Вороги

О десятій годині темного вересневого вечора в земського лікаря Кирилова помер від дифтериту його єдиний син, шестилітній Андрій. Коли лікарша впала на коліна перед ліжечком померлої дитини і її охопив перший приступ од- чаю, у передпокої різко прозвучав дзвінок.

Через дифтерит вся прислуга ще зранку була вислана з дому. Кирилов, як був, без сюртука, в розстебнутій жилетці, не витираючи мокрого обличчя і рук, обпечених карболкою, пішов сам одчиняти двері. В передпокої було темно, і в людині, що ввійшла, можна було розглядіти тільки середній зріст, біле кашне і велике, надзвичайно бліде обличчя, таке бліде, що здавалося, від появи цього обличчя в передпокої стало світліше…

— Доктор у себе? — швидко спитав той, що увійшов.

— Я дома, — відповів Кирилов. — Чого вам треба?

— А, це ви? Дуже радий! — зрадів той, що увійшов, і став шукати в темряві руку лікаря, знайшов її і міцно стиснув у своїх руках. — Дуже… дуже радий! Ми з вами знайомі!.. Я — Абогін… мав приємність бачити вас літом у Гнучева. Дуже радий, що застав… Бога ради, не відмовте поїхати зараз зо мною… У мене небезпечно захворіла дружина… І екіпаж зо мною…

З голосу і рухів того, що увійшов, помітно було, що він перебував у дуже збудженому стані. Наче зляканий пожежею або скаженим собакою, він ледве стримував своє часте дихання і говорив швидко, тремтячим голосом, і щось непідроблено-щире, по-дитячому малодушне звучало в його словах. Як усі злякані й приголомшені, він говорив короткими, уривчастими фразами і промовляв багато зайвих, що зовсім не стосувалися діла, слів.

— Я боявся не застати вас, — казав далі він. — Поки їхав до вас, переболів душею… Одягайтесь і їдьмо, ради бога… Сталося це таким чином. Приїжджає до мене Папчинський, Олександр Семенович, якого ви знаєте… Поговорили ми… потім сіли чай пити; раптом дружина скрикує, хапає себе за серце і падає на спинку стільця. Ми віднесли її на ліжко і… я вже й нашатирним спиртом тер їй скроні, і водою бризкав… лежить, як мертва… Боюся, що це аневризма… Їдьмо… У неї й батько вмер од аневризми…

Кирилов слухав і мовчав, начебто не розумів російської мови.

Коли Абогін ще раз згадав про Папчинського і про батька своєї дружини і ще раз почав шукати в темряві руку, лікар струснув головою і сказав, апатично розтягаючи кожне слово:

— Вибачте, я не можу їхати… Хвилин п’ять тому в мене… помер син…

— Невже? — прошепотів Абогін, ступаючи крок назад. — Боже мій, в який недобрий час я потрапив! На диво нещасливий день… на диво! Який збіг… і як навмисне!

Абогін узявся за ручку дверей і в роздумі поник головою. Він видимо вагався і не знав, що робити: виходити чи ще просити лікаря.

— Послухайте, — палко сказав він, хапаючи Кирилова за рукав, — я прекрасно розумію ваше становище! Бачить бог, мені соромно, що я в такі хвилини намагаюсь оволодіти вашою увагою, але що ж мені робити? Судіть самі, до кого я поїду? Адже, крім вас, тут нема іншого лікаря. Їдьмо, ради бога! Не за себе я прошу… Не я хворий!

Настала мовчанка. Кирилов повернувся спиною до Абогіна, постояв і поволі вийшов в передпокою до зали. Судячи по його непевній, машинальній ході, по тій увазі, з якою він у залі поправив на незасвіченій лампі кошлатий абажур і заглянув у товсту книгу, що лежала на столі, в ці хвилини у нього не було ні намірів, ні бажань, ні про що він не думав і, мабуть, уже не пам’ятав, що в нього в передпокої стоїть чужа людина. Присмерк і тиша зали, як видно, збільшили його приголомшеність. Ідучи з зали до себе в кабінет, він підіймав праву ногу вище, ніж слід, шукав руками одвірків, і в цей час в усій його постаті почувалась якась непевність, наче він потрапив до чужої квартири, або перший раз у житті напився п’яний і тепер здивовано віддавався своєму новому відчуттю. По одній стіні кабінету, через шафи з книгами, тягнулася широка смуга світла; разом з тяжким, задушним запахом карболки і ефіру, це світло йшло із прочинених дверей, що вели з кабінету до спальні… Лікар опустився в крісло перед столом; з хвилину він сонливо дивився на свої освітлені книжки, потім підвівся й пішов до спальні.

