Кошмар

Неодмінний член в селянських справах присутствія Кунін, молодий чоловік років тридцяти, повернувшись із Петербурга в своє Борисове, послав насамперед верхового в Синькове по тамтешнього священика, отця Якова Смирнова.

Годин через п’ять отець Яків з’явився.

— Дуже радий познайомитись! — зустрів його у передпокої Кунін. — Вже рік, як живу і служу тут, пора б, здається, бути знайомими. Ласкаво прошу! Одначе… який ви молодий! — здивувався Кунін. — Скільки вам років?

— Двадцять вісім, — промовив отець Яків, слабко потискуючи простягнену руку і, невідомо чого, червоніючи.

Кунін ввів гостя до себе в кабінет і став його розглядати.

«Яке недоладне, баб’яче обличчя!» — подумав він.

Справді, в обличчі отця Якова було дуже багато «баб’ячого»; кирпатий ніс, яскравочервоні щоки і великі сіро-блакитні очі з ріденькими ледве помітними бровами. Довге руде волосся, сухе й гладеньке, спускалося на плечі прямими палицями. Вуса ще тільки починали формуватися в справжні, чоловічі вуса, а борідка належала до того сорту поганеньких борід, які в семінаристів чомусь називаються «скоктанням»: ріденька, вся просвічується; погладити і почесати її гребінцем не можна, можна хіба що посмикати… Вся ця вбога рослинність сиділа нерівномірно, кущиками, наче отець Яків, надумавши загримуватися священиком і почавши приклеювати бороду, був спинений на половині діла. На ньому була ряска, кольору ріденького цикорного кофе, з великими латками на обох ліктях.

«Дивний суб’єкт… — подумав Кунін, дивлячись на його поли, забризкані грязюкою. — Приходить у дім вперше і не може пристойніше одягтися».

— Сідайте, батюшко, — почав він більш розв’язно, ніж привітно, присуваючи до стола крісло. — Та сідайте ж, прошу вас!

Отець Яків кашлянув у кулак, незграбно опустився на край крісла і поклав долоні на коліна. Малорослий, вузькогрудий, з потом і краскою на обличчі, він відразу ж справив на Куніна найнеприємніше враження. Раніше Кунін ніяк не міг думати, що на Русі є такі несолідні й жалюгідні на вигляд священики, а в позі отця Якова, в тому, як він держав на колінах долоні і сидів з самого краєчку, він вбачав брак гідності і навіть підлабузництво.

— Я, батюшко, запросив вас у справі… — почав Кунін, відкидаючись на спинку крісла. — Мені на долю випав приємний обов’язок допомогти вам в одному вашому корисному починанні… Річ у тім, що, повернувшись із Петербурга, я знайшов у себе на столі лист від предводителя. Єгор Дмитрович пропонує мені взяти під своє попечительство церковнопарафіяльну школу, яка відкривається у вас в Синькові. Я, батюшко, дуже радий, від щирого серця… Навіть більше: я з захватом приймаю цю пропозицію!

Кунін підвівся і заходив по кабінету.

— Звісно, і Єгорові Дмитровичу і, мабуть, вам, відомо, що великих коштів у мене немає. Маєток мій заставлений, і живу я виключно тільки з платні неодмінного члена. Отже, на велику допомогу ви розраховувати не можете, але, що в моїх силах, то я все зроблю… А коли, батюшко, думаєте відкрити школу?

— Коли будуть гроші… — відповів отець Яків.

— А тепер у вас є будь-які кошти?

— Майже ніяких… Мужики ухвалили на сходці платити щороку по тридцять копійок з кожної чоловічої душі, але ж це тільки обіцянка! А на перші заходи потрібно принаймні карбованців двісті…

— Та-ак… На жаль, тепер у мене немає цієї суми… — зітхнув Кунін. — В дорозі я все витратив і… заборгував навіть. Давайте спільними силами придумаємо що-небудь.

