Ванька

Ванька Жуков, дев’ятирічний хлопчик, якого віддали три місяці тому в науку до шевця Аляхіна, в ніч під Різдво не лягав спати. Дочекавшись, коли хазяїн і підмайстри пішли до заутрені, він дістав з хазяйської шафи калама рик з чорнилом, ручку з заржавленим пером і, розклавши перед собою пом’ятий аркуш паперу, почав писати. Перед тим, як вивести першу літеру, він кілька разів боязко озирнувся на двері й вікна, поглянув скоса на темний образ, по обидва боки якого тяглися полиці з колодками, і уривчасто зітхнув. Папір лежав на лавці, а сам він стояв перед лавкою навколішки.

«Любий дідусю, Костянтине Макаровичу! — писав він. — І пишу тобі листа. Поздоровляю вас з Різдвом і бажаю тобі всього від господа бога. Нема в мене ні батька, ні матінки, тільки ти в мене один зостався».

Ванька перевів очі на темне вікно, в якому ¡мигтіло відображення його свічки, і ясно уявив собі свого діда Костянтина Макаровича, що служив нічним сторожем у панів Живарьових. Це маленький, худенький, але незвичайно верткий і рухливий дідок, років шістдесяти п’яти, з завжди усміхненим обличчям і п’яними очима. Вдень він спить в людській кухні або баляндрасить з кухарками, а вночі, вкутаний у просторий кожух, ходить навколо садиби і стукає в своє калатало. За ним, опустивши голови, ступають стара Каштанка і песик В’юн, прозваний так за свою чорну масть і тіло, довге, як у ласки. Цей В’юн надзвичайно поважливий і лагідний, однаково улесливо дивиться як на своїх, так і на чужих, але віри йому не ймуть. Під його поважливістю і сумирністю приховується найгірше ¡єзуїтське єхидство. Ніхто краще за нього не вміє вчасно підкрастися і хапнути за ногу, забратися в льодовню, чи вкрасти в мужика курку. Йому вже не раз відбивали задні ноги, разів зо два його вішали, щотижня шмагали мало не до смерті, але він завжди оживав.

Тепер, певне, дід стоїть біля воріт, мружить очі на яскравочервоні вікна сільської церкви і, притупуючи валянками, баляндрасить з двірнею. Калатало його прив’язане до пояса. Він сплескує руками, щулиться від холоду і по-старечому хихикаючи, щипає то покоївку, то кухарку.

— Тютюнцю хіба що нам понюхати? — каже він, підставляючи жінкам свою табакерку.

Жінки нюхають і чхають. Дід у щирому захваті, заливається веселим сміхом і кричить:

— Віддирай, примерзло!

Дають понюхати тютюну й собакам. Каштанка чхає, крутить мордою і, ображена, відходить набік. А В’юн із шанобливості не чхає і махає хвостом. А погода чудова. Повітря тихе, прозоре і свіже. Ніч темна, але видно все село, з його білими покрівлями і струминками диму, що йдуть з димарів, дерева, посріблені інеєм, замети. Все небо всіяне зірками, що весело мигтять, і Чумацький Шлях вимальовується так ясно, ніби його перед святом помили і потерли снігом.

Ванька зітхнув, вмокнув перо і продовжував писати:

«А вчора мені була прочуханка. Хазяїн виволік мене за волосся на двір і віддубасив шпанделем за те, що я колисав їхнє дитинча в колисці та ненавмисне заснув. А на цім тижні хазяйка загадала мені почистити оселедця, а я почав з хвоста, а вона взяла оселедця і ну тою мордою мене в пику тикати. Підмайстри з мене сміються, посилають в шинок за горілкою і велять красти в хазяїна огірки, а хазяїн б’є чим запопаде. А їжі нема ніякої. Вранці дають хліба, в обід каші і на вечір теж хліба, а щоб чаю чи щів, то хазяї самі лопають. А спати мені велять в сінях, а коли дитинча їхнє плаче, я зовсім не сплю, а гойдаю колиску. Любий дідусю, зроби божецьку милість, візьми мене звідси додому, на село, нема ніякої моєї можливості… Кланяюсь тобі в ніжки і буду повік бога молити, забери мене звідси, а то помру…»

Ванька скривив рота, потер своїм чорним кулаком очі і схлипнув.