Тут, у спальні, панував мертвий спокій. Все до останньої дрібниці красномовно говорило про недавно пережиту бурю, про втому, і все відпочивало. Свічка, що стояла на табуреті в тісному натовпі склянок, коробок і слоїків, і велика лампа на комоді яскраво освітлювали всю кімнату. На ліжку, біля самого вікна, лежав хлопчик з відкритими очима і здивованим виразом обличчя. Він не рухався, але відкриті очі його, здавалося, з кожною миттю дедалі більше темнішали і заходили всередину черепа. Поклавши руки на його тіло й сховавши обличчя в складки постелі, перед ліжком стояла на колінах мати. Подібно до хлопчика, вона не ворушилась, але скільки живого руху почувалось у вигинах її тіла і в руках! Припадала вона до ліжка всією своєю істотою, з силою і жадібністю, начебто боялася порушити спокійну і зручну позу, яку, нарешті, знайшла для свого стомленого тіла. Ковдри, ганчір’я, тази, калюжі на підлозі, розкидані всюди щіточки і ложки, білий бутель з вапняною водою, саме повітря, задушливе і важке — все завмерло і, здавалося, поринуло в спокій.

Лікар спинився коло дружини, засунув руки в кишені штанів і, схиливши голову набік, спрямував погляд на сина. Обличчя його виявляло байдужість, тільки по росинках, що блищали на його бороді, і помітно було, що він недавно плакав.

Того відразливого жаху, про який думають, коли говорять про смерть, не було в спальні. У загальному остовпінні, в позі матері, в байдужості лікаревого обличчя було щось привабливе, що зворушує серце, саме та тонка, ледве вловна краса людського горя, яку не скоро ще навчаться розуміти й описувати і яку вміє передавати, здається, сама тільки музика. Краса почувалася і в похмурій тиші. Кирилов і його дружина мовчали, не плакали, начебто, крім тяжкої втрати, усвідомлювали також і весь ліризм свого становища: як колись, свого часу, пройшла їх молодість, так тепер, разом із цим хлопчиком, відходило назавжди у вічність і їх право мати дітей! Лікареві сорок чотири роки, він уже сивий і на вигляд старий, його змарнілій і хворій дружині тридцять п’ять років. Андрій був не тільки єдиний, але й останній.

У протилежність своїй дружині лікар належав до числа натур, які під час душевного болю почувають потребу в русі. Постоявши коло дружини хвилин з п’ять, він, високо підіймаючи праву ногу, із спальні пройшов до маленької кімнати, напівзаставленої великим, широким диваном; звідси пройшов до кухні. Поблукавши коло печі і кухарчиної постелі, він нагнувся і через маленькі дверці вийшов до передпокою.

Тут він знову побачив біле кашне і бліде обличчя.

— Нарешті! — зітхнув Абогін, беручись за ручку дверей. — Їдьмо, будь ласка!

Лікар здригнувся, подивився на нього і згадав…

— Слухайте, я ж уже казав вам, що мені не можна їхати! — сказав він, оживляючись. — Як дивно!

— Доктор, я не істукан, дуже добре розумію ваше становище… співчуваю вам! — сказав благаючим голосом Абогін, прикладаючи до свого кашне руку. — Але ж я не за себе прошу… Вмирає моя дружина! Якби ви чули той крик, бачили її обличчя, то зрозуміли б мою настирливість! Боже мій, а я вже думав, що ви пішли одягатися! Доктор, час дорогий! Їдьмо, прошу вас!

— Їхати я не можу! — сказав повільно Кирилов і ступив до зали.