Кунін почав уголос придумувати. Він висловлював свої думки і стежив за обличчям отця Якова, шукаючи на ньому схвалення або згоди. Та обличчя це було безстрасне, нерухоме і нічого не виражало, крім соромливої боязкості і неспокою. Дивлячись на нього, можна було подумати, що Кунін говорив про такі мудровані речі, яких отець Яків не розумів, слухав тільки з делікатності і до того ж боявся, щоб його не обвинуватили в нерозумінні.

«Чолов’яга, як видно, не з дуже розумних… — думав Кунін. — Надмірно боязкий і дурнуватий».

Трохи пожвавішав і навіть посміхнувся отець Яків тільки тоді, коли в кабінет зайшов лакей і вніс на підносі дві склянки чаю і сухарницю з кренделиками. Він взяв свою склянку і зразу ж почав пити.

— Чи не написати нам преосвященному? — продовжував міркувати вголос Кунін. — Адже, власне кажучи, не земство, не ми, а вищі духовні власті порушили питання про церковнопарафіальні школи. Вони повинні, по-справжньому, і кошти знайти. Мені пригадується, я читав, що на це навіть була асигнована сума якась. Вам нічого невідомо?

Отець Яків так захопився чаюванням, що не зразу відповів на це запитання. Він підвів на Куніна свої сіроблакитні очі і, наче згадавши його запитання, заперечливо мотнув головою. На негарному обличчі його від вуха до вуха розливався вираз задоволення і щонайбуденнішого, прозаїчного апетиту. Він пив і смакував кожен ковток. Випивши все до останньої краплі, він поставив свою склянку на стіл, потім знову взяв цю склянку, оглянув її дно і знову поставив. Вираз задоволення сповз з обличчя… Далі Кунін бачив, як його гість узяв із сухарниці один кренделик, одкусив від нього кусочок, потім повертів у руках і швидко засунув його собі в кишеню.

«Ну, це вже зовсім не по-ієрейському! — подумав Кунін, гидливо знизуючи плечима. — Що це, попівська жадібність, чи хлоп’яцтво?»

Давши гостеві випити ще одну склянку чаю і провівши його до передпокою, Кунін ліг на софу і весь віддався неприємному почуттю, навіяному на нього відвідинами отця Якова.

«Яка дивна, дика людина! — думав він. — Брудна, неохайна. груба, дурна і, мабуть, п’яниця… Боже мій, і це священик, духовний отець! Це учитель народу! Уявляю, скільки іронії мусить бути в голосі диякона, який возглашає йому перед кожною обіднею: «Благослови, владико!» Нічого собі владика! Владика, що не має й краплини гідності, невихований, що ховає сухарі в кишеню, як школяр… Фе! Господи, в якому місці були очі в архієрея, коли він висвячував цю людину? За кого вони народ вважають, даючи йому таких учителів? Тут потрібні люди, які…»

І Кунін задумався про те, що повинні являти собою російські священики…

«Був би, наприклад, я попом… Освічений піп, що любить своє діло, багато може зробити… У мене давно вже була б відкрита школа. А проповідь? Якщо піп щирий і натхнений любов’ю до своєї справи, то які чудові, запальні промови він може говорити!»

Кунін заплющив очі і почав у думці складати проповідь. Трохи згодом, він сидів біля стола і швидко записував.

«Дам тому рудому, хай прочитає в церкві…» — думав він.

У найближчу неділю, вранці, Кунін їхав у Синькове покінчити з питанням про школу і до речі познайомитися з церквою, парафіянином якої він був. Незважаючи на бездоріжжя, ранок стояв чудовий. Сонце яскраво світило і різало своїми променями пласти злежалого снігу, які де-не-де ще біліли. Сніг на прощання з землею мінився такими алмазами, що боляче було дивитися, а навколо нього поспішала зеленіти молода озимина. Граки солідно літали над землею. Летить грак, спуститься до землі і, перш ніж стати міцно на ноги, кілька разів підстрибне…

Дерев’яна церква, до якої під’їхав Кунін, була ветха й сіра; колонки біля паперті, колись пофарбовані білою фарбою, тепер зовсім облупилися і були схожі на дві негарні голоблі. Образ над дверима мав вигляд суцільної темної плями. Але ця бідність зворушила і розчулила Куніна. Скромно опустивши очі, він увійшов у церкву і зупинився біля дверей. Служба ще тільки почалась. Старий дячок, що зігнувся в дугу, глухим невиразним тенором читав часи. Отець Яків, який служив без диякона, ходив по церкві й кадив. Коли б не смирення, яким пройнявся Кунін, входячи в убогу церкву, то, побачивши отця Якова, він неодмінно посміхнувся б. На малорослому ієреї була пом’ята і довжелезна риза з якоїсь потертої жовтої тканини. Нижній край ризи волочився по землі.

