Баби

У селі Райбужі, якраз проти церкви, стоїть двоповерховий будинок на кам’яному фундаменті і під залізним дахом. У нижньому поверсі живе з своєю родиною сам хазяїн, Пилип Іванів Кашін, на прізвисько Дюдя, а у верхньому, де влітку буває дуже жарко, а взимку дуже холодно, зупиняються проїжджі чиновники, купці й поміщики. Дюдя орендує ділянки, тримає на великому шляху шинок, торгує і дьогтем, і медом, і худобою, і сороками, і в нього вже назбиралося тисяч з вісім, які лежать у місті в банку.

Старший син його Федір служить на заводі в старших механіках і, як кажуть про нього селяни, далеко вгору пішов, так що до нього тепер рукою не дістанеш; дружина Федора Софія, негарна й хвороблива жінка, живе вдома біля свекра, усе плаче і кожної неділі їздить до лікарні лікуватись. Другий син Дюді, горбатенький Альоша, живе вдома біля батька. Його недавно оженили на Варварі, яку взяли з бідної родини; це молодиця гарна, молода, здорова й чепуруха. Коли зупиняються чиновники й купці, то завжди вимагають, щоб самовар їм подавала й ліжка стелила неодмінно Варвара.

Одного червневого вечора, коли заходило сонце і в повітрі пахло сіном, теплим гноєм і молоком з-під корови, на подвір’я до Дюді в’їхав простий віз, на якому сиділо троє: чоловік років тридцяти у парусинковому костюмі, поруч нього хлопчик, років семи-восьми, у довгому чорному сюртуку з великими костяними ґудзиками, і парубок у червоній сорочці за кучера.

Парубок розпріг коней і вивів їх на вулицю поводити, а проїжджий умився, помолився на церкву, потім простелив коло воза запону і сів з хлопчиком вечеряти; їв він не поспішаючи, поважно, і Дюдя, що бачив на своєму віку багато проїжджих, пізнав у ньому по манерах людину ділову, серйозну, яка знає собі ціну.

Дюдя сидів на ґаночку в самій жилетці, без шапки і ждав, коли заговорить проїжджий. Він звик до того, що проїжджі вечорами на сон грядущий розповідали різні пригоди, і любив це. Його стара Афанасівна й невістка Софія доїли під навісом корів; друга невістка, Варвара, сиділа біля відчиненого вікна на другому поверсі й лузала насіння.

— Хлопчина цей твій синок буде, виходить? — запитав Дюдя у проїжджого.

— Ні, приймачок, сирітка. Взяв його до себе за спасіння душі.

Розговорилися. Проїжджий виявився людиною балакучою й красномовною, і Дюдя з розмови довідався, що це міщанин з міста, домовласник, що звуть його Матвієм Савичем, що їде він тепер дивитися сади, які орендує у німців-колоністів, і що хлопчика звуть Кузькою. Вечір був жаркий і паркий, спати нікому не хотілося. Коли стемніло і на небі де-не-де замерехтіли бліді зорі, Матвій Савич почав розповідати, звідки в нього взявся Кузька. Афанасівна й Софія стояли віддалік і слухали, а Кузька пішов до воріт.

