Мень

Літній поранок. У повітрі тихо; тільки поскрипує на березі коник та десь несміливо воркує горличка. На небі непорушно стоять перовиді хмаринки, схожі на розсипаний сніг… Коло недомайстрованої купальні, під зеленим гіллям верболозу брьохається в воді тесля Герасим, високий худий чолов’яга з рудою кучерявою головою та з волосатим обличчям. Він пихкає, відсапується і, здорово кліпаючи очима, намагається достати щось із-під верболозового коріння. Обличчя йому вкрилося потом. За сажень од Герасима, по шию в воді, стоїть тесля Любим, молодий горбатий чоловік з трикутним обличчям і з вузькими китайськими оченятами. І Герасим і Любим обидва в сорочках та споднях. Обидва посиніли з холоду, бо більше вже як годину сидять у воді.

— Та що ти все рукою тичеш? — кричить горбатий Любим, тремятчи як у пропасниці. — Голово ти з ушима! Ти держи його, держи, а то втече, анахтема! Держи, кажу!

Не втече… Куди йому втекти? Він під корч забився, — каже Герасим охриплим, глухим басом, що йде не з горлянки, а глибоко з живота. — Слизький, бісова личина, і вхопити нема за що!

— Ти за жебри хапай, за жебри!

— Дак не видко їх, отих зябрів… Стривай, ухопив за щось… За губу вхопив… Кусається, бісова личина!

— Не тягни за губу, не тягни, — випустиш! За жебри хапай його, за жебри, кажу, хапай! Знову він рукою своєю дурною тиче. Ну й нетямущий же ти вродився, прости господи і помилуй! Хапай!

— «Хапай»… — передражнює Герасим. — Командьор який найшовся. Взяв би та й хапав би сам, чортяка горбатий… Чого стоїш?

— І вхопив би, як би можна. Чи ж воно, мою низьку комплекцію мавши, можна під берегом стояти? Там глибоко.

— Дарма що глибоко… А ти вплинь…

Горбань, махнувши руками, підпливає до Герасима і хапається за гілля. Тільки но спробувавши стати на рівні ноги, він поринає з головою й пускає бульки.

— Казав же глибоко! — говорить він. сердито ворочаючи білками. — На шию тобі сяду, чи як?

— А ти на корчі стань… Корчів багато, воно як ті сходи.

Горбань намацує п’ятою корча і, міцно вхопившись одразу за кілька гілок, стає на нього… Дійшовши якось рівноваги і твердо ставши на новій позиції, він згинається і, пильнуючи не набрати в рот води, починає правою рукою шарити між кущами. Путаючись у водоростях, сковзаючись по нарослому на кущах моху, рука його натикається на колючі ракові клешні.

— Тебе ще тут, чорта, не бачили! — каже Любим і розлючено викидає на берег рака.

Нарешті рука його намацує Герасимову руку і, спускаючись нею, доходить до чогось слизького, холодного.

— О-ось він… — посміхається Любим. — Здоровий бісова личина!.. Одчепір-но пальці, я його враз… за жебри… Стій но, не штовхай ліктем… я його… я його враз… дай тільки взятись… Далеко, бісова пара, під корч заліз, нема за що й ухопитись… Не доберешся до голови… Пузо саме тільки й чути… Убий мені на шиї комара… пече, триклятий. Я враз… Під жебри його… Заходь із боку, пхай його, пхай! Штурхай його пальнем!

Горбань, надимаючи щоки, затаївши віддих, вибалушує очі і, очевидячки, уже залазить пальцем спід жебри», але тут гілля, що за нього вхопилась його ліва рука, помається, він утративши рівновагу— шубовсть у воду. Мов налякані, біжать од берега хвилясті круги і там, де упав тесля, сходять бульки. Горбань випливає і прихаючи хапається за гілля.

— Ще втопишся, бовдуре, одвічати за тебе доведеться… — хрипить Герасим. — Вилазь, ну тебе к лихій матерії Я сам витягну.

Здіймається лаянина… А сонце пече й пече. Тіні коротшають і ховаються самі в себе, як ріжки у слимака… Висока трава, пригріта сонцем, починає розточувати густі, нудко-медові пахощі. Ось-ось уже й полудень, а Герасим та Любим усе ще вовтузяться під верболозом. Хриплий бас і дрижачий з холоду, вересквий тенор невгамовно розбивають денну літню тишу.

— Тягни його за жебри, тягни! Стривай, я його випхну. Та куди ж ти ото лізеш з кулачиськом? Ти пальцем, а не кулаком, бендало! Заходь із боку! З лівої руки заходь, з лівої, а то праворуч ковбаня. Ще потрапиш чого доброго дідькові на вечерю. Тягни за губу!

Чути, як ляскає батіг… Положистим берегом до водопою ліниво бреде череда, пастух Єфим жене її. Пастух цей, дряглий дідуган з одним оком і покривленим ротом, іде, понуривши голову, і дивиться собі під ноги. Перші підходять до води вівці, за ними коні, за кіньми корови.

— Поштовхай його з-під споду, — чує він Любимів голос. — Просунь пальця. Та ти глухий, анахтемо, чи що? Пху!