Абогін пішов за ним і схопив його за рукав.

— У вас горе, я розумію, але ж запрошую я вас не зуби лікувати, не в експерти, а рятувати життя людське! — благав він далі, як жебрак. — Це життя вище від усякого особистого горя! Ну, я прошу мужності, подвигу! В ім’я людинолюбства!

— Людинолюбство — палиця з двома кінцями, — роздратовано сказав Кирилов. — В ім’я того самого людинолюбства я прошу вас не везти мене. І як дивно, їй-богу! Я ледве на ногах стою, а ви людинолюбством лякаєте! Ні до чого я зараз не здатний… не поїду ні за що, та й на кого ж я дружину залишу? Ні, ні…

Кирилов замахав кистями рук і подався назад.

— І… не просіть! — казав далі він злякано. — Вибачте мені… За тринадцятим томом законів я повинен їхати, і ви маєте право тягти мене силою… Будь ласка, тягніть, — але… я не здатний… Навіть говорити неспроможний… Вибачте…

— Даремно, доктор, ви говорите зі мною таким тоном! — сказав Абогін, знову беручи лікаря за рукав. — Бог з ним, з тринадцятим томом! Силувати вашої волі я не маю ніякого права. Хочете — їдьте, не хочете — бог з вами, але я не до волі вашої звертаюсь, а до почуття. Вмирав молода жінка! Тільки-но, ви кажете, у вас помер син, кому ж, як не вам, зрозуміти мій жах?

Голос Абогіна тремтів від хвилювання; в цьому тремтінні й в тоні було значно більше переконливості, ніж у словах. Абогін був щирий, але дивно, які б фрази він не казав, всі вони виходили в нього ходульними, бездушними, недоречно пишномовними і начебто навіть ображали і повітря лікарської квартири, і жінку, що десь умирала. Він і сам це почував, а тому, боячись бути незрозумілим, з усієї сили старався надати своєму голосові лагідності і ніжності, щоб узяти, як не словами, то хоч би щирістю тону. Взагалі, фраза, хоч би яка вона була гарна і глибока, впливав тільки на байдужих, але не завжди може задовольнити тих, хто щасливий чи нещасливий; ось тому найвищим виявленням щастя або нещастя є найчастіше мовчання; закохані розуміють одно одного краще, коли мовчать, а палка, жагуча промова, сказана на могилі, зворушує тільки сторонніх, удові ж і дітям померлого здається вона холодною і нікчемною.

Кирилов стояв і мовчав. Коли Абогін сказав ще кілька фраз про високе покликання лікаря, про самопожертву тощо, лікар спитав похмуро:

— Далеко їхати?

— Щось із тринадцять-чотирнадцять верст. У мене чудові коні. Доктор! Даю вам слово, що довезу вас туди й назад за одну годину. Тільки одна година!

Останні слова вплинули на лікаря дужче, ніж посилання на людинолюбство чи покликання лікаря. Він подумав і сказав, зітхнувши:

— Добре, їдьмо!

Він хутко, вже твердою ходою, пішов до свого кабінету і, трохи згодом, вернувся в довгому сюртуку. Дріботячи коло нього і човгаючи ногами, зраділий Абогін поміг йому надягти пальто і разом з ним вийшов з дому.

Надворі було темно, але світліше, ніж у передпокої. В темряві вже ясно вимальовувалася висока, сутулувата постать лікаря з довгою, вузькою бородою і з орлиним носом. В Абогіна, крім блідого обличчя, тепер видно було його велику голову і маленьку, студентську шапочку, що ледве прикривала тім’я. Кашне біліло тільки спереду, а ззаду воно ховалося за довгим волоссям.

— Вірте, я зумію оцінити вашу великодушність, — бурмотів Абогін, підсаджуючи лікаря в коляску. — Ми швидко домчимо. Ти ж, Луко, голубчику, поганяй якомога швидше! Будь ласка!

