Агафія

За мого перебування в С-му повіті мені часто доводилося бувати на Дубовських городах у городника Сави Стукача, або просто Савки. Ці городи були моїм улюбленим місцем для так званої «генеральної» рибної ловлі, коли, йдучи з дому, не знаєш дня й години, в які повернешся, забираєш з собою всі до одної риболовні снасті і запасаєшся провізією. Власне кажучи, мене не так захоплювало рибальство, як безтурботне вештання, невчасна їда, розмова із Савкою і тривалі очні ставки з тихими літніми ночами. Савка був хлопець років двадцяти п’яти, високий на зріст, вродливий, здоровий, як кремінь. Його мали за людину розсудливу й розумну, він був письменний, горілку пив рідко, але як робітник цей молодий і дужий чоловік не вартий був і шеляга мідного. Поряд із силою в його міцних, як вірьовка, м’язах розливалися важкі, непереборні лінощі. Жив він, як і всі, на селі, у власній хаті, мав наділ, але не орав, не сіяв і ніяким ремеслом не займався. Стара мати його жебрачила попідвіконню, і сам він жив, як пташка небесна: вранці не знав, що їстиме опівдні. Не те, щоб у нього невистачало волі, енергії або жалю до матері, а просто так, не почував бажання до праці і не усвідомлював користі її… Від усієї постаті так і віяло безтурботністю, природженою, майже артистичною пристрастю до життя по-пустому, абияк. Коли ж молоде, здорове Савчине тіло фізіологічно тягнуло до м’язової роботи, то хлопець ненадовго весь віддавався якій-небудь вільній, але нікчемній професії, як-от гостріння ні до чого не придатних кілочків або бігання з молодицями наввипередки. Найулюбленішим його положенням була зосереджена непорушність. Він міг простоювати цілі години на одному місці, не ворушачись і дивлячись в одну точку. Рухався ж він за натхненням і то тільки, коли траплявся випадок зробити якийсь швидкий, поривчастий рух: вхопити собаку на бігу за хвіст, зірвати з жінки хустку, перестрибнути широку яму. Само собою зрозуміло, що при такій скупості на рухи Савка був голий як бубон і жив гірше від усякого бурлаки. З часом повинна була набратися недоїмка, і він, здоровий і молодий, був посланий громадою на стариківське місце, за сторожа й опудало на громадські городи. Хоч як сміялися з нього з приводу його передчасної старості, але він і вухом не вів. Це місце, тихе, зручне для непорушного споглядання, було якраз по його вдачі.

Трапилося мені бути в цього самого Савки одного з хороших травневих вечорів. Пам’ятаю, я лежав на подертій, затасканій запоні майже біля самого куреня, від якого йшов густий і задушливий запах сухих трав. Поклавши руки під голову, я дивився перед собою. Біля ніг моїх лежали дерев’яні вила. За ними чорною плямою врізалася в очі собачка Савки — Кутька, а не далі, як саженів на два від Кутьки, земля обривалась крутим берегом річки. Лежачи, я не міг бачити річку. Я бачив тільки верхівки лозняку, що тіснився на тому березі, та звивистий, наче обгризений, край протилежного берега. Далеко за берегом, на темному горбі, як налякані молоді куріпки, тиснулися одна до одної хати села, в якому жив мій Савка. За горбом догоряла вечірня зоря. Залишилась одна тільки блідо-багрова смужка, та й ту почало затягати дрібними хмарками, як вугілля попелом.

Праворуч від городу, тихо шепочучи і зрідка здригаючись од вітру, що зненацька налітав, темнів вільшаний гай, ліворуч тяглося неозоре поле. Там, де око не могло вже відрізнити в сутінках поле від кеба, яскраво мерехтів вогник. Віддалік сидів Савка. Підібгавши під себе по-турецьки ноги і звісивши голову, він задумливо дивився на Кутьку. Наші гачки з живцями давно вже стояли в річці, і нам нічого не лишалося робити, як тільки віддаватися відпочинкові, що його так любив Савка, який ніколи не втомлювався і завжди відпочивав. Зоря ще не зовсім погасла, а літня ніч уже охоплювала природу, ніжачи й присипляючи її своєю ласкою.

Все завмирало в першому, глибокому сні, тільки якийсь невідомий мені нічний птах протяжно й ліниво вимовляв у гаю довгий членороздільний звук, схожий на фразу: «Ти Ми-ки-ту вів?» і відразу ж відповідав сам собі: «Вів! вів! вів!»

