«А чого тут так темно?»
Орудуючи газовими рулями, Загорський кружляв у горах. Літав невисоко над поверхнею, придивляючись до кожного горбика.
Вибух обпалив чималу площу. Там, де раніше громадилося каміння, — сизо поблискував суцільний корж із рваними краями. То, мабуть в епіцентрі, сплавилися гірські породи, і все тут вкрилося застиглими потоками слюди чи скла. Якщо Жаннета була поблизу, то…
Клубок підкочувався Миколі до горла, коли він, роблячи все ширші кола, гукав у мікрофон:
— Алло!.. Алло…
Відповіді нема. Хоча б найменший шерех мембрани…
— Алло…
Мовчанка.
Микола то пірнав у тінь, то знову вихоплювався на світло. Він бачив гори, дуже схожі на фортеці, готичні шпилі. Часом йому здавалося, що між цими фортецями перекинуто арки. Пролетів він і над гігантським мостом через міжгір’я. Це той самий знаменитий міст, який вже давно помітили з Землі. Зараз Миколі ніколи було досліджувати його, хоч і кортіло взнати, чи це штучна споруда, чи примха природи. Він кружляє, наче припнутий до місця вибуху, придивляється до болю в очах.
Он, здається, щось схоже на постать темніє за схилом. Невже вона? Гаряча хвиля пробігла йому по тілу, забила дихання.
— Алло, Жаннето!
Спускається нижче — вона! Садить апарат недалеко від розпростертої постаті, підбігає, схиляється над нею. Крізь прозору стінку шолома видно дівоче обличчя. Воно непорушне, як маска. Непритомна чи, може…
Микола гарячково замінив майже порожній балон. Швидко поніс безмовну дівчину до апарата. Через якусь хвилину вже летів до «Комети».
Що діялося в його душі? Тривога за життя дівчини, дитяча ніжність до неї і нестримна лють при самій думці про Діка. Як тільки він згадував цього злощасного маніяка, кров бухала в скронях і свинцем наливалися кулаки.
Це почуття не залишало його й тоді, коли вже в кабіні «Комети» він разом з Іваном Макаровичем подавав допомогу Жаннеті. Довелося зробити їй ін’єкцію морфію.
Хвилини напруженого чекання. І Плугар, що ніби аж постарів, і змарнілий Мілько стежили за обличчям дівчини. Та першим помітив Микола: на щоках у Жаннети з’явився рум’янець. Власне, це був лише натяк на рум’янець, але всі відчули полегкість. Значить, криза минає, молодий організм переборює тяжку травму.
Нарешті вона розплющила очі. Прошепотіла:
— Де я?
— Все добре, Жаннето, — схилився до неї Микола. — Ви на своєму місці, в «Кометі».
— В «Кометі»? — перепитала.
— Хіба ви не впізнаєте? — обізвався Іван Макарович.
— А чого тут так темно? — з дитячою безпорадністю промовила Жаннета.
Світло, яскраве сонячне світло заливало кабіну. Іван Макарович тривожно глянув на Загорського. Той обережно взяв дівчину на руки і, щось тихо говорячи до неї, посадив коло ілюмінатора. Тепер стріли сонячного проміння били їй просто в очі, але вона їх не заплющувала…
…Дік, наче тать, крався до «Комети». Прискочив до літального апарата і взяв там кілька пакетів АЗ[1]. Вкладаючи їх у верхні кишені скафандра, він поглядав на повалену ракету. Раптом в овалі ілюмінатора побачив обличчя Жаннети. Дивився, як загіпнотизований, потім почав відступати, відступати, обернувся і чимдуж кинувся до гір.
— Сліпа! Сліпа! — шепотів не то зі страхом, не то з торжеством.
-
[1] АЗ — аварійний запас, в якому є все необхідне для харчування і дихання космонавта.