Кучер їхав швидко. Спочатку тягнувся ряд непоказних будівель, що стояли вздовж двору лікарні; всюди було темно, тільки в глибині двору, із чийогось вікна, крізь палісадник, пробивалось яскраве світло, та троє вікон верхнього поверху лікарні здавалися блідішими за повітря. Потім коляска в’їхала в густу темряву; тут пахло грибною вогкістю і чути було шепіт дерев; ворони, розбуджені шумом коліс, заворушилися в листі і зняли тривожний жалібний крик, начебто знали, що в лікаря помер син, а в Абогіна хвора дружина. Та ось замигтіли окремі дерева, чагарник; блиснув похмуро ставок, на якому спали великі чорні тіні — і коляска покотила гладенькою рівниною. Крик ворон чути було вже глухо, далеко ззаду і скоро він зовсім замовк.

Майже всю дорогу Кирилов і Абогін мовчали. Тільки раз Абогін глибоко зітхнув і пробурмотів:

— Нестерпне становище! Ніколи так не любиш близьких, як у той час, коли рискуєш утратити їх.

І коли коляска тихо переїжджала річку, Кирилов раптом стрепенувся, наче його злякав плюскіт води, і заворушився.

— Послухайте, відпустіть мене, — сказав він тоскно. — Я до вас потім приїду. Мені б тільки фельдшера до дружини послати. Адже вона сама!

Абогін мовчав. Коляска, похитуючись і стукаючи по камінню, проїхала піщаний берег і покотила далі. Кирилов заметався в тузі і поглянув навколо себе. Позаду, крізь скупе світло зірок, видно було дорогу і прибережні верби, що зникали в темряві. Праворуч лежала рівнина, така сама рівна і безмежна, як небо; далеко на ній там і там, мабуть, на торф’яних болотах, горіли тьмяні вогники. Ліворуч, паралельно з дорогою, тягнувся горб, кучерявий від дрібного чагарника, а над горбом нерухомо стояв великий півмісяць, червоний, злегка повитий туманом і оточений дрібними хмарками, які здавалось, оглядали його з усіх боків і стерегли, щоб він не втік.

У всій природі почувалося щось безнадійне, хворе; земля, як пропаща жінка, що сама сидить у темній кімнаті і намагається не думати про минуле, нудилася спогадами про весну і літо й апатично чекала неминучої зими. Куди не глянеш, усюди природа здавалася темною, безмежно глибокою і холодною ямою, звідки не вибратися ні Кирилову, ні Абогіну, ні червоному півмісяцеві…

Що ближче до мети була коляска, то нетерпеливішим ставав Абогін. Він совався, схоплювався, вдивлявся через плече кучера вперед. А коли, нарешті, коляска спинилася біля ганку, гарно задрапірованого смугастим полотном, і коли він подивився на освітлені вікна другого поверху, чути було, як тремтіло його дихання.

— Коли що трапиться, то… я не переживу, — сказав він, входячи з лікарем до передпокою і в хвилюванні потираючи руки. — Але не чути метушні, значить, поки що все гаразд, — додав він, вслухаючись у тишу.

У передпокої не чути було ні голосів, ні кроків і здавалося, що весь будинок спав, незважаючи на яскраве освітлення. Тепер уже лікар і Абогін, що були до цього часу в темряві, могли розглядіти один одного. Лікар був високий, сутулуватий, одягнений неохайно і обличчя мав негарне. Щось неприємно різке, непривітне й суворе виявляли його товсті, як у негра, губи, орлиний ніс і млявий, байдужий погляд. Його нечесана голова, запалі скроні, передчасна сивина на довгій, вузькій бороді, крізь яку просвічувало підборіддя, блідосірий колір обличчя і недбалі, незграбні манери, — все це своєю черствістю наводило на думку про пережиті злидні, недолю, про втому від життя і людей. Дивлячись на всю його суху постать, не вірилося, щоб у цього чоловіка була дружина, щоб він міг плакати за дитиною. А Абогін являв собою щось інше. Це був огрядний, солідний блондин, з великою головою і великими, але м’якими рисами обличчя, одягнений елегантно, за останньою модою. В його поставі, в щільно застебнутому сюртуці, в гриві і в обличчі почувалося щось благородне, лев’яче; ходив він, тримаючи рівно голову і випнувши вперед груди, говорив приємним баритоном, і в манерах, з якими він скидав своє кашне чи поправляв волосся на голові, прозирала тонка, майже жіноча вишуканість. Навіть блідість і дитячий страх, з яким він, роздягаючись, поглядав угору на сходи, не псували його постави і не применшували ситості, здоров’я і апломбу, якими пашіла вся його постать.

