… І вийшов Колумб на берег Америки вранці…

Вони були ще зовсім молоді. На вигляд, крім одягу, майже нічим не різнилися — тих четверо з далекого минулого і троє з майбутнього. Їх розділяло понад триста років, але зараз вони стояли разом на цьому маленькому острівці, над яким знехотя займався вологий падолистовий ранок. Острівця ще не обстрілювали, і тільки від берега долинало ледь чутне хлюпання важких лінивих хвиль.

Третю добу взвод утримував острів. На нього вже було випущено сотні снарядів і мін, але острів не здавався. До цього світанку живими тут лишалося четверо: лейтенант Полковенко, старшина Коченян, рядові Бекмухамбетов і Рязанов. Кожен перелічив патрони, гранати і чекав світанку, знаючи, що він неминуче настане. Кожен проганяв од себе думку, що то спливають останні його години. Ніхто не хотів вірити у свою смерть, товариші загинули, тепер мали загинути й вони.

Але після появи цих трьох зажевріла надія на порятунок. Вони — люди з майбутнього. «Вони—всесильні, упокорили час, вони можуть і нам чимось зарадити»,— думав лейтенант Полковенко. «Хоч і важко повірити в оте майбутнє, але… Може, то сама доля їх послала…» — міркував Коченян, покусуючи смолянистий вус. Бекмухамбетов згадував свою стареньку матір у зруділому степу, якому, здавалося, не було кінця-краю, коли він їхав із рідного аулу на війну. Розповісти про оцих трьох статечним аксакалам — ніколи б не повірили. Та й сам він не дуже вірить, ніяк не може позбутися відчуття, що все це йому тільки мариться. Але надія, що він житиме, вже розгоралася, як вогнище в степу під високим небом. На думці в Рязанова стояла мелодія: Шопен, соната номер шість… Там, у консерваторії, ще півроку тому він грав цю дивовижну, мов людське життя, музику. Він знав, що вона ніколи не загине: її не вбити ніякому фашизмові. Шкода було, що так мало встиг зробити за свої неповні дев’ятнадцять літ. Пригадував своє життя й не бачив ніякої логіки — ще кілька годин, і його не стане.

Щоправда, у них був вихід: здатися в полон ворогові. Фашисти вже кілька разів волали в мегафон: якщо здадуться — подарують життя…

— І все одно важко повірити,— роздумував уголос лейтенант Полковенко, потираючи скроні, що за якусь добу-другу зовсім посивіли.— Якась чудасія… Містика! Як це — люди з майбутнього?

— Ми ж пояснювали: нічого неприродного…

— Цирковий номері — білозубо всміхнувся Коченян. Натис кнопку — і ти на Арараті. Хто не хотів би так мандрувати!

— Саме про це й думаємо…

— Про що? — ще дужче пожвавився Коченян.

— Як вас урятувати,— відповів найстарший із трьох, Бондаренко. Досі він не розкривав свого задуму, але в очах товаришів побачив схвалення.

Десь із моря вдарила гармата.

— Лягай! — скомандував Полковенко, і в цю мить позаду них струсонуло землю.

Кожен лежав, дослухаючись, як довкола рвалися снаряди і свистіли осколки.

— Як там, нікого не зачепило? — запитав Полковенко.

— Ніби цілі…— відповів за всіх Коченян.

Вони лежали присипані піском, готові до чергового бою.

Полковенко ніколи не вважав себе сміливим. Ну який із педагога воїн? Але в бою він завжди міцнів душею, не знав страху. От тільки сліз не міг стримати, коли ховав своїх однополчан. Скільки їх уже полягло? А тільки ж початок війни. Он як шалено тисне фашист, досі не спинили його.

— Здогадуюсь, про що ви думаєте,— сказав йому Бондаренко.— По очах бачу…

— Так, пригадую полеглих друзів, школу, дітей… Слухайте, товаришу,— раптом повернув до нього голову Полковенко,— ми перемогли в цій війні, правда ж?

— А що, товариша лейтенанта бере сумнів? — здивувався Бекмухамбетов.

— Ні… Просто хочу почути те, у що вірю.

— Ви не могли не перемогти,— упевнено сказав Бондаренко.— Остаточна перемога над фашизмом увійшла в історію днем дев’ятого травня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року…

Всі здивовано підвели голови. Ніхто навіть не завважив, що фашисти перестали, стріляти.

— А ви не помилилися, товаришу? Може, сорок другого? — з надією подивився Коченян на супутників Бондаренка.

— Ні, фашистська Німеччина підписала капітуляцію в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому…— в один голос підтвердили Костюк і Назаров.

— Оце ще стільки воювати? А де ж людей набрати? — Коченян в розпачі затулив долонями обличчя.

— У війні з німецькими фашистами радянський народ втратив понад двадцять мільйонів,— тихо сказав Костюк.

Запало мовчання. Зловісна тиша зависла й над островом, не чути було навіть хлюпотіння хвиль.

Бондаренко відчув: він повністю перейнявся думками й настроєм чотирьох захисників острова. До зустрічі з ними не міг навіть уявити, що вони будуть такими близькими й зрозумілими, наче його сучасники. Виявляється, й триста років тому ми були такими ж сильними і мужніми.

Троє з майбутнього — історики. Тема їхнього спільного дослідження — двадцяте століття людства. Аби здійснити подорож у це століття, населенню планети довелося трудитися два роки. Бондаренко, Костюк і Назаров вибрали саме другу світову війну, прагнули стати очевидцями народного подвигу, пам’ять про який береже ось уже котре покоління. Про війну вони знали все до подробиць. І не тільки вони. Кожен громадянин комуністичної планети вважав своїм обов’язком знати свою історію. Знання історії народжувало повагу до своїх великих предків, що були сильні духом, благородні, добрі душею.

Ледве вловимим жестом Бондаренко підкликав до себе Костюка й Назарова. Коли вони підповзли ближче, сказав:

— Я вирішив поступитися місцем у хронольоті комусь із них… Ви там якось поясните.

— Але ж нам заборонено втручатися в минуле,— нагадав Назаров.

— Закони придумують люди, люди ж створюють і винятки з них. Отже…

І тут почувся голос Коченяна:

— Нічого не розумію… Хлопці, подивіться!

Усі глянули в той бік, куди він показував рукою.

Вже розвиднилося. Над морем пливли важкі свинцеві хмари. Вони незграбно наповзали одна на одну, час від часу їх краяли грозові зблиски.

— Он туди! Та уважно…— наполягав Коченян.

Нараз усі побачили, як до острова пливе човен. Весляр, мабуть, дуже стомився й гріб з останніх сил.

Бекмухамбетов рішуче поповз до кулемета.

— Зажди,— спинив його Полковенко.

Кожен подумки підганяв човна до берега, хоч і не знав, хто й навіщо сюди пливе.

— Це вже щось замислила німота,— сказав Полковенко.— Не інакше — якісь хитрощі.

Човен ледь ткнувся носом у пісок, і Коченян ахнув:

— Пацан… У човні пацан!..

Справді, на берег вистрибнув худий хлопчина.

Якусь мить він постояв, оглядаючись, а потім відштовхнув човна у море.

— Оце так гість!..

— Сьогодні в нас самі несподіванки…

— Але ж сам він не міг би допливти…

А хлопчина раптом зупинивсь, нагнувся й підібрав німецький автомат. Берег встеляли трупи фашистів, повсюди валялася й зброя.

Нарешті хлопчина угледів людей. Закинувши автомат на плече, він пішов просто на них.

Випнуті вилиці, очі — як у дорослих. Він довго не міг заговорити; його трясло, як у пропасниці.

Полковенко підійшов до хлопця й поклав на білочубу голову руку.

— А ти поплач… Ураз полегшає,— стиха мовив по-батьківському.

Хлопчина схопив його за руку й гірко заплакав.

— Як тебе звати? — запитав Полковенко.

— Іван.

— А сюди що змусило?..

Бондаренко увалено спостерігав за лейтенантовим обличчям. Воно то світлішало, коли він торкався Іванового плеча, то ставало суворим, коли переводив погляд на автомат, який стискали ще дитячі руки.

— Мене німці послали…— відповів Іван. — Сказали, як не здастеся, все село спалять…— показав автоматом на далекий берег, що бовванів у ранковій імлі.

— Кажеш, село спалять?..— мовив не то до себе, не то до Івана Бондаренко.

— На роздуми три години — поки я повернуся.

Полковенко подивився на сонце, що вставало над морем, і на його чолі відбилася ще більша тривога.

— Не беріть до серця, товаришу лейтенант. Там уже нікого вбивати, нічого палити,— раптом по-дорослому сказав Іван.— Лишилося з десяток хат та школа. А з людей— я, може, один… Мою матір, сестру Валю теж розстріляли. Стріляли й сміялися, а в дворі патефон грав…

— Дивіться, дивіться — палять!..— вигукнув стривожено Коченян.

Над далеким берегом здіймалась чорна хмара диму. Горіла школа, горіли хати.

— Ех, було б із чого… Та вдарити б по гадах! — стис кулаки Коченян.

Іван аж наддався вперед, дивлячись на заграву. Його дитячі очі горіли помстою.

— Який вандалізм,— прошепотів Бондаренко,— одне — знати про це з книжок, інше — побачити… Як же після цього на Землі лишилися люди, як змогло прийти майбутнє!.. Покажіть, як з нього стріляти,— він рішуче взяв із бруствера автомат.

— І мені зброю,— попросив Костюк.

— І мені,— простяг руки Назаров.

Бондаренко суворо оглянув своїх супутників, сказав:

— Кожна чесна людина мусить повстати проти фашизму, захистити від нього минуле, сучасне чи майбутнє. Наша совість підказує… Одне слово, я нікуди звідси не лечу.

— І ми не летимо,— відповів за себе й Назарова Костюк.

Полковенко, Бекмухамбетов, Коченян, Рязанов і Іван прислухались до їхньої розмови.

— Отже, товаришу лейтенант,— звернувся Бондаренко до Полковенка,— ми не летимо. А в хронольоті три місця. Можуть сісти Іван і ще двоє ваших. Вирішуйте хто.

— Полковенко,— у нього дружина й син…— озвався Коченян.

— А в тебе?—сердито запитав Полковенко.

— Нічого. І навіть якщо й накажете, я такого наказу не виконаю…

— Рязанову треба летіти,— втрутився Бекмухамбетов.— Таланту губити не можна.

— Ні, ні! — Рязанов благально замахав руками.— Я до останнього тут!..

— І я залишаюсь! — рішуче промовив Бекмухамбетов.

— І я…— Іван зрозумів із розмови, що хтось може врятуватися, полетівши, мабуть, у тил до своїх.

Якусь хвилю усі стояли мовчки. Потім Полковенко підійшов ближче до Бондаренка, взяв його під лікоть.

— Що ж, друзі, вертайтеся у своє майбутнє, а ми вже тут… Ви й так нам допомогли, сказавши про перемогу…

— Але ж на нашому місці ви вчинили б так само?

— Тоді полетить один Іван,— розпорядився Полковенко.— Полетиш, Іване, й розкажеш там про все…

Всі рушили до хронольота — голубої кулі, що погойдувалася поряд з Івановим човном.

— Ніби не така вже й складна, а он що Може…— розглядав машину Рязанов.

— Це не найдивовижніше з усього, що винайшло людство,— відповів йому Бондаренко і почав було розповідати про складну техніку двадцять третього століття. Затим набрав координати часу й показав Іванові стартову кнопку.— Тебе зустрінуть там. Лети, Іване!

Хроноліт швидко зник чи то в морській воді, чи то в повітрі.

А на острів знову полетіли снаряди й міни.

— Артпідготовка,— сказав Полковенко,— потім полізуть… Усім берегти патрони.

Фашисти вискакували з моторних човнів на берег — у зелених мундирах, тримаючи напереваги автомати, з яких без упину строчили по брустверах захисників острова.

«Хіба це люди? Звірі…» — думав Бондаренко, напружено вдивляючись у зелену хвилю, що накочувалася від берега.

— Вогонь! — скомандував Полковенко.

Бондаренко, Костюк і Назаров застрочили з автоматів, а коли ті нагрівались, бралися за гвинтівки.

Атака захлинулася, але фашисти почали окопуватися на острові.

 

…Їх лишалося троє. Поранений Рязанов, Костюк і Назаров. Вже ніколи не зайде до класу і не побачить дитячих очей Полковенко. Вже ніколи не привітається зі старезними аксакалами свого аулу Бекмухамбетов. Вже не напише жодного листа друзям із сонячної Вірменії Коченян. Вже ніхто не побачить Бондаренка, що народився у двадцять третьому столітті, аби загинути в двадцятому…

Сонце розігнало хмари, зависло над самим островом і гарячим, мов розплавлений свинець, промінням палило. землю.

— Є ще патрони? — запитав Рязанов у Костюка.

— У мене три…

— А в мене п’ять,— відповів і собі Назаров.

— Ну, і в мене три. Приготуйте гранати і візьміть мої… Рука — не докину…— показав він скривавлену долоню.

— Давай! — ледь устиг сказати Назаров і відразу ж, навіть не зойкнувши, упав на дно окопу.

Фашисти знову піднялися в атаку. Костюк старанно прицілився й вистрелив раз, удруге, втретє…

Раптом він почув за спиною відчайдушне й протяжне: «Три-май-ся!..»

Оглянувшись, побачив, як Рязанов неприродно опустився на коліна, тримаючись руками за скроні. Самими очима він прощався з Костюком, а крізь пальці проступали червоні струмини крові.

Костюк рвучко вхопив у руки гранати й так же рвучко вискочив з окопу. Останнє, що він подумав, коли на нього накинулись фашисти: встигнути висмикнути кільце. Хоч з однієї…

 

Коли худий білочубий хлопчина закінчив свою розповідь, усі довго мовчали. А Іван, уважно дивлячись на присутніх, помітив: усі вони дуже схожі на Бондаренка, Костюка, Назарова, Полковенка, Бекмухамбетова, Коченяна, Рязанова. Недитячим своїм розумом він здогадався, як боляче їм було слухати його.

…Того дня всі вечірні газети повідомили, що троє істориків не повернулися із службового відрядження у двадцяте століття. Вони загинули там у боротьбі з фашизмом.

Діти — наше майбутнє!

Незаперечна істина

Синенького конверта він завжди чекав із нетерпінням. Чомусь вона посилала листи саме в таких. Із поштарем умовився, щоб листи віддавав йому особисто. Та так, щоб ніхто не знав.

А тоді вже залазив далі в кукурудзу, щоб спокійно його прочитати. .

Лише чорний Любась бував свідком його трепетної таємниці. Вмощувався йому в ноги, розумними очима вдивлявся в його очі, ніби хотів у них вичитати, що вони прочитали в листі.

Тремтячі пальці розкривали конверт:

«Милий Грицю!

Туга за тобою роз’їдає моє серце…»

З кутика його ока викочувалася сльоза. Любась жалібно гавкав і лизав йому руку.

«…Живу тільки спогадами. Щодня граюся з дітьми, а думки біля тебе. Отак крадькома напишу тобі листа й на душі полегшає. Все мені тут чуже. Хіба що діти.. І місто чуже, й хата чужа. Ти хоч ходиш тими стежками, якими ходили ми разом. Хоч це тебе гріє…»

Він відривав очі від чорнильних рядків. Дивився на грушу в плодах. Згадував, як стояли під грушею. Як вона ніжно пригорталась до нього й питала:

— Навіки?

