Розділ сьомий. Невдалий дебют

Одного чудового вечора хазяїн увійшов до кімнатки з брудними шпалерами і, потираючи руки, сказав:

— Ну…

Щось він хотів іще сказати, але не сказав і вийшов. Тітка, добре вивчивши під час навчання його обличчя й інтонацію, догадалась, що він був схвильований, заклопотаний і, здається, сердитий. Трохи згодом він вернувся і сказав:

— Сьогодні я візьму з собою Тітку і Федора Тимофійовича. В єгипетській піраміді ти, Тітко, заступиш сьогодні покійного Івана Івановича. Чорт знає що! Нічого не приготували, не вивчили, репетицій було мало! Осоромимось, провалимось!

Потім він знову вийшов і через хвилину вернувся в шубі і в циліндрі. Підійшовши до кота, він узяв його за передні лапи, підняв і сховав його на груди під шубу, причому Федір Тимофійович здавався зовсім байдужим і навіть не потурбувався розплющити очі. Для нього, як видно, було зовсім однаково: лежати, чи бути піднятим на ноги, валятися на матрацику, чи спочивати на грудях у хазяїна під шубою…

— Тітко, ходім, — сказав хазяїн.

Нічого не розуміючи і махаючи хвостом, Тітка пішла за ним. Через хвилину вона вже сиділа в санях коло хазяїнових ніг і слухала, як він, щулячись від холоду й хвилювання, бурмотів:

— Осоромимось! Провалимось!

Сани спинилися коло великого, чудного будинку, схожого на перекинутий супник. Довгий під’їзд цього будинку з трьома скляними дверима був освітлений дюжиною яскравих ліхтарів. Двері з дзенькотом розчинялись і, як роти, ковтали людей, що сновигали коло під’їзду. Людей було багато, часто до під’їзду підбігали й коні, але собак не було видно.

Хазяїн узяв на руки Тітку й засунув її на груди, під шубу, де був Федір Тимофійович. Тут було темно і душно, але тепло. На мить спалахнули дві тьмяні, зелені іскорки — це розплющив очі кіт, стурбований холодними, жорсткими лапами сусідки. Тітка лизнула йому вухо і, бажаючи вмоститись по змозі вигідніше, неспокійно заворушилась, підібгала його під себе холодними лапами і ненавмисне висунула з-під шуби голову, але зараз же сердито загарчала і пірнула під шубу. Їй здалося, що вона побачила величезну погано освітлену кімнату, повну потвор; із-за перегородок і ґраток, що тяглись обабіч кімнати, виглядали страшні пики: конячі, рогаті, довгоухі і одна якась товста, величезна пика з хвостом замість носа і з двома довжелезними обгризеними кістками, що стирчали з рота.

Кіт хрипко занявчав під лапами Тітки, але в цей самий час шуба розгорнулась, хазяїн сказав «гоп!», і Федір Тимофійович з Тіткою стрибнули на підлогу. Вони вже були в маленькій кімнаті з сірими дощаними стінами; тут, крім невеликого столика з дзеркалом, табурета і ганчір’я, навішаного по кутках, не було ніяких інших меблів, і, замість лампи чи свічки, горів яскравий віялоподібний вогник, прироблений до трубочки, вбитої в стіну. Федір Тимофійович облизав свою шубу, яку пом’яла Тітка, пішов під табурет і ліг. Хазяїн, все ще хвилюючись і потираючи руки, став роздягатися… Він роздягся так, як звичайно роздягався в себе дома, готуючись лягти під байкову ковдру, тобто скинув з себе все, крім білизни, потім сів на табурет і, дивлячись у дзеркало, почав виробляти над собою дивні штуки. Насамперед він надів на голову парик з проділом і з двома вихрами, схожими на роги, потім густо намазав обличчя чимось білим, і поверх білої фарби намалював ще брови, вуса і рум’янці. Витівки його на цьому не скінчилися. Вимазавши обличчя і шию, він став одягатися в якийсь незвичайний, ні на що не схожий костюм, якого Тітка ніколи раніше не бачила ні в домах, ні на вулиці. Уявіть ви собі широченні штани, пошиті з ситцю з великими квітами, що його вживають по міщанських господах на завіски та на оббивку меблів, штани, що застібаються аж під пахвами; одну штанину пошито з коричневого ситцю, другу з ясножовтого. Потонувши в них, хазяїн надів ще ситцьову курточку з великим зубчастим коміром і з золотою зіркою на спині, різнобарвні панчохи й зелені черевики…