— Це, дідусю, історія докладна до незвичайності, — почав Матвій Савич, — і коли тобі розказати все, як було, то й ночі не вистачить. Років десять тому, на нашій вулиці, якраз поруч мене в будиночку, де тепер свічковий завод і олійня, жила Марфа Симонівна Каплунцева, вдова-бабуся, і в неї було два сини: один служив у кондукторах на чугунці, а другий, Вася, мій одноліток, жив удома біля матусі. Покійний старий Каплунцев тримав коней, пар з п’ять, і посилав по місту биндюжників; вдова цього діла не залишала і командувала візниками не гірше, як небіжчик, так що іншого дня чистого карбованців п’ять наїжджали. І в хлопця теж прибуточки були. Голубів породистих розводив і продавав аматорам; усе бувало стоїть на даху, віник догори підкидає і свистить, а турмани під самими небесами, а йому все мало і ще вище хочеться. Чижів і шпаків ловив, клітки майстрував… Дурниці, а диви з дурниць на місяць карбованців десять набіжить. Минав час, у старої відібрало ноги, і злягла вона в ліжко. По причині такого факту дім лишився без хазяйки, а це однаково, що людина без ока. Почала клопотатись стара й надумала оженити свого Васю. Покликали одразу сваху, п’яте-десяте, бабські теревені, і пішов наш Вася наречених дивитись. Засватав він у вдови Самохвалихи Машеньку. Недовго думаючи, благословили і за один тиждень усю справу владнали. Дівчина молода, років сімнадцяти, маленька, куценька, але з лиця біла й приємна, з усіма якостями, ніби панночка; і придане нічого собі: грошима карбованців п’ятсот, корівка, постіль… А старенька, чуло її серце, третього ж дня після весілля попрямувала до горнього Єрусалиму, ідєже нєсть ні болєзнєй, ні воздиханій. Молоді пом’янули і зажили. Прожили вони з півроку якнайкраще і раптом нове горе. Як одна біда йде, то й другу за собою веде: покликали Васю до присутствія жеребок витягати. Забрали його, сердешного, в солдати і навіть пільги не дали. Забрили лоб і погнали до Царства Польського. Божа воля, нічого не вдієш. Коли з дружиною на подвір’ї прощався — нічого, а як поглянув востаннє на сінник з голубами, зайшовся слізьми. Дивитися було жаль. Попервах Машенька, щоб скучно не було, взяла до себе матір; та пожила до пологів, коли оцей самий Кузька народився, і поїхала в Обоянь до другої дочки, теж заміжньої, і лишилася Машенька сама з дитиною. П’ять вантажних мужиків, народ усе п’яний, бешкетний; коні, биндюги, там, диви, паркан обвалився, чи в комині сажа спалахнула — не жіночого розуму справа, і почала вона по сусідству до мене із кожною дрібничкою звертатись. Ну, прийдеш, розпорядишся, порадиш… Відома річ, не без того, зайдеш у дім, чаю вип’єш, поговориш. Людина я була молода, розумова, любив поговорити про різне, вона була теж освічена і ввічлива. Одягалась чистенько і влітку ходила під парасолькою. Бувало почну їй про божественне або щодо політики, а їй приємно, вона мене чаєм і варенням… Одне слово, щоб довго не розписувати, скажу тобі, дідусю, не минуло й року, як попутав мене нечистий дух, ворог роду людського. Став я примічати, що коли якого дня не піду до неї, то я й сам не свій, скучно мені. І все вигадую, чого б до неї піти. «Вам, кажу, час зимові рами вставляти», і цілий день у неї товчуся, рами вставляю і намагаюсь ще на завтра рами зо дві лишити. «Треба було б голубів Васиних порахувати, щоб не пропав який», — і все так. Усе бувало з нею через паркан розмовляю і, нарешті, щоб недалеко було ходити, зробив я у паркані хвірточку. На цьому світі від жіночої статі багато лиха й різної пакості. Не тільки ми, грішні, але й святі мужі спокушалися. Машенька мене від себе не віднаджувала. Замість того, щоб чоловіка пам’ятати й себе зберегти, вона мене покохала. Став я помічати, що їй теж скучно і що все вона коло паркана походжає і в щілинки на мій двір поглядає. Закрутився в моїй голові мозок від фантазії. У четвер на святому тижні іду рано-вранці, ледь почало сіріти, на базар, проходжу мимо її воріт, а нечистий тут, як уродився; поглянув — у неї хвіртка з такими-от ґратками нагорі, — а вона стоїть серед двору, уже прокинувшись, і качок годує. Я не втримався і покликав. Вона підійшла й дивиться на мене крізь грати. Личко біле, оченята ласкаві, заспані… Дуже вона мені сподобалась, і почав я їй компліменти говорити, неначе ми не біля воріт, а на іменинах, а вона зашарілася, сміється і все дивиться мені у вічі й не кліпає. Втратив я розум і почав освідчуватись їй у своїх любовних почуттях… Вона відчинила хвіртку, впустила, і з того ранку почали ми жити, як чоловік і жінка.