А він, цілуючи її палкі вуста, відповідав:

— Навіки!

Спалахувала думка: кинути все. Поїхати в місто. Забрати її. Податися кудись далеко-далеко. Звити кубельце. І бути разом.

«А діти? — спиняла його інша думка, — Крихіточки білоголові. На чужі руки їх віддати?»

«…Чи будемо ми ще разом, а чи вже довіку не стрінемося?..»

І раптом над кукурудзою ніби громом проносилось:

— Тату! Куди вас чорти занесли? До дитини йдіть!..

Ковтав гіркий клубок. Засував листа за пазуху. Гладив Любася. Виходив із кукурудзи. І тільки ставав коло дочки, як лист випадав на землю.

Дочка грізно питала:

— А це що? Знову лист від мами? Знову стогне про те, що вас поділили? Знову ви мене обмовляєте, а вона Василя?..

День закінчився невдало.

— Дзень! Дзень, бум, бум,— жалібно поскаржилася чашка і розсипалась на підлозі гострими, нікому не потрібними черепками.

— Так,— сказала мама,— та-ак!

З черепків не склеїш чашки, це Малюк знав напевно. Очі в нього стали великі й вогкі, як блюдце з недопитим чаєм. Як два блюдця.

Мама зазирнула на саме дно цих блюдець і вирішила:

— Візьмеш віника, зметеш усе і ляжеш спати. Не забудь загасити світло.

Звичайно, мама думала, що син радіє: його ж не покарали за розбиту чашку. А Малюк зовсім не радів. Він гірко зітхав, вимітаючи черепки новим, дуже важким віником: хм, загасити світло…

Темрява тільки й чекала, щоб почати з Малюком злу і нечесну гру: без світла усе зміщувалося, розросталось, а темрява причаювалась у кутку, і в неї навіть не можна було вистрілити з рогатки.

Під роялем з’являвся Шурхіт, та й сам рояль скидався скоріш на якусь живу істоту, а не на музичний інструмент. Стіни починали коливатись, по них повзли і звивалися смугасті тіні, блимали хижо відблиски червоної неонової реклами. Стіл ворушив ногами, як слон у джунглях, з-за шафи визирав лукавий Тілімбом. Вдень це був звичайнісінький гострий ріжок креслярського столу.

Коли тато писав курсовий проект, то розкладав стіл у кімнаті. Над ним повисала тепла жовта лампа. Татова тінь розгулювала по стелі, але це була доброзичлива, кумедно скуйовджена тінь, яка могла тільки розсмішити.

Тато чомусь не любив курсових проектів. Він полегшено зітхав, коли, нарешті, міг скрутити трубкою білий папір, покреслений чорними лініями і кружками, а креслярський стіл засунути за шафу. Малюкові ж тоді ставало сумно, бо під роялем на ніч знову оселявся Шурхіт…

— Мам!

— Що сталося?

— Нічого не сталося. Мам, я не боюсь, просто мені нудно самому.

— Спи, то й не буде нудно.

— Мам? Мам, впусти в кімнату трохи світла з кухні. Ну, хоч би ниточку!

— Спи, Малюче. За чашку не було прочухана? Ну, то спи, чуєш?

Навіщо мама нагадує про чашку? Чашок залишилося ще багато, штук п’ять, усі однакові, а синіми квіточками. Чому ж треба весь час пам’ятати про одну розбиту? І взагалі, може, краще пити чай з чайника? Вода ллється просто в горло — тільки встигай ковтати.

Буль, буль, буль…

Хоч як хотілось поганому Шурхоту під роялем розбудити Малюка, хлопчик все-таки заснув. Останнє, що він встиг почути, був голос батька:

— Проклятий інтеграл! Нема мені життя від нього…

— Інтеграл — це хто? — запитав у матері вранці Малюк.

— Ти не зрозумієш. Треба вирости.

— Як Ігор?

— Ще більше.

— Як тато?

— Як тато… Малюче, невже ти не бачиш, що я щось роблю? Коли ти вже зрозумієш, що в мене є й свої турботи, а не тільки твої?

Малюк напився молока, натягнув на голову шапку, одягнув куртку і запитав:

— Мам, можна, я піду на двір?

— Тільки не бігай. А то спітнієш і знову почнеш кашляти.

— Добре,— відповів Малюк,— не буду! — і щодуху злетів сходами вниз.

У дворі уже стояли Юра й Шура — брати-близнюки, схожі між собою, як мамині чашки з синіми квітками.

— Ні, не дорахуєш до мільйона! — притупуючи для більшої переконливості ногою, говорив Юрі Щура.

— Дорахую, от побачиш!

— Мільйон — це скільки? — поцікавився Малюк.

— Багато! — пояснив Шура.— До мільйона треба три дні не їсти, нічого не говорити, не спати, все тільки рахувати — і то не дорахуєш.

— А я дорахую!— не здавався Юра.

— Мільйон — це стільки? — широко розвів руками Малюк.

— Де там! Більше! — заперечили брати.— Це як все небо, от скільки!

— А інтеграл хто такий? — запитав Малюк.

— Ін-те-грал? — повторили в один голос блазнюки.— Це ще більше!

Потім Юра, Шура, Наталя й Іра грали в піжмурки, а Малюк сидів на дерев’яних сходах і пробував сам собі пояснити про інтеграл, але з цього нічого не виходило. Малюк навіть не міг додуматись, на що той інтеграл схожий.

Виглянула на балкон мама, побачила, що Малюк сидить, і наказала:

— Зараз же побігай! Ніс від холоду став червоний, як клюква!

Бігати не хотілося. Загадковий ІНТЕГРАЛ вабив до себе, наче новий м’яч на вітрині магазину. Малюк таки будь-що прагнув довідатися, що таке інтеграл. Він мусив знати, інакше це завжди заважало б йому бігати і взагалі займатись якимись іншими справами.

Наталка сказала, що «Інтеграл» — новий сорт цукерок: смачні, з шоколадною начинкою, пояснила вона і облизнулась. Ірка думала, що це якийсь інструмент, а Ігор з четвертого класу не зовсім упевнено повідомив, що так називається одна з невідкритих досі планет.

Малюк недовірливо збирав усі суперечливі твердження. На думку Малюка, вони були варті не більше, ніж обгортки від цукерок. Малюк мучився, сидячи на дерев'яних східцях, а інтеграл залишався темною загадкою.

І тільки тато розгадав її. Хлопчик підійшов до тата з боязкою надією: пояснить — не пояснить?

Тато посадив Малюка на одне коліно, з таємничим виглядом озирнувся навколо і зашепотів мало не в саме Малюкове вухо:

— Ти знаєш, це злий і хитрий дідуган. Може зробити з людиною все, що йому заманеться. Вуса в нього довгі, а борода сива і розколошкана, живе він під замшілим каменем, а перед вечорами виходить: кого б зачарувати? Кому б капость вчинити? Старим бабусям нитки переплутує в клубках, у трамваях гальма псує, забиває димарі, розбиває вікна, а всі потім на хлопчаків скаржаться, думають, що це вони пустують. А зі мною він одного разу знаєш що утнув? Провалив на екзамені, розумієш, брате, провалив — і що хоч роби!

Малюк сполохано уявляв, як тато провалюється: під ним розступалась підлога, і тато летів, летів… А десь недалеко зловтішно хихикав злий дідуган Інтеграл.

Не можна було залишати цього просто так. Малюк здивувався, що тато не спробував відплатити Інтегралові.

Він обережно розпитував:

— А де замшілий камінь?

— Який замшілий камінь?

— Таж той, де Інтеграл живе.

— Ах, той! — на татовому обличчі знову з’явився таємничий вираз.— Замшілий камінь там, де Полтва під землю ховається.

— А де Полтва під землю ховається? — не заспокоювався хлопчик.

— Під горою, де кінчається місто…

З рогаткою в кишені і з трьома бубликами він вирушив на пошуки Інтеграла. Найважче було вперше самому перейти вулицю. Малюк тричі дивився праворуч і стільки ж — ліворуч, перш ніж ступити на брук.

Довго ішов Малюк, однак гора, де ріка Полтва мала ховатися під землю, чомусь ніяк не з’являлась, а місто зовсім не кінчалось, а весь час ніби тільки починалось.

Малюк присів на лавці у парку. В кишені залишились тільки крихти від бубликів. Камінці і залізячки, що ними стріляють з рогатки, були неїстівні.

Малюк сидів і думав, що, мабуть, хитрий Інтеграл заплутав усі сліди, і тепер його повік не розшукаєш, і хтозна, чи знайдеться навіть дорога додому. Він сидів і думав і раптом почув позад себе два голоси — один тоненький і плаксивий, а другий сердитий і басовитий. Малюк озирнувся. Неподалік на пеньку сидів хлопчик. Власне, не сидів, а хотів сісти, а його, сварячись, тягнув за руку вбраний у кошлате пальто сивий чоловік. Малюк здригнувся: чоловік мав вуса! І бороду! І голос у нього був злий, і хто б ще міг отак смикати за руку хлопчика, який нікому нічого не заподіяв, а просто хотів сидіти на пеньку?! Ясно, це був він, злий, хитрий Інтеграл!

Тремтячими руками Малюк витяг рогатку і. забувши навіть примружити око, прицілився й вистрелив. Хлопчак на пеньку зойкнув, а Інтеграл випустив його руку і почав шукати поглядом злочинця. Малюк присів за лавкою і знову вистрелив. Він влучив Інтегралові в черевик, і Інтеграл почав нервувати.

— Хто там? — гукнув він.— Що за дурні жарти!

Малюк вистрелив утретє, цього разу вже не влучив, зате дідуган запримітив його. Малюк хотів дременути геть і не міг зрушити з місця: так і є, Інтеграл обернув його на камінь!

— Пусти мене, зараз же відпусти! — репетував Малюк, намагаючись вирватись із чіп них рук Інтеграла.— Я тебе знаю, я знаю. Ти — Інтеграл, Інтеграл!

Кошлате зелене пальто підстрибнуло на плечах Інтеграла — він реготав, реготав і втирав сльози.

— Можеш не сміятись, це тобі все одно не допоможе! — кричав Малюк.— Я буду знову стріляти, от! Щоб ти не провалював мого тата на екзаменах, злий Інтегралище!

Інтеграл перестав сміятись. Він підняв угору хлопчикове обличчя, торкнувши двома пальцями за підборіддя. Інтеграл дивився в Малюкові очі, а Малюк дивився на Інтеграла. Малюків погляд був злий і колючий, Інтеграл не витримав цього погляду. Він одвів очі.

— Так,— поволі сказав він.— Тепер я зрозумів. Ти помиляєшся. Я зовсім не Інтеграл. Це… розумієш, у мене є… як би тобі пояснити… Є такий старий на світі, дуже схожий на мене… Це йому на руку — нехай думають, що ніби я Інтеграл! А це не я, а він… Він провалює людей на екзаменах, і взагалі — він справжній Інтеграл. Ти знаєш,— «Неінтеграл» озирнувся і таємниче, як тато, задихав тютюном у Малюкове вухо: — Ти знаєш, я й сам його хотів би знайти! Я б йому показав, як провалювати на екзаменах!

Малюк не вірив. Малюк сумнівався. Він супив брови і знову чіплявся поглядом за очі старого.

— Не віриш? — засмутився дідуган.— Не віриш? Чому ж ти не віриш? Гено, скажи йому: хіба ж ми не шукали Інтеграла?

— Шукали,— байдуже підтвердив хлопчик Гена з пенька, щось мнучи в руках.— А якого? Якого тиграла?

— Ось бачиш! — зрадів «Неінтеграл».— А ти не вірив!

Довелось-таки повірити. «Неінтеграл» виявився чарівником. Він вгадав, що Малюк давно вийшов з дому і хоче їсти, а Інтеграл заплутав усі на світі сліди, і Малюк не може знайти дороги назад.

Він купив Малюкові і своєму Гені бутерброди з тонким, смачним листком жовтого голландського сиру і ще цукерки, а потім підняв руку — відразу ж на машині згасло зелене світло, машина спинилася біля них, і шофер відчинив дверцята.

Малюк знав лише назву вулиці, де він жив, а номер будинку забув — звичайно, винен був Інтеграл!

Шофер їхав дуже повільно, щоб Малюк міг впізнати свою браму, дідуган розпитував про Інтеграла, чомусь усміхаючись у бороду, Гена м’яв у руках пластилін і робив з нього зайців. За весь час він встиг зліпити п’ять штук.

— От,— мовив «Неінтеграл», коли Малюкова мама відчинила їм двері,— розгадайте загадку: пішов один, повернулося троє?

Мама не могла відгадати загадку. Вона схлипнула, затуливши обличчя руками.

— Що ж ви,— здивовано ворухнув вусами «Неінтеграл»,— тепер уже не треба. Це раніше можна було!

Потім, після пахучого чаю з малиновим варенням, тато сказав, не дивлячись на Малюка:

— Ех, Малюче, знаєш, я все переплутав. Виявляється, Інтеграл — це таке слово, такий знак… З науки, що зветься вищою математикою…

Малюк підвівся і сів на ліжку:

— Знак? А що ж ти, що ж ти сказав — дідуган? Що ж ти сказав — дідуган?! Провалив на екзамені! Навіщо ти сказав?

— Та так… так воно якось трапилось. Ти вже вибач, гаразд? — зніяковіло розвів руками тато і тихо вийшов з кімнати.

Малюк босоніж зіскочив з ліжка і вимкнув світло. Увійшла темрява, але ніщо не зрушилося з місця. Під роялем не шарудів Шурхіт, стіни не коливались. Малюк лежав і дивився в стелю гарячими очима.

Сьогодні йому чомусь зовсім було байдуже до темряви.

Це рядок одного з віршів для «дорослих» відомої радянської письменниці — Марії Аркадіївни Пригари. Наголошую — для «дорослих», бо її вважали майже «дитячою», не знаючи про прекрасні, ніде досі не опубліковані вірші-сповіді, які брали за душу своєю щирістю, трохи сумом (для дітей Марія Аркадіївна писала весело), життєдайним ствердженням. Ось познайомтеся хоча б з цим віршем:

…Рука й досі за звичкою тягнеться до телефону, і — ніби електричним струмом б’є від холодного, мовчазного апарата. Немає… А так же часто бувало: телефонний дзвінок. Чую такий знайомий, рідний голос: «Ось написала… можете послухати?»— «Звичайно!»

І слухаю нові, щойно створені рядки поезії. «Ну як? — нетерпляче. — Тільки правду!» Правду і відповідаю. Іноді щось зауважую. Якщо зауваження — влучне — радіє, дякує. Інколи не згоджується, аж сердиться: «Не зрозуміли. Яка ж бо ви! Ось послухайте вдруге!» І справді, не варто правити, бо вірш щирий, без фальшу.

Понад два десятки років ми прожили поряд, особливо тісно спілкуючись в Ірпені. Ірпінський будинок творчості був нашою рідною домівкою. Ми там писали, сперечалися, іноді навіть сварилися, а найбільше роздумували над багатьма питаннями — а час той ставив перед людиною стільки гостроти.

І ще — так часто жартували. Марія Аркадіївна сама любила жарти, до того ж довірлива була, мов дитина, — беззастережно вірила найнеймовірнішим витівкам. Певний час, будуючи кооперативну квартиру, я їздила з Ірпеня на роботу до Києва. І от якось увечері, коли повернулася з роботи, вбігла до мене Марія Аркадіївна з вигуком:

— Лариско, ви бачили кретинів?

— Гадаю, це питання суто риторичне?

