Розділ п’ятий. Талант! Талант!
Минув місяць.
Каштанка вже звикла до того, що її кожного вечора годували смачним обідом і звали Тіткою. Звикла вона й до незнайомого, і до своїх нових сожителів. Життя попливло, як по маслу.
Всі дні починались однаково. Звичайно найраніше прокидався Іван Іванович і зразу ж підходив до Тітки чи до кота, вигинав шию й починав говорити про щось палко й переконливо, але як і перше, незрозуміло. Іноді він задирав угору голову і виголошував довгі монологи. В перші дні знайомства Каштанка думала, що він говорить багато тому, що дуже розумний, але минуло небагато часу, і вона втратила до нього всяку пошану; коли він підходив до неї з своїми довгими промовами, вона вже не махала хвостом, а третирувала його, як набридливого базіку, що не дає нікому спати, і без всякої церемонії відповідала йому: «рррр…»
А Федір Тимофійович був іншого роду пан. Цей, прокинувшись, не подавав ніякого звуку, не ворушився і навіть не розплющував очей. Він охоче б не прокидався, бо, як видно було, він недолюблював життя. Ніщо його не цікавило, до всього він ставився мляво й недбайливо, все зневажав і навіть, з’їдаючи свій смачний обід, гидливо пирхав.
Прокинувшись, Каштанка починала ходити по кімнатах і обнюхувати кутки. Тільки їй і котові дозволялося ходити по всій квартирі; гусак не мав права переступати порога кімнати з брудними шпалерами, а Хавронія Іванівна жила десь у дворі в хлівчику і з’являлась тільки під час навчання. Хазяїн прокидався пізно і, напившись чаю, зразу ж брався до своїх фокусів. Щодня до кімнати вносили П, бич, обручі, і щодня робилося майже те саме. Навчання тривало години зо три, з чотири, отож іноді Федір Тимофійович від утоми похитувався, як п’яний, Іван Іванович роззявляв дзьоба й важко дихав, а хазяїн ставав червоним і ніяк не міг витерти з лоба поту.
Навчання і обід робили дні дуже цікавими, а вечори проходили нуднувато. Звичайно вечорами хазяїн їздив кудись і возив з собою гусака і кота. Залишившись сама, Тітка лягала на матрацик і починала сумувати… Сум підкрадався до неї якось непомітно і огортав її поступово, як присмерк кімнату. Починалося з того, що в собаки пропадала всяка охота гавкати, їсти, бігати по кімнатах і навіть дивитися, потім в уяві її виникали якісь дві невиразні постаті, чи то собаки, чи то люди, з фізіономіями симпатичними, милими, але незрозумілими; коли вони виникали, Тітка махала хвостом, і їй здавалося, що вона їх десь колись бачила і любила… А засинаючи, вона щоразу почувала, що від цих постатей пахне клеєм, стружками і лаком.
Коли вона вже зовсім призвичаїлася до нового життя і з худої, кощавої дворняжки перетворилася на ситого, ви- плеканого пса, одного разу перед навчанням хазяїн погладив її і сказав:
— Пора нам, Тітко, до діла взятися. Годі тобі байдикувати. Я хочу з тебе артистку зробити… Ти хочеш бути артисткою?
І він став навчати її різних наук. В перший урок вона вчилася стояти і ходити на задніх лапах, що їй страшенно подобалось. В другий урок вона повинна була стрибати на задніх лапах і хапати цукор, який високо над її головою тримав учитель. Потім, під час дальших уроків, вона танцювала, бігала на корді, вила під музику, дзвонила й стріляла, а через місяць уже могла з успіхом заступати Федора Тимофійовича в єгипетській піраміді. Вчилася вона дуже охоче і була задоволена своїми успіхами; бігання з висолопленим язиком на корді, стрибання в обруч і їзда верхи на старому Федорові Тимофійовичу давали їй величезну насолоду. Кожен вдалий фокус вона супроводила дзвінким, захопленим гавканням, а вчитель дивувався, теж захоплювався і потирав руки.
— Талант! Талант! — говорив він. — Безперечний талант! Ти неодмінно матимеш успіх!
І Тітка так звикла до слова «талант», що кожен раз, коли хазяїн вимовляв його, схоплювалась і озиралась, начебто воно було її кличкою.