З вулиці у двір зайшов горбатенький Альошка й, засапавшись, ні на кого не дивлячись, побіг у дім; за хвилину він вибіг з дому з гармошкою і, брязкаючи в кишені мідними грошима, лузаючи на бігу насіння, зник за ворітьми.

— А це хто у вас? — запитав Матвій Савич.

— Син, Олексій, — відповів Дюдя. — Гуляти пішов, негідник. Бог його горбом скривдив, то ми не дуже вже вимагаємо.

— І все він гуляє з хлопцями, і все гуляє, — зітхнула Афанасівна. — Перед масницею оженили його, думали — як краще, а він, бач, ще гірший став.

— Без користі. Тільки чужу дівку ощасливили даремно, — сказав Дюдя.

Десь за церквою заспівали чудової сумної пісні. Не можна було добрати слів й чути було самі тільки голоси: два тенори й бас. Тому, що всі прислухалися, у дворі стало тихо-тихо… Два голоси раптом обірвали пісню розкотистим реготом, а третій, тенор, співав далі і взяв таку високу ноту, що всі мимоволі поглянули вгору, ніби голос на верхах своїх досягав самого неба. Варвара вийшла з дому й, затуливши очі рукою, ніби від сонця, поглянула на церкву.

— Це поповичі з учителем, — сказала вона.

Знову всі три голоси заспівали разом. Матвій Савич зітхнув і провадив далі:

— Отакі-то справи, дідусю. Років через два одержали ми листа від Васі з Варшави. Пише, що начальство посилає його додому на поправку. Нездужає. На той час я дурощі з голови викинув, і за мене вже хорошу дівчину сватали, і не знав я тільки, як з коханнячком покінчити. Щодня збирався поговорити з Машенькою, та не знав, з якого боку до неї підступити, щоб бабського вереску не було. Лист мені руки розв’язав. Прочитали ми його з Машенькою, вона побіліла, як сніг, а я й кажу: — Слава богу, тепер, кажу, ти знову будеш мужня жона. — А вона мені: «Не буду я з ним жити». — Але ж він тобі чоловік? — кажу. — «А хіба легко… Я його ніколи не любила й силоміць за нього пішла. Мати наказала». — Та ти, кажу, не відкручуйся, дурна, ти скажи: вінчалась ти з ним у церкві чи ні? — «Вінчалась, каже, але я тебе кохаю й житиму з тобою до самої смерті. Нехай люди сміються… мені то дарма…» — Ти, кажу, богомольна і читала писання, що там написано?

— За мужа видана, з мужем і жити повинна, — сказав Дюдя.

