На засланні

Старий Семен, прозваний Толковим, і молодий татарин, якого ніхто не знав на ім’я, сиділи на березі біля вогнища; троє інших перевізників були в хаті. Семен, старик років шістдесяти, худорлявий і беззубий, але широкий у плечах і на вигляд ще здоровий, був п’яний; він давно б уже пішов спати, але в кишені у нього був півштоф, і він боявся, як би в хаті молодчики не попросили в нього горілки. Татарин був хворий, нудьгував і, закутуючись в своє дрантя, розповідав, як добре в Сімбірській губернії і яка в нього лишилася вдома гарна й розумна дружина. Йому було років двадцять п’ять, не більше, а тепер, при світлі вогнища, він, блідий, з сумним хворобливим обличчям, здавався хлопчиком.

— Воно, звичайно, тут не рай, — говорив Толковий. — Сам бачиш: вода, голі береги, навкруги глина і більш нічого… Святий тиждень давно уже проминув, а на річці крига йде, і вранці сьогодні сніг був.

— Погано! погано! — сказав татарин і перелякано подивився навкруги.

Кроків за десять текла темна холодна ріка; вона воркотіла, хлюпала об поритий глинистий берег і швидко мчала кудись в далеке море. Біля самого берега темніла велика баржа, яку перевізники називають «карбасом». Ген-ген на тому березі, пригасаючи й переливаючись, гадючками повзали вогні: це випалювали торішню траву. А за гадючками знову сутінки. Чути, як невеликі крижини стукотять об баржу. Вогко, холодно…

Татарин подивився на небо. Зірок так само багато, як вдома у нього, так само чорно навкруги, але чогось невистачає. Вдома, у Сімбірській губернії, зовсім не такі зорі і не таке небо.

— Погано! погано! — ще раз сказав він.

— Звикнеш! — сказав Толковий і засміявся. — Тепер ти ще молодий, дурний, молоко на губах не обсохло, і здається тобі через глупоту, що нещаснішої від тебе людини немає, а настане час, сам скажеш: дай боже кожному таке життя. Ти на мене поглянь. Через якийсь тиждень пройде вода і поставимо тут пором, ви всі підете по Сибіру гуляти, а я залишусь і почну ходити від берега до берега. Уже двадцять два роки так ходжу. День і ніч. Щука й нельма під водою, а я над водою. І хвалити бога. Нічого мені не треба. Дай боже кожному таке життя.

Татарин підклав до вогнища хмизу, ліг ближче до вогню і сказав:

— У мене батько хвора людина. Коли він помре, мати й жінка сюди приїдуть. Обіцяли.

— А навіщо тобі мати й жінка? — спитав Толковий. — Дурниці, брате. Це тебе сатана спокушає, лихо на нього. Ти його не слухай, проклятого. Не давай йому волі. Він тобі про бабу, а ти йому на зло: не бажаю! Він тобі про волю, а ти стань, як пень і — не бажаю! Нічого не треба! Немає ні батька, ні матері, ні жінки, ні волі, ні двора, ні кола! Нічого не треба, лихо з ним!

Толковий потягнув із пляшки і казав далі:

— Я, братухо, не мужик простий, не з хамського звання, а дячківський син і, коли на волі жив у Курську, в сюртуку ходив, а тепер довів себе до такого стану, що можу голий на землі спати й траву жерти. І дай боже кожному таке життя. Нічого мені не треба і нікого я не боюся, і так себе розумію, що багатшої і вільнішої від мене людини немає. Як прислали мене сюди з Росії, я з першого ж дня затявся: нічого не хочу! Сатана мені і про жінку, і про рідню, і про волю, а я йому: нічого мені не треба! Затявся і от, як бачиш, добре живу, не нарікаю. А коли хто почне потурати сатані і хоч раз послухає, той пропав, немає йому порятунку: захрясне в болоті по саму маківку й не вилізе. Не те, що ваш брат, дурний мужик, але й благородні і освічені гинуть. Років п’ятнадцять тому прислали сюди з Росії одного пана. З братами чогось там не поділив і в духівниці фальш зробив якусь. Казали, з князів чи баронів, а може, й просто з чиновників — хто його знає! Ну, приїхав сюди пан і першим ділом купив собі в Мухортинському будинок і землю. «Хочу, каже, своєю працею жити, в поті чола, бо, каже, я тепер не пан, а поселенець». Що ж, кажу, помагай боже, справа хороша. Чоловік він тоді був молодий, клопотун, дбайливий; сам і косив бувало, і рибу ловив, і верхи верст за шістдесят їздив. Тільки от лихо: з першого ж року почав їздити в Гиріно, до поштової контори. Стоїть бувало в мене на поромі й зітхає: «Ех, Семене, щось давно не шлють мені з дому грошей». Не треба, кажу, Василю Сергійовичу, грошей. Навіщо вони? Ви старе ото покиньте, забудьте, ніби його зовсім не було, ніби снилось воно тільки, а починайте жити заново. Не слухайте, кажу, сатани, — він до добра не доведе, у зашморг затягне. Тепер ви грошей хочете, кажу, а мине небагато часу і, диви, чогось іншого захочете, а потім ще і ще. Якщо, кажу, бажаєте для себе щастя, то перш за все нічого не бажайте. Так… Уже коли, кажу йому, нас із вами доля скривдила гірко, то нічого у неї ласки просити і вклонятися їй у ніжки, а треба зневажати й глузувати з неї. А то вона сама поглузує. Так і кажу йому… Років через два перевожу я його на цей бік, а він потирає руки й сміється. «Іду, каже, в Гиріно дружину зустрічати. Пожаліла, каже, мене, приїхала. Хороша вона в мене, добра». А сам від радості навіть засапався. От через день їде з жінкою. Дама молода, гарна, у капелюшку; на руках немовлятко-дівчинка. І всякого вантажу багато. А Василь Сергійович мій крутиться біля неї, не надивиться і ніяк не нахвалиться. «Так, брате Семене, і в Сибіру люди живуть!» Ну, думаю, гаразд, не нарадієшся. І відтоді майже щотижня почав він у Гиріно навідуватись: чи не прийшли з Росії гроші. Адже грошей треба було сила. «Вона, каже, заради мене тут у Сибіру свою молодість і красу губить і, каже, зі мною мою гірку долю ділить, і через це, каже, я повинен давати їй різні втіхи»… Щоб пані веселіше було, завів він знайомство з чиновниками і з набродом різним. А всю цю компанію, звісно, годувати й поїти треба, та щоб і фортеп’ян був і собачка кошлатенька на дивані, — бодай вона здохла ». Розкіш, одним словом, баловство. Прожила з ним пані недовго. Де їй? Глина, вода, холодно, ні тобі городини, ні садовини, навкруг неосвічені та п’яні, ніякої пристойності, а вона дама розпещена, столична… Звісно, засумувала. Та й чоловік, як не кажи, вже не пан, а поселенець — не та шана. Років через три, пам’ятаю, вночі під саму першу пречисту кричать з того берега. Подався я туди на поромі, дивлюсь, пані, вся закутавшись, а з нею молодий пан, з чиновників. Тройка… Перевіз я їх сюди, сіла і згадуй лиш, як звали! Тільки їх і бачили. А вдосвіта Василь Сергійович скаче на парі. — «Чи не проїжджала тут, Семене, моя дружина з паном в окулярах?» Проїжджала, кажу, — шукай вітру в полі! Помчав він навздогін, діб п’ять гнався. Коли після перевозив я його на той бік, він повалився на пором і давай головою битися об дошки й вити. Ото ж то, кажу, й є. Сміюсь і пригадую йому: «І в Сибіру люди живуть!» А він ще більше б’ється… Потім оце захотілося йому волі. Жінка в Росію подалася і його, виходить, туди потягло, щоб її побачити й від полюбовника визволити. І почав він, братіку ти мій, мало не щодня скакати то на пошту, то в місто до начальства. Усе прошенія посилав і подавав, щоб його помилували і назад додому повернули і розказував він, на самі телеграми в нього карбованців двісті пішло. Землю продав, будинок жидам заставив. Сам посивів, згорбився, з лиця жовтий став, наче сухотний. Говорить з тобою, а сам: кхе-кхе-кхе… і сльози на очах. Промучився так із проханнями років вісім, а тепер знову ожив і веселий став: нове баловство вигадав. Дочка, бачиш, виросла. Дивиться на неї й не надишеться. А вона, правду кажучи, нічого з себе: гарненька, чорноброва і вдачі жвавої. Щонеділі він у Гиріно їздить з нею до церкви. Стоять обоє на поромі рядочком, вона сміється, а він з неї очей не зводить. «Так, каже, Семене, і в Сибіру люди живуть. І в Сибіру буває щастя. Поглянь-но, каже, яка в мене дочка! Либонь другої такої і за тисячу верст не знайдеш». Дочка, кажу, хороша, це правда, дійсно… А сам про себе думаю: «Вже стривай… Дівка вона молода, кров грає, жити хочеться, а яке тут життя?» І почала, брате, вона нудьгувати… Сохла-сохла, змарніла вся, захворіла, і тепер без задніх ніг. Сухоти. Ось тобі й сибірське щастя, лихо на нього, от тобі і в Сибіру люди живуть… Почав він усе по лікарях їздити й возити їх до себе. Як зачує, що верст за двісті чи за триста є лікар чи знахар, так і їде по нього. Страх скільки грошей на лікарів пішло, а вже як на мене краще пропити ці гроші… Однаково помре. Помре вона неодмінно, а він тоді зовсім пропав. Повіситься з нудьги або в Росію втече — звісна річ. Утече, а його піймають, потім суд, каторга, канчуків покуштує…

— Добре, добре, — пробурмотів татарин, щулячись від холоду.

