Привид

Плугар і Загорський обійшли ракету, в багатьох місцях подзьобану камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно, удар був дуже сильний — як тільки витримала його стінка?

Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.

— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.

— Я вже все продумав, Іване Макаровичу. Нам треба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась у неї хвостом. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п’ять, то ми зможемо стартувати…

— Припустімо, що яма може замінити стартову конструкцію, — скептично сказав Плугар, — але чи вистачить у нас часу? Скоро настане ніч, бачите, як низько ходить Сонце? Температура впаде принаймні на сто градусів нижче нуля… Все це треба врахувати, зважити. Ми не можемо діяти всліпу.

Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав:

«Тут би мені пару звичайних лебідок і тросів, тоді б я її поставив швидко!»

А вголос промовив:

— Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу. — В його голосі вже чулася безнадія. — Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?

— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.

— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Микола. — Скласти руки і чекати кінця?

— Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам завдання: обчислити, скільки кубометрів ґрунту потрібно вийняти, скільки часу забере ця робота, словом, підготуйте усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна «батарея»?

— Так, але що це нам дасть?

— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?

Справді, до них наближалася постать у скафандрі, неначе привид.

«Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. — Невже Дік?»

Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п’яний, ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.

— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон. — Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…

— Що сталося?

— Катастрофа! — прохрипів Дік, вказуючи на зловісну чорну стіну. — Ви, тільки ви можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь від мене… Я… я… Цей вибух — результат несподіваних властивостей нового елемента. Мабуть, його критична маса вимірюється міліграмами…

— Значить, знову за своє?

— Я хотів зробити випробування… Тобто науковий експеримент.

— А як же вціліли ви самі?

— На щастя, я заліг за скелю. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може, каміння — воно ж сипалося, як град, — а може, просто нервовий шок. Як тільки отямився, відразу кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав, пропаду. І вже з гори побачив вашу базу… Увесь світ буде в захопленні від вашого благородного вчинку! — вигукнув наприкінці він. — А зараз вимагаю: дайте кисню, бо в мене тут лишилося… — він подивився на шкалу свого балончика. — У-у… Дихати, дихати нічим!

Загорський швидко взяв балон і миттю підключив його. Дік глибоко дихнув, очі його розширились, засвітилися нездоровим блиском.

— Оце так сила! — вигукнув він. — Його критична маса — може, два міліграми. За точність не ручуся: цю таємницю понесло в космічний простір. Феєрверк! Я заліг… Де ж це я заліг? Ага, і Жаннета була… З’єднав контакти, коли як загуркоче! Ви не чули? Ха-ха-ха! Я аж оглух. Що? Нічого не чую! Але це таки пістолет біля скроні людства. Пістолет у моїх руках!

У божевільному пориві Дік підносить руку, прицілюючись у диск Землі.

Плугар і Загорський мовчки переглядаються.

— Це вам не уран, — посварився кулаком Дік, — це селеніт! Одна кулька еквівалентна тисячі атомних бомб! І він мій — чуєте? — мій! Недаремно я прибув сюди. Інтуїція. — Раптом Дік повернувся обличчям до Плугаря і Загорського, стишив голос до шепоту. — А ви знаєте, хто я? Ручуся, що не знаєте. — Став у гордовиту позу. — Я диктатор світу! Я ще не прийшов. Я прийду завтра…

— Манія величі, — сказав Плугар Загорському. І потім до Діка: — А де Жаннета Барб’є?

Дік махнув рукою:

— Десь там. Але це ворона: вона мені накаркала невдачу.

Не кажучи й слова, Загорський кинувся до гір, але, пробігши кілька десятків метрів, повернувся назад.

— Полечу, Іване Макаровичу.

— Вірно. Так буде скоріше. Обслідуйте район вибуху.

Загорський швидко запустив літальний апарат і піднявся вгору. Дік подивився вслід і рушив знову до гір.