— Кого це ви там, хлопці? — кричить Єфим.

— Меня. Ніяк ось не витягнемо. Під корч заліз. Заходь із боку. Заходь, заходь!

Єфим яку хвилину дивиться, змруживши око своє, на риболовців, далі здіймає личаки, скидає з плечей торбу й здіймає сорочку. Скинути штани йому ніколи, терпець увірвався, і він перехрестившись, балансуючи худими темними руками, лізе в штанах у воду… Кроків з п’ятдесят іде він мулким дном, а далі береться пливти.

— Стривай, братця! — кричить він. — Стривай! Не тягніть його на галай-балай, утече! Треба вміючи.

Єфим пристає до майстрів і всі три, штовхаючи одне одного ліктями й коліньми, сопучи й лаючись, товчуться на однім місці… Горбатий Любим захлинувся, і в повітрі розтинається різкий, здригливий кашель.

— Де пастух? — чути з берега крик. — Єфи-име! Пастух! Де ти там? Череда в сад пішла! Гони, гони з саду! Гони! Та де ж він шельма стара?

Лунають голоси чоловічі, далі жіночі. Із-за граток панського саду виходить пан, Андрей Андреєвич, у халаті з перської шалі і з газетою в руках… Він дивиться запитливо в той бік, де чути крики, що долітають до нього з річки, і швидко дрібоче до купальні.

— Що тут таке? Хто репетує? — питає він суворо, набачивши крізь верболози три мокрі голови риболовців. — Чого ви тут вовтузитесь?

— Ри… рибку ловимо… — лепече Єфим, голови не підводячи.

— Я ось тобі покажу рибку! Череда в сад полізла, а він рибку… Коли ж купальня буде готова, чортові голови? Два дні як стали до роботи, а що зробили?

— Бу… буде готова… — крекче Герасим. — Літо велике, устигнете ще, вашескородіє, помитись… Пфррр… Ніяк ось тут меньові не дамо ради… Заліз під корч та й сидить, як у норі: ні сюди ні туди…

— Мень? — питає пан, і очі йому поймаються лаком. — Так тягніть же його мерщій!

— Та вже буде з вашої милости коповик, коли теє… як прислужимось… Здоровенний мень, як та купчиха, сказати… Варт, вашескородіє, коповика на могорич би то… Не мни його, Любиме, не мни, а то замучиш. Підпирай знизу. Тягни но корча догори, чоловіче добрий… як тебе там… Угору, а не вниз, бовдуре! Не бовтай же ногами!

Минає п’ять хвилин, десять… Пан аж на місці не встоїть.

— Василю! — кричить він, повернувшись до двору — Васько, гей! А покличте мені Василя!

Прибігає Василь машталір. Він щось жує і тяжко дише.

— Лізь но в воду, — каже йому пан, — поможи їм меня витягти. Меня не витягнуть.

Василь швидко роздягається й лізе в воду.

— Я враз… — бурмоче він. — Де той мень? Я враз… У нас моментально. А ти б ішов собі, Єфиме. Нема чого тобі тут старому не в своє діло шитися… Которий тут мень? Я його враз… Ось він де! Пустіть руки!

— Чого там пустіть руки? Самі знаєм: пустіть руки. А ти от витягни, будь мудрий.

— Дак хіба ж так його витягнеш? За голову треба.

— А голова під корчем. То то й воно, дурню ти один.

— Ну, не лайся, а то, брат… Мурло чортове!

— При господинові при панові та такі слова, — лепече Єфим. — Не витягнете ви його, хлопці! Дуже вже він хитро туди занурився.

— Стривайте, я зараз… каже пан і береться поквапно роздягатись. — Чотирьох вас дурнів, а меня витягти не можете.

Роздягшись, Андрей Андреєвич дає собі охолонути і лізе в воду. Але й його втручений нічого не помагає.

— Підрубати корча треба, — врешті надумав Любим. — Герасиме, бігай но по сокиру. Сокиру подайте!

— Пальців не поодрубуйте собі — каже пан, коли стає чути, як гупає об корч сокира. — Єфиме, забирайся відси геть. Стривайте, я меня витягну… Ви не той…

Корча, підрубано. Його злегка надламують, і Андрей Андреєвич, на велику собі втіху, почуває, як його пальні лізуть меньові під зябри.

— Тягну, хлопці. Не товптеся… стійте… тягну!

На поверхні витикається велика меньова голова і за нею чорне, аршинове тіло. Мень тяжко ворочає хвостом і силкується вирватись.

— Тріпайся, тріпайся на здоров’я… Заськи, брат! Попався? Ага!

По всіх обличчях розпливається медова усмішка. Хвилина минає в мовчазному спогляданні.

— Важкий мень! — лепече Єфим, чухаючи себе під дужками. — Надісь фунтів з десяток буде…

— А буде… — годиться пан. — Печінка бач так і оддимається. Так і пре її з середини. О… ох!

Мень раптово стріпує хвостом догори, і рибалки чують гучний оплеск… Всі розчепірюють руки, та вже пізно: меня як і не було.