Дочка Альбіона

До будинку дідича Грябова під’їхала чудова коляска на гумових шинах, з товстим машталіром і оксамитовим сидінням. З коляски вихопився повітовий маршалок Федор Андреєвич Отцов. В передпокою зустрів його заспаний льокай.

— Пани вдома? — запитав маршалок.

— Ні, нема. Пані з дітьми в гості поїхали, а пан з мамзеллю-гувернанткою рибу ловлять. З самого ранку.

Отцов постояв, подумав і пішов на річку шукати Грябова. Знайшов він його верстов за дві від будинку, дійшовши до річки. Глянувши вниз із стрімкого берега і вгледівши Грябова, Отцов так і никнув зо сміху… Грябов, грубезний, товстун, з великою дуже головою, сидів на пісочку, підобгавши під себе ноги по-турецькому, і вудив. Капелюх сповз на потилицю, краватка переїхала набік. Біля нього стояла висока, тонка англійка з опуклими, як у рака, очима й довгим пташиним носом, схожим швидше на гачок, ніж на ніс. На ній було з білого серпанку вбрання, крізь яке виразно проступали худі, жовті плечі. На золотому поясі висів золотий годинничок. Вона теж вудила. Навколо їх панувала могильна тиша. Обоє вони були нерухомі, як і річка, де плавали їхні поплавці.

— Охота — гірш неволі, — зареготав Отцов. — Доброго здоров’я, Іван Кузьмич.

— А… це ти! — спитав Грябов, не одводячи очей од води. — Приїхав?

— Як бачиш… А ти все ще по-дурному ото час марнуєш? Не одвик іще?

— Де в дідька… Увесь день ловлю, з ранку… Погано щось сьогодні ловиться. Нічого не впіймав ні я, ні оте чупирадло. Сидимо й сидимо і хоч би тобі дідько який! Просто хоч кричи рятуйте!

— А ти наплюй! Ходім горілку пити.

— Зажди… Може таки піймаємо що. Надвечір риба краще бере… Сиджу, брате мій, тут з самого ранку. Така нудота, що й розказати-тобі не можу. І напутив же мене чорт до цього рибальства звикнути. Знаю, що дурниця, а от же сиджу. Сиджу, як паскуда яка, як каторжний, і дивлюсь на воду, як дурень якийсь. На сінокіс їхати треба, а я рибу ловлю. Вчора в Хапонієві владика служив, а я не поїхав, тут просидів з цією чехонею… з чортицею цією…

— Та… ти з глузду з’їхав? — запитав Отцов, соромливо скоса поглядаючи на англійку. — Лаєшся при дамі… і її ж таки…

— Та дідько з нею! Все одно, ні бе, ні ме не розуміє по-руськи. Ти її хоч хвали, хоч лай — їй все одно. Ти на ніс поглянь! Від одного носа її млость опаде. Цілими днями сидимо разом, і хоч би тобі слово одне. Стоїть, як те опудало, і баньки свої на воду балушить.

Англійка позіхнула, перемінила черв’яка й закинула вудку.

— Дивуюсь, брате, я не мало, — вів своєї далі Грябов. — Живе дурепа в Росії десять років, і хоч би тобі слово одне по-руськи… Наш аристократик якийсь поїде до них і як стій по-їхньому цвенькати научується, а вони… дідько їх знає… Ти поглянь на ніс! На ніс поглянь!

— Ну, годі вже тобі… Ніяково… Чого на жінку напосівся?

— Та вона не жінка, а дівчина… Про женихів, певно, мріє, бісове опудало. І тхне від неї гнилизною якоюсь… Зненавидів, брате, її. Бачити спокійно не можу. Гляне вона на мене баньками своїми, так всього мене й скорчить, мов би я ліктем об поруччя стукнувся. І теж любить рибалити. Глянь: ловить, мов службу святу править. З презирством на все дивиться… Стоїть, каналія, і визнає, що вона людина і що, виходить, вона — цар природи. А знаєш, як її звати? Уїлька Чарлзовна Тфайс. Пху!.. і не вимовиш!