— Ні, абсолютно конкретне! Ось перед вами кретин!

— ?

— Сьогодні Збанацький попередив мене, що чекають на велику повінь і з Подолу виселятимуть людей. Частину — до нашого Будинку творчості, так що доведеться потіснитися.

— Умгу, — хмикнула я, вже здогадуючись, у чім справа.

— Ну, я й помчала до нашого директора з вимогою, щоб у мою кімнату нікого не підселяли, я ж саме кінчаю книжку. Директор глянув на мене… уявляєте, як?

— Уявляю. Сьогодні ж перше квітня.

— Отак мене підловили. Ну — більше не спіймаюсь.

І знову, і знову «ловилася».

Неповторно яскрава індивідуальність цієї людини приваблювала до неї молодь. Багато початківців, та й не лише початківців, приходило та приїздило до неї. Ділилися своїми творчими задумами, питали поради, ну і, звісно, привозили «торби» рукописів. Вона нікому не відмовляла в пораді, ніколи не була байдужою. Іноді могла вибухнути, і тоді вже — тільки тримайтесь! Якось один солідний товариш, що потрапив під такий вибух, жалібно сказав: «Ех, якби ж то вашу енергію та в мирних цілях!..» Марія Аркадіївна вмить розсміялася — вона вміла цінувати дотепи, і знову стала м’якою, навіть ніжною.

Дітвора за нею в Ірпені бігала зграйками: «Маріє Аркадіївно, а сьогодні будете розповідати?» Вона чудово переказувала дітям «багатосерійні» твори наших та зарубіжних класиків. І дітвора з нетерпінням чекала цих сеансів розповідей — від серії до серії. Ніби зараз бачу таку картину: алейкою повагом простує Марія Аркадіївна, а навколо неї купчаться діти. Позаду ж на відстані дибуляє хлоп’я років п’яти і гірко плаче.

— Ти чого? — питаю. — Хто тебе скривдив?

— Я сьогодні нові стани полвав, — гуде малий, шморгаючи носом.

— Штани порвав? І тому так плачеш?

— Ні… Баба Плигала не хоче мені лозповіда-а-ати… — і знову зайшовся плачем.

Довелося втрутитись. Малюк був амністований і з радісним виском приєднався до інших дітей. Бути відлученим від слухання Пригариних розповідей — то таки тяжке покарання.

Часто траплялися і комічні номери. Наші кімнати — поряд, то моє клацання на машинці було чутно і в її кімнаті. Ото тільки розженуся, як чую роздратоване:

Лариско, підмостіть щось м’яке під машинку! Я деякий час пересиджу, а далі беруся так само друкувати. Ще й нахабно питаю:

— А тепер як? Чути?

— Ну, тепер інша справа. Молодчинка!

Як же ненавиділа Марія Аркадіївна несправедливість, кривду, зневагу! Відразу ж кидалася захищати скривдженого, іноді не розібравшись: хто кривдник. Що казати, це далеко не всім подобалося. Частенько доводилося умовляти її не втручатися. Вона обіцяла і… через кілька хвилин, забувши обіцянку, кидалася в бій за поновлення справедливості.

Невсипуща трудівниця. Не хочу писати — була, не можу. Не злічити її закритих рецензій на твори початківців чи своїх колег-письменників. Ці рецензії ніде не публікуються, а їх зібралося б, либонь, не на один том.

Велике, добре діло зробила Марія Пригара, написавши широковідому зараз книгу — «Козак Голота». В ній вона адаптувала українські старовинні народні думи для наших радянських дітей. Адже ми, будьмо чесні, забуваємо історію свого народу, а для дітей то й узагалі народні думи невідомі:

Вийшов з яру кінь, пришкутильгав на хазяїнів голос, нашорошив вуха.

Дужче й дужче бринить стара бандура серед степу, на могилі… Кобзар думу співає…»

Давно відспівав кобзар. Відспівала своєї пісні і така молода душею, завжди неспокійна, запальна українська радянська письменниця — Марія Пригара. Вже смертельно хвора, скликала вона в день свого народження — сімдесятип’ятиріччя — найближчих друзів, ще прочитала їм свої найзаповітніші вірші. І сказала:

— Оце ж я з вами і попрощалася.

Так, попрощалася. Але залишилися в житті її думи, книги, веселі вірші для дітей, глибоко ліричні — для дорослих. Вони живі, житимуть і промовлятимуть до нас:

1983

Я, мов коханцю, віддаюся танцю.
О танго, танго — свято двох сердець!

Рака ХАРИТОНОВА

* * *

Москва. Альма-матер світової науки. Всесоюзна конференція фізиків. Повна зала світил наукових — повірити важко! І вона: кандидаток наук щойно спечений. Двадцять сім років, три роки синочкові, чоловік — теж кандидат, свекруха рідніша рідної матері, всі домашні клопоти — на ній. Чоловік — жайворон, вона — сова. Чоловік біжить на роботу — вона іще спить. Вона прибігає з роботи — чоловік уже спить. Лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди: наука поглинає усе, не полишаючи й секундочки вільної.

Типова «синя панчоха». Тільки й того, що вдалося похапцем вискочити заміж, похапцем народити дитину. Декрет не досиділа — так поривалася до приладів, до аудиторії, заповненої обличчями юними, прикутими до неї очима… Аспірантура… Тема дисертації, що від неї відхрещувалися чоловіки: «Це хіба що жінка може осилити!» Працювала — доби бракувало. Прикипала до приладів, над кожним взірцем трусилася — дихнути боялась… Завершила — всім аж не вірилось: нове слово в науці!.. І, як завершення успіху,— доповідь на всесоюзній конференції фізиків.

У Москві зореносній. «Альма-матері» всіх на світі наук.

Піднімалась на подіум — ноги підгиналися.

Спускалась із подіуму — щоки палахкотіли.

Сиділа — студила щоки долонями.

Оголосили наступне прізвище, і на подіум ступив упевнено ВІН.

Жіноча частина залу, оці виссані наукою попелюшки, подумки охнули, заворушилася, поправляючи зачіски, сукенки, жакетики, блузочки, потягнулася поспіхом до сумочок, де лежали усі прибамбаси: фарбувати дзьобики, чистити пір’ячко… Жіноча частина завмерла, не зводячи з НЬОГО очей… А вона подумала, що такого красеня їй ще не доводилось бачити.

Аж не вірилося, що він — не артист…

По закінченні конференції… Всіх отих семінарів, доповідей, повідомлень… Стежила, щоб нічого не вґавити,— чекав звіт на кафедрі… Після офіціозу заключного, коли САМ президент Академії наук всесоюзних возсідав у президії… Після всіх отих днів напружених, коли й голова ішла обертом… Запросили на товариську вечерю.

До ресторану.

А вона ж зроду-віку не була в ресторані!

Коли ще до заміжжя один із залицяльників запросив до ресторану — щиро обурилась: «Ви що собі дозволяєте?!» На тверде її переконання, до ресторанів водили тільки жінок легкої поведінки.

А тут — грандіозний готель, зведений на честь вічної дружби з Китаєм… А тут — ресторан на всю губу…

А тут — офіціанти у смокінгах: не інакше кандидатські позахищали… А тут — страви заморські: їли — палички з рук вислизали…

Пили не пили, їли не їли — здригнулись од мелодії танго.

І голос у мегафон:

— Мужчины, приглашайте женщин!

Жінота так і завмерла куріпками.

ВІН наче матеріалізувався з повітря. Сяйнув очима сияющими, ґречно вклонився до неї:

— Разрешите?

Як ВІН танцював!.. Як вона танцювала!..

Невагоме тіло її, переповнене музикою, відчувало кожен порух партнера… Кожне ЙОГО підсвідоме бажання…

ВІН на якомусь «па» запаморочливому легенько притиснув її до себе і на вухо:

Ах, какая женщина!.. Какая!.. Мне б такую!..

До готелю верталася — серце співало!

* * *

Минуло п’ять років.

Вона уже доктор наук, професор, автор численних статей та монографії… На її роботи посилаються молоді пошукачі кандидатської… Колишні студенти озиваються з усього Союзу… В неї, окрім лекцій,— найбільша на весь інститут лабораторія, оснащена найновішими приладами, аспіранти, лаборанти, інженери… Та й то дай Боже справитися з архіважливою темою, замовленою провідним інститутом московським… Ані вихідних, ані прохідних — з ранку до півночі, з ранку до півночі. Добре, що хоч чоловік не ревнивий. Ото тільки й того, що, біжучи на роботу, цьомкне у чоло синка-першокласника, а з чоловіком, теж уже доктором наук, забула, коли й цілувалась,— не до дурниць за наукою…

Та ще іноді десь посеред ночі, уві сні чи дрімоті, зблимне спокусливий вогник і пролунає мелодія танго, а за нею і зваблива пісенька…

І щось стріпонеться у ній, і вона довго лежатиме, розплющивши очі…

Але все те траплялося все рідше і рідше, все тьмяніше й тьмяніше зблимував вогник, все тихіше й тихіше лунала мелодія, а від голосу, що наспівував звабливу пісеньку, не лишилося, здавалось, і сліду…

Тож на чергову конференцію… До Москви… В альма-матер усіх на світі наук… Приїхала впевнена у собі тридцятидвохлітня жінка, яка успішно подолала не одну наукову щаблину… І доповідала не затинаючись… І вичерпно відповідала на всі запитання… Навіть найкаверзніші… І під схвальні оплески збігла із подіуму… І, навіть до кінця не досидівши, поїхала в науково-дослідний інститут, що був замовником чергової теми: домовлятись про прилади, конче необхідні для проведення дослідів.

Устигла побувати й на заключному засіданні конференції. І багато з нею віталося, навіть наукові світила не оминали її своєю увагою.

А потім була традиційна товариська вечеря, а точніше — банкет у ресторані готелю «Пекін», зведеному на честь тепер уже недружнього Китаю («Хай ще дякують всі оті «ході», що не знесли к бісу, щоб і сліду не залишилося!..» Замість готелю чергового вздовж кордону тепер уже не дуже дружнього Китаю поспіхом зводилися доти і дзоти).

Вона розшукала віддалений столик, що за ним колись сиділа куріпкою… Гай-гай, скільки часу минуло!.. І вела цікаву розмову з сусідом, лисина якого сяяла науковою мудрістю… І не здригнулася навіть, коли залунала мелодія танго… Забулося… Перегоріло… Зітліло… Легким туманцем розвіялось…

Та не встигла відповісти на запитання сусіда, як з п’ятилітньої давності… з отого майже забутого вечора… виникнув ВІН…

Шанобливо вклонився — і душа її стріпонулась метеликом.

Протанцювали весь вечір…

Він її запрошував до непристойності часто, і вона нічого не могла із собою вдіяти…

А під кінець, вже прощаючись, затримав її помолоділу долоньку в своїй:

— Милая… Хорошая… Незабвенная… Вы сами не знаєте, какая вы!.. Какая вы!..

Стояла, застигло дивилась, як він розчинявся у натовпі…

Додому верталася — не спала всю ніч…

На конференцію наступну не поїхала: прикинулася хворою…

Боялася: зустрінуться — не витримає… зірветься… накоїть дурниць…

* * *

Минали роки і роки. А ласкава пісенька, ним наспівана, не переставала навідуватись… Особливо ночами, коли вона, одинока, лежала в охолодій постелі…

Давно спали нарізно, щоб не заважати одне одному…

І гіркло на душі від усвідомлення, що її оминуло найяскравіше… найважливіше… найсвятіше…

Для чого вона, власне, і народилася жінкою.

…А на громаду хоч наплюй…

Тарас ШЕВЧЕНКО

І

Він появився в селі як з неба звалився.

Зайшов до контори, замалим не двері ногою одчинив до Самого (секретарка не встигла й рота розтулити):

— Електрик потрібний?

— А ти що, ними торгуєш? — спитав сердито Ригорович: ніхто так до нього в кабінет не насмілювався. Хіба що якесь цабе із району. Чи з області.

— Прошу не тикати… Ви шукали електрика?

— Ну, шукав,— відповів неохоче Ригорович. Був нещодавно електрик, довелося в шию витурити: спився.

— Я — електрик… Дипломований… Ось…

І трудову книжку під носа.

Заглянув Ригорович в книжку — замалим не свиснув: п’ятнадцять літ стажу і суцільні подяки. Ще й не звідки-небудь, не з колгоспу зачуханого, а з гіганта індустрії: комбінату хімічного. Що півобласті випарами ядучими труїть.

Було від чого витріщить очі: люди в міста розбігаються, а цей — у село.

— Чим проштрафились? — перейшов на «ви» Ригорович. Тикав і старому, й малому: усім, хто нижче нього стояв. Як і на нього тикали ті, що вище стояли.

— Нічим… За власним бажанням… Ледь одпустили… Понімаєте, яка заковика,— не чекаючи запрошення, підсунув стільця, сів очі в очі.— Син у мене родився калікою. Руки-ноги покручені, і хребет повело. Доктора, ні дна їм, ні покришки, тільки руками розводили. Куди не возив… Ну, я й той… Вобщем, взявся сам лікувати… Процедурами водними. І само собою — масажами. Немовлям у ванну плавать пускав… Жінка пробі кричить, а я його, як каченя, учу плавати…

— Вилікували? — зацікавився Ригорович: вперше зустрівся з таким диваком.

— Вилічив! — ляснув по столу, аж ручка підскочила.— На ноги поставив! З олімпіади спортивної медалю привіз. Ось…— поліз до кишені нагрудної, вийняв медаль, у хустину загорнену старанно.

— А чого в село потягнуло?

— В село?.. Та подалі од хімії!.. Що од неї й синок народився калікою. На чисте повітря… На воду… Та й ліс тут у вас… Гриби, видать, водяться?..

— Та щось наче є.— Ригорович ніколи грибів не збирав. Несолідно. Хіба що із сковорідки. Під самогонку. Закусь — ой-ой!

Ще раз глянув у книжку, поставив основне запитання:

— Горілкою балуєтесь?

— Кинув… Як син народився… Не п’ю й не курю.

«Наче й справді правду каже,— придивився пильніше Ригорович.— Ніс мовби не синій і пальці не засмалені». «Беру!» Повагався трохи для виду, потилицю почухав:

— Один уже є на приміті, але так тому й бути — пишіть заяву.

Іще поцікавився:

— Де жити збираєтесь?

— Та якусь розвалюху знайду…

«Розвалюху»! Та в Ригоровича півсела порожнім стоїть. У сільраді, в отій книзі, що в ній реєструють і шлюби, й народження, одні лише похоронки. Школу давно вже закрили, дітей скоро будуть в музеях показувати. Хати, як дзвіночки, стоять із забитими вікнами. А цей — розвалюху.

— Вибирайте, яка вам приглянеться. Дам команду — в сільраді оформлять.

Електрик новий недовго хату й шукав. Проминув справні хати, що у центрі стояли, й оселився-таки в розвалюсі. Аж на кінці села.

Зате до річки — два кроки. І луг — замалим не від порога. А простір — тільки небо і ліс, що на обрії. Повітря ж — задихнутися можна од кисню…

І почалася кумедія. Для села, що придивлялося пильно до міських зайд — кожен крок стерегло.

Вранці, ледь сонце витикалось на обрії, золотячи трави білі од інію — рання весна, ночами ще морозенко безборонно розгулює… Так рано-вранці вискакують батько й синок голі-голісінькі з хати, тільки й того, що в трусах, і біжать, біжать довкруг двору. Наче за ними розлючений собака женеться. Аж п’яти в обох миготять. А потім — на луг. До річки, на берег найвищий. І вже з того берега сторч головою у воду. Крижану: руку встромиш — обварить.

