Розділ шостий. Неспокійна ніч
Тітці приснився собачий сон, ніби за нею женеться двірник з мітлою, і вона прокинулась від страху.
У кімнатці було тихо, темно і дуже душно. Кусалися блохи. Тітка раніше ніколи не боялась темряви, але тепер чогось їй стало моторошно і захотілось гавкати. В сусідній кімнаті голосно зітхнув хазяїн, потім, трохи згодом, у своєму хлівчику рохнула свиня, і знову все стихло. Коли думаєш про їжу, то на душі стає легше, і Тітка стала думати про те, як вона сьогодні вкрала у Федора Тимофійовича курячу ніжку й сховала її у вітальні між шафою і стіною, де дуже багато павутиння і пороху. Не вадило б оце піти й подивитися: ціла ця ніжка, чи ні? Дуже можливо, що хазяїн знайшов її та з’їв. Але аж до ранку не можна виходити з кімнати — таке правило. Тітка заплющила очі, щоб скоріше заснути, бо вона знала з досвіду, що чим скоріше заснеш, тим скоріше настане ранок. Але раптом недалеко від неї почувся дивний крик, що примусив її здригнутись і схопитися на всі чотири лапи. Це крикнув Іван Іванович, і крик його був не балакучий і переконливий, як звичайно, а якийсь дикий, пронизливий і неприродний, схожий на рипіння відчинюваних воріт. Нічого не розглядівши в пітьмі і не зрозумівши, Тітка відчула ще більший страх і прогарчала:
— Ррррр…
Минуло небагато часу, скільки його треба на те, щоб обгризти добру кістку; крик не повторювався. Тітка поволі заспокоїлась і задрімала. їй приснилося двоє великих чорних собак з клаптями торішньої шерсті на стегнах і на боках; вони з великого цебра пожадливо їли помиї, від яких ішла біла пара й дуже смачний запах; інколи вони оглядались на Тітку, вишкіряли зуби й гарчали: «А тобі ми не дамо!». Але з дому вибіг мужик у кожусі і прогнав їх батогом; тоді Тітка підійшла до цебра й стала їсти, але як тільки мужик пішов за ворота, обидва чорні собаки з гарчанням кинулись на неї, і раптом розітнувся пронизливий крик.
— К-ге! К-ге-ге! — крикнув Іван Іванович.
Тітка прокинулася, схопилась і, не сходячи з матрацика, зайшлась виючим гавканням. їй уже здавалося, що то кричить не Іван Іванович, а хтось інший, сторонній. І чомусь у хлівчику знов рохнула свиня.
Та ось почулося човгання туфель, і до кімнатки ввійшов хазяїн у халаті і з свічкою. Миготливе світло застрибало по брудних шпалерах і по стелі й прогнало пітьму. Тітка побачила, що в кімнаті нема нікого стороннього. Іван Іванович сидів долі і не спав. Крила в нього були розчепірені і дзьоб розтулений, і взагалі він мав такий вигляд, начебто дуже втомився і хотів пити. Старий Федір Тимофійович теж не спав. Мабуть, і його розбудив крик.
— Іване Івановичу, що тобі? — спитав хазяїн гусака. — Чого ти кричиш? Ти хворий?
Гусак мовчав. Хазяїн помацав його за шию, погладив по спині і сказав:
— Ти дивак. І сам не спиш, і іншим не даєш.
Коли хазяїн вийшов і виніс з собою світло, знову стало темно. Тітці було страшно. Гусак не кричав, але їй знову стало ввижатися, що в темряві стоїть хтось чужий. Найстрашніше було те, що цього чужого не можна було вкусити, бо він був невидимий і не мав форми. І чомусь вона думала, що цієї ночі має неодмінно трапитися щось дуже лихе. Федір Тимофійович теж був неспокійний. Тітка чула, як він вовтузився на своєму матрацику, позіхав і струшував головою.