Церква була не повна. Куніна з першого погляду на парафіян вразила спочатку одна дивна обставина: він побачив тільки старих і дітей… Де ж робочий вік? Де юність і дозрілість? Але, постоявши трохи і придивившись пильніше до старечих облич, Кунін побачив, що молодих він вважав за старих. А втім, цьому маленькому оптичному обману він не надав особливого значення.

Всередині церква була така ж ветха й сіра, як і зовні. На іконостасі і на бурих стінах не було ні одного клаптика, якого б не закоптив і не подряпав час. Вікон було багато, але загальний колорит здавався сірим, і тому в церкві стояли сутінки.

«Хто чистий душею, тому добре тут молитися… — думав Кунін. — Як в Римі св. Петро вражає величчю, так тут зворушують ці смирення й простота».

Але молитовний настрій його розвіявся димом, коли отець Яків увійшов у вівтар і почав обідню. Через молодість, попавши в священики прямо з семінарської лави, отець Яків не встиг ще засвоїти собі певної манери правити. Читаючи, він начебто вибирав, на якому голосі йому зупинитися, на високому тенорі чи на ріденькому баску; кланявся він невміло, ходив швидко, царські врата відчиняв і зачиняв поривчасто… Старий дячок, мабуть, хворий і глухий, погано чув його поклики, через що не обходилося без маленьких непорозумінь. Не встигне отець Яків прочитати, що треба, а вже дячок співає своє, або ж отець Яків давно вже кінчив, а старик тягнеться вухом в бік вівтаря, прислухається і мовчить, поки його не смикнуть за полу. У старика був глухий хворобливий голос, з задишкою, тремтячий і шепелявий… На довершення неблаголіпності, дячкові підтягав дуже маленький хлопчик, голову якого ледве було видно з-за перил криласа. Хлопчик співав високим верескливим дискантом і наче старався не попадати в тон. Кунін постояв трохи, послухав і вийшов покурити. Він був уже розчарований і майже з неприязню дивився на сіру церкву.

«Скаржаться на падіння в народі релігійного почуття… — зітхнув він. — Ще б пак! Вони ще більше понасаджували б сюди таких попів!»

Разів зо три потім входив Кунін у церкву, і кожного разу його дуже тягло геть на свіже повітря. Діждавшись кінця обідні, він пішов до отця Якова. Дім священика зовні нічим не відрізнявся від селянських хат, тільки солома на стрісі лежала рівніше, та на вікнах біліли занавісочки. Отець Яків увів Куніна в маленьку світлу кімнату з глиняною долівкою і з стінами, обклеєними дешевими шпалерами; незважаючи на деякі претензії на розкіш, на зразок фотографій в рамочках та годинника з причепленими до гирі ножицями, обстановка вражала своєю убогістю. Дивлячись на меблі, можна було подумати, що отець Яків ходив по дворах і збирав їх частинами: в одному місці йому дали круглий стіл на трьох ногах, в другому — табурет, в третьому — стілець з сильно загнутою назад спинкою, а в четвертому — стілець з прямою спинкою, але з увігнутим сидінням, а в п’ятому — розщедрилися і дали якусь подобу дивана з плоскою спинкою і ґратчастим сидінням. Ця подоба була пофарбована в темночервоний колір і дуже тхнула фарбою. Кунін спочатку хотів сісти на один із стільців, але подумав і сів на табурет.

— Ви це вперше в нашому храмі? — спитав отець Яків, вішаючи свій капелюх на великий потворний цвяшок.

