Хірургія

Земська лікарня. Через відсутність лікаря, що поїхав женитися, хворих приймає фельдшер Курятін, товста людина років сорока, в поношеній чесучевій жакетці й пошарпаних трикових штанах. На обличчі вираз почуття обов’язку і задоволення. Між вказівним і середнім пальцями лівої руки — сигара, що поширює сморід.

До приймальні входить дячок Вонмигласов, високий, кремезний дідуган у коричневій рясі і з широким шкіряним поясом. Праве око з більмом і напівзаплющене, на носі бородавка, схожа здаля на велику муху. З секунду дячок шукає очима ікону і, не знайшовши її, хреститься до сулії з карболовим розчином, потім виймає з червоної хусточки проскуру і з поклоном кладе її перед фельдшером.

— А-а-а… моє вам! — позіхає фельдшер. — 3 чим завітали?

— З неділею вас, Сергію Кузьмичу… До вашої милості… Істинно й правдиво в псалтирі сказано, пробачте: «Питіє моє з плачем розтворях». Сів оце з старою чай пити і — ні боже мій, ні краплинки, ні крихітки, хоч лягай, та й помирай… Сьорбнеш трошечки — та й сили нема! А крім того, що в самому зубі, та ще весь цей бік… Так і ломить, так і ломить! У вухо віддає, пробачте, немов у ньому цвяшок чи інша якась річ: так і стріляє, так і стріляє! Согрішихом і беззаконновахом… Студними бо окалях душу гріхми і в лінощах житіє моє іждих.. За гріхи, Сергію Кузьмичу, за гріхи! Отець ієрей після літургії докоряє: «Косноязичний ти, Юхиме, і гугнявий став. Співаєш і нічого в тебе не розбереш». А який, подумайте, тут спів, якщо рота розтулити не можна, все порозпухало, пробачте, і ніч не спав…

— Умгу… Сідайте… Розтуліть рота!

Вонмигласов сідає і розтуляє рота.

Курятін хмуриться, дивиться в рот і серед пожовклих від часу і тютюну зубів бачить один зуб, прикрашений зяючим дуплом.

— Отець диякон веліли горілку з хріном прикладати — не помогло. Гликерія Онисимівна, дай боже їй здоров’я, дали на руку ниточку носити з Афонської гори, та казали теплим молоком зуб полоскати, а я, признатись вам, ниточку надів, а щодо молока не додержав: бога боюсь, піст…

— Забобон… (пауза). Вирвати його треба, Юхиме Михейовичу!

— Вам краще знати, Сергію Кузьмичу. На те ви й навчені, щоб це діло розуміти, як воно є, що вирвати, а що краплями чи іншим чим… На те вас, благодійників, і поставлено, дай боже вам здоров’я, щоб ми за вас удень і вночі, ласкавці рідні… повік життя…

— Пусте… — удає скромного фельдшер, підходячи до шафи й копаючись серед інструментів. — Хірургія — пусте… Тут у всьому звичка, твердість руки… Раз плюнути. Оце теж, ось як і ви, приїжджає до лікарні поміщик Олександр Іванич Єгипетський… Теж із зубом… Людина освічена, про все розпитує, усім цікавиться, як і що. Руку тисне, на ім’я й по батькові… У Петербурзі сім років жив, усіх професорів перенюхав… Довго ми з ним тут… Христом-богом благає: вирвіть ви мені його, Сергію Кузьмичу! Чому ж не вирвати? Вирвати можна. Тільки тут тямити треба, без тями не можна… Зуби всякі бувають. Одного рвеш щипцями, другого козиною ніжкою, третього ключем… Кому як.

Фельдшер бере козину ніжку, з хвилину дивиться на неї запитливо, потім кладе й бере щипці.

— Ну, розтуліть рота ширше… — каже він, підходячи з щипцями до дячка. — Зараз ми його… теє… Раз плюнути… Ясна підрізати тільки… тракцію зробити по вертикальній осі… та й усе… (підрізує ясна) та й усе…

— Благодійники ви наші… Нам, дурням, і невтямки, а вас Господь просвітив…

— Не розмовляйте, якщо у вас рот розтулений… Цього легко рвати, а буває так, що самі тільки корінці… Цього — раз плюнути… (накладає щипці). Заждіть, не смикайте… Сидіть нерухомо… Як оком змигнути… (робить тракцію). Головне, щоб якнайглибше захопити (тягне)… щоб коронка не зламалась…

— Батеньку рідний… Мати пресвята… Ввв…

— Не теє… не теє… як його? Не хапайте руками! Пустіть руки! (тягне). Зараз… Ось, ось… Діло ж не легке…

— Батеньку… благодійнику… (кричить). Ангели! Ого- го… Та смикай же, смикай! Чого п’ять літ тягнеш?

— Діло ж… хірургія… Зразу не можна… Ось, ось…

Вонмигласов підіймає коліна до ліктів, ворушить пальцями, витріщає очі, уривчасто дихає… На багровому обличчі його виступає піт, на очах сльози. Курятін сопе, тупцює перед дячком і тягне… Минають найтяжчі півхвилини — і щипці зриваються з зуба. Дячок схоплюється й засовує пальці в рот. В роті намацує він зуб на старому місці.

— Тягнув! — каже він плаксивим і в той же час насмішкуватим голосом. — Бодай тебе так на тому світі потягнуло! Щиро дякуємо! Коли не вмієш рвати, то й не берись! Світу божого не бачу…

— А ти чого руками хапаєш? — сердиться фельдшер. — Я тягну, а ти мене під руку штовхаєш і всякі дурні слова… Дурень!

— Сам ти дурень!

— Ти думаєш, мугиряко, легко зуби рвати? Візьмись-но! Це не те, що на дзвіницю поліз та в дзвони відтарабанив! (передражнює). «Не вмієш, не вмієш!» Ач, який указувач знайшовся! Дивись ти… Панові Єгипетському, Олександрові Івановичу, рвав, та й то нічого, ніяких слів… Людина не пара тобі, а не хапав руками… Сідай! Сідай, тобі кажу!

— Світу не бачу… Дай дух перевести… Ох! (сідає). Не тягни тільки довго, а смикай. Ти не тягни, а смикай… Зразу!

— Вчи вченого! Такий, господи, народ неосвічений! Живи, ось з такими… очманієш! Розтули рота… (накладає щипці). Хірургія, брат, не жарт… Це не на криласі читати… (робить тракцію). Не смикайся… Зуб, виходить, застарілий, глибоко коріння пустив… (тягне). Не ворушись… Так… Так… Не ворушись… Ну, ну… (чути як хруснуло). Так і знав!

Вонмигласов сидить з хвилину нерухомо, немов непритомний. Він приголомшений… Очі його тупо дивляться в просторінь, на блідому обличчі піт.

— Треба б було мені козиною ніжкою… — бурмоче фельдшер. — Отака оказія!

Отямившись, дячок суне в рот пальці і на місці хворого зуба знаходить два гострих виступи.

— Парршивий чорт… — вимовляє він. — Насадовили вас тут, іродів, на нашу погибель!

— Полайся мені ще тут… — бурмоче фельдшер, кладучи до шафи щипці. — Нечема… Мало тебе в бурсі березою частували… Пан Єгипетський, Олександр Іванович, в Петербурзі років сім жив… освіченість… самий костюм карбованців сто коштує… та й то не лаявся… А ти що за пава така? Нічого тобі, не здохнеш!

Дячок бере зі стола свою проскуру і, притримуючи щоку рукою, іде собі додому…

1884