— Чому це нині солов’ї не співають? — спитав я Савку.

Той повільно повернувся до мене. Риси обличчя його були крупні, але ясні, виразні й м’які, як у жінки. Потім він глянув своїми лагідними, задумливими очима на гай, на лозняк, повільно витяг з кишені дудочку, вклав її в рот і запищав солов’їхою. І зразу ж, немов у відповідь на його пищання, на протилежному березі задирчав деркач.

— Ось вам і соловейко… — усміхнувся Савка. — Дир-дир! Дид-дир! Ніби за гачок смикає, а, мабуть, теж думає, що співає.

— Мені подобається цей птах… — сказав я. — Ти знаєш? Під час перельоту деркач не летить, а по землі біжить. Перелітає тільки ріки й моря, а то все пішки.

— Ач ти, собака… — промурмотів Савка, подивившися з повагою в бік деркача, що кричав.

Знаючи, як любив Савка послухати, я розповів йому все, що знав про деркача з мисливських книжок. З деркача я непомітно перейшов на переліт. Савка слухав мене уважно, не кліпаючи очима, і весь час усміхався від задоволення.

— А який край для птахів рідніший? — спитав він. — Наш чи тамтешній?

— Звичайно, наш. Тут птах і сам народжується, і дітей виводить, тут у нього батьківщина, а туди він летить тільки для того, щоб не замерзнути.

— Цікаво! — потягнувся Савка. — Про що не кажи, все цікаво. Птах теперечки, чи людина… чи камінчик цей узяти — у всьому своя розумовість!.. Ет, якби знаття, пане, що ви прийдете, не велів би я нині бабі сюди приходити… Просилась одна нині прийти…

— Ах, будь ласка, я заважати не стану! — сказав я. — Я можу і в гаю лягти…

— Ну, ото ще! Не вмерла б, коли б і завтра прийшла… Якщо б вона сіла тут та розмови слухала, а то ж тільки слину розпустить. При ній не поговориш до ладу.

— Ти Дар’ю чекаєш? — спитав я, помовчавши.

— Ні… Нині нова просилася… Агафія Стрільчиха… Савка вимовив це своїм звичайним, байдужим, трохи глухим голосом, ніби говорив про тютюн або кашу, я ж підскочив від здивування. Стрільчиху Агафію я знав… Це була зовсім ще молода жіночка, років 19–20, що не далі як рік тому вийшла заміж за залізничного стрілочника, молодого і бравого хлопця. Жила вона на селі, а чоловік ходив ночувати до неї з лінії щоночі.

— Погано брат, скінчаться всі ці твої бабські історії! — зітхнув я.

— А нехай…

І, трохи подумавши, Савка додав:

— Я говорив молодицям, не слухаються… їм, дурним, і горя мало!

Настало мовчання… Темрява тимчасом все більше згущалася, і речі втрачали свої обриси. Смужка за горбом зовсім уже погасла, а зірки ставали все яскравіші, променястіші… Меланхолійно-одноманітна тріскотнява коників, дирчання деркача і крик перепела не порушували нічної тиші, а, навпаки, надавали їй ще більшої монотонності. Здавалося, тихо звучали й чарували слух не птахи, не комахи, а зірки, що дивилися на нас з неба…

Першим порушив мовчання Савка. Він поволі перевів очі з чорної Кутьки на мене і сказав:

— Вам, пане, я бачу, нудно. Давайте вечеряти.

І, не чекаючи моєї згоди, він поповз на животі в курінь, понишпорив там, причому весь курінь затіпався, як один лист; потім він поповз назад і поставив переді мною мою горілку і череп’яну миску. В мисці були печені яйця, житні коржі на салі, шматки чорного хліба і ще щось… Ми випили з кривої, що не вміла стояти, скляночки, і заходилися їсти… Сіра крупна сіль, брудні сальні коржі, пружні, як резина, яйця, але зате як усе це смачно.

— Живеш бурлакою, а скільки в тебе добра всякого, — сказав я, показуючи на миску. — Де ти його береш?

— Баби носять… — промимрив Савка.

— За що ж це вони тобі носять?

— Так… із жалю.