— Нікого нема і нічого не чути, — сказав він, ідучи по сходах. — Метушні нема. Дай-то, боже!

Він провів лікаря через передпокій до великої зали, де темнів чорний рояль і висіла люстра в білому чохлі; звідси обидва вони пройшли до маленької, дуже затишної і гарної вітальні, повної приємної рожевої півтемряви.

— Ну, посидьте тут, доктор, — сказав Абогін: — а я… зараз. Я піду погляну і попереджу.

Кирилов залишився сам. Розкіш вітальні, приємна півтемрява і сама його присутність у чужому незнайомому домі, що мала характер пригоди, як видно, не обходили його. Він сидів у кріслі й розглядав свої попечені карболкою руки. Тільки мигцем побачив він яскравочервоний абажур, футляр від віолончелі, та, подивившись скоса в той бік, де цокав годинник, він помітив чучело вовка, такого ж солідного й ситого, як сам Абогін.

Було тихо… Десь далеко в сусідніх кімнатах хтось голосно вимовив звук «а!», продзвеніли скляні двері, мабуть, від шафи, і знову все стихло. Підождавши хвилин з п’ять, Кирилов перестав оглядати свої руки і підвів очі на ті двері, за якими зник Абогін.

На порозі цих дверей стояв Абогін, але не той, який вийшов. Вираз ситості, тонкої елегантності зник у нього, обличчя його, і руки, і поза були спотворені огидним виразом чи то жаху, чи то болісної фізичної муки. Його ніс, губи, вуса, всі риси рухалися і, здавалося, намагались відірватися від обличчя, а очі начебто сміялися від болю…

Абогін важко й широко ступив на середину вітальні, зігнувся, простогнав і потряс кулаками.

— Обманула! — скрикнув він, дуже натискаючи на складі «ну». — Обманула! Втекла! Захворіла й послала мене по лікаря для того тільки, щоб утекти з цим блазнем Папчинським! Боже мій!

Абогін важко ступив до лікаря, простягнув до його обличчя свої білі м’які кулаки і, потрясаючи ними, горлав:

— Втекла!! Обманула! Ну, і навіщо ж ця брехня?! Боже мій! Боже мій! Навіщо цей брудний, шулерський фокус, ця диявольська, гадюча гра? Що я їй зробив? Утекла!

Сльози бризнули в нього з очей. Він обернувся на одній нозі і почав ходити по вітальні. Тепер у своєму короткому сюртуці, в модних, вузьких штанах, в яких ноги здавалися не по тулубу тонкими, з своєю великою головою і гривою він надзвичайно скидався на лева. На байдужому обличчі лікаря засвітилася цікавість. Він підвівся й оглянув Абогіна.

— Дозвольте, де ж хвора? — спитав він.

— Хвора! Хвора! — крикнув Абогін, сміючись, плачучи і все ще потрясаючи кулаками. — Це не хвора, а проклята! Мерзота! Підлість, гидкішого за це не вигадав би, здається, сам сатана! Відіслала для того, щоб утекти, втекти з блазнем, тупим клоуном, альфонсом! О боже, краще б вона вмерла! Я не витримаю! Не витримаю я!

Лікар вирівнявся. Його очі закліпали, налилися слізьми, вузька борода почала рухатися праворуч і ліворуч разом із щелепою.

— Дозвольте, як же це? — спитав він, з цікавістю оглядаючись. — У мене вмерла дитина, дружина в тузі, сама на весь дім… сам я ледве стою на ногах, три ночі не спав… і що ж? Мене примушують грати в якійсь пошлій комедії, грати роль бутафорської речі! Не… не розумію!

Абогін розтулив один кулак; шпурнув на підлогу зібгану записку і наступив на неї, як на комаху, яку хочеться розчавити.