— Ух!.. Ух!..— руками щосили вимахують, пірнаючи й плаваючи.

— Кр-ра-со-ота! — аж виляски йдуть.

Вискочать з річки і, не витираючись, додому галопом. Тільки мокрі труси лопотять.

Ну, ви тільки скажіть: є цар у голові в того електрика? Виростив циганчука — не дитину: вітер, дощ навпіл зі снігом, а воно простоволосе й сорочка розхристана.

А намаханий таточко ще й нахваляється:

— Піддубний росте!

Як та бідолашна жінка й витримує.

Витримує. Очі виплакала, голос скричала, коли він немовля привчав до води. Як жабеня у ванну вкидав. А воно й не захлинулося жодного разу. Тільки оченята заплющувало та бульки пускало. Ще й усміхалося… Го-оспо-оди-и!..

І ще з одного не втомлювалося дивуватись село: електрик таки й справді спиртного до рота не брав.

У селі як? У селі за все звикли розплачуватись пляшкою. З отим, самогоном, що й коня зіб’є з копит.

Бо грошима воно якось і не з руки. Та й які там гроші в селі! Копійки понадкушувані.

А цей — горілки ні-ні — за спасибі все зробить.

II

Та що це я все: електрик, електрик! Наче людина й імені не має. Василь Іванович він. А прізвище його — Колодій. Колодій його прізвище.

Ну, а синочка його, що Піддубним росте, звати Іваном. На честь діда назвали. Жінка ж — Євдокія. Явдоха або Дунька по-нашому. От і познайомились.

III

І став Колодій, як у казці мовиться, жить-поживать, добра наживать.

Ну, щоб добра, то не дуже, яке там добро у колгоспі, що на ноги ніяк зіп’ястись не може! Як не старався Ригорович, який давно уже звикнувши по струнці перед начальством ходити. На все життя на носі собі зарубав, що за будь-яку ініціативу власними боками розплачуватись доводиться. Яке там життя у колгоспі, що наче вже й не колгосп, а якесь товариство, назву якого тверезим і не вимовиш, вщент розруйноване, і як його ставить на ноги, навіть сам Президент не докумекає разом із Кабінетом Міністрів та Верховною Радою… Яке там у біса життя, коли сам Ригорович каже, що в селі одні неліквіди та баби позапенсійного віку, які вже на ладан дихають, та дебіли, та алкоголіки — як і хазяйнувати з такими кадрами! Один порятунок — укласти договір із варягами — бізнесменами спритними, які і техніку приженуть, і зорють, і посіють, і зберуть, і змолотять, і вершечки всі заберуть, а людям, власникам отих паїв, що на них акти в Ригоровича в сейфі лежать, людям — дуля із маком! Самі корінці.

А скільки Ригорович собі до кишені поклав — піди догадайся.

Ото тільки й твого, що город та власне хазяйство.

Заходився хазяйнувати і Василь Іванович, переконавшись, що з роботи в колгоспі не збагатієш.

Спершу хату, оту розвалюху, до ладу привів. Фундамент підвів, щоб землю вікна не цілували, та й вікна, сліпаки сліпаками, поміняв на фабричні, піч переклав. Жінки, спасибі їм, помогли Дуні побілити і всередині, й зовні — засвітилась, засяяла хата великодньою крашанкою.

Ну, й город зорати-засадити устигли. Не гірш, ніж в сусідів. Зазеленіло, повитикавши голівки з масного чорнозему,— любо-мило дивитися.

І поросятко невдовзі зарохкало, й каченята, курчата по двору золотистими кульками розсипались, і козу завели породисту: вим’ям землю мете і молока щоденно по п’ять літрів дає.

А Колодієві замало й цього: надумався розводити пасіку. Якось вичитав, що Піддубний медом з пергою силу накачував.

На першому ж роєві обпікся добряче.

Наче й правильно ящик підставив, у який надумався рій зібрати, і водою побризкав, а трусонув — бджоли не в ящик посипались — Колодієві на голову.

Добре ж, що поруч відро з водою стояло. Намацав, ухопив, вилив на голову. До річки наосліп помчав…

Попоносив же замість голови футбольний м’яч на плечах!

Не одступився все одно. Таку мав натуру: за що не візьметься, мусить до кінця діло довести. Через «не можу». Через «умри, а зроби»!

Отак потроху-потроху обжився Василь Іванович. Все в нього до ладу: і синок тільки відмінні оцінки приносить, і Дуняша з ранку до вечора дзиґою, в руках все горить, і з сусідами — жодної сварки, і як тільки де дроти обірвалися чи замкнуло — притьмом біжить рятувати. За так, за спасибі, горілки ні-ні. А добра слава, як і лиха, завжди попереду котиться.

Навіть Ригорович з ним шанобливо вітатися став.

Ну, що, здавалося б, ще чоловікові треба? Живи, працюй, на сина єдиного радуйся, та ще й дружина мила під боком… Ну, якщо коли й погризе, то не без цього — жінки, вони всі охочі об чоловіка зуби точити.

А так: як не натомляться за день, як не облягає дрімота, як не кличе до себе постіль, обов’язково:

— Ходімо, Дуню, на лавочку.

Вийдуть із хати, сядуть — тиша довкруж, аж дзвенить. І повітря легені полоще. Дихаєш — не можеш надихатись. Мовчки посидять, як ніколи споріднені, і — до постелі…

То що, здавалося б, ще чоловікові треба?

Так ні ж — встряв у політику.

IV

Єдиний на всеньке село три газети виписував: «Народну газету», «Сільські вісті» та обласну. Ну, обласна, та мало займалась політикою. Все більше як хазяйнувати повчала. Василь Іванович для того її й передплатив — кріпко в науку вірив.

А ці дві газети про політику криком кричали. На кожній сторінці.

Вийде Василь Іванович, начитавшись газет, вийде очманілий на вулицю. З головою опухлою вийде. Та й підсяде до дядьків, що покурити до гурту зібралися. Про се, про те побалакати. Здебільшого про своє, про сільське, про клопоти, що обсідають щоденно.

Про те, що грошей катма: ні за що в крамниці й солі купити.

Що без світла живуть: через день вимикають електрику. А воно ж і до худобини вночі треба навідатись, і лоба не побить об одвірок. Та й воду доводиться з річки тягати… Добре ж, що хоч річка під боком.

— Еге ж, то у тебе під боком! З вікна відром можна дістати. А з нашого кутка спробуй! Поки наносиш, то й ноги одвалюються…

Що молокозавод, який щоранку присилає машину по молоко від корівок людських, махлює безбожно. По тридцять копійок за літр, щитай, що задаром. Невигідно й корову держати…

Що трактори всі стоять, бо нема запчастин. Запчастини, щоправда, то є, запчастин у районі навалом, так у колгоспній касі вітер висвистує…

— Свистітиме, коли солярка од зерна утричі дорожча… Весь урожай іде на солярку.

— Учора просив машину, підкинуть дровець — бензину катма…

— Кому — катма, а кому — хоч залийся.

— Коней… Коней треба заводити.

— Коні на ковбаси пішли.

Й обов’язкова примовка:

— Що не кажіть, а при Брежнєву таки лучче жилося.

Отут Колодій і не витримав:

— При Брежнєву!.. Та ми вже тоді до ями котилися! Тільки й того, що не встигли звалитись на самісіньке дно.

— Що на дні, то на дні. Не знати, коли й виберемось.

— Хе, чого захотіли — вибратись!.. Та ви подивіться, хто нами керує. Президент, що ні в тин ні в ворота?.. Депутати, які тіки дбають про те, щоб власні кишені набити зеленими?.. Чи начальство районне, яке усі ферми пожерло-спустошило?

— Та воно мовби так,— обережно дядьки.— Воно конешно…

— Мовби!.. А хто їх поставив? Хто за них голоси віддав? Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте!

Розпалиться Колодій — кулаками вимахує. Всіх підряд, не оглядаючись, криє.

І дядьки потроху-потроху до тих «політбесід» починають звикати. Вже не так озираються. Погоджуються, що таки щось треба робити.

Бо — розор. Безвихідь суцільна. Грабіж всенародний.

— Що робити? — гне Колодій свою лінію.— Знизу треба починати! Ізнизу!

Докотилися ті розмови і до Ригоровича. Перестрів якось Коло- дія, буркнув:

— Зайдіть!

Не хотів, видать, розмовляти при свідках. Що вже й вуха понашорошували.

— Що ви там язиком дурним плещете?

— Собака плеще — не я! — спалахнув Колодій.

У Ригоровича й жовна заграли:

— Ви от що: робіть своє діло, а народ не підбурюйте. Бо так і догратися можна…

— Не лякайте, я уже ляканий! А до того, що я говорю, вам діла немає.

Вискочив Колодій — грюкнув дверима. І довго по тому ця розмова кипіла у ньому. Уночі навіть заснути не міг.

Пригадував усе, що йому люди розповідали тихцем, «по шекрету».

І про отой схрон посеред лісу, куди начальство «тропу Хошіміна» проклало.

І про двоповерховий будинок, що на всеньке село безсовісно вікнами світить. Що його заробітчани з Карпат збудували замість критого току. А хто платив за роботу? Звісно ж, із каси колгоспної.

І про «Волгу» новісіньку.

І про трикімнатну квартиру, що її дочці у Києві купив, коли віддавав заміж.

А скільки ж це грошви довелося з кишені вигорнути! Де він їх взяв?

І про крамничку, що стояла як лялечка. Де вона ділася? Таж Ригорович її віддав прокуророві! Тому, бач, цегла на свинарник потрібна була. От і розібрав до цеглини крамничку, сорок гривень заплативши у касу.

А голова сільради!.. Хто ж, як не Ригорович, свого шофера на голову сільради пропхнув. Був Митьком — Митьком і лишився. Для Ригоровича, звісно. Всі його команди виконує…

Ну а з паюванням землі то суцільна кумедія. Походіть, попитайте в людей, де його пай. Хіба що на бумазі отій, що у сейфі Ригоровича. Разом з актами. Що їх люди і в очі не бачили.

Був колгосп — колгосп і лишився. Тільки що назву змінили.

Думав, мучився Колодій — ніяк не міг заспокоїтись.

У газету писати?

Колись писав, пробував. Надрукували, а толку? На ньому ж усе й окотилося. Причепились до чогось, розряд понизили.

Дзвонить до району?.. В область?.. У Київ?..

Аякже, додзвонишся!..

Все в один клубок зав’язалося, всі продані й куплені.

Колись до Президента достукався — листа написав. Знайомого в Києві попросив однести в канцелярію — не довіряв уже й пошті…

І що з того вийшло? Пшик з того вийшов! Переслали листа, відфутболили тим, на кого він у листі тому й скаржився,— вживіть заходів, повідомте.

Вжили… Повідомили… Місяць тягали: допитувались, чого це він надумався Президента тривожити…

Народ! Народ піднімати — нема іншого виходу!

V

І настав день виборів, коли вирішувалась доля села.

Ригорович «Волгу» свою не пожалів: пенсіонерів на голосування привозив-відвозив.

Дров майже в кожен двір завіз — де й солярки дістав.

Газ обіцяв у кожну хату провести.

З усіма запросто ручкався.

Колодій же ішов на голосування переконаний у перемозі. Майже всі двори обходив, пояснюючи, що і до чого. Всі з ним погоджувалися, всі! Бабусі вслід хрестили: «Помагай тобі Бог, чоловіче добрий!»

Не зупинило і те, що уночі хтось усі вулики водою по вінця залив.

І листи підкидні з погрозою хату спалити.

Дуня перевелася нінащо: ночі не спала,

А він тільки зціплював зуби: «Переможемо — всіх до нігтя притиснемо!»

Проголосували, порахували: два проценти за нього.

Вертався додому — руки од гніву трусилися: «Та пропадіть ви пропадом, щоб я підставляв за вас голову! Хочете жити в болоті — здихайте в болоті!»

VI

Поспіхом, за безцінь, спродався і виїхав.

І зітхнув полегшено Ригорович: збувся «Божої кари».

Меню було коротке, як гарний анекдот. Митрач із нудьгою вирішував — брати йому сардельки чи гуляш. Вагон похитувало, і в такт стукоту коліс подзеленькували склянки, гойдалось полотно дня, підмальоване рожевими, голубими й зеленими фарбами.

Напроти Митрача сидів ще один пасажир, вони разом їхали в одному купе і тепер надумали вдвох пообідати. Митрач їхав додому зі службового відрядження і дорогою звернув до містечка, де минуло його дитинство. По тих відвідинах йому побринькувала в пам’яті мелодія простенької дитячої пісеньки, кортіло наспівувати мелодію вголос і вголос вимовляти слова, Митрач шкодував, що його попутник не скидався на любителя дитячих пісеньок — той все ганив дорожні порядки і вагони-ресторани.

— Дівчинко, — накивував пальцем до офіціантки, — я знаю, ви чарівниця, ви знайдете для мене щось краще, ніж гуляш.

— Нічого нема, — розводила руками офіціантка, вона анітрохи не виглядала на дівчинку, та коли до неї так звертались, не пробувала заперечувати.

— Слухайте, я вас прошу, ви просто забули, неодмінно знайдеться щось краще.

Митрач їв гуляш, шкодував, що не має приємного співбесідника, і пробував сам, подумки, впорядкувати враження.

По двадцятирічній відсутності містечко здалось йому дуже маленьким — доброю хлопською долонею можна б згорнути докупи і кількадесят вуличок, і невисокий будинок ратуші зі старовинним дзиґарем, котрий чомусь цілоденно показував шосту, і крихітний парк із кількома старими липами, і місток через вузеньку, ще вкриту кригою річку.

Митрач не сумнівався, що він знайде той будинок відразу. Коли, ж то було? Зовсім недавно, так недавно, що наче можна пальцями торкнутись того, що було.

Йшла вулицею дівчина. Йшла гарним, пружним, танцюючим кроком. Так циганки ходять — от візьме бубон, змахне смаглявими руками — і все задзвонить; гойднеться довкола ніг довга рясно-строката, мов клен під осінь, спідниця, а під нею — напнуті стегна, маленькі босі ступні.

Йшла вулицею дівчина. З неприхованою заздрістю кидали услід скритий погляд жінки, і крадом зиркали жонаті мужчини, і відверто ловили її усміх молоді хлопці, і бігли вслід хлопчаки: лише вони мали відвагу, не дбаючи про цілий світ, бігти слідом за дівчиною.

Якоїсь миті Митрачеві навіть здалось, що зараз він побачить її — неодмінно побачить, і від цієї думки йому по-дитячому пурхнуло серце, немов у передчутті несподіваного, хоча давно очікуваного дарунка.

Хлопчаки не називали дівчину на ймення — вони кликали її Журахівська, це звучало, як із пісні — Чураївна, Богуславка, — дуже гарно звучало, бо так називалася найкраща дівчина в місті.

Митрач міг у думці відтворити дорогу, перебуту не раз прудкими хлоп’ячими ногами. Журахівська. Журахівська з п’янкою циганською ходою. На руках вона не носила браслетів, однак Митрачеві здавалось, що тоді він чув їх подзенькування.

Запитав би хто зараз: а які вона мала очі, а які брови? — то він би й не згадав, мабуть, — хто ж намалює портрет по пам’яті через два десятки літ? Однак йому здавалось, що коли б він її побачив, то впізнав би відразу, бо не жила ще на світі дівчина над Журахівську.

