захопили. Тепер ти поміркуй, чоловіче, по совісті, яка мені рація звання своє відкривати? Адже мене знову на каторгу пошлють! А який я каторжник? Я людина ніжна, хвороблива, люблю в чистоті і поспати і поїсти. Коли богу молюсь, я люблю лампадочку або свічечку засвітити, і щоб навколо галасу не було. Коли земні поклони кладу, щоб долі насмічено та напльовано не було. І я за матінку сорок поклонів кладу ранком і увечері.

Бродяга скидає кашкет і хреститься…

— А в Східний Сибір нехай засилають, — каже він, — я не боюсь.

— Невже це краще?

— Зовсім інша стаття! У каторзі ти так само, як рак у козубі: тіснота, тиск, штовханина, духу перевести нема де, — суще пекло, таке пекло, що й не доведи, царице небесна! Розбійник ти і розбійницька тобі честь, гірше за собаку всякого. Ні поїсти тобі, ні поспати, ні богу помолитись. А на поселенні не те. На поселенні, насамперед, я до громади припишусь на манір інших. По закону начальство повинно мені пай дати… еге-е! Земля там, кажуть, ні по чому, однаково, як сніг бери, скільки бажаєш! Дадуть мені, чоловіче, землі і під лан₄ і під город, і під садибу… Почну я, як люди, орати, сіяти, худобу заведу і всяке хазяйство, бджілок, овечок, собак… Кота сибірського, щоб миші та пацюки добра мого не їли… Поставлю хату рублену, братці, образів накуплю… Бог дасть, оженюся, діточки в мене будуть.

Бродяга бурмоче і дивиться не на слухачів, а кудись убік. Хоч які наївні його мрії, але вони висловлені таким щирим, задушевним тоном, що важко не вірити їм. Маленький ротик у бродяги скривило усмішкою, а все обличчя, і очі, і носик застигли й отупіли від блаженного смакування далекого щастя. Соцькі слухають і дивляться на нього серйозно, не без прихильності. Вони теж вірять.

— Не боюсь я Сибіру, — далі бурмоче бродяга. — Сибір — така сама Росія, такий самий бог і цар, що й тут, так само там говорять по-православному, як і я з тобою. Тільки там привілля більше і люди заможніше живуть. Усе там краще. Тамтешні річки, до прикладу сказати, куди кращі за тутешні! Риби, дичини цієї самої — сила-силенна! А мені, братці, найперша втіха — рибку ловити. Хлібом мене не годуй, а тільки дай з вудочкою посидіти. Їй-богу. Ловлю я і вудочкою, і на жерлицю, і верші ставлю, а коли крига йде, — переметом ловлю. Сили воно в мене нема, щоб переметом ловити, то я мужика за п’ятачок наймаю. І, господи, що то за втіха така! Спіймаєш миня чи головня якого-небудь, то немов брата рідного побачив. І скажи, будь ласка, на всяку рибу свій спосіб є: ту на живця ловиш, іншу на виповзня, третю на жабу або на коника. Усе ж це тямити треба! До прикладу сказати, минь. Минь риба неделікатна, вона і йоржа вхопить, щука — піскаря любить, шилішпер — метелика. Головень, якщо на беркому місці ловити, то нема кращої втіхи. Пустиш волосінь сажнів на десять без грузила, з метеликом або з жуком, щоб принада зверху плавала, стоїш у воді без штанів і пускаєш за водою, а головень — смик! Тільки тут так пильнувати треба, щоб він, клятий, принаду не зірвав. Тільки він джигнув тебе за волосінь, так і підсікай, нема чого чекати. Страх, скільки я на своєму віку риби переловив! Коли ото ми втікали, інші арештанти сплять у лісі, а мені не спиться, націляюсь до річки. А річки там широкі, бистрі, береги круті — страх! По берегу все ліси дрімучі. Дерева такі, що глянеш на маківку і голова крутиться. Як на тутешні ціни, то за кожну сосну можна карбованців з десять дати.

Під безладним натиском мрій, художніх образів минулого та солодкого передчування щастя, жалюгідний чоловік замовкає і тільки ворушить губами, ніби шепочучись сам з собою. Тупа, блаженна усмішка не сходить з його обличчя. Соцькі мовчать. Вони задумались і поникли головами. Під осінню тишу, коли холодний, суворий туман із землі лягає на душу, коли він тюремною стіною стоїть перед очима і доводить людині обмеженість її волі, солодко буває думати про широкі, бистрі ріки з привільними, крутими берегами, про непрохідні ліси, безмежні степи. Повільно й спокійно малює уява, як рано-вранці, коли з неба ще не зійшов рум’янець зорі, безлюдним крутим берегом, як маленька цятка, пробирається людина; вікові щоглові сосни, що згромаджуються терасами по обидва боки потоку, суворо дивляться на вільну людину й похмуро бурчать; коріння, величезне каміння і колючий чагарник заступають їй дорогу, та вона дужа тілом і бадьора духом, не боїться ні сосон, ні каміння, ні своєї самотності, ні розкотистої луни, що повторює кожен крок людини.

Соцькі малюють собі картини вільного життя, яким вони ніколи не жили; чи то невиразно пригадують вони образи того, що колись давно чули, чи то уявлення про вільне життя дістались їм у спадщину разом з плоттю і кров’ю від далеких предків, бог знає!

Перший порушує мовчанку Никандр Сапожников, який досі не промовив ще жодного слова. Чи позаздрив він облудному щастю бродяги, чи, може, в душі відчув, що мрії про щастя не пасують до сивого туману та чорно- бурої грязі, а тільки він суворо дивиться на бродягу й каже:

— Та воно так, усе воно добре, тільки, брат, не доберешся ти до привільних місць. Де тобі? Верст з триста пройдеш та й богу душу віддаси. Ач ти, який дохлий! Шість верст пройшов тільки, а ніяк відсапатися не можеш!

Бродяга поволі обертається до Никандра, і блаженна усмішка зникає з його обличчя. Він дивиться злякано і провинно на статечне обличчя соцького, як видно, пригадує щось і опускає голову. Знову настає мовчанка… Усі троє думають… Соцькі напружують розум, щоб осягнути уявою те, що може уявити собі хіба один тільки бог, а саме той страшний простір, що відділяє їх від вільного краю. А в голові у бродяги тиснуться картини ясні, виразні і страшніші, ніж простір. Перед ним живо виростають судова тяганина, пересильні і каторжні тюрми, арештантські бараки, втомні зупинки в дорозі, холодні зими, хвороби, смерті товаришів…

Бродяга провинно кліпає очима, витирає рукавом лоба, на якому виступають дрібні краплі, і віддихується, начебто тільки що вискочив із жарко натопленої бані, потім витирав лоба другим рукавом і боязко озирається.

— І справді тобі не дійти! — погоджується Птаха. — Який з тебе ходак? Поглянь на себе: шкіра та кості! Умреш, брат!

— Звісно, помре! Де йому! — каже Никандр. — Його й зараз у госпіталь покладуть… Справді!

Безрідний з жахом дивиться на суворі, байдужі обличчя своїх зловісних супутників і, не скидаючи кашкета, вирячивши очі, швидко хреститься… Він весь тремтить, трусить головою, і всього його починає корчити, як гусінь, що на неї наступили…

— Ну, пора йти, — каже Никандр, підводячись. — Відпочили!

Через хвилину подорожні вже йдуть грязькою дорогою. Бродяга ще більше зігнувся й глибше засунув руки в рукава. Птаха мовчить.

1886