— Так, уперше. Ось що, батюшко… Перш ніж ми візьмемося до діла, почастуйте мене чаєм, а то в мене вся душа висохла.

Отець Яків закліпав очима, крякнув і пішов за перегородку. Почулося перешіптування…

«Мабуть, з попадею… — подумав Кунін. — Цікаво глянути, яка в цього рудого попадя…»

Трохи згодом отець Яків вийшов з-за перегородки червоний, пітний і, силкуючись посміхнутися, сів проти Куніна на край дивана.

— Зараз наставлять самовар, — сказав він, не дивлячись на свого гостя.

«Боже мій, вони ще самовара не ставили! — жахнувся про себе Кунін. — Зволь тепер ждати!»

— Я вам привіз, — сказав він, — чернетку листа, що я написав до архієрея. Прочитаю після чаю… Може, ви схочете щось додати…

— Гаразд.

Настало мовчання. Отець Яків боязко покосився на перегородку, поправив волосся і витер носа.

— Година чудова, — сказав він.

— Так. Між іншим, цікаву я річ прочитав учора… Вольське земство ухвалило передати всі свої школи духовенству. Це характерно.

Кунін підвівся, заходив по глиняній долівці і почав висловлювати свої думки.

— Це нічого, — говорив він, — аби тільки духовенство стояло на висоті свого покликання і ясно усвідомлювало свої завдання. Собі на лихо, я знаю священиків, які за своїм розвитком і моральними якостями не годяться і у військові писарі, а не те що в священики. А ви згодьтеся, поганий учитель завдасть школі значно менше шкоди, ніж поганий священик.

Кунін глянув на отця Якова. Той сидів, зігнувшись, про щось старанно думав і, як видно, не слухав гостя.

— Яшо, іди-но сюди! — почувся жіночий голос з-за перегородки,

Отець Яків стрепенувся і пішов за перегородку. Знову почалось перешіптування.

Куніна пройняла туга за чаєм.

«Ні, не діждусь я тут чаю! — подумав він, дивлячись на годинник. — Та, здається, тут я не зовсім бажаний гість. Хазяїн не зволив зо мною жодного слова сказати, а тільки сидить та очима кліпає».

Кунін узявся за капелюх, діждався отця Якова і попрощався з ним.

— Даром тільки ранок пропав! — злився він дорогою. — Колода! Пень! Школою він так само цікавиться, як я торішнім снігом. Ні, не зварю я з ним каші! Нічого у нас з ним не вийде! Коли б предводитель знав, який тут піп, то не спішив би із школою. Треба спочатку про доброго попа подбати, а потім уже про школу!

Кунін тепер майже ненавидів отця Якова. Цей чоловік, його жалюгідна карикатурна постать у довгій, пом’ятій ризі, його баб’яче обличчя, манера правити, спосіб життя і канцелярська, соромлива шанобливість ображали той невеличкий шматочок релігійного почуття, який залишався ще в грудях Куніна і тихо жеврів поряд з іншими няньчиними казками. А холодність і неувага, з якими він зустрів щиру, палку зацікавленість Куніна в його ж власній справі, було тяжко винести самолюбству…

Увечері того ж дня Кунін довго ходив по кімнатах і думав, потім рішуче сів до стола і написав архієреєві листа. Попросивши грошей для школи і благословення, він, між іншим, щиро, по-синівському, виклав свою думку про синьківського священика: «Він молодий, — написав він, — недосить розвинений, здається, веде нетверезе життя і взагалі не відповідає тим вимогам, які віками склалися в російського народу до його пастирів». Написавши цього листа, Кунін легко зітхнув і ліг спати з почуттям, що він зробив добре діло.

В понеділок вранці, коли він ще лежав у ліжку, йому доповіли про прихід отця Якова. Вставати йому не хотілось, і він звелів сказати, що його нема дома. У вівторок виїхав він на з’їзд і, повернувшись у суботу, дізнався від служниці, що без нього щодня приходив отець Яків.

«Як йому, одначе, мої кренделики сподобалися!» — подумав Кунін.