Вулички — всі до одної вузенькі, тихі — різнились поміж собою тільки назвами, будинки також скидались на близнюків — із червонястої цегли, дахи де-не-де полатані останніми клаптями підталого за сонячний день снігу. Митрачеві ставало трохи Смішно, що він втратив орієнтацію в місті, де прожив тринадцять гарних хлоп’ячих літ.

З гір на місто сунули сутінки. Темніли цеглясті стіни будинків, метлялись на них чорні тіні дерев. Митрач зайшов до невеличкої — як усе в місті — кав’ярні.

— Зачинено, — мовила просто з порога дівчина.— Зачинено. Бачите — коло дверей стілець стоїть!

— То й що, коли стілець, — усміхнувся Митрач, — ви мене таки впустите, я тут двадцять літ не був, я хочу хвильку посидіти…

Близько її дому росла Стара акація з полупаною сірою корою, того року з деревом поробилося диво — зацвіло вдруге десь аж наприкінці літа і пахло так солодко, що аж судомило трохи в роті од того запаху, і білі кетяги квітів обважніли від запаху, і повітря довкола видавалось густішим.

Хлопчаки ступали назирці за Журахівською, їм туманилося в головах від немовленої вголос заздрості, бо з Журахівською разом ішов старший хлопець, його плече торкалось часом її плеча, хлопчаки йшли назирці, як вірна сторожа, і коли ті двоє стали біля акації, то й хлопчаки поставали оддалік і про щось балакали, удаючи один перед одним, що анітрохи не обходить їх Журахівська, нехай собі буде там Журахів ська чи не буде її — то зовсім байдуже.

І Митрач також удавав, а в голові йому туманилось од заздрості, бо Журахівська сміялась до того хлопця. Коли вона так сміялась, то Митрач якраз дивився в її бік, і вона раптом кивнула до нього головою, мовби кликала, а він аж скаменів і не рушився, а вона манила пальцем, і хлопець тоді поволі спробував одірватись од землі, і коли йому то вдалось, підійшов і став зовсім близько неї, ще так близько ніколи не бачив її.

— Малий, слухай, — сказала Журахівська, — чи ти не дістав би мені цвіту з акації?

— Цвіту?

— Цвіту, — повторила вона і засміялася.— Так гарно та стара деревина цвіте, так гарно собі цвіте другий раз на рік. Ти дістанеш?

Він не думав, що буде так важко. В поспіху не помічав колючок, і вони кололи йому долоні, пекла на долонях шкіра, і дивились на нього з долу хлопці, набралось їх чомусь аж забагато, ніби ціле містечко збіглось оглядати, як то діставатимуть цвіту для Журахівської.

 

— Де ж мій баличок?— не вгавав Митрачів попутник.

— Плаває в Тихому океані, — пробувала жартувати офіціантка, котрій усе-таки належало бути ввічливою й незворушною.— То ви щось замовите? Гуляш? Чи сардельки? Є тушкована картопля…

До цього нескінченного діалога прислухалось двоє — мужчина з бородою і мужчина з перснем на мізинному пальці правої руки. Вони попивали потроху зі склянок і оглядали, хто заходив до вагона, й ловили уламки чужих розмов, їм не було, мабуть, нудно.

 

Він подав гілку з кетягами цвіту, йому дуже боліла нога, бо якось невдало скочив із дерева, простяг їй ту гілку, коли Журахівська випростала по цвіт руку, то йому здалось, що дзенькнули на зап’ястях браслети.

Дівчина взяла гілку, і видно було, що вона рада.

— Господи, як же пахне!

І тоді той, котрий був при ній, поплескав Митрача по щоці:

— А ти бистрий козак, — сказав він і ще раз поплескав Митрача по плечу.

Малий не стямився, а вже скинув ту руку геть зі свого плеча, і його аж поривало гукнути щось погане, гидке, негарне, чи вдарити, чи якось інакше оборонитись, бо він здавався самому собі знеславленим, ос мішеним і тим поспіхом, з котрим кинувся добувати цвіт, і тою похвалою; однак нічого не вчинив, бо межи ними обома стала Журахівська і затулила того — того, котрий не вмів би добути цвіту, вона прикрила його і подивилась на Митрача і знову сказала:

— Гарно пахне! Правда, що гарно, малий?

— Огида, — сказав малий Митрач, — то чиста огида, мене з того нудить, — сказав Митрач і пішов собі геть, бо не міг же він повернутись до хлопців, вони бачили, як той поплескав його по плечу. Хлопець думав, що всі стануть сміятись, — і хлопці, і Журахівська, але сміху не чув, тільки муляли їхні погляди, і тоді він зміркував, що хлопцям голови туманяться від заздрості, що вони всі ладні були б лізти по цвіт для Журахівської, хоч би їх потому й плескали по щоці.

Відтоді Митрач тікав, як тільки звіддалік бачив ту п’янку циганську ходу з легким подзенькуванням неіснуючих браслетів, йому й на думку не спадало, що не було сенсу тікати, бо ж вона, певно, й не впізнала б його зовсім…

Дівчина ходила від столика до столика — доки Митрач допивав каву, — витираючи кожен досуха, хоча й витирати не було чого, вона не мовила ні слова, мабуть, зібралось їй на повагу до Митрачевої двадцятирічної відсутності в місті.

— Скажіть, як вас зовуть?— допитувався офіціантки Митрачів попутник, приставши, нарешті, на сардельки з гірчицею й пивом.— Не Ліда? Я знав колись одну Ліду, вона їздила на велосипеді…

— Не заважайте. Не заважайте мені працювати, — втомлено просила офіціантка, відкорковуючи пляшку.

Митрач нехотя вловлював ту розмову, і вона дратувала його, бо він далі згадував, як врешті знайшов дім, де колись жила Журахівська, і ту акацію. Він стояв, дивився на дім, бачив фіранки на вікнах, червонястий дах, клапоть підталого снігу на ньому, а за штахетами раптом запримітив дівчинку, вона знайшла собі в садку вільну від снігу місцинку і топталась на ній, співаючи пісеньку, котру діти зазвичай пригадують лише навесні:

— Ви знаєте, кого називають занудою?— запитав Митрачів попутник, пережовуючи сардельку, і Митрач не відразу усвідомив, що то до нього.

— Ні.

 

Дівча запримітило його і знітилось, перестало співати пісеньку, а Митрачеві хотілось, аби пісенька звучала без кінця.

 

— …Хто оповідає про своє життя, коли його питають — як поживаєш, — пояснював Митрачів попутник і сміявся, все ще пережовуючи сардельку.

— Може бути… Смачного!— побажав Митрач, встаючи і полишаючи свого попутника сам на сам із недоїденою сарделькою.

Поїзд саме спинився. Митрач запитав, чи довго стоятимуть, — йому сказали, що довго, бо чекають на роз’їзді стрічного поїзда, і Митрач вийшов з вагона. І відразу ступив у крихкий сніг, і рушив по снігу вздовж колії. Там, далі за колією, пнувся пагірок, він вигинав луковато тіні дерев, і тіні були синяві, як вузенькі містки над потоками. Всі тіні збігали вниз, на дно пагорка, де ще лежали найглибші, неторкані сонцем сніги.

Щось біле, тихе перейшло через Митрача наскрізь, мовби то не він ступав снігами, а оте біле соталося крізь нього, і сталося з ним щось дивне, чого не окреслиш словами, в що не тицьнеш пальцем — Митрачеві раптом здалось, що то продовження дитячої пісеньки…

А де її шукати, ту подоляночку?

Березова кора на молоденькому деревці виглядала ще білішою від снігу, так її вибілило сонце, а тонесенькі чорні березові пагінці одштовхували від себе вітер, і хоча достеменно зналось, що ті пагінці чорні, однак крізь чорінь просвічувалося зелене, листяно зелене просвічувалося через чорне й щосили опиралось вітрові.

Митрач дивився на пагорок, побіля якого слалась дорога. Вона нагадувала стовбур величезної берези — сніг курився, і денеде дорогою чорніла земля. Стриміла вгору жовтава минулорічна бадилина — на неї боязко було стати ногою — чи й та бадилина не просвічує зеленим, як березове пагіння?

Сонце стояло високе й незахмарене, однак сніг не сліпив очей, блиск пом’якшувала синява тіней, народжена синявою неба. На небі, як незакінчене шитво, лежав чорно-синій ліс, і нитками й вузликами пнулись горою гілки. Над деревами здіймалося і падало гайвороння і, мабуть, гойдався гайворонячий зойк, та вітер відносив оте зайве, непотрібне кудись убік, нічого не було чутно, опріч співу старого, напівструхлявіло го стовпа при колії.

Мовчали — й сніги, і вітер, і тіні, і стовбури беріз, аж ніби набубнявілі тривожним передчуттям весніння, — а тільки старий, струхлявілий стовп при дорозі співав. Мовби й собі на щось сподівався. Мовби взяв та й увібрав у себе всі довколишні голоси — і співав. Звук був такий, якби хто торкнувся рукою кількох клавішів, а потому натиснув на педаль, затримавши тон, і звук уже так і зостався — не гаснучи, не розгоряючись, і не хотів випручатись, замкнутий усередині спорохнявілого стовпа.

Митрач слухав ту музику, і вона йому мішалася з дитячою веснянкою, і відійшло геть усе — й надокучливе базікання прикрого попутника, і втома, і всяке бажання оповідати комусь уголос про дитячу веснянку. Наопак — десь внутрішньо він зрадів, що ані словом не обмовився про відвідини маленького містечка, і тішився, що трапився саме такий, а не інший попутник, бо це порятувало від розмови. Тепер він навіть думав, що добре б нічого не загубити, не втратити, аби все те — і п’янка циганська хода Журахівської, і кетяги акації, і веснянка — зосталось, не збудніло, і гарно б то залишити для себе навічно або й ще надовше, і берегти, і не спускати з ока, як з талісмана, котрий рятує од злосливості, і од марнославства, і марнослів’я — не чужого, а свого власного, — і од зневаги, і од заздрощів рятує, і від зневіри насамперед.

А біле, синювате, тихе переходило через нього наскрізь і він хотів, аби воно тривало й трималося і не відходило ніколи.

— О, — сказав хтось раптом при його плечі, — то днина гарна!

Митрач озирнувся й побачив чоловіка в короткім кожусі, без шапки — той ніби й не до Митрача балакав, а сам до себе промовляв, і Митрач прислухався:

— Гарна днина. Зима з весною стрічаються.

Потому приклав руку до чола, дивився на небо, шукав там чогось очима і знову сказав — тепер-то вже до Митрача:

— Бузьки летять…

— Та ж не видко ніде, — сказав Митрач, надарма оглядаючи небо, шукаючи там птахів.

— Чутно, — мовив чоловік, і Митрач ніби справді почув відгомін пташиного лету.

Чоловік усе оглядав небо, ніби таки бачив, що летять лелеки, Митрач заздро дивився, але нічого не помічав, і чекав, чи таки не догледить.

— Бузьки летять… Благодать… Благодать, — сказав незнайомий Митрачеві чоловік, охопивши раптом тим соковитим, повним прадавнім словом і спів струхлявілого стовпа, і політ птахів, і стрічу весни з зимою, і дзенькіт браслетів на руках Журахівської, і почуту Митрачем напередодні веснянку: «Десь тут була… Десь тут була…»

Потому ще довго Митрач носив у собі оте щось дивне, напівокреслене, назване благодаттю. Воно замкнулося в ньому і не згасало, і він радів тому, боячись навіть самому собі признатися вголос зі своєї радості. 

Дозріло в перепілки жито, а косити нема кому. Перепелові хтось ногу підбив, шкутильгає він. Радить перепілці, щоб летіла вона до бузька на оболопю:

— Попроси його, може, викосить, бо, поки нога загоїться, жито осиплеться.

Перепілка бере з собою дітей, прилітають вони до бузька. А він саме сіно косить, шапка набакир, точило за поясом.

— Хай щастить вам у роботі, господарю!

Бузько скинув шапку, вклонився і почав косу мантачити.

— Я прийшла просити, щоб ви жито нам викосили. Чоловік мій нездужає, а діти ще малі.

Бузько намантачив косу, усміхнувся. Але нічого не каже. Перепілка ще раз просить. Бузько розводить крилами, не розуміє, чого від нього хочуть, бо мови перепілчиної не знає. Догадалася перепілка, в чому річ, на мигах почала пояснювати бузькові. Він покивав головою — згодився.

Викосив бузько жито. Тільки як розплатитися з ним? Покликала перепілка Дмитрика.

Хлопчик знає пташині мови, дід Іван навчив його розуміти птахів.

— Перепілка не знає, скільки заплатити за те, що ви викосили жито, — пояснює Дмитрик бузькові.

— А я думав, їй ще щось потрібно допомогти, — дивується бузько. — Я задурно викосив. Досить з мене, що ось оце перепеленя скаже мені «дякую» по-бузьковому.

Почало перепеленя вчитися казати «дякую» по-бузьковому. Ніяк не виходить у нього, — то скаже «тякую», то «квакую», мало язика не переломило. Але нарешті голосно й виразно сказало: «Дя-ку-ю! Дякую!»

Так тому перепеленяті сподобалося по-бузьковому «дякую», що бузько вже й у небо злетів, а воно йому навздогін:

— Дя-ку-ю-ю!

Аж Андрійко почув це і прибіг на поле.

— Що ти тут робиш? — питається він у Дмитрика. — Хочеш зловити перепела? Я йому вчора ногу підбив, спіймати тепер неважко. Він так смішно скаче на одній нозі.

Перепел побачив Андрійка і наказав своїм дітям поховатися.

— Не бійтеся, — заспокоював їх Дмитрии. А до Андрійка: — Перепел з тобою не хоче говорити.

— Це я з ним не маю про що говорити!

— Краще б ти навчився пташиної мови. Коли я говорю з птахами, мені здається, що співаю, — каже Дмитрик.

Андрійко пташину мову знав погано, кілька слів, та й то тільки для того, щоб перекривляти їх.

З того часу минув день, два. Андрійко не вилазить зі свойого подвір’я. Аж тут прилетів до нього Дмитриків голуб. Сміливий голуб, бо одразу сів Андрійкові на плече. Підняв крило, а там записка. Андрійко відв’язав її. Попросив маму, щоб прочитала йому. Там написано: «Біжи в поле, тато покатає на комбайні. Дмитрии».

Побіг Андрійко в поле, а Дмитрик назустріч йому:

— Я вже два дні з татом у полі, ночуємо в курені. Бачив перепела, він видужав і не має на тебе зла.

— Справді? — Андрійко зачервонівся.

Пішли вони назустріч комбайнові. Ідуть коло хати перепілчиної. І раптом хтось як з-під землі:

— Дякую! — Не по-бузьковому, а так, як Дмитрик каже, коли йому подарують щось дуже гарне.

— На здоров’я! — каже Дмитрик і розглядається: хто б це міг бути. — А, перепеленя, це ти!

— Ків, ків — я, я! — вигукує воно і, побачивши Андрійка, кидається тікати.

— Не тікай, я тобі нічого поганого не зроблю. — Андрійко зупиняється. — Ти не гніваєшся на мене?

— Не гнівається, — тлумачить Дмитрик.

— Дмитрику, навчи мене розуміти птахів, — просить Андрійко. А перепілка чує це і моргає до Дмитрика: навчи його, навчи…

Вітя Деркач приніс незвичайну новину: Жора Горобейко бавиться ляльками!