— Жона і муж єдина плоть. — Погрішили, кажу, ми з тобою й годі, треба совість мати й бога боятися. Повинимося, кажу, перед Васею, він людина смирна, боязка — не вб’є. Та й краще, кажу, на цьому світі від законного чоловіка перетерпіти, ніж на страшному судилищі зубами скреготіти. — Не слухає молодиця, затялась на своєму і хоч тобі що! «Тебе кохаю» — і більш нічого. Приїхав Вася у суботу під самі зелені свята рано-вранці. Мені через паркан усе було видно: вбіг він у дім, через хвилину вийшов з Кузькою на руках, і сміється і плаче, Кузьку цілує, а сам на сінник дивиться — і Кузьку залишати шкода і до голубів хочеться. Ніжна була людина, вразлива. День минув благополучно, тихо й скромно. Задзвонили до всеношної, я й думаю: завтра зелені свята, що ж вони воріт і паркана клечанням не прикрашають? Справа, думаю, негаразд. Пішов я до них. Дивлюсь, сидить він посеред кімнати долі, поводить очима, як п’яний, сльози по щоках течуть і руки трусяться; виймає він з вузла бублики, намисто, пряники й різні гостинці і розкидає по підлозі. Кузька — тоді йому три годочки було — повзає біля й пряники жує, а Машенька стоїть біля печі бліда, вся тремтить і бурмоче: «Я тобі не дружина, не хочу з тобою жити? — і всякі нісенітниці. Вклонився я Васі в ноги й кажу: «Винні ми перед тобою, Василю Максимовичу, прости Христа ради!» Потім встав і кажу Машеньці такі слова: «Ви, Маріє Семенівно, кажу, повинні тепер Василю Максимовичу ноги мити і юшку пити. І будьте ви йому покірною дружиною, а за мене моліться богу, щоб він, кажу, милосердний, простив мені моє согрішеніє». Наче мені було навіяння від ангела небесного, прочитав я їй напучення і говорив так зворушливо, що мене навіть сльоза пройняла. Днів отак через два приходить до мене Вася. «Я, каже, прощаю, Матюшо, і тебе і дружину, бог з вами. Вона солдатка, діло жіноче, молоде, важко себе вберегти. Не вона перша, не вона остання. А тільки, каже, я прошу тебе жити так, ніби між вами нічого не було, і вигляду не показуй, а я, каже, намагатимусь їй догоджати в усьому, щоб вона мене знову покохала». Руку мені подав, чайку попив і пішов веселий. Ну, думаю, хвалити бога, і весело мені стало, що все так добре вийшло. Та тільки-но Вася з двору, як прийшла Машенька. От кара божа! Вішається на шию, плаче й благає: «Бога ради, не кидай, жити без тебе не можу».

— Ач яка негідниця! — зітхнув Дюдя.

— Я на неї закричав, ногами затупав, витяг її в сіни й двері на гак замкнув. «Іди, кричу, до чоловіка! Не сором мене перед людьми, бога бійся!» І щодня така історія. Одного ранку стою я в себе на подвір’ї біля стайні і лагоджу вуздечку. Раптом, бачу, біжить вона через хвіртку до мене у двір, боса, в самій спідниці, і просто до мене; схопилась руками за вуздечку, вся вимастилась в смолу, тремтить, плаче… «Не можу жити з осоружним; сил моїх немає! Коли не любиш, то краще вбий!» Я розсердився і вдарив її двічі вуздечкою, а в цей час вбігає у хвіртку Вася й кричить розпачливим голосом: «Не бий! не бий!» А сам підбіг і, ніби знавіснів, розмахнувся й давай бити її кулаками щосили, потім повалив на землю й ну топтати ногами; я став боронити, а він схопив віжки й давай віжками. Б’є і все. як лошачок, повискує: гі-гі-гі!

— Взяти віжки, та тебе б отак… — пробурчала Варвара, відходячи. — Занапастили нашу сестру, прокляті…

— Замовчи, ти! — крикнув на неї Дюдя. — Кобила!