У неділю надвечір прийшов отець Яків. Цього разу не тільки поли, а навіть і капелюх його були забризкані болотом. Як і в перші свої відвідини, він був червоний і пітний, сів, як і тоді, на краєчок крісла. Кунін вирішив не розпочинати розмови про школу, не метати бісера.

— Я вам, Павле Михайловичу, списочок учбових підручників приніс… — почав отець Яків.

— Дякую.

Але з усього видно було, що отець Яків не заради списочка прийшов. Вся його постать виявляла сильну ніяковість, але водночас на обличчі позначалась рішучість, як у людини, несподівано осяяної ідеєю. Він поривався сказати щось важливе, дуже потрібне і силкувався тепер перебороти свою несміливість.

«Чого ж він мовчить? — злився Кунін. — Розсівся тут! Адже мені ніколи морочитися з ним!»

Щоб хоч чим-небудь згладити незручність свого мовчання і приховати боротьбу, що відбувалася в ньому, священик почав вимушено посміхатися, і ця посмішка, довга, вимучена крізь піт і краску обличчя, що не в’язалася з нерухомим поглядом сіроблакитних очей, змусила Куніна відвернутися. Йому стало гидко.

— Вибачте, батюшко, мені треба їхати… — сказав він.

Отець Яків стрепенувся, як сонна людина, котру вдарили, і, не перестаючи посміхатися, почав збентежено загортати поли своєї ряси. При всій огиді до цієї людини Куніну раптом стало жалко священика, і він захотів пом’якшити свою жорстокість.

— Прошу, батюшко, іншим разом…. — сказав він, — а на прощання у мене до вас буде прохання… Тут якось я захопився, знаєте, і написав дві проповіді… Віддаю на ваш розгляд… Коли згодяться, прочитайте.

— Добре… — сказав отець Яків, прикриваючи долонею проповіді Куніна, що лежали на столі. — Я візьму…

Постоявши трохи, пом’явшись, і все ще загортаючи ряску, він раптом перестав вимушено посміхатися і рішуче підвів голову.

— Павле Михайловичу, — сказав він, видимо намагаючись говорити голосно і виразно.

— Що скажете?

— Я чув, що ви зволили теє… звільнити свого писаря і… шукаєте тепер нового…

— Так… А ви хочете порекомендувати кого-небудь?

— Я, бачте… я… Чи не зможете ви віддати цієї посади… мені?

— Та хіба ви залишаєте священництво? — здивувався Кунін.

— Ні, ні, — швидко промовив отець Яків, чомусь бліднучи і тремтячи всім тілом. — Боже мене борони! Якщо сумніваєтесь, то не треба, не треба. Адже я це так, щоб між ділом… щоб дивіденди свої збільшити… Не треба, не турбуйтеся!

— Гм… дивіденди… Але ж я плачу писареві тільки двадцять карбованців на місяць!

— Господи, та я й десять узяв би! — прошепотів отець Яків, озираючись. — І десяти досить! Ви… ви дивуєтеся, і всі дивуються. Жадібний піп, ненажерливий, куди він гроші діває? я й сам це почуваю, що жадібний… і караю себе, засуджую… людям у вічі дивитися совісно… Вам, Павле Михайловичу, я по совісті… ставлю істинного бога за свідка…

Отець Яків перевів дух і продовжував:

— Наготував я вам дорогою цілу сповідь, але… все забув, не доберу тепер слів. Я маю на рік з парафії сто п’ятдесят карбованців, і всі… дивуються, куди я ці гроші діваю… Але я вам усе по совісті поясню… Сорок карбованців на рік я за брата Петра в духовне училище вношу. Він там на всьому готовому, але папір і пера мої…

— Ах, вірю, вірю! Ну, до чого все це? — замахав рукою Кунін, відчуваючи страшенний тягар від цієї одвертості гостя і не знаючи, куди подітися від сльозливого блиску його очей.

— Потім я ще в консисторію за місце своє не все ще сплатив. За місце на мене двісті карбованців покладено, щоб я по десять на місяць сплачував… Судіть-бо тепер, що залишається? Але ж, крім цього, я повинен давати отцю Авраамію принаймні хоч карбованців по три на місяць!