— Що добре? — запитав Толковий.

— Жінка, дочка… Нехай каторга і нехай нудьга, зате він бачив і жінку й дочку… Ти кажеш, нічого не треба» Але нічого — погано! Жінка прожила з ним три роки — це йому бог подарував. Нічого — погано, а три роки — добре. Як не розумій?

Тремтячи, з напруженням підбираючи російські слова, яких він знав небагато, і заїкаючись, татарин заговорив про те, що не доведи господи захворіти на чужій стороні, померти і бути заритим у холодній іржавій землі, що коли б дружина приїхала до нього хоча б на один день і навіть на одну годину, то за таке щастя він погодився б прийняти які завгодно муки й дякував би богові. Краще один день щастя, ніж нічого.

Далі він знову розповів, яка в нього лишилася вдома гарна й розумна дружина, потім, обхопивши обома руками голову, він заплакав і почав запевняти Семена, що він ні в чому не винен і терпить напрасну. Його два брати й дядько вкрали у селянина коні і побили старого мало не до смерті, а громада розсудила по совісті й ухвалила вирок, за яким пішли в Сибір всі три брати, а дядько, багатий чоловік, лишився вдома.

— Зви-икнеш! — сказав Семен.

Татарин замовк і втупився заплаканими очима у вогонь: на обличчі в нього відбивалися здивовання й переляк, ніби він все ще не розумів, чому він тут у темряві й у вогкості, біля чужих людей, а не в Сімбірській губернії. Толковий ліг біля вогню, чомусь усміхнувся й заспівав півголосом пісню.

— Яка ото їй радість з батьком? — промовив він, трохи згодом. — Він її любить, втішається, це точно; але, брате, теж пальця в рота йому не клади: суворий старик, крутий старик. А молодим дівкам не суворість потрібна… Їм потрібна ласка та ха-ха-ха, та хи-хо-хо, духи та помада. Так… Ех, діла, діла! — зітхнув Семен і важко підвівся. — Горілка вся скінчилася, отже, спати пора. Га? Піду, брате…

Залишившись сам, татарин підклав хмизу, ліг і, дивлячись на вогонь, почав думати про рідне село і про свою дружину; приїхала б дружина хоч на місяць, хоч на день, а там, якщо хоче, нехай їде назад! Краще місяць чи навіть день, ніж нічого. Але коли дружина дотримає обіцянки і приїде, чим її доведеться годувати? Де вона тут житиме?

— Якщо нема чого-чого їсти, то як живи? — запитав уголос татарин.

За те, що він тепер день і ніч працював веслом, йому платили тільки десять копійок на добу; щоправда, проїжджі давали на чай і на горілку, але хлопці ділили увесь прибуток поміж себе, а татаринові нічого не давали і тільки глузували з нього. А від злиднів голодно, холодно й страшно… Тепер би, коли все тіло болить і тремтить, піти в хатинку і лягти спати, але там укритися нічим і холодніше, ніж на березі; тут теж нічим укритись, та зате можна хоч вогнище запалити…

Через тиждень, коли вода зовсім спаде і поставлять тут пором, усі перевізники, крім Семена, будуть уже непотрібні, і татарин почне ходити з села в село і жебрачити і просити роботи. Дружині тільки сімнадцять років; вона гарна, випещена, соромлива — невже й вона ходитиме по селах з відкритим обличчям і жебрачитиме? Ні, про це навіть подумати страшно…

Уже світало; виразно окреслились баржа, кущі шелюги на воді і брижі, а назад оглянутись — там глинисте урвище, внизу хатинка, вкрита бурою соломою, а вище туляться сільські хати. У селі вже співали півні.

Руде глинисте урвище, баржа, річка, чужі, недобрі люди, голод, холод, хвороби — може, всього цього немає насправді. Мабуть, все це тільки сниться, — думав татарин. Він відчував, що спить, і чув своє хропіння… Звичайно, він вдома, в Сімбірській губернії, і досить йому тільки назвати дружину на ім’я, як вона відгукнеться; а в сусідній кімнаті мати… Однак, які бувають страшні сни! До чого вони? Татарин посміхнувся й розплющив очі. Яка це річка? Волга?

Йшов сніг.

— Подава-ай! — кричав хтось на тому боці. — Кар-ба-а-ас!