— Гі-гі-гі! — вів далі Матвій Савич. — З його двору прибіг візник, гукнув я свого робітника, і всі втрьох відняли в нього Машеньку і повели попід руки додому. Ганьба! Того самого дня увечері пішов я провідати. Вона лежить у ліжку, вся закутана, в примочках, тільки самі очі й ніс видно, і дивиться в стелю. Я кажу: — Здрастуйте, Маріє Семенівно! — Мовчить. А Вася сидить в іншій кімнаті, тримається за голову й плаче: — Злочинець я. Занапастив я своє життя! Пошли мені, господи, смерть! — Я посидів з півгодинки біля Машеньки, все вмовляючи її. Пострахав. — Праведні, кажу, на тому світі підуть у рай, а ти до гієни вогняної, разом зі всіма блудницями… Не переч чоловікові, іди йому в ноги вклонись. — А вона жодного слівця, навіть оком не моргнула, неначе я до стовпа кажу. На другий день Вася захворів, нібито на холеру, і надвечір, чую, помер. Поховали. Машенька на кладовищі не була, не хотіла людям своє безсоромне обличчя й синці показувати. І незабаром покотилися поміж міщанства розмови, що Вася помер не своєю смертю, що звела його Машенька. Дійшло до начальства. Васю вирили, розпатрали і знайшли у нього в животі миш’як. Справа була ясна, як божий день; прийшла поліція й забрала Машеньку, а з нею й Кузьку-безсребреника. Посадили до острогу. Дострибалась молодиця, покарав бог… Місяців через вісім судили. Сидить, пам’ятаю, на ослінчику в білій хустині і в сірому халатику, а сама худенька, бліда, бистроока, дивитись жаль. Позаду солдат з рушницею. Не признавалася. Одні на суді казали, що вона чоловіка отруїла, а інші доводили, що чоловік сам з горя отруївся. Я в свідках був. Коли мене допитували, я пояснював усе по совісті. — Її, кажу, гріх. Таїти нічого, не любила чоловіка, міцної вдачі була… Судити почали зранку, а до ночі винесли таку ухвалу: заслати її на каторгу до Сибіру на 13 років. Після такої ухвали Машенька потім у нашому острозі місяців зо три сиділа. Я ходив до неї і з людяності носив їй чайку, цукорку. А вона бувало побачить мене і почне тремтіти всім тілом, махає руками й бурмоче: «Іди геть! Іди геть!» — І Кузьку до себе пригортає, наче боїться, щоб я не відібрав. — От, кажу, до чого ти дожила! Ой, Маню, Машо, пропаща душа! Не слухалась мене, коли я навчав тебе розуму, от і нарікай тепер. Сама, кажу, винна, себе й вини. — Я їй напучування роблю, а вона: «Іди геть! Іди геть!» — і тулиться з Кузькою до стіни і тремтить. Коли її від нас до губернії відправляли, я проводжати ходив до вокзалу й сунув їй до вузлика карбованчика за спасіння душі. Але не дійшла вона до Сибіру… В губернії захворіла на гарячку й померла в острозі.

— Собаці собача й смерть, — сказав Дюдя.

— Кузьку повернули назад додому… Я подумав, подумав і взяв його до себе. Що ж? Хоч і арештантський виродок, а все ж таки жива душа, хрещена… Жалко. Зроблю з нього прикажчика, а коли своїх дітей не буде, то і в купці виведу. Тепер, як їду куди, беру із собою: нехай привчається.

Поки Матвій Савич розповідав, Кузька весь час сидів біля воріт на камінчику і, підперши обома руками голову, дивився на небо; здалеку в темряві скидався він на пеньок.

— Кузько, йди спати! — крикнув йому Матвій Савич.

— Так, уже пора, — сказав Дюдя, підводячись; він голосно позіхнув і додав: — Силкуються все своїм розумом жити, не слухаються, от і виходить на їхнє.

Над двором на небі плив уже місяць; він швидко котився в один бік, а хмари під ним в інший; хмари котилися далі, а його все було видно над двором. Матвій Савич помолився на церкву і, побажавши на добраніч, ліг на землі біля воза. Кузька теж помолився, ліг на возі і вкрився сюртучком; щоб зручніше було, він вимостив у сіні ямочку і зігнувся так, що лікті його торкалися колін. З двору видно було, як Дюдя у себе внизу засвітив свічку, надів окуляри і став у кутку з книжкою. Він довго читав і вклонявся.

Приїжджі поснули. Афанасівна і Софія, підійшли до воза й почали дивитись на Кузьку.

— Спить сирітка, — сказала стара. — Худенький, охлялий, самі кістки. Рідної матері нема, і нагодувати його до пуття нікому.

— Мій Гришутка, мабуть, років на два старший, — сказала Софія. — На заводі в неволі живе, без матері. Хазяїн б’є, мабуть. Як глянула я допіру на цього хлопчика, згадала про свого Гришутку — серце моє кров’ю запеклося.

Минула хвилина в мовчанні.

— Либонь не пам’ятає матері, — сказала стара.

— Де там пам’ятати!

І в Софії з очей закапали сльози.

— Калачиком згорнувся… — сказала вона, схлипуючи і сміючись від розчулення й жалості. — Сирітка моя бідна.