— Якому отцю Авраамію?

— Отцю Авраамію, що до мене в Синькові священиком був. Його позбавили місця за… кволість, але ж він в Синькові і тепер живе! Куди йому подітися? Хто його годуватиме? Хоч він і старий, але ж йому і куток, і хліб, і одяг потрібні! Не можу я допустити, щоб він, такий мавши сан, пішов попід вікнами просити! Адже мені гріх буде, в разі чого! Мені гріх! Він… у всіх напозичав, але ж мені гріх, що я за нього не плачу.

Отець Яків рвонувся з місця і, безумно дивлячись на підлогу, заходив з кутка в куток.

— Боже мій! Боже мій! — забурмотів він, то підіймаючи руки, то опускаючи. — Спаси нас, господи, і помилуй! І навіщо було такий сан на себе брати, якщо ти маловір і сили в тебе немає? Нема кінця моєму відчаю! Спаси, царице небесна.

— Заспокойтеся, батюшко, — сказав Кунін.

— Замучив голод, Павле Михайловичу! — продовжував отець Яків. — Вибачте великодушно, але немає вже сили моєї… Я знаю, коли б попросив, поклонився, кожен допоможе, але… не можу! Совісно мені! Як я стану в мужиків просити? Ви служите тут і самі бачите… Яка рука підніметься просити в жебрака? А просити в того, хто багатший, у поміщиків, не можу! Гордість! Совісно!

Отець Яків махнув рукою і нервово закошлав обома руками голову.

— Совісно! Боже, як совісно! Не можу, гордий, щоб люди бідність мою бачили. Коли ви мене одвідали, то ж чаю зовсім не було, Павле Михайловичу! Ані кришки його не було, а правду вам сказати гордість перешкодила! Соромлюся свого одягу, оцих ось латок… Риз своїх соромлюсь, голоду… А чи личить гордість священикові?

Отець Яків спинився посеред кабінету і, немов не помічаючи присутності Куніна, став говорити сам з собою.

— Ну, нехай я стерплю і голод, і сором, але ж у мене, господи, ще попадя є! Адже я її з хорошого дому взяв! Вона білоручка і ніжна, звикла і до чаю, і до білої булки, і до простирал… Вона у батьків на фортепіанах грала… Молода, ще й двадцяти років нема… Хочеться ж і нарядитися, і повеселитися, і в гості поїхати… А вона у мене… гірш за кухарку всяку, соромно на вулицю показати. Боже мій, боже мій! Тільки й радості їй, що я принесу з гостей яблучко, або якийсь там кренделик…

Отець Яків обома руками закошлав голову.

— І виходить у нас не любов, а смуток… Не можу бачити її без болю! І що воно таке, господи, діється на світі. Таке діється, що коли в газети написати, то не повірять люди… І коли всьому цьому край буде!

— Годі, батюшко! — майже крикнув Кунін, лякаючись його тону. — Навіщо так похмуро дивитися на життя?

— Вибачте великодушно, Павле Михайловичу… — забурмотів отець Яків, як п’яний. — Вибачте, все це… пусте, і ви не звертайте уваги… А тільки я себе винувачу і буду винуватити… Буду!

Отець Яків озирнувся і зашепотів:

— Якось вранці іду я з Синькова в Лучкове; дивлюсь, а на березі стоїть якась жінка і щось робить… Підходжу ближче і очам своїм не йму віри… Жах! Сидить дружина лікаря, Івана Сергійовича, і білизну пере… Докторша, інститут закінчила! Отож, щоб люди не бачили, поспішала раніше встати і за версту од села відійти… Нездоланна гордість! Як побачила, що я біля неї і бідність її помітив, почервоніла вся… Я сторопів, злякався, підбіг до неї, хочу допомогти їй, а вона білизну від мене ховає, боїться, щоб я її порваних сорочок не побачив…

— Все це якось аж неймовірно… — сказав Кунін, сідаючи і майже з жахом дивлячись на бліде обличчя отця Якова.