Татарин прокинувся й пішов будити товаришів, щоб пливти на той бік. Надіваючи на ходу драні кожухи, лаючись хрипкими спросоння голосами і щулячись від холоду, з явились на березі перевізники. Після сну річка, від якої тягло пронизливим холодом, очевидно, здавалась їм огидною й жахливою. Не поспішаючи, пострибали вони в кар, бас… Татарин і три перевізники взялися за довгі весла з широкими лопатями, які скидалися в сутінках на клішні раків. Семен навалився животом на довге стерно. А на тому боці все ще кричали і двічі вистрілили з револьвера, думаючи, мабуть, що перевізники сплять або пішли на село, до шинку.

— Гаразд, встигнеш! — промовив Толковий тоном людини, впевненої, що на цьому світі немає потреби поспішати — все одно, мовляв, діла не буде.

Важка незграбна баржа відірвалася від берега і попливла поміж кущів шелюги, і тільки з того, що шелюга поволі відходила назад, помітно було, що баржа не стояла на одному місці, а посувалась. Перевізники розмірено, разом, змахували веслами; Толковий лежав животом на стерні й, вимальовуючи в повітрі дугу, літав з одного борту до другого. В темряві це скидалося на те, ніби люди сиділи на якійсь допотопній тварині з довгими лапами і пливли на ній в холодну похмуру країну, ту саму, яка інколи сниться під час кошмару.

Проминули шелюгу, виплили на простір. На тому березі вже почули стук і розмірене плюскотіння весел і кричали: «Швидше! швидше!» Минуло ще хвилин з десять, і баржа важко вдарилась об пристань.

— І все воно сипле, і все воно сипле! — бурмотів Семен, витираючи з обличчя сніг. — І звідки воно береться, бог його знає!

На тому боці чекав худорлявий, невисокий на зріст старий у кожусі на лисячому хутрі і в білій смушковій шапці. Він стояв недалеко від коней і не ворушився; у нього був похмурий, зосереджений вираз, неначе він намагався щось пригадати й сердився на свою неслухняну пам’ять. Коли Семен підійшов до нього і, всміхаючись, скинув шапку, то він сказав:

— Поспішаю до Анастасівки. Дочці знову гірше, а в Анастасівку, кажуть, нового лікаря призначили.

Втягли тарантас на баржу і попливли назад. Чоловік, якого Семен назвав Василем Сергійовичем, весь час, поки пливли, стояв непорушно, міцно стиснувши свої товсті губи і глядячи в одну точку; коли ямщик попросив у нього дозволу покурити в його присутності, він нічого не відповів, наче не чув. А Семен, налягаючи животом на стерно, глузливо дивився на нього й говорив:

— І в Сибіру люди живуть. Живу-уть!

На обличчі в Толкового був переможний вираз, ніби він щось довів і ніби радів, що вийшло саме так, як він думав. Нещасний, безпорадний вигляд людини в кожусі на лисячому хутрі, очевидно, тішив його.

— Грязько тепер їхати, Василю Сергійовичу, — сказав він, коли на березі запрягали коней. — Зачекали б їздити ще тижнів зо два, поки сухіше стане. А то й зовсім би не їздили… Хоч би користь яка від поїзденок була, а то, самі зволите знати, люди віки вічні їздять, і вдень і вночі, а все даремно. Справді!

Василь Сергійович мовчки дав на горілку, сів у тарантас і поїхав далі.

— От, по лікаря поскакав! — сказав Семен, щулячись від холоду. — Так, шукай справжнього лікаря, доганяй вітра в полі, хапай чорта за хвіст, лихо на нього! От диваки, господи, прости мене грішного!

Татарин підійшов до Толкового і, дивлячись на нього з ненавистю й огидою, тремтячи й додаючи до своєї ламаної мови татарські слова, заговорив:

— Він добре… добре, а ти — погано! Ти погано! Пан добра душа, чудовий, а ти звір, ти погано! Пан живий, а ти дохлий… Бог створив людину, щоб жива була, щоб і радість була, і туга була, і горе було, а ти хочеш нічого, виходить, ти не живий, а камінь, глина! Камню треба нічого й тобі нічого… Ти камінь — і бог тебе не любить, а пана любить!

Усі засміялись; татарин гидливо скривився, махнув рукою і, кутаючись в своє дрантя, пішов до вогнища. Перевізники й Семен почвалали до хатинки.

— Холодно! — прохрипів один перевізник, розтягаючись на соломі, якою була вкрита вогка глиниста долівка.

— Так, не тепло! — погодився другий. — Життя каторжне!..

пужнуло снігом. Встати й зачинити двері нікому не хотілося: було холодно й ліньки.

— А мені добре! — промовив Семен, засинаючи. — Дай боже кожному таке життя.

— Ти, звісно, семикаторжний. Тебе й чорти не беруть. З двору почулися звуки, схожі на собаче виття.

— Що це? Хто це там?

— Це татарин плаче.

— Чи бач… Дивак!

— Зви-икне! — сказав Семен і одразу ж заснув.

Незабаром поснули й інші. А двері так і лишилися незачиненими.