Десь на вулиці постукали у ворота, і в хлівчику рохнула свиня. Тітка заскиглила, простягла передні лапи і поклала на них голову. В стукоті воріт, у рохканні свині, яка чомусь не спала, в темряві і в тиші вчулося їй щось таке саме тоскне й страшне, як і в крику Івана Івановича. Все було в тривозі і неспокої, але чому? Хто цей чужий, що його не було видно? Ось коло Тітки спалахнули на мить дві тьмяні зелені іскорки. Це вперше за весь час знайомства підійшов до неї Федір Тимофійович. Чого йому треба було? Тітка лизнула йому лапу і, не питаючи, чого він прийшов, завила тихо і на різні голоси.
— К-ге! — скрикнув Іван Іванович. — К-ге-ге!
Знову відчинились двері і увійшов хазяїн із свічкою. Гусак сидів у тій самій позі, розтуливши дзьоба й розчепіривши крила. Його очі були заплющені.
— Іване Івановичу! — покликав його хазяїн.
Гусак не ворухнувся. Хазяїн сів перед ним долі, з хвилину дивився на нього мовчки і сказав:
— Іване Івановичу! Що ж це таке? Вмираєш ти, чи що? Ах, я тепер згадав, згадав! — скрикнув він і схопив себе за голову. — Я знаю, від чого це! Це від того, що сьогодні на тебе наступив кінь! Боже мій, боже мій!
Тітка не розуміла, що каже хазяїн, але з його обличчя бачила, що й він чекає чогось жахливого. Вона простягла морду до темного вікна, куди, як здавалося їй, заглядав хтось чужий, і завила:
— Він умирає, Тітко! — сказав хазяїн і сплеснув руками. — Так, так, умирає! До вас у кімнату прийшла смерть. Що нам робити?
Блідий, стурбований хазяїн, зітхаючи й хитаючи головою, вернувся до себе в спальню. Тітці моторошно було залишатися в темряві, і вона пішла за ним. Він сів на ліжко і кілька разів повторив:
— Боже мій, що ж робити?
Тітка ходила коло його ніг і, не розуміючи, чого їй так тоскно і чого всі так непокояться, і, намагаючись зрозуміти, стежила за кожним його рухом. Федір Тимофійович, який рідко коли покидав свій матрацик, теж увійшов у спальню до хазяїна і став тертися коло його ніг. Він струшував головою, начебто хотів витрусити з неї сумні думки, і підозріливо заглядав під ліжко.
Хазяїн узяв блюдечко, налив у нього з умивальника води і знову пішов до гусака.
— Пий, Іване Івановичу! — сказав він ніжно, ставлячи перед ним блюдечко. — Пий, голубчику.
Та Іван Іванович не ворушився і не розплющував очей. Хазяїн нагнув його голову до блюдечка і занурив дзьоб у воду, але гусак не пив, ще ширше розчепірив крила, і голова його так і залишилась лежати на блюдечку.
— Ні, нічого вже не можна зробити! — зітхнув хазяїн. — Всьому кінець. Пропав Іван Іванович!
І по його щоках покотилися вниз блискучі крапельки, які бувають на вікнах під час дощу. Не розуміючи, в чому річ, Тітка і Федір Тимофійович тулились до нього і з жахом дивились на гусака.
— Бідний Іван Іванович, — казав хазяїн, тужно зітхаючи. — А я ж мріяв, що весною повезу тебе на дачу й гулятиму з тобою по зеленій травиці. Люба тварино, хороший мій товаришу, тебе вже нема! Як же я тепер обходитимусь без тебе?
Тітці здавалося, що й з нею станеться те саме, Тобто, що й вона ось так, не знати з чого, заплющить очі, витягне лапи, розтулить рота, і всі на неї будуть дивитися з жахом. Як видно, такі самі думки бродили і в голові Федора Тимофійовича. Ніколи раніше старий кіт не був такий сумний і похмурий, як тепер.
Починався світанок, і в кімнатці вже не було того невидимого чужого, що так лякав Тітку. Коли зовсім розвиднілось, прийшов двірник, узяв гусака за лапи й поніс його кудись. А трохи згодом прийшла бабуся й винесла коритце.
Тітка пішла до вітальні й подивилася за шафу: хазяїн не з’їв курячої ніжки, вона лежала на своєму місці, в поросі і в павутинні. Але Тітці було нудно, сумно і хотілось плакати. Вона навіть не понюхала ніжки, а пішла під диван, сіла там і почала скиглити тихо, тонким голоском:
— Ску-ску-ску…