— І я не бачив… не розумів! — говорив він крізь зціплені зуби, потрясаючи коло свого обличчя одним кулаком і з таким виразом, начебто йому наступили на мозоль. — Я не помічав, що він їздить щодня, не помітив, що він сьогодні приїхав у кареті! Чому в кареті? І я не бачив! Роззява!

— Не… не розумію! — бурмотів лікар. — Та що ж це таке! Це ж глузування з особи, знущання з людських страждань! Це щось неможливе… перший раз у житті бачу!

З тупим подивом людини, яка тільки-но стала розуміти, що її тяжко образили, лікар знизав плечима, розвів руками і, не знаючи, що казати, що робити, знеможено опустився в крісло.

— Ну, розлюбила, полюбила іншого — бог з тобою, але навіщо ж обман, навіщо цей підлий, зрадницький фортель? — говорив плачучим голосом Абогін. — Навіщо? І за що? Що я тобі зробив? Послухайте, доктор, — гаряче сказав він, підходячи до Кирилова. — Ви були мимовільним свідком мого нещастя, і я не стану ховати від вас правди. Присягаюсь вам, що я любив цю жінку, любив побожно, як раб! Для неї я пожертвував усім: посварився з ріднею, кинув службу і музику, прощав їй те, чого не зміг би простити матері або сестрі… Ні разу я не поглянув на неї скоса… не давав ніякого приводу! За що ж ця брехня? Я не вимагаю кохання, але навіщо цей ганебний обман? Не любиш, то скажи одверто, чесно, тим більше, що знаєш мої погляди щодо цього…

Зі слізьми на очах, тремтячи всім тілом, Абогін щиро відкривав перед лікарем свою душу. Він говорив палко, притискуючи обидві руки до серця, розкривав свої родинні таємниці без найменшого вагання і начебто навіть радий був, що, нарешті, ті таємниці вирвалися назовні з його грудей. Якби поговорив він таким чином годину, другу, відкрив свою душу, то безперечно, йому стало б легше. Хто знає, якби вислухав його лікар, поспівчував йому по-дружньому, може б він, як це часто трапляється, примирився б з своїм горем без протесту, не роблячи непотрібних дурниць… Але сталось інакше. Поки Абогін говорив, ображений лікар помітно мінився. Байдужість і здивування на його обличчі потроху поступилися місцем виразові гіркої кривди, обурення і гніву. Риси його обличчя стали ще різкішими, черствішими і неприємнішими. Коли Абогін підніс до його очей фотографію молодої жінки з вродливим, але сухим і невиразним, як у монашки, обличчям, і спитав, чи можна, дивлячись на це обличчя, припустити, що воно здатне виражати неправду, лікар раптом схопився, блиснув очима і сказав, грубо обрубуючи кожне слово:

— Навіщо ви все це говорите мені? Не хочу я слухати! Не хочу! — крикнув він і стукнув кулаком по столу. — Не потрібні мені ваші пошлі таємниці, чорт би їх узяв! Не смієте ви говорити мені ці пошлості! Чи ви думаєте, що я ще мало зневажений? Що я лакей, якого до краю можна ображати? Так?

Абогін позадкував від Кирилова і здивовано вп’явся в нього очима.

— Навіщо ви мене сюди привезли? — говорив далі лікар, трясучи бородою. — Якщо ви з жиру женитеся, з жиру казитесь і розігруєте мелодрами, то до чого тут я? Що в мене спільного з вашими романами? Дайте мені спокій! Практикуйтесь у благородних кулачних вправах, хизуйтесь гуманними ідеями, грайте (лікар скоса подивився на футляр з віолончеллю) — грайте на контрабасах і тромбонах, жирійте, як каплуни, але не смійте знущатися з особи! Не вмієте шанувати її, то хоч звільніть її од вашої уваги!

— Дозвольте, що це все означає? — спитав Абогін, червоніючи.

— А те означає, що гидко і підло гратися так людьми! Я лікар, ви вважаєте лікарів і взагалі працівників, од яких не пахне духами і проституцією, за своїх лакеїв і моветонів, ну, і вважайте, але ніхто не дав вам права робити з людини, яка страждає, бутафорську річ!