Кузька здригнувся й розплющив очі. Він побачив перед собою негарне, зморщене, заплакане обличчя, поруч нього друге, баб’яче, беззубе, із гострим підборіддям і горбатим носом, а вище них бездонне небо, по якому котилися хмари й місяць, і скрикнув з переляку. Софія теж скрикнула; їм обом відповіла луна, і в душному повітрі народився неспокій; застукав по сусідству сторож, загавкав собака. Матвій Савич пробурмотів щось уві сні і перевернувся на другий бік.

Пізно увечері, коли вже спали і Дюдя, і стара, і сусідній сторож, Софія вийшла за ворота й сіла на лавочку. Їй було душно, і від сліз розболілася голова. Вулиця була широка й довга; праворуч версти зо дві, ліворуч стільки ж, і кінця їй не видно. Місяць уже відійшов од двору й стояв за церквою. Один бік вулиці був залитий місячним сяйвом, а другий чорнів від тіней; довгі тіні тополь і шпаківень сягали через усю вулицю, а тінь від церкви, чорна й страшна, лягла широко й захопила ворота Дюді й половину будинку. Було безлюдно й тихо. З кінця вулиці зрідка долинала ледве чутна музика; мабуть, це Альошка грав на своїй гармошці.

У тіні біля церковної огорожі хтось ходив, і не можна було розібрати, людина це чи корова, чи, може, нікого не було, і тільки великий птах шарудів у деревах. Але ось із тіні вийшла одна постать, зупинилася й сказала щось чоловічим голосом, потім зникла в провулку біля церкви. Трохи згодом, сажнів за два від воріт, з’явилася ще одна постать; вона йшла від церкви просто до воріт і, побачивши на лавочці Софію, зупинилася.

— Варваро, ти, чи що? — запитала Софія.

— А хоч би й я.

Це була Варвара. Вона хвилинку постояла, потім підійшла до лавочки і сіла.

— Ти де ходила? — спитала Софія.

Варвара нічого не відповіла.

— Не нагуляла б ти собі, молодичко, якогось лиха, — сказала Софія. — Чула, як Машеньку і ногами і віжками? Тобі б, дивись, того не було.

— А нехай.

Варвара засміялась у хустку і сказала пошепки:

— З поповичем зараз гуляла.

— Базікаєш.

— Їй-богу.

— Гріх! — прошепотіла Софія.

— А нехай… Чого жаліти? Гріх, то гріх, а краще нехай грім вб’є, ніж таке життя. Я молода, здорова, а чоловік у мене горбатий, осоружний, суворий, гірш за Дюдю проклятого. У дівках жила, шматка не доїдала, боса ходила і пішла від тих злиднів, поласувала на Альошчине багатство і попала в неволю, як рибина у вершу, і краще мені було б з гадюкою спати, ніж із цим Альошкою паршивим. А твоє життя? Не дивилися б мої очі. Твій Федір прогнав тебе з заводу до батька, а сам собі іншу завів; хлопчика у тебе забрали і в неволю віддали. Робиш, неначе кінь, і доброго слова не чуєш. Краще весь свій вік у дівках пробути, краще з поповичів полтиники брати, милостиню збирати, краще в криницю головою…

— Гріх! — знову прошепотіла Софія.

— А нехай.

Десь за церквою знов заспівали сумної пісні ті ж самі три голоси: два тенори й бас. І знову не можна було розібрати слів.

— Невгамовні… — засміялася Варвара.

І вона почала розповідати пошепки, як вона по ночах гуляє з поповичем, і що він їй каже, і які в нього товариші, і як вона з проїжджими чиновниками й купцями гуляла. Від сумної пісні війнуло вільним життям, Софія почала сміятися, їй було і грішно, і страшно, і солодко слухати, і заздрила вона, і жалко їй було, що вона сама не грішила, коли була молода й гарна…

На цвинтарі в старій церкві вдарили, північ.

— Пора спати, — сказала Софія, підводячись, — а то як би Дюдя не спохватився.

Обидві тихо пішли в двір.

— Я пішла й не чула, що він після про Машеньку розповідав, — сказала Варвара, стелячись під вікном.

— Померла, каже, в острозі. Чоловіка отруїла.