— Справді неймовірно! Ніколи, Павле Михайловичу, цього не було, щоб докторші на річці білизну прали! Ні в яких країнах цього немає! Мені б, як пастирю і отцю духовному, не допускати б її до цього, але що я можу зробити? Що? Сам же намагаюсь у її чоловіка даром лікуватися! Вірно ви зволили сказати, що це неймовірно! Очам не віриться! Під час обідні, знаєте, визирнеш із вівтаря, та як побачиш свою публіку, голодного Авраамія і попадю, та як згадаєш про докторшу, як у неї від холодної води руки посиніли, то, вірите, заклякнеш і стоїш, як дурень, без почуттів, поки паламар не гукне… Жах!

Отець Яків знову почав ходити.

— Господи Ісусе! — замахів він руками. — Святі угодники! І правити навіть не можу… Ось ви про школу мені говорите, а я, як істукан, нічого не розумію і тільки про їжу думаю… Навіть перед престолом… А втім… що ж це я? — спохватився отець Яків. — Вам їхати треба. Вибачте, адже це я так… вибачте…

Кунін мовчки потиснув руку отцю Якову, провів його до передпокою і, повернувшись до свого кабінету, зупинився перед вікном. Він бачив, як отець Яків вийшов з будинку, натяг на голову свій крислатий, іржавий капелюх і тихо, понуривши голову, неначе соромлячись своєї одвертості, пішов по дорозі.

«А його коня не видно», — подумав Кунін.

Подумати, що священик всі ці дні ходив до нього пішки, Кунін боявся: до Синькова було сім-вісім верст, а багнюка на дорозі стояла непролазна. Далі Кунін бачив, як кучер Андрій і хлопчик Парамон, стрибаючи через калюжі і оббризкуючи отця Якова, підбігли до нього під благословення. Отець Яків зняв капелюх і повільно благословив Андрія, потім благословив і погладив по голові хлопчика.

Кунін провів рукою по очах, і йому здалося, що рука його від цього стала мокрою. Він одійшов від вікна і мутними очима обвів кімнату, в якій йому все ще чувся боязкий, приглушений голос… Він глянув на стіл… На щастя, отець Яків забув, поспішаючи, взяти з собою його проповіді… Кунін підскочив до них, порвав їх на клаптики і з огидою шпурнув під стіл.

— І я не знав! — застогнав він, падаючи на софу. — Я, що вже більше року служу тут неодмінним членом, почесним мировим суддею, членом училищної ради! Сліпа лялька, фат! Скоріше до них на допомогу! Скоріше!

Він болісно перевертався, стискав скроні і напружував свій розум.

— Одержу двадцятого числа платні двісті карбованців… Під пристойним приводом всуну і йому і лікаревій жінці… Його покличу молебень правити, а для лікаря фіктивно захворію… Таким чином, не ображу їх гордості. І Авраамію допоможу…

Він розраховував на пальцях свої гроші і боявся собі признатися, що цих двохсот карбованців ледве вистачить йому, щоб заплатити управителеві, служниці, тому мужикові, що привозить м’ясо… Мимоволі довелося згадати те недалеке минуле, коли нерозумно проживалося батьківське добро, коли, бувши ще двадцятирічним молокососом, він дарував проституткам дорогі віяла, платив візникові Кузьмі по десять карбованців на день, підносив з пустої пихи актрисам подарунки. Ах, як би здалися тепер усі ці розкидані карбованці, троячки, десятки!

«Отець Авраамій проїдає в місяць тільки три карбованці, — думав Кунін. — За карбованець попадя може собі сорочку пошити, а лікарева жінка прачку найняти. Але я все-таки допоможу! Обов’язково допоможу!»

Тут раптом Кунін згадав донос, який написав він архієреєві, і його всього скорчило, як від зненацька налетілого холоду. Цей спогад сповнив усю його душу почуттям гнітючого сорому перед самим собою і перед невидимою правдою…

Так почалася і завершилася щира спроба корисної діяльності одного з благонамірених, але занадто ситих і не міркуючих людей.

1886