Якби це сказав не Вітя Деркач, ніхто б не повірив. Але ж Вітя ніколи в житті не брехав. Про це всі знали.

А діло було так. Учора Вітя пішов до Жори – спитати, що задано з арифметики (Вітя два дні хворів). Підходить вже майже до самого Жориного будинку. Ви ж знаєте, де живе Жора Горобейко — на тій старій кривій Митрофанівській вулиці, де самі лише маленькі одноповерхові будиночки, обгороджені дерев’яними парканами. Якась «дореволюційна» вулиця!

Так от, підходить Вітя до самого дому і раптом чує за парканом Жорин голос. Але не в Жориному, а в сусідньому дворі. Вітя вже хотів гукнути, покликати Жору, та передумав: вирішив спочатку подивитися, що він там робить. Зазирнув у шпарку між дошками і… чесне слово, краще б він не заглядав! Те, що побачив Вітя, було неймовірним.

Жора сидів на землі, тримав у руках кирпату ляльку з витрішкуватими голубими очима і одягав на неї білий фартух. «Зараз, Машо, готуватимеш обід. От-от прийдуть гості, а ще нічого немає. Ай-яй-яй, який скандал!»

Вітя на власні вуха чув, як Жора промовив ці слова. І у відповідь… залунав писклявий дівчачий сміх. Крім Жори, Вітя нікого не бачив — заважали кущі. Тому він точно не знає, скільки там було дівчисьок, одна чи багато. Але були, це факт!

Жора Горобейко, воротар футбольної команди третього «Б» класу, грався з дівчиськами в ляльки! Вітя не хотів вірити своїм очам. Та, на жаль, очі його не зраджували. Вітя хвилин десять стояв біля паркана і дивився. А потім… Ви ж розумієте, що Вітя не став відривати Жору від цього «захоплюючого» заняття. Він плюнув і пішов. Яка може бути арифметика, раз такі справи!

Хлопці похмуро мовчали. Оце так новина! Адже навіть дівчатка з їхнього класу вже давно не граються в ляльки.

і тут хлопці згадали, що Жора взагалі останнім часом поводився якось дивно. Після школи поспішав додому, часто пропускав тренування, а одного разу навіть не прийшов на матч… Тепер зрозуміло! Поспішав гратися з дівчиськами в ляльки. Проміняв футбол на ляльок. І хто б міг подумати! Ну, коли б це був, скажімо, якийсь мамин синок, тюхтій — тоді зрозуміло. Л то ж справжній, нормальний хлопець. Кращий воротар в усій школі!..

— Якщо дізнається хтось із третього «А», ми пропали! — сказав Митя Шульга, на прізвисько Вареник.

— Це точно! — погодилися хлопці.— Якщо дізнається третій «А», буде скандал. По всій школі зразу піде плітка, що хлопці з третього «Б» граються ляльками і що їм не в футбола грати, а соску смоктати.

Третій «А» вічно суперничав з третім «Б». Він не міг погодитися з тим, що в третьому «Б» краща успішність, краща дисципліна, а найголовніше, краща футбольна команда, і від заздрості завжди розпускав про третій «Б» різні погані чутки.

І, звичайно, якщо хлопці дізнаються про випадок з Жорою, добра не жди.

— По-моєму, це з Жорчиного боку просто злочин,— з запалом сказав Вареник.— Зрештою, коли йому вже так закортіло погратися з цими дурними ляльками, замкнувся б собі десь у темній кімнаті, щоб ніхто не бачив, і грався б хоч і цілий день. А то — у дворі та ще й з дівчиськами. Раз Вітька побачив, значить, міг побачити і Льонька Косий з третього «А». Він якраз на Митрофанівській живе… Пропоную оголосити Жорці бойкот!

— Ну й що? Що це дасть? — спокійно заперечив Вовка Вовченко, капітан команди і найавторитетніша людина в класі.— Бойкот — дурниця! Треба зробити так, щоб він просто кинув гратися в ці… ляльки.

— А як? — спитав Вареник.— Сказати йому — не грайся? А він скаже: пішли геть, я ніколи й не грався, це Вітька все вигадав. Спробуй докажи!

— Дуже просто. Треба його спіймати на гарячому. Підстерегти й застукати. І висміяти так, щоб він на все життя забув це діло!

— Правильно! І сьогодні ж!..— загукали хлопці.

Розмова відбулася на великій перерві у шкільному дворі.

Після уроків мало відбутися дуже відповідальне тренування футбольної команди. Через тиждень — фінальна зустріч з третім «А».

Коли пролунав останній дзвоник, Жора підійшов до Вовки Вовченка:

— Тренування буде?

— На жаль, ні. Відкладається з технічних причин,— і Вовка, примружившись, багатозначно глянув на Жору. Але Жора не звернув на його погляд жодної уваги. І навіть не спитав, що це за такі «технічні причини». Попрощався і побіг додому.

— До ляльок побіг! Ну, зажди, будуть тобі ляльки! — прошипів йому вслід Вареник.

…Стояв місяць травень. Сонце вже світило майже по-літньому, сліпуче і жарко. Одцвіла черемха, догоряли білі свічки каштанів. У садах, у сквериках та на бульварах розпустилися грона бузку, сповнюючи повітря неспокійними п’янкими пахощами. В Ботанічному саду — море зелені; без угаву шумить тут різноголосе птаство. Гарно!..

А на кривій «дореволюційній» Митрофанівській вулиці зовсім тихо. По ній майже не їздять, і між камінням бруківки пробивається трава, а де-не-де — навіть жовті кульбабки. Обабіч ростуть старі каштани. їхні віти густо переплелися і роблять вулицю схожою на довгий зелений коридор. Маленькі старі будиночки потопають за дощаними парканами в тінистих садах.

Навіть не віриться, що у великому галасливому місті можуть бути такі вулиці — тихі та безлюдні.

Обережно крадучись вздовж парканів і перебігаючи від дерева до дерева, проходять хлопці Митрофанівською. І весь час підозріло озираються: чи не стежить за ними хто. Але на вулиці тихо й порожньо.

Нарешті Вітя Деркач зупинився і таємничим голосом промовив:

— Тут!

Хлопці скупчилися навколо нього. Відштовхуючи лобами один одного, вони припали до шпарини між дошками. Почувся збуджений шепіт: «Посунься», «Не заважай!», «Не штовхайся, а то як дам!», «Ш-ша, чорти!»

Останні слова належали Вовці Вовченку. Хлопці одразу замовкли і причаїлися.

Спочатку вони нічого не бачили й не чули. Тільки шелест листя та миготіння перед очима осяяних сонячними зайчиками гілок бузку. Але ось десь ліворуч за кущами почувся голос дівчинки. Потім голос Жори. Проте, як не прислухалися хлопці, слів не можна було розібрати.

Штовхаючись і наступаючи один одному на ноги, вони рушили вздовж паркана. Паркан круто завертав праворуч і впирався в глуху стіну якогось сарая. Між сараєм та парканом світилася велика щілина — навіть руку просунути можна.

— Сюди! Тільки тихше! — шепнув Вовка Вовченко, що йшов попереду всіх.

І тут хлопці побачили Жору. Вони заціпеніли і навіть перестали дихати.

Жодних сумнівів не було: Жора грався. Він стояв навколішках перед маленьким іграшковим столиком, за яким сиділи синій плюшевий ведмедик, целулоїдне негреня і знайома вже Віті Деркачу блакитноока лялька Маша. Жора насипав у маленькі жерстяні тарілочки пісок і говорив:

— Зараз ми швиденько поснідаємо і вирушимо в кругосвітну подорож. Пароплав «Санта Марія» стоїть під парами. Здається, вже був другий гудок? Правда, Таню?

— Авжеж, авжеж, треба поспішати, а то запізнимось.

Хлопці чули тільки пискливий тоненький голосок. Самої дівчинки вони не бачили, вона була десь за сараєм.

— Буде тобі зараз подорож! Кругосвітна!.. «Санта Марія!» — процідив крізь зуби Вовка.— Хлопці, пішли!

Хлопці тільки й чекали його наказу.

Вони швидко перелізли через паркан, скочили в сад, і за якусь мить Вовка Вовченко вже стояв, схрестивши руки на грудях і примруживши очі, перед Жорою.

— Дивіться всі! Дивіться всі! Відомий воротар грається в ляльки. Заслужений майстер спорту по ляльках середньої ваги. От не знав!..

Все презирство, на яке тільки був здатний Вовка, він вклав у ці образливі слова.

Завмерши від подиву і несподіванки, Жора все ще стояв на колінах.

О, це була разюча картина! Вовка Вовченко у величній і гордій позі, а перед ним на колінах, з іграшковою каструлькою в руках, Жора Горобейко!..

— Так хоч покажи, на кого ти нас проміняв,— Вовка обернувся, шукаючи очима дівчинку, голос якої щойно чули хлопці.— Познайом нас з…

І раптом Вовка осікся. Слова застрягли у нього в горлі. Він закліпав очима і завмер з відкритим ротом.

Біля сарая під кущем квітучого бузку стояло невеличке ліжко. На ньому лежала бліда худенька дівчинка років дев’яти. Вона була дивно нерухома, немов закам’яніла. Здавалося, її закували в якийсь сліпучо-білий панцир. Було видно лише її тонкі худі руки, що лежали поверх простирадла, і маленьку біляву голівку, ледь повернуту в бік хлопців. Великі темні очі дівчинки дивилися злякано і розгублено.

В саду стало так тихо, що чути було, як десь за кущами заклопотано і невдоволено гуде джміль.

Жора підвівся з землі, обтрусив пісок з колін і, випрямившись, хрипкуватим зривистим голосом промовив:

— Що ж, знайомтесь. Це Таня. Моя сусідка. Тільки… підійдіть, хлопці. Вона… не встає. Вона… в гіпсі лежить. Другий рік уже. У неї хвороба хребта. Тепер їй всього місяць лежати лишилось. Потім вона встане і все буде нормально. А поки що… їй, звичайно, нудно лежати весь час, ну і…— Жора почервонів,— я її розважаю.

Хлопці мовчали.

Ви знаєте, є такий вираз — «хотілося провалитись крізь землю». Дуже влучний вираз! Можливо, вперше в житті хлопці відчули, що він означає. їм хотілося саме провалитись крізь землю від ніяковості і пекучого сорому. Та ба! Провалитися вони не могли. І сховатися було нікуди. І хлопці підійшли до білого ліжка, що стояло під кущем квітучого бузку, познайомилися з Танею і по черзі потиснули її маленьку худу руку.

А Вовка Вовченко, капітан футбольної команди і найавторитетніша людина в класі, сказав, ні на кого не дивлячись:

— Взагалі, ми… випадково сюди потрапили. Ми тебе шукали, щоб сказати, що тренування сьогодні не буде… з технічних причин.

Широкою вулицею села йшов малий Федько з школи додому Йшов помалу, невеселий. Навіть тоді, коли стрічав старших казав їм «Добрий день!» — голови не підводив.

— Чого ти, Федьку, йдеш такий сердитий? — питали стрічні.

А він нижче голову схиляв та ще й портфелем затулявся.

Коли ж до воріт дійшов, коли от-от мали його стріти мама і тато — Федько не витримав: сильно скривився й заплакав.

— Ти чого, мій синочку? — мовила схвильована мама.

— Може, тебе хто бив? — запитав тато.

Федько покрутив головою, що ні.

— Мабуть, собаки десь налякали,— вгадувала мама.

— Ні,— ледве вимовив Федько.

Дуже тяжко і соромно йому було говорити батькам, чого він плаче.

Справа в тому, що в лівій руці Федька був портфель. А в тому портфелі лежав зошит. А в тому зошиті на шостій сторінці внизу була поставлена олівцем велика двійка. Така велика і важка, що Федько ледве доніс її додому.

Він звик завжди радувати і тата, і маму. І хіба легко йому було тепер показувати отой зошит!

— У мене…— почав він, але щось так стиснуло горло, що говорити далі не міг, лише підняв вгору два пальці.

— Двійку, значить, заробив? — перепитав тато.

А тоді розгорнув разом з Федьком зошита і сказав:

— Ага! Ось де вона, ота плаксива двійка… Ну, що ж, синку,— двійка правильна. Ти ж у кожному рядку недописував слова!

— Я дописував, тату! Всі дописував…

— Не видумуй,— розсердився батько,— глянь ось сюди: «Книж…» е, а «ка» — немає; «коро…» є, а «ва» — немає; «моло…» є, а «ко» — знову немає…

— І «ка», і «ва», і «ко» теж були, татусю! Слово честі, були! — запевняв Федько.

— Та де ж вони поділися? На крилах кудись полетіли, чи що? — гнівався тато.

— Вони там залишилися,— виправдовувався Федько.

— Де це там, що ти мелеш? — сказав тато.

— Там, на газеті, на газеті, на парті залишилися,— пояснив синок.

Тато голосно засміявся.

— Ти чуєш, мамо,— гукнув він,— наш синок такий неуважний, що починає писати в зошиті, а закінчує на підстеленій газеті…

Пожартували над Федьком і дома, і в школі. І це допомогло. Відтоді пише тільки в зошиті і «ка», і «ва», і «ко» наш малий Федько.

На п’ятдесят сьомому році життя Степан Секремент розійшовся з жінкою. Сталося це, можна сказати, через дурну оказію. Пішов якось над вечір у лісосмугу недалеко від села вирубати держак до лопати — старий переломився,— ходив, ходив, шукаючи підходящої деревини, і натрапив на жінку свою Дарку з якимось шофером чи комбайнером — з отих, що приїжджають щороку помагать жнивувати. Шофер чи комбайнер утік, шаснув поміж деревами — Степан не встиг навіть розгледіти його обличчя, а Дарка зосталася. Сиділа у траві на торішньому листі, притиснувши руку до розхристаної кофтини, і дивилася на чоловіка знизу вгору хмільними, аж білими від недавнього кохання очима. Степан привів її додому під конвоєм, з сокирою на плечі,— мовчки привів. А вдома, дарма, що чоловічок дрібненької породи, таки подужав Дарку, хоч вона й одбивалася по-звірячому. А коли вже подужав, то бив. Не так бив, як шарпав та кулаками розмахував. Потім метався по хаті захеканий, здряпаний, у розпанаханій на плечі сорочці, з прихлипом затягався цигаркою, ледве попадаючи нею в губи — так руки трусилися,— і вигукував, затинаючись:

— В-вон!.. В-во-он!..

Дарка, хоч і плакала, дужче від жалю до себе, аніж від болю, не злякалася, одначе, того «вон», а вмовкла, глянула на Степана ненависними, в сльозах, очима й сказала:

— Сам вон.

— Ш-шо-о?

Степан зупинився посеред хати, остовпів. А Дарка сиділа на підлозі у подраній кофті і дивилася повз нього в куток затятими очима. Потім ще поплакала трохи і додала:

— Каліч.