— Як ви смієте казати мені це? — спитав тихо Абогін, і його обличчя знову затремтіло і на цей раз уже ясно від гніву.

— Ні, як ви, знаючи, що в мене горе, насмілились привезти мене сюди вислухувати пошлості? — крикнув лікар і знову стукнув кулаком по столу. — Хто вам дав право так знущатися з чужого горя?

— Ви з глузду з’їхали! — крикнув Абогін. — Не великодушно! Я сам глибоко нещасний і… і…

— Нещасний! — презирливо усміхнувся лікар. — Не кажіть цього слова, воно вас не стосується. Шалапути, що не знаходять грошей під вексель, теж звуть себе нещасними. Каплун, якого душить зайвий жир, теж нещасливий! Нікчемні люди!

— Шановний пане, ви забуваєтесь! — заверещав Абогін. — За такі слова… б’ють! Розумієте?

Абогін поквапливо засунув руку до бокової кишені, витягнув звідти бумажник і, взявши дві асигнації, шпурнув їх на стіл.

— Ось вам за ваш візит! — сказав він, ворушачи ніздрями. — Вам заплачено!

— Не смієте ви пропонувати мені гроші! — крикнув лікар і змахнув з стола на підлогу асигнації. — За образу грішми не платять!

Абогін і лікар стояли один проти одного і в гніві все завдавали один одному нових незаслужених образ. Здається, ніколи в житті, навіть у гарячці, вони не сказали стільки несправедливого, жорстокого і недоречного. В обох дуже виявився егоїзм нещасних. Нещасні егоїстичні, злі, несправедливі, жорстокі і менше, ніж дурні, здатні розуміти один одного. Не з’єднує, а роз’єднує людей нещастя, і навіть там, де, здавалося б, люди повинні бути зв’язані однаковістю горя, робиться значно більше несправедливостей і жорстокостей, ніж у середовищі порівняно задоволених.

— Прошу відвезти мене додому! — крикнув лікар, задихаючись.

Абогін різко подзвонив. Коли на його дзвінок ніхто не з явився, він ще раз подзвонив і сердито шпурнув дзвоник на підлогу; той глухо вдарився об килим і жалібно, наче перед смертю, застогнав. З’явився лакей.

— Де ви поховалися, чорт би вас узяв?! — накинувся на нього господар, стискуючи кулаки. — Де ти був зараз? Піди, скажи, щоб цьому панові подали коляску, а для мене скажи запрягти карету! Зажди! — крикнув він, коли лакей повернувся йти. — Завтра щоб жодного зрадника не залишилось у домі! Всіх геть! Наймаю нових! Гади!

Чекаючи екіпажів, Абогін і лікар мовчали. До першого вже повернулись і вираз ситості, і тонка елегантність. Він ходив по вітальні, елегантно струшував головою і, очевидно, щось задумував. Гнів його ще не прохолов, але він намагався вдавати, що не помічає свого ворога… А лікар стояв, тримався однією рукою за край стола й дивився на Абогіна з тим глибоким, трохи цинічним і негарним презирством, з яким уміють дивитися тільки горе і недоля, коли бачать перед собою ситість і елегантність.

Коли, трохи згодом, лікар сів у коляску і поїхав, очі його все ще дивились презирливо. Було темно, темніше, ніж годину тому. Червоний півмісяць уже пішов за гору, і хмари, що стерегли його, темними плямами лежали біля зірок. Карета з червоними вогнями застукотіла по дорозі і випередила лікаря. Це їхав Абогін протестувати, робити дурниці…

Всю дорогу лікар думав не про дружину, не про Андрія, а про Абогіна і людей, що жили в домі, який він оце залишив. Думки його були несправедливі і нелюдськи жорстокі. Засудив він і Абогіна, і його дружину, і Папчинського, і всіх, що живуть у рожевій півтемряві і пахнуть духами, і всю дорогу ненавидів їх і зневажав до болю в серці. І в голові його склалася тверда думка про цих людей.

Мине час, мине й горе Кирилова, але ця думка, несправедлива, не гідна людського серця, не минеться й залишиться в голові лікаря до самої могили.

1887