Варвара лягла поруч із Софією, подумала й сказала тихо:

— Я б свого Альошку з світу звела й не пожаліла.

— Базікаєш, бог з тобою.

Коли Софія засинала, Варвара пригорнулася до неї й прошепотіла на вухо:

— Давай Дюдю й Альошку зведемо!

Софія здригнулася й нічого не відповіла, потім розплющила очі і довго, не кліпаючи, дивилася в небо.

— Люди дізнаються, — сказала вона.

— Не дізнаються. Дюдя вже старий, йому помирати пора, а Альошка, скажуть, від п’янства здох.

— Страшно… Бог уб’є.

— А нехай.

Обидві не спали й мовчки думали.

— Холодно, — сказала Софія, починаючи тремтіти всім тілом. — Мабуть, ранок скоро… Ти спиш?

— Ні… Ти мене не слухай, голубко, — зашепотіла Варвара. — Злощуся я на них, проклятих, і сама не знаю, що кажу. Спи, а то вже світає… Спи…

Обидві замовкли, заспокоїлись і скоро заснули.

Раніше від усіх прокинулася стара. Вона розбудила Софію, і обидві пішли під навіс доїти корів. Прийшов горбатенький Альошка, зовсім п’яний, без гармошки; груди й коліна в нього були в поросі й соломі — мабуть, падав по дорозі. Похитуючись, він пішов під навіс і, не роздягаючись, повалився в сани й одразу ж захропів. Коли від сонця, що сходило, яскравим полум’ям запалали хрести на церкві, потім вікна, і через двір по росяній траві простяглися тіні від дерев й журавля біля криниці, Матвій Савич скочив і заметушився.

— Кузько, вставай! — закричав він. — Запрягати пора! Мерщій!

Почалася вранішня метушня. Молода жидівка, у коричневій сукні з оборками, привела у двір коня на водопій. Зарипів тужно журавель біля криниці, застукотіло відро… Кузька сонний, млявий, вкритий росою, сидів на возі, ліниво надівав сюртучок і слухав, як у криниці з відра хлюпалася вода, і щулився від холоду.

— Тітко, — крикнув Матвій Савич Софії, — тюкни моєму хлопцеві, щоб запрягав!

І Дюдя в цей час кричав з віконечка:

— Софіє, візьми з жидівки за водопій копійку! Занадилися, пархаті.

На вулиці туди й сюди бігали вівці й мекали; жінки кричали на пастуха, а він грав на сопілці, хльоскав батогом або відповідав їм важким, хрипким басом. У двір забігли три вівці і, не знаходячи воріт, тикались біля паркана. Від шуму прокинулась Варвара, забрала в оберемок постіль і пішла до дому.

— Ти б хоч вівці вигнала! — крикнула їй стара. — Пані!

— Ще б чого! Буду я на вас, іродів, працювати, — пробурчала Варвара, ідучи до будинку.

Підмазали віз і запрягли коней. З будинку вийшов Дюдя з рахівницею в руках, сів на ганочку і почав рахувати, скільки належить з проїжджого за ночівлю, за овес і водопій.

— Дорого, дідусю, за овес кладеш, — сказав Матвій Савич.

— Якщо дорого, не бери. Ми, купець, не силуємо.

Коли проїжджі пішли до воза, щоб сідати і їхати, їх на хвилину затримала одна обставина. У Кузьки пропала шапка.

— Куди ж ти, порося, її дів? — крикнув сердито Матвій Савич. — Де вона?

У Кузьки від жаху скривило обличчя, він заметушився біля воза і, не знайшовши тут, побіг до воріт, потім під навіс. Йому допомагали шукати стара й Софія.

— Я тобі вуха обірву! — крикнув Матвій Савич. — Поганець такий!

Шапка знайшлася на дні воза. Кузька рукавом струсив з неї сіно, надів і боязко, все ще з виразом жаху на обличчі, ніби боячись, щоб його не вдарили ззаду, поліз на воза. Матвій Савич перехрестився, хлопець смикнув віжки, і віз, рушивши з місця, покотився з двору.