Якби вона не сказала так, якби хоч не таке слово, Степан, може, й стерпів би, і простив, як, бувало, раніше. Він і раніше знав за жінкою прогрішки. Щоправда, на гарячому не застукував, як оце, а люди переказували. То вона йшла з райцентру з якимсь гевалом, бачили, йшла від обідньої нори до смерку, хоч райцентр ононо на пагорбах («Автобуса не схотіла ждати, от і йшла… Що ж тут такого?»); то дерево у лісництві рубала та одлучалась з лісником на часину («Води ходила пити під Броварську гору… Що ж тут такого?»). Вона вимовляла оте «що ж тут такого?» не винувато, а з презирством, навіть сміялася отаким собі коротким робленим смішком і мружила очі мимо Степана,— ще ясні, жаркі ще й тупі від цього жару. Степан уже давненько не пробивав своїм поглядом тієї гарячої тупості в її очах, лише розмахував кулаками після кожного її зальоту дівоцького й вонкав. Але раніше Дарка не казала так, такого кусючого слова. Взагалі нічого не казала, крім свого презиркуватого: «Що ж тут такого?», і Степан, випивши після сварки, подобрішавши, розм’якнувши, гордий зі своєї влади над жінкою, виголошував їй прощення — урочисто, велично, як султан якийсь.

— Живи! — тицькав пальцем перед себе і трохи вгору, широко водив рукою з боку в бік, ніби показував неозорі свої маєтності,— і в хаті й поза хатою: ліжко, шафу з одягом, рушники з голубами на стінах, паперові квіти у зеленій пляшці на столі, телевізор, два велосипеди, старий і новий, хлів з коровою і телицею, хлівець з кабаном, колодязь на дві корби…— Живи! Тільки… Щоб була мені шовкова! Щоб глухо мені було, як… як у танку.— (У війну Степан ремонтував підбиті танки).— Щоб я більше не чув отого й не бачив!..— І лиса од потилиці до лоба Степанова голова блищала від лампочки під стелею, як у справжнього султанчика без чалми…

Степан довго стояв посеред хати, втупившись у Дарку,— ждав, що вона ось зараз підніме на нього благальні очі і заплаче покаянно, але Дарка так само затято дивилася в куток.

— Значить — отако? — сказав Степан, і губи йому жалібно сіпнулися.— Значить — я вон? Я — каліч. Ага… Ну, що ж… Тоді зоставайся лавка з товаром! — Степан заметушився, поліз у шафу, вхопив навіщось нові Дарчині чоботи, вихідний свій капелюх капроновий, подушку й кинувся до дверей.— Ти ба! Виходить, то я качався на листі?..— Коло порогу він замикався, занишпорив по кишенях, шукаючи сірники, знайшов, креснув похапцем, прикурив.— Тоді на чорта мені така ти здалася!

— На чорта цеп, а, на тебе вірьовка,— сказала Дарка мстиво. Мстиво за те, що отак по-дурному вона вскочила. І знову заплакала зозла на себе, на свою промашку.

Степан вибіг і хряпнув дверима так, що вони підскочили, одчинилися навстіж, і знадвору потягло прохолодою. Ніч уже була.

Тиждень Степан жив у лісі коло річки з якимось приїжджим рибалкою. Копав йому черв’ячки у березі, вчив, як ловити сомів уночі, спам разом з ним у палатці, скраєчку, на своїй подушці, варив юшку, бігав на хутір по «продухту», а ввечері при багатті дивився з-під лоба на вогонь і розказував про Дарку.

— Вона молода в мене ще… їй ще тільки сорок дев’ять і два місяці, а мені оце восени п’ятдесят сім буде. Звісно ж, підтоптаний… Ну, як на іншу, то вона б мені, хоч і лисий там, і все — ноги мила б… Я хати вкривать умію так, що ніхто так не вкриє. Залізом. Кружева всякі виріжу — на веранду, на гребінь, на ринвах теж. Не хата стоїть, а мадістка. Мою роботу здалеку впізнаєш. Гроші є… А що? Покрити хату зараз дві, а як велика, то й дві з половиною сотні коштує. Під тверде залізо, під м’яке — там ціни всякі… Молода вона в мене ще — от і заграла журавля… Губи червоні, щока червона, тіло, як отой чобіт…— Степан кивнув на Дарчині чоботи, що лежали під палаткою і полискували від вогню,— блищить… Того вона і басує.

Рибалка приїжджий ледь посміхнувся до багаття, непомітно, делікатно посміхнувся.

— Любите ви її.

— Оце ви точно попали! — тицьнув пальцем у рибалку Степан.—Тут ваша правда.— Степан замовк і похнюпився. А в голові бухкало: «Каліч… Каліч…»

Рибалці було шкода дядька, хотілося йому якось допомогти, і він сказав:

— А ви знаєте що? Ви пошукайте в ній щось таке… Ну, як би вам сказати… Погане щось у ній знайдіть. Пригадайте, приміром, якийсь недолік за нею. У всіх людей вони є. Ну там, як вона ходить, їсть, позіхає, сміється, чхає… Щось таке. Рису якусь негативну. Це підніме вас над нею, дасть вам перевагу, і тоді вам буде легше.

— Нема в неї нічого поганого! — сказав Степан швидко, не думаючи, і очі йому блиснули при вогні.— Нема!..— Він знову втупився у багаття і промовив у задумі: — Молода вона в мене ще… А може, я здурів…

А якось на шостий чи сьомий день прискочив до річки на велосипеді хлопчина, Ванько, синок Дарчиної сестри. Взимку Ванько ходив до школи, а влітку підробляв у колгоспі — бігав кур’єром з ранку до вечора. Ванько поздоровкався захекано, видно, крутив швидко.

— Хух! Насилу знайшов нас, дя!

Степан саме куховарив у вихідному своєму капелюсі, бо сонце припікало в лисину. Коли забачив Валька, у грудях солодко щемнуло: «Прислала кликати…» — і спитав, устаючи назустріч племінникові:

— Що, Ванько, дядька шукати потурили?

— Угу,— труснув чубчиком Ванько і усміхнувся до дядька.— Казали, дя, голова, щоб ви йшли вже, бо гараж, кажуть, пора перекривати: залізо нове привезли.

Степан насупив брови.

— А більш ніхто нічого не казав?

— Ні, дя…

Степан одвернувся до річки і довго дивився туди. Потім, не обертаючись до Ванька, сказав:

— Передай голові, що не прийду.

— Чого, дя?

— Того, що… раз вони зі мною так, то і я з ними так.

— Хто, дя? — не зрозумів Ванько.

— Усі вкупі. Я їм там тільки для роботи й нужен… був. Тепер хай оті приїжджі вкривають.

Ванько знизав плечима, постояв ще трохи, зітхнув невміло, по-дитячому, і поїхав.

Увечері Степан і рибалка знову сиділи біля вогнища. Степан мовчки дивився на вогонь. Дивився й думав:

«Помагальщики, секрремент!..»

Цим словом він лаявся завжди, вголос і нишком.

А вночі він обережним кашликом розбудив рибалку, подякував йому за хліб-сіль та притулок і пішов у село.

Було дуже поночі, хмари позасмолювали усі до одної зорі в небі, дерева в лісі злилися в чорне, тільки подушка біліла у Степана під пахвою.

«Укрию гараж,— думав Степан, придивляючись до тьмяної смужечки стежки під ногами,— це карбованців п’ятсот, не менше. Куплю якусь хавіру, хоч дохлу… Хе! Отак: своя хата як дзвін стоїть, а ти, Степане, тиняйся глупої ночі лісом, як бездомний пес!..» — І його раптом так ошелешила ця думка про себе як про бездомного пса, що він зупинився, гехнув Дарчиними чобітьми об землю і вилаявся вголос:

— От же ж гадюка!

Тоді навпомацки познаходив чоботи, затис під пахвою і рушив далі.

Він досипав ніч у колгоспній плотні на верстаку, поклавши під голову чоботи, а поверх них подушку.

 

Невдовзі Степан і Дарка ділилися.

Власне, ділився не Степан — він навіть не подумав про це й разу,— а Дарка. Якось покликали Степана від гаража, де він кроїв залізо, у сільраду. В кабінеті голови сиділи сам голова, худий, високий, приїжджий з Донбасу чоловік— щось таке було в нього зі здоров’ям, що лікарі нараяли йому жити в селі,— і Дарка. Голова усміхнувся до Степана, дещо офіційно потиснув йому червону від іржі руку. Дарка дивилася у вікно.

— Радчич Степан Силович? — спитав голова і заглянув у якийсь папірець. І ще раз усміхнувся, простіше.— Я, самі розумієте, не всіх людей у селі ще знаю.

— Так точно,— сказав Степан.— А що?

— Тут, бачте…— голова подивився на Дарку, затим на Степана,— ваша дружина наполягає, щоб розділитися з вами, себто поділити спільне майно і розійтися…— Голова помовчав.— До речі, ви розписані?

— Були колись розписані, та розписку загубили,— криво посміхнувся Степан. І спитав у Дарки, так само криво посміхаючись: — Чого це тобі так приспічило ділитися? — Всередині йому — у грудях, у животі — все здригалося, наче він перемерз.— Боїшся, що твоїх отих од нашого з тобою хліба гикавка нападе?

— І тобі одгикнеться, брешеш,— кинула Дарка через плече й ще крутіше одвернулася до вікна. Вона була в новій кофті строкатій, зап’ята святковою квітчастою хусткою, низько, і через щоку, мовби в неї боліла вся голова — страдницьки, печально, по-вдовиному зап’ята.

Степан це помітив, крутнув головою, аж у горлі йому щось писнуло: «Ну й проява ж!..»

…— знатимеш, як руки простягати на живу людину, навік запам’ятаєш.

— Товариші! — голова легенько постукав пальцем по краєчку стола.— Ви ж у сільській раді, а не… посеред вигону. Прошу до порядку.

Дарка повернулася до нього на стільці і вистогнала так болісно-щиро, що Степана ніби струмом по душі лясонуло: — Та не було ж нічого такого, товаришу голова! Нічогісінько ж не було, Ну йшла з чоловіком разом з роботи, з поля, лісосмугою йшли… Що ж тут такого? А він зразу на тобі — з ревнощами своїми та з кулаками. Хіба ж так можна жити в одній хаті, подумайте?

Степан похапливо дістав біломорину, креснув сірником раз, удруге, втретє — переломив і сидів так, жував неприкурену цигарку. Чого-чого, а такого вихиляса він не ждав. Йому навіть привиділося на якусь мить, що от ідуть лісосмугою якийсь чолов’яга і Дарка, просто йдуть, і все.

«Тьху! Чи здурів уже?..»

— А хто цей чоловік, якщо не секрет? — спитав у Дарки голова.— Як його звати, прізвище? Може, ми його викличемо, з’ясуємо все та й житимете собі, як і раніше?

Дарка знову одвернулася до вікна.

— Хіба ж я знаю, як його там… Та й поїхав він уже.

Голова кахикнув у кулак.

А Дарка швидко додала:

— Нужен він мені…

Степан зіжмакав у пальцях цигарку і підвівся.

— То що будемо робити? — спитав голова. Він дивився лише на Степана і питав лише в нього.

— Пішов я,— сказав Степан.— Хай що хоче, те й робить. Однаково вже… с-секремент!

— Що? — здивувався голова.

— Слово таке.— І Степан вийшов.

Другого дня голова з двома свідками ділили Степанове й Дарчине добро. А Степан сидів на гаражі, клепав шви. В обід його покликали, щоб ішов додому. Те «додому» боляче різнуло. Він і досі жив у плотні. Приходив туди пізно ввечері, засинав на верстаку, підмостивши під боки стружок, уставав рано, вдосвіта, ховав у бур’янах за плотнею подушку й чоботи і йшов робити заготовки на день.

Степан прийшов до недавньої ще своєї хати, сів на ґанку, на нижню сходинку, дивився через луки на далекий ліс, який бачив звідси щодня уже тридцять років, і слухав чужий гомін у світлиці крізь прочинені двері.

— Той кустюм купувала йому я,— чути було Дарчин голос.— Ще отам після війни, як ніде нічого не було.

— І оце він і досі новий? — здивовано запитав хтось із свідків. (Степан упізнав по голосу молодесеньку депутатку сільської ради Маню Скорик).

— А куди б він його надівав — на роботу? Він у свята воєнне своє носив.

— То як його записувати — вам чи йому?

— Як оддасть мої чоботи, хай забирає…

— Запиши: «Костюм чоловічий, новий, ненадіваний».

— Навіщо ж «ненадіваний», якщо «новий»?

— Ти пиши. Щоб точно,— гув другий свідок, теж депутат, плотник дядько Лука. Він єдиний у селі умів робити дерев’яні колеса.

Потім голова і свідки вийшли надвір. Степан посунувся вбік, даючи дорогу. Голова привітався з ним за руку, як і тоді, в сільраді, свідки так поздоровкалися, Дарка навіть не глянула в його бік. Тільки, як сходила з ґанку, зачепила спідницею капелюх, і він окрутнувся набік. Степан поправив його.

Обійшли двір. Дарка попереду. Відчиняла двері — у хлів з коровою і телицею, у хлівець з кабаном, у дровник, закладений рівненько напиляними й складеними полінце до полінця дровами…

— Хто дрова рубав? — спитав голова, милуючись роботою. Досі він мовчав.

— Та хто ж…— Дарка знітилася.— Хазяїн… колишній.

Голова подивився на неї спідлоба. Дарчині щоки, й справді-таки червоні, але вже з темними тоненькими прожилками де-не-де, ще дужче почервоніли.

Розсудили так.

За Даркою лишалася хата і все, що в хаті, теличка, надвірні будови, весь жіночий одяг і новий велосипед.

За Степаном — корова, кабан, старий велосипед і чоловічий одяг.

— Хай чоботи оддасть, тоді бере своє,— сказала Дарка.

— Піди візьми отамо за плотнею в бур’яні! — сказав Степан, так само сидячи на сходинці. Він по двору не ходив, а курив собі і посміхався.— Тільки подушки не займи, бо тоді насправжки поб’ю! Хоч раз…

— Ну-ну,— суворо сказав голова.— Облиште.

Молодесенька Маня-свідок теж суворо глянула на Степана, а плотник Лука ворухнув під вусами посмішкою.

Коли вже виходили за ворота, і Степан теж, Дарка гукнула:

— Товаришу голова!

Той обернувся. Усі зупинилися.

— А колодязь? — Дарка стояла посеред двору, сплівши руки на грудях, дебела, однак не розгодована в стані, ноги засмаглі, лискучі проти сонця.

— Що? — не второпав голова.

— Колодязь кому?

Голова розгубився, глянув на свідків, ті — на голову…

— І колодязь пополам! — сказав Степан, піднявши два пальці з цигаркою вгору.— Ти будеш тягти воду лівою корбою, я — правою. А як набридне, поміняємося: тобі буде права, мені — ліва.

І свідки й голова засміялися.

Коли одійшли від двору, Степан сказав:

— Даремно морочилися. Я в неї все дно нічого не візьму. Раз катмає життя, то все — зостається самий секремент! Я в цьому ділі без предтендзій!..

Степан, коли був дуже розмордований або під чаркою, любив укинути слівце незвичайне й неодмінно дужо грамотне…

 

Тепер Степан живе самотиною.

Одлежав у госпіталі (рана відкрилася була на нозі), вийшов на пенсію військкоматську.

«Хавіру» він собі купив за гаражну покрівлю: померла баба Ганна, ота, що до останнього дня читала книжки і з книжкою й дихнула востаннє,— і її внука продала Степанові хату за триста карбованців, разом з мишами, лелечим гніздом з лелеками і квітами-гайстрами попідвіконню.

— Живу як Бог! — хвалиться Степан.— Аби тільки не миші: лисину лоскочуть уночі!

Він тепер тільки так і говорить з людьми — кепкуючи з себе, з сорочки своєї, у якої комір стоячий скачався в качалочку, з галіфе, витертого так, що як розтягнеш задню його частину проти сонця, то «в очі ріже» — якби до нього ще «ланпаси»!