Англійка, почувши своє ім’я, повагом повернула ніс свій у бік Грябова і зміряла його презирливим поглядом. З Грябова підвела вона очі на Отцова і його обілляла презирством. І все це мовчки, поважно й спроквола.

— Бачив? — запитав, регочучи, Грябов. — Нате, мовляв, вам! Ах ти ж, почваро чортова! За ради дітей тільки й держу цього тритона. Якби не діти, я б і за десять верстов не підпустив би її до свого маєтку… Ніс мов у шуліки… А стан. Оце опудало нагадує мені довгого цвяха. Так, знаєш, взяв би і в землю вбив. Стривай… У мене, здається, бере…

Грябов схопився й потягнув вудлище. Волосінь натяглась… Грябов рванув ще раз і не витягнув гачка.

— Зачепилась! — промовив він і скривився. — За камінь, певне… А, дідько б його…

На обличчі у Грябова проступило страждання. Зітхаючи, клопітливо тупцяючись і тихо кленучи все на світі, він почав смикати вудку. Із смикання нічого не вийшло. Грябов зблід.

— Ото лихо яке! У воду треба лізти.

— Та ти кинь!

— Неможна… Над вечір гарно ловиться… Ото бо халепа, прости господи! Доведеться таки лізти в воду. Доведеться. А коли б ти знав, як мені не хочеться роздягатись! Англійку турнути треба… При ній якось ніяково роздягатись. Адже все таки дама.

Грябов скинув капелюха й краватку.

— Місс…е-е-е… — звернувся він до англійки. — Міс Тфайс. Же ву прі… Ну, як їй сказати? Ну, як же тобі сказати, щоб ти зрозуміла? Слухайте… туди! Туди ідіть! Чуєш?

Міс Тфайс обілляла Грабова презирством і видавила якийсь носовий звук.

— Що? Не розумієте? Забирайся, кажуть тобі, звідсіля! Мені роздягатись треба, чортове опудало! Туди йди! Туди!

Грябов смикнув міс за рукав, показав їй на кущі й присів: іди, мовляв, за кущі й заховайся там. Англійка, енергійно поводячи бровами, швидко проказала якусь довгу англійську фразу. Поміщики кикнули від сміху.

— Вперше в житті оце чую її голос… Нема чого казати, голосок. Не розуміє! Ну, що мені з нею робити?

— Плюнь! Ходім по чарці вип’єм.

— Неможна, тепер ловитись повинна… Вечір… Ну, що ти скажеш робити? Ото халепа! Доведеться при ній роздягатись!…

Грябов скинув сурдут і жилетку й сів на пісок роззуватись.

— Слухай, Іване Кузьмич, — промовив маршалок, сміючись у кулак. — Це вже, друже мій, глум, знущання.

— Її ніхто не просить не розуміти. Це їм наука, чужинцям.

Грябов роззув чоботи, зняв спідні й сорочку і опинився в Адамовій одежі. Отцов ухопився за живіт. Він почервонів і від реготу, і від соромливосте. Англійка засмикала бровами й заморгала очима… На жовтому її обличчі промайнула гоноровита, презирлива усмішка.

— Треба охолонути, — промовив Грябов, плескаючи себе по стегнах. — Скажи, будь ласка, Федоре Андреевичу, чого це в мене щоліта висипка на грудях буває?

— Та лізь швидше в воду або обіпнись чим-небудь! Свинюка!

— І хоча б тобі засоромилась, триклята! — сказав Грябов, лізучи в воду й христячись — брр… Холодна вода… Глянь, яке бровами виробляє! Над юрбою стоїть! Хе-хе-хе… І за людей нас не має!

Увійшовши по коліна в воду і випроставшись на ввесь свій велетенський виріст, він підморгнув і сказав:

— Це їй, голубе, не Англія.

Міс Тфайс спокійно собі наживала свіжого черв’ячка, позіхнула й закинула вудку. Отцов одвернувся. Грябов одчепив гачка, пірнув раз і сопучи виліз із води. За дві хвилини він уже сидів на пісочку і знову рибу вудив.