Не саме тільки меню, але й одяг Савки носив на собі сліди жіночого «жалю». Так, цього вечора я помітив на ньому новий, гарусний поясок та яскравочервону стрічечку, на якій висів на брудній шиї мідний хрестик. Я знав про схильність прекрасної статі до Савки, і знав, як він охоче говорив про це, а тому не продовжував свого допиту. Та й до того ж не час був говорити… Кутька, яка терлася біля нас і терпляче чекала подачки, раптом нашорошила вуха й загарчала. Почувся віддалений, переривчастий плюскіт води.

— Хтось бродом іде… — сказав Савка.

Хвилини за три Кутька знову загарчала і ніби кашлянула.

— Цить! — крикнув на неї хазяїн.

В темряві глухо залунали боязкі кроки, і з гаю показався силует жінки. Я впізнав її, незважаючи навіть на те, що було темно, — це була Агафія Стрільчиха. Вона несміливо підійшла до нас, зупинилася й важко перевела подих. Задихалась вона не стільки від ходи, скільки, мабуть, від страху й неприємного почуття, якого зазнає кожний, переходячи в нічний час через брід. Побачивши біля куреня замість одного двох, вона слабко скрикнула й відступила крок назад.

— А… це ти! — вимовив Савка, запихаючи в рот коржика.

— Я… я ж, — забурмотіла вона, впускаючи на землю вузлик з чимось і скоса поглядаючи на мене. — Кланявся вам Яків і велів передати… ось тут щось таке…

— Ну, чого брехати: Яків! — усміхнувся Савка. — Нічого брехати, пан знає, чого ти прийшла! Сідай, гостею будеш.

Агафія скоса подивилася на мене й нерішуче сіла.

— А вже я думав, що ти не прийдеш нині… — сказав Савка після тривалої мовчанки. — Чого ж сидіти? Їж! Чи, може, горілочки дать тобі випити?

— Вигадав! — промовила Агафія. — П’яницю яку знайшов…

— А ти випий… Гарячіше на душі стане… Ну!

Савка подав Агафії криву скляночку. Та повільно випила горілку, не закусила, а тільки голосно дмухнула.

— Принесла щось… — продовжував Савка, розв’язуючи клуночок і надаючи своєму голосу поблажливо-жартівливого відтінку. — Баба без того не може, щоб чого не принести. А, пиріг і картопля… Добре живуть! — зітхнув він, повертаючись до мене обличчям. — У всьому селі тільки в них ще й залишилася від зими картопля!

У темряві я не бачив обличчя Агафії, але по руху її плечей і голови мені здавалося, що вона не одривала очей від Савчиного обличчя. Щоб не бути третьою особою на побаченні, я вирішив піти гуляти і підвівся. Але в цей час у гаю несподівано соловей узяв дві нижні контральтові ноти. За півхвилини він пустив високу, часту трель і, спробувавши таким чином свій голос, почав співати. Савка схопився і прислухався.

— Це вчорашній! — сказав він. — Почекай-но!..

І, зірвавшись з місця, він безшумно побіг до гаю.

— Ну, навіщо він тобі здався? — крикнув я йому вслід. — Покинь!

Савка махнув рукою — не кричіть, мовляв — і зник у темряві. Коли хотів, Савка був чудовим і мисливцем, і рибалкою, але й тут його таланти витрачалися так само марно, як і сила. Для шаблону він був лінивий, а всю свою мисливську пристрасть віддавав пустим фокусам. Так, солов’їв ловив він неодмінно руками, стріляв бекасинником щук, або стоїть, бувало, біля річки цілими годинами і щосили старається впіймати великим гачком маленьку рибку.

Залишившись зі мною, Агафія кашлянула і провела кілька разів по лобі долонею… Від випитої горілки вона вже починала п’яніти.

— Як живеш, Агашо? — спитав я її після тривалого мовчання, коли вже незручно було мовчати.

— Слава богу… Ви ж нікому не розповідайте, пане… — додала вона раптом пошепки.

— Ну, що ти! — заспокоїв я її. — Яка ж ти все-таки безстрашна, Агашо… А коли дізнається Яків?

— Не дізнається…

— Ну, а раптом!

— Ні… Я раніше від нього вдома буду. Він тепер на колії і повернеться, коли поштовий поїзд проводить, а звідси чути, коли поїзд іде…

Агафія ще раз провела рукою по лобі і подивилася в той бік, куди пішов Савка. Соловей співав. Якийсь нічний птах низько пролетів над самою землею і, помітивши нас, здригнувся, зашурхотів крилами і полетів на той бік річки.