У Тітки зарябіло в очах і в душі. Від білолицьої вайлуватої постаті пахло хазяїном, голос у неї теж був знайомий, хазяйський, але бували хвилини, коли Тітку мучили сумніви, і тоді вона ладна була тікати від строкатої постаті і гавкати. Нове місце, віялоподібний вогник, запах, метаморфоза, що сталася з хазяїном, — все це наганяло на неї невиразний страх і передчуття, що вона неодмінно зустрінеться з яким-небудь страховищем, ось як товста пика з хвостом замість носа. А тут ще десь за стіною грала ненависна музика і чути було часами незрозуміле ревіння. Одне тільки й заспокоювало її — це байдужість Федора Тимофійовича. Він спокійнісінько дрімав під табуретом і не розплющував очей, навіть коли рухався табурет.

Якась людина у фраку й білій жилетці заглянула в кімнату й сказала:

— Зараз вихід міс Арабели. Після неї — ви.

Хазяїн нічого не відповів. Він витяг з-під стола невеличкий чемодан, сів і став чекати. По губах і по руках його було помітно, що він хвилювався, і Тітка чула, як тремтів його подих.

— М-г Жорж, прошу! — крикнув хтось за дверима.

Хазяїн встав і тричі перехрестився, потім дістав з-під табурета кота й засунув його в чемодан.

— Іди, Тітко! — сказав він тихо.

Тітка, нічого не розуміючи, підійшла до його рук; він поцілував її в голову й поклав поряд з Федором Тимофійовичем. По тому настала пітьма… Тітка тупцяла по котові, дряпала стінки чемодана і від жаху не могла видати ні звуку, а чемодан погойдувався, як на хвилях, і тремтів…

— А ось і я! — голосно крикнув хазяїн. — А ось і я!

Тітка відчула, що після цього вигуку чемодан ударився об щось тверде і перестав гойдатись. Почулося голосне густе ревіння: по комусь ляскали, і цей хтось, мабуть, пика з хвостом замість носа, ревів і реготав так гучно, що затремтіли замочки чемодана. У відповідь на ревіння почувся пронизливий, верескливий сміх хазяїна, яким він ніколи не сміявся дома.

— Га! — крикнув він, намагаючись перекричати ревіння. — Вельмишановна публіко! Я оце тільки з вокзалу! В мене здохла бабуся й залишила мені спадщину! В чемодані щось дуже важке — очевидно, золото… Га-а! А що як тут мільйон! Зараз ми відкриємо й подивимось…

У чемодані клацнув замок. Яскраве світло вдарило Тітці у вічі: вона вистрибнула з чемодана і, оглушена ревінням, швидко з усієї сили почала бігати навколо свого хазяїна і зайшлась дзвінким гавканням.

— Га! — закричав хазяїн. — Дядечку Федоре Тимофійовичу! Дорога тітонько! Любі родичі, щоб вас чорт узяв!

Він упав животом на пісок, схопив кота і Тітку й почав обіймати їх. Тітка, поки він стискав її в своїх обіймах, мигцем оглянула той світ, куди занесла її доля, і, вражена його грандіозністю, на хвилину завмерла від подиву і захоплення, потім вирвалася з хазяїнових обіймів і від гострого враження, як дзиґа, закрутилась на одному місці. Новий світ був великий і сповнений яскравого світла; куди не глянеш, всюди, від підлоги до стелі, було видно самі тільки обличчя, обличчя, обличчя і більш нічого.

