Голос Землі

Запасів кисню і води на «Кометі» було ще днів на дев’ять-десять. Іван Макарович вирішив використати ці дні для інтенсивної наукової роботи. Він поставив завдання: проникнути в світ мінералів, зібрати якомога більше зразків і розгадати таємницю утворення місячного рельєфу. Само собою зрозуміло, що залишки незнаної цивілізації надзвичайно зацікавили експедицію.

Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:

— І це давній знайомий!

Невідомо було, чи він відзначає це з задоволенням, чи, може, з жалем. Вчувалось і те, і друге. А може, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, невідоме на Землі?

Зв’язок із Землею підтримувався майже весь час. Ось і зараз з репродуктора лилася музика — віолончель тужила за чимось таким дорогим, бажаним і нездійсненним… Микола подумав про Ольгу. Може, й вона слухає… А втім, тепер їх розділяла відстань більша ніж триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів.

— Та це ж «Мрії» Шумана! — тихо сказав Михайло. — Хотів би я знати, чи була музика в селенітів?

— Ось прибудуть сюди археологи, історики — все взнають, — кинув Загорський.

— Я хочу побачити підземне місто, — продовжував Михайло. — А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?

— Поки що ніяк, — відповів професор.

— Оце вже нерозважливо. Треба назвати обов’язково.

— А й справді! — стріпнув чубом Загорський. — Воно ж повинно фігурувати під якоюсь назвою.

— Назвім його, Іване Макаровичу, коротко: Миколо-Загорське селеніто-печерське городище.

— Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! — засміявся Микола. Потім похмуро додав: — То місто смерті, місто вічного мовчання.

— Але ж у ньому найдовше затрималося життя, — заперечив професор. — Це — притулок життя!

— Лабіринт життя! — підтримав Михайло.

Покриваючи шум приймача, Микола відрізав:

— Ось підеш — побачиш, що там за життя. То — місто агонії!

— Чого це у вас такі похмурі думки? — спитав Іван Макарович.

Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:

— «Комета», «Комета», я — Земля, я — Земля…

Скільки турботи було в цьому голосі!

Стихли розмови в кабіні. Загорський передав черговий звіт.