Скоро соловей замовк, але Савка не повертався. Агафія встала, неспокійно зробила кілька кроків і знову сіла.

— Та що ж це він? — не витримала вона. — Адже поїзд не завтра прийде! Мені зараз іти треба!

— Савко! — крикнув я. — Савко!

Мені не відповіла навіть луна. Агафія неспокійно заворушилась і знову встала.

— Мені йти час! — промовила вона схвильованим голосом. — Зараз поїзд прийде! Я знаю, коли поїзди ходять!

Бідна молодичка не помилилася. Не минуло й чверті години, як почувся далекий шум.

Агафія зупинила довгий погляд на гаю і нетерпляче заворушила руками.

— Ну, де ж він? — заговорила вона, нервово сміючись. — Куди ж це його понесла лиха година? Я піду! Їй-богу, пане, піду!

Тимчасом шум ставав усе виразніший. Можна вже було розрізнити стукіт коліс від тяжких зітхань локомотива. Ось почувся свист, поїзд глухо простукотів по мосту… ще хвилина, і все стихло.

— Почекаю ще хвилинку… — зітхнула Агафія, рішуче сідаючи. — Нехай так, почекаю!

Нарешті, в темряві показався Савка. Він безшумно ступав босими ногами по пухкій, городній землі і щось тихо мугикав.

— От же щастя, скажи на милость! — весело засміявся він. — Тільки-но, теє то, значить, підійшов до куща і тільки-но став рукою цілитися, а він і замовк! Ах, ти, пес лисий! Чекав, чекав, поки знову заспіває, та так і плюнув…

Савка незграбно повалився на землю біля Агафії і, щоб зберегти рівновагу, вхопився обома руками за її стан.

— А ти чого насупилася, наче тітка тебе породила? — спитав він.

При всьому своєму м’якосерді й простодушності Савка зневажав жінок. Він поводився з ними недбало, звисока і навіть принижувався до презирливого сміху з їх почуття до його ж власної особи. Бозна, може, це недбале, презирливе ставлення і було однією з причин його сильних, непереборних чарів для сільських дульціней. Він був гарний і стрункий, в очах його завжди, навіть коли він дивився на жінок, яких зневажав, світилася тиха ласкавість, але самими зовнішніми якостями не поясниш цих чарів. Крім щасливої зовнішності і своєрідної манери поводження, слід думати, мала вплив на жінок також іще й зворушлива роль Савки, як усіма визнаного невдахи й нещасливого вигнанця з рідної хати в городи.

— А розкажи-но панові, навіщо ти сюди прийшла! — продовжував Савка, все ще тримаючи Агафію за стан. — Ану, розкажи, чоловікова жінка! Хо-хо… Може, нам, брат Агашо, ще горілочки випити?

Я підвівся і, пробираючись між грядками, пішов уздовж городу. Темні грядки дивилися, як великі приплющені могили. Від них віяло запахом скопаної землі і ніжною вогкістю рослин, що почали вкриватися росою… Ліворуч усе ще світився червоний вогник. Він привітно моргав і, здавалось, усміхався.

Я почув щасливий сміх. То сміялась Агафія.

«А поїзд? — згадав я. — Поїзд давно вже прийшов».

Почекавши трохи, я повернувся до куреня. Савка сидів нерухомо по-турецьки і тихо, ледве чутно, мугикав якусь пісеньку, що складалася з самих тільки односкладових слів, щось на зразок: «фу ти, ну ти… я і ти…» Агафія, сп’яніла від горілки, презирливої Савчиної ласки та нічної задухи, лежала біля нього на землі і судорожно притискалася обличчям до його коліна. Вона так далеко поринула в почуття, що й не помітила мого приходу.

— Агашо, а поїзд давно вже прийшов! — сказав я.

— Пора, пора тобі, — підхопив мою думку Савка, струшуючи головою. — Чого розляглася тут? Ти, безсоромна!

Агафія стрепенулася, відняла голову од його коліна, поглянула на мене і знову припала до нього.

— Давно вже пора! — сказав я.