— Тітонько, прошу вас сісти! — крикнув хазяїн.

Пам’ятаючи, що це означає, Тітка вискочила на стілець і сіла. Вона подивилась на хазяїна. Очі його, як завжди, дивились серйозно й ласкаво, але обличчя, особливо рот і зуби, були спотворені широкою нерухомою усмішкою. Сам він реготав, стрибав, знизував плечима і вдавав, ніби йому дуже весело в присутності тисяч облич. Тітка повірила в його веселість, раптом відчула всім своїм тілом, що на неї дивляться ці тисячі облич, підняла догори свою лисячу морду й радісно завила.

— Ви, Тітонько, посидьте, — сказав її хазяїн, — а ми з дядечком потанцюємо камаринського.

Федір Тимофійович, дожидаючи, коли його примусять робити дурниці, стояв і байдуже поглядав на всі боки. Танцював він мляво, недбало, похмуро, і видно було по його рухах, по хвосту та по вусах, що він глибоко зневажав і натовп, і яскраве світло, і хазяїна, і себе… Протанцювавши свою порцію, він позіхнув і сів.

— Ну, Тітусю, — сказав хазяїн, — спочатку ми з вами заспіваємо, а тоді потанцюємо. Добре?

Він дістав з кишені дудочку і заграв. Тітка, не зносячи музики, неспокійно засовалась на стільці й завила. Звідусіль почулося ревіння й оплески. Хазяїн поклонився і, коли все затихло, заграв далі… Під час виконання одної дуже високої ноти, десь угорі серед публіки хтось голосно ахнув.

— Татку! — крикнув дитячий голос. — Та це ж Каштанка!

— А таки Каштанка! — ствердив п’яненький деренчливий тенорок. — Каштанка! Федюшко, це, побий мене бог, Каштанка! Ф’юйть!

Хтось на галереї свиснув, і два голоси, один — дитячий, а другий — чоловічий, голосно покликали:

— Каштанко! Каштанко!

Тітка здригнулась і подивилася туди, звідки гукали. Двоє облич: одне волохате, п’яне й усміхнене, друге — пухле, червонощоке й злякане — вдарили її по очах, як перед тим вдарило яскраве світло… Вона згадала, впала з стільця й закрутилась на піску, потім схопилась, з радісним вищанням кинулась до тих облич. Розляглося оглушливе ревіння, пройняте наскрізь свистом і пронизливим дитячим криком:

— Каштанко! Каштанко!

Тітка стрибнула через бар’єр, потім через чиєсь плече, опинилась у ложі; щоб потрапити до вищого ярусу, треба було перестрибнути через високу стіну; Тітка стрибнула, але не дострибнула й посунулась назад по стіні. Потім вона переходила з рук на руки, лизала чиїсь руки й обличчя, посувалась усе вище й вище, нарешті, потрапила на гальорку…

Через півгодини Каштанка йшла вже вулицею за людьми, від яких тхнуло клеєм і лаком. Лука Олександрович похитувався й інстиктивно, навчений досвідом, намагався триматись далі від канави.

— В бездні гріховній валяються во утробі моїй… — бурмотів він. — А ти, Каштанко, — непорозуміння. Супроти людини ти однаково, що тесляр супроти столяра.

Поряд нього ступав Федюшка в батьківському кашкеті. Каштанка дивилась обом їм у спини, і їй здавалося, що вона давно вже йде за ними й радіє, що життя її не переривалося ні на хвилину.

Згадувала вона кімнатку з брудними шпалерами, гусака, Федора Тимофійовича, смачні обіди, навчання, цирк, але все це уявлялось їй тепер як довгий, переплутаний, важкий сон.

1887