«Я буду тобі тютюн терти, — продовжував він, — богу молитися, а коли що, то лупцюй мене, як Сидорову козу. А якщо думаєш, місця мені нема, то я Христа-ради попрошусь до прикажчика чоботи чистити, а чи замість Федька в підпаски піду. Дідусю любий, нема ніякої можливості, просто смерть одна. Хотів було пішки на село бігти, та чобіт нема, морозу боюсь. А коли виросту великий, то за це саме буду тебе годувати і нікому тебе скривдити не дам, а помреш, за упокой душі молитимусь, однаково як за матінку Пелагею.

«А Москва місто велике. Будинки все панські і коней багато, а овець нема і собаки не злі. Із звіз дою тут хлопці не ходять і на крилас співати нікого не пускають, а раз я бачив в одній крамниці на вікні гачки продаються прямо з волосінню і на всяку рибу, дуже стоющі, навіть такий є один гачок, що пудового сома втримає. І бачив такі крамниці, де рушниці всякі на манір панових, так що либонь карбованців зі сто кожде… А в м’ясних крамницях і тетерюки, і рябці, і зайці, а в котрім місці їх стріляють, про те прикажчики не кажуть.

Любий дідусю, а коли у панів буде ялинка з гостинцями, візьми мені позолочений горіх і в зелену скриньку заховай. Попроси в панночки Ольги Гнатівни, скажи, для Ваньки».

Ванька судорожно зітхнув і знову втупився у вікно. Він пригадав, що по ялинку для панів завжди ходив у ліс дід і брав з собою онука. Веселий був часі І дід крякав, і мороз крякав, а дивлячись на них і Ванька крякав. Бувало, перш ніж вирубати ялинку, дід викурює люльку, довго нюхає тютюн, посміхається над змерзлим Ванькою… Молоді ялинки, огорнуті інеєм, стоять непорушно і ждуть, якій з них помирати? Звідкіль не візьмись, по заметах летить стрілою заєць… Дід не може, щоб не крикнути:

— Держи, держи… держи! Ох, куций диявол!

Зрубану ялинку дід ніс у панський будинок, а там заходжувались прибирати її… Більш за всіх клопоталася панночка Ольга Гнатівна, Ваньчина улюблениця. Коли ще була жива Ваньчина мати Пелагея і служила в панів за покоївку, Ольга Гнатівна годувала Ваньку цукерками і знічев’я вивчила його читати, писати, лічити до ста і навіть танцювати кадриль. Коли ж Пелагея померла, сироту Ваньку спровадили в людську кухню до діда, а з кухні в Москву до шевця Аляхіна…

«Приїжджай, любий дідусю, — продовжував Ванька, — Христом богом тебе молю, візьми мене звідсіля. Пожалій ти мене, сиротину безталанну, а то мене всі лупцюють і їсти страх хочеться, а нудьга така, що й сказати не можна, все плачу. А недавно оце хазяїн колодкою по голові вдарив, так що впав і ледве очуняв. Пропаще моє життя, гірше собаки всякої… А ще кланяюсь Олені, одноокому Єгорці і кучерові, а гармонію мою нікому не віддавай. Зостаюсь твій онук Іван Жуков, любий дідусю, приїжджай».

Ванька згорнув учетверо списаний аркуш і вклав його в конверт, куплений напередодні за копійку… Подумавши трохи, він вмокнув перо і написав адресу:

НА СЕЛО ДІДУСЕВІ

Потім почухався, подумав і додав: «Костянтину Макаровичу». Вдоволений тим, що йому не перешкодили писати, він надів шапку і, не накидаючи кожушини, в самій сорочці, вибіг на вулицю…

Прикажчики із м’ясної крамниці, в яких він розпитував напередодні, сказали йому, що листи опускаються у поштові скриньки, а з скриньок розвозять їх по всій землі на поштових тройках з п’яними ямщиками і голосними дзвінками. Ванька добіг до першої поштової скриньки і всунув дорогоцінного листа в щілину…

Заколисаний солодкими надіями, він, через годину, міцно спав… Йому снилася піч. На печі сидить дід, звісивши босі ноги, і читає листа кухаркам… Біля печі ходить В’юн і крутить хвостом…

1886