Агафія заворушилась і трохи підвелася на одно коліно… Вона страждала… Півхвилини вся її постать, наскільки я міг розглядіти крізь темряву, говорила про боротьбу й вагання. Була мить, коли вона, ніби опам’ятавшись, витягла стан, щоб підвестися на ноги, але тут якась непереможна і невблаганна сила штовхнула її по всьому тілу, і вона припала до Савки.

— Ану його! — сказала вона з диким, грудним сміхом, і в цьому сміхові чути було безрозсудну рішучість, безсилля, біль.

Я тихо побрів у гай, а звідти спустився до річки, де стояли наші риболовні снасті. Річка спала… Якась м’яка, махрова квітка на високому стеблі ніжно торкнулася моєї щоки, наче дитина, яка хоче дати зрозуміти, що не спить. З нічого робити, я намацав одну волосінь і потягнув її. Вона слабко напружилась і повисла, — нічого не спіймалося… Того берега й села не було видно. В одній хаті блимнув вогник, але скоро погас. Я помацав на березі, знайшов виїмку, яку примітив ще вдень, і сів у неї, як у крісло. Довго я сидів… Я бачив, як зірки стали туманитись і втрачати свою променистість, як легким зітханням пронеслася по землі прохолода і торкнула листя верб, що прокидалися…

— А-га-фіє!.., — долинув із села чийсь глухий голос. — Агафіє!

То стривожений чоловік, що повернувся додому, шукав по селу свою жінку. А з городів чувся в цей час нестримний сміх: жінка забулася, сп’яніла і щастям кількох годин старалася заглушити муку, що чекала її назавтра.

Я заснув…

Коли я прокинувся, біля мене сидів Савка і злегка тряс моє плече. Річка, гай, обидва береги, зелені і вмиті, дерева й поле — все було залите яскравим ранковим світлом. Крізь тонкі стовбури дерев били в мою спину промені сонця, що тільки-но зійшло.

— Ото так ви рибу ловите? — всміхнувся Савка. — Ну, вставайте!

Я встав, солодко потягнувся, і груди мої, прокинувшись, почали жадібно пити вологе, запашне повітря.

— Агаша пішла? — спитав я.

— Он вона, — вказав мені Савка в бік, де був брід.

Я глянув і побачив Агафію. Трохи піднявши плаття, розпатлана, з хусткою, що сповзла з голови, вона переходила річку. Ноги її ледь-ледь ступали…

— Знає кішка, чиє сало з’їла! — бурмотів Савка, мружачи на неї очі. — Іде й хвіст підібгала… Шкодливі ці баби, як кішки, полохливі, як зайці… Не пішла, дурна, вчора, коли говорили їй. Тепер їй попаде, та й мене у волості… знов за жінок періщитимуть…

Агафія ступила на берег і пішла полем до села. Спочатку вона йшла досить сміливо, але скоро хвилювання і страх узяли своє: вона лякливо обернулася, зупинилась і перевела подих.

— То ж то й воно, що страшно! — сумно посміхнувся Савка, дивлячись на яскравозелену смугу, яка тяглася по росистій траві за Агафією. Не хочеться йти! Чоловік її вже цілу годину стоїть і чекає… Бачили його?

Савка сказав останні слова, усміхаючись, а в мене похололо під серцем. У селі, біля крайньої хати, на дорозі стояв Яків і в упор дивився на жінку, що поверталася до нього. Він не ворушився і був нерухомий, як стовп. Що він думав, дивлячись на неї? Які слова готував для зустрічі? Агафія постояла трохи, ще раз оглянулась, немов чекаючи від нас допомоги, і пішла. Ніколи я ще не бачив такої ходи ні в п’яних, ні в тверезих. Агафію неначе корчило від чоловікового погляду. Вона йшла то зиґзаґами, то тупцювала на одному місці, підгинаючи коліна і розводячи руками, то подавалася назад. Пройшовши кроків сто, вона оглянулась ще раз і сіла.

— Ти б хоч за кущ сховався… — сказав я Савці. — Коли б тебе чоловік не побачив…

— Він і без того знає, від кого це Агашка йде… На город ночами баби не по капусту ходять — усім відомо.

Я глянув на Савчине обличчя. Воно було бліде й морщилося бридливим жалем, який буває в людей, коли вони бачать, як мучать тварин.

— Кішці сміх, мишці сльози… — зітхнув він.

Агафія раптом схопилася, мотнула головою і сміливою ходою попрямувала до чоловіка. Вона, видно, зібралася з силами і наважилася.

1886