Отаке. Аби душу від людей затулити.

Це як він між людьми. Дома Степан спокійніший. Але додому він приходить лише переночувати на єдиному своєму спадку від колишнього життя — подушці.

Сільські молодиці кажуть Дарці: «Однеси йому хоч його одежу!» — «Сам забере, як припече»,— байдуже відказує на те Дарка.

А Степанові — не пече.

Стовбичить коло кооперації (капелюх поламаний об подушку, бо Степан у ньому спить, звисає крисами на вуха), розказує щось дядькам, а вони сміються.

Поступово навіть ті з селян, хто шанував Степана за вдачу незлостиву, за руки золоті й щирість до всякої роботи, почали обминати його, бо ж неодмінно прив’язне з балачкою. А якщо його не схоче хтось там слухати, тому він кине у спину з викликом: «Нєт! Ти в Жукова не служив!!! У Жукова таких капшуків не було!»

Ті, кому треба було перекрити хату, запрошували Степана, обіцяли добру плату й харчі, навіть з інших сіл приходили. Степан одказував їм одне: «Доки не проведу своїх лелек в ирій, не візьмуся ані за холодну воду! Мені лелек доглядати треба».

З лелеками він гомонів краще, ніж з людьми, і не вихвалявся. Гув до них ласкаво, а вони дивилися на нього згори вниз, не кликали дзьобами, вони звикли до баби Ганни.

Дарки Степан не бачив відтоді, як їх ділили. І до буфета приходив не задля того, аби напитися — «душу зігріти». Та ще з надією: може «те стерво» до лавки прийде, по хліб там, абощо. Переказують, худа зробилася, як щука… Степан ждав, що вона прийде каятися і проситися.

Дарка не приходила. І на очі не траплялася. Забачить ще здалеку, що він маячить біля буфету, іде іншою дорогою або вертається назад.

Тільки одна душа в селі не обминала Степана і не підсміювалася з нього — Стеха-Жирафа, худа довготелеса жінка. Працювала вона трактористкою ще з дівок, ще відтоді, як виорювали в полі бомби та міни. Жила Стеха сама і робила все сама. Приміром, прийде на стан, коли жнива колгоспні вже впорано: «Хлопці, у кого комбайн гуляє? Своє змолотити треба».— «Поїхали, тітко!» — «Нащо ти мені здався. Я й сама змолочу».— Сідає за кермо, заводить комбайн — і погнала. Змолотить, приправить комбайн на місце: «Спасибі… Там у тебе люфт великий був, педаль аж падає. То я відрегулювала». Косить, в’язати, дрова рубати, погріб викопати й викласти його цеглою — все вміла Стеха, мовчки, вправно, по-мужицькому. Тільки хату перекрити запросила Степана. І якби не варити укривальникові обід, мабуть, не відходила б од нього: дивилася й дивилася б, як він лащить дерев’яним молоточком залізо, як в’яжуть його зубильце та ножиці мережива химерні, утирала б йому піт з круто вигнутої чорної брови — де-не-де сивинка в ній почалася…

Коли пообідали з чаркою, Стеха сказала:

«Ти відпочинь ляж трохи, я шви сама заклепаю».

Степан засміявся:

«А що люди скажуть, подумала? Засміють! Та й не зумієш ти».

«Зумію! Ми з тобою, Степане, город удвох построїли б…»

Тоді Степан жив ще з Даркою, і Стешине оте залицяння тільки тішило його.

Тепер Стеха стрічалася йому майже щодня. Підійде, як він ото стоїть коло буфета, і дивиться, дивиться… А в очах мука.

— Що, Стехо,— дурнувато всміхається Степан.— Жалько пропащу душу Степанову? Ю-рен-да-ці-я! Переживем!..

А одного разу в неділю — тоді було свято врожаю і весь колгосп гуляв — Стеха прийшла до буфета у шовковому платті, білих черевиках модельних, з хусткою розкішною на плечах і з чадом в очах. Степан терся попід освітленими буфетними вікнами, у поламаному своєму капелюсі й з хлібиною під пахвою: у нього не було грошей. Підійшла, взяла його голову в долоні, притисла до грудей і заплакала.

— Горе, Стьопо, горе…

— Горе,— сказав Степан.— Горе, Стешко, тільки дурне…

— Хочеш, я тобі «кізоньку» затанцюю? Я вмію.

У буфеті гули, хтось заводив пісню.

— Затанцюй, Стешо! Вдаримо гопки, секрремент, щоб аж гуло!

Стеха підняла над головою руку, заломила її долонею вгору, другою взялася в бік, повела ліктиком сюди-туди і пішла на носках, погойдуючись у стані… Плаття шовкове, аж ніяк не до лиця підтоптаній жінці, шелесь-шелесь по гострих колінах, зубик залізний од світла з вікон блись-блись… Вона й справді була схожа чимось на козу, що стала на задні копитця, ще й усміхалася якось по-козинячому…

— Гоп, Стехо, гоп! — Степан дриґнув одною ногою в коліні, ударив у долоні.— Гоп, гоп! — Хлібина випала йому з-під пахви, упала в пилюгу. Він того не помітив.

— Ходімо, Стьопо!..— Стеха кинула танцювати, взяла Степана за плече.

— Нєт! — сказав Степан і перестав бити в долоні. Йому навіть смішно стало, що отако вони клеїли тільки що дурня посеред вулиці, і він п’яненько зареготів.

Стеха затулила обличчя долонями й пішла геть. Удома вона присіла до столу й заплакала вголос:

— Ще й баскалиться він, бач! Та нагодований був би, та доглянутий. Кої тобі мороки ще треба! Ходить, як та мара, туманіє за тією… прости господи! Думаєш, ти мені нужен? Не нужен ти мені… Мені хоч би дух чоловічий у хату, хоч би цигарку хто скурив у цих стінах…

А Степан шукав хлібину в пилюзі і бурмотів:

— Обминає вона, ховається! Хоч би борщу раз у півроку прийшла зварила. А то самий хліб їси! А цей буде ще й з пилюгою…

Знайшов хлібину, обдмухав з усіх боків, затис під рукою і поплуганився додому.

Прокинувся опівночі тверезий. Тільки в голові шуміло та миші бігали по хаті. Довго дивився на місяць, що поволі нижчав, нижчав… А перед очима — ось вона: біжить від госпітальної прохідної, хустка збилася на плечі, очі сяють крізь сльози жалем і любов’ю, в руках вузлик білий… Прийшла з села за сто кілометрів, пішки, розшукала. А він, широкоплечий, блідий і тому ще чорнобровіший, не йшов — біг на милицях їй назустріч у білій спідній сорочці розхристаній…

«Ех, вивоюваяся, виробився, постарів, Степане,— зостався шпик…»

«Ні-і, ця не пішла б «кізоньку» танцювати… Не стала б на пальчики ні перед ким… Ця пройшла б мимо всякого з отих своїх, якби вони за нею не ганялися! Пройшла б мимо, як стонадцять чортиць!»

Місяць зайшов.

А Степан ще довго дивився в стелю. Потім сказав уголос, аж мишва приснула в усі боки:

— На біса мені той держак був здався? Ну на біса?!

Сашко з Михалком сиділи на яворі й пристроювали екран до фільмоскопа. Сиділи вдвох, а біда скоїлася з одним Михалком: гілка під ним уломилася, і хлопець беркицьнув додолу. Це ще півлиха, а то ж зачепився кишенею за сучок і геть-чисто розпанахав новісінькі штани. Ех, що тепер скажуть мати?

Що? Та звісно — що… З матір’ю про все на світі можна домовитись, не розуміють вони лише одного: штани влітку для хлопця — чисте горе: за сучки чіпляються, в грязюку влипають… От і зараз — що робитимеш?

— Михалку! — гукає Сашко з явора. — Лізь швидше сюди, будемо кінчати!

Добре Сашкові гукати — він он який верткий, з таким лиха не станеться.

Михалко намагається стулити порвану холошу, гірко зітхає і знову лізе на дерево.

Екран приладнали. В темній кімнаті перевірили фільмоскоп з новим електричним ліхтариком. Виходило добре. Бракувало лише зручної підставки для фільмоскопа.

— Побіжи-но, Михалку, до фізика Олександра Семеновича, попроси старий штатив від фотоапарата, — командує догадливий Сашко.

Михалко з сумнівом оглядає себе. Тільки ж дивись не дивись, а дірка на нових штанях не заросте.

— Ні-і… йди, мабуть, сам.

— «Сам»! Фільмоскоп мій, а ти хоч штатив принеси!

— Хоч фільмоскоп і твій, зате «Золотий короп» мій, — починає сердитись Михалко. — Постоїть твій фільмоскоп і на столику, нічого ним вихвалятися. Це коли б фотоапарат!

— Еге, фотоапарат! Бач, чого заманулося. На нього, знаєш, скільки грошей треба?

— Знаю, — безнадійно каже Михалко. — «Любитель», мабуть, сотню коштує, а про ФЕД — то й думати нічого…

— Звісно, нічого… Михалку, а ти бачив нашу нову учительку? Вчора з міста приїхала.

— Я? Ні. А ти?

— Теж ні. Володька бачив.

— Сердита?

— Він ще не роздивився.

— Стара чи молода?

— Він теж не роздивився.

— А що ж він роздивився?

— Тільки те, що приїхала. — Сашко помовчав, а далі махнув рукою. — Та нам з тобою однаково, ми ж бо недисципліновані.

— І неактивні, — додав Михалко, — чи ти, може, станеш активним?

Їх обох це дуже розсмішило. Приходить нова учителька в клас і, замість того щоб вичитувати Сашкові за його провини, вихваляє його та ставить іншим за приклад. Сашко розійшовся і став зображувати нову вчительку, хоч він її ще не бачив, та так кумедно, що Михалко мало не луснув від сміху. Та сміх сміхом, а вже наперед їм відомо — від нової учительки добра нічого ждати, підлизуватися ж вони не збираються. Не ті хлопці.

Помовчали.

— Михалку!— Сашко видно щось зметикував. — Давай назбираємо грошей на «Любителя»!

— Назбираємо? — кліпає білястими віями Михалко. — Як же ми їх назбираємо? Хіба їх хто розгубив?

— Ось послухай! — Сашко озирається, його хитрувате рухливе обличчя набирає таємничого вигляду. — Ми кіно фільмоскопом будемо показувати?

— Ну?

— «Золотого коропа» кожен схоче побачити?

— Ну?

— А я ж ще, може, «Лисицю і Журавля» дістану!..

— Ну?

— Чого нукаєш, мов запріг? Ми квитки продаватимемо!

— Квитки? — розкриває рота Михалко.

— Квитки! Моя тітка Олена завжди матері каже: «Дурень той, хто не вміє грошей добувати»! А вона все знає! Ти не дивись, що її торік з колгоспу виключили… Оце поїде десь далеко, та як привезе два отакенних чемодани, та як стане на базарі торгувати, ох, і грошей! От і ми будемо квитки продавати. Коли добре покажемо — дадуть по двадцять копійок за квиток, як ти гадаєш?

— Коли добре, то… може, й дадуть.

— Напевне дадуть. З малих — по двадцять, а з дорослих — по сорок!

— По сорок не дадуть…

— Ну, нехай по тридцять. Щовечора пускали б кіно, ото грошей було б! Навіть тітка Олена позаздрила б!

— І купили б фотоапарат? — догадується Михалко.

Оце так штука! Ну і розумний отой Сашко. Михалкові до такого зроду б не додуматися. Хоча й незручно якось брати гроші з товаришів… Але ж — на фотоапарат!

— То це ж нам треба квитки приготувати?

— А певно!

— І… касу?

— І касу!

— То чого ж ми сидимо?!

* * *

Увечері під явором зійшлося повнісінько глядачів. Пора б і починати, та Сашко з Михалком все чомусь мнуться біля столика, на якому лежить порожня коробка з-під цигарок «Казбек» та купка нарізаних папірців.

— Починайте! — вимагають глядачі, пританцьовуючи на місці від нетерплячки. — Починайте-бо!

— Ви, хлопці, видно, не вечеряли? —сміється гостра на язик Галинка. — Може, вам їстоньки принести?

Кругле, червонощоке Михалкове обличчя червоніє ще дужче. Він сердито зиркає на Галинку і штовхає Сашка.

— Ну, продавай квитки, чого ж ти стоїш? — стиха говорить він.

— А чому це я? Продавай ти! — пошепки відказує той.

— Бо твій фільмоскоп.

— Бач, який хитрий!

— Не хитріший від тебе. Ти ж про квитки надумав.

— Я надумав, а ти погодився. Продавай, бо як дам!

— То ще побачимо, хто кому!

Друзі, чого доброго, поб’ються.

— Про що сперечаєтесь, кіномеханіки? — питає хтось за їхніми спинами.

«Кіномеханіки» обертаються. Біля них стоїть нова учителька. Вона тоненька, зовсім молода, таку, либонь, і слухатись ніхто не стане. На ній охайна біленька блузка, русяві коси старанно зачесані, мов у старшокласниці. Хлопці мовчки набурмосилися. Що їй скажеш?

— Хоча ви й забули мене запросити, та я разом з усіма прийшла на ваш кіносеанс. Давайте познайомимось. Мене звуть Валентиною Павлівною. А хто з вас Сашко, хто Михалко?

О, знає вже імена! Десь, певно, сказали про них, що вони неактивні. І недисципліновані. Що ж, їм не вперше. Та й не востаннє, звичайно…

Хлопці зиркають спідлоба на Валентину Павлівну і невиразно бурмочуть щось таке, що й купи не держиться.

Валентина Павлівна ніби не помічає замішання хлоп’ят.

— Який же діафільм ви хочете демонструвати?

— «Золотого коропа».

— А чому не починаєте?

— У них, Валентино Павлівно, мабуть, ліхтарик не горить, — тенькає Галина.

Михалко непомітно показує їй кулак, а Сашко безнадійно відсуває коробку з «квитками» вбік.

— Закладай, Михалку, ленту.

Кіносеанс проходить точнісінько мов справжній. Глядачі розсаджуються рядами на землі, підібгавши під себе босі ноги, Валентині Павлівні приносять ослінчик.

Коли гасне ліхтарик чи зображення не на місці, глядачі гупають п’ятами в землю, пронизливо свистять і гукають: «Пар-та-чі!»

Показали «Золотого коропа». Потім «Лисицю і Журавля». Хотіли ще показувати «Чук і Гек», що принесла з собою Валентина Павлівна, але екран упав з явора, і сеанс довелося припинити.

Обіцяли показати завтра. Глядачі розійшлися дуже задоволені.

* * *

— Оце тобі й зібрали гроші!..

— Оце тобі й фотоапарат!..

Приятелі розчаровано дивляться один на одного. Так добре все розрахували, і нічогісінько не вийшло… А все через оту нову вчительку. Хто її кликав?

— Що ж, ходімо, Сашку, додому?

— Ходімо, Михалку.

Друзі зітхають і не рухаються з місця. Бо помічають — під явором вони не одні. Це ж Валентина Павлівна лишилася!

Хлопці відразу ж наїжачуються.

— Молодці, добре придумали з фільмоскопом! Завтра я вам дам ще кілька хороших діафільмів. Та чого це ви такі похмурі? — Учителька уважно вдивляється в хлоп’ячі обличчя. — Що сталося?

— Та нічого, — знехотя відказує Сашко. — Просто так.

— Звісно, нічого, — сумно бубонить Михалко. — Ми тільки думали… нам хочеться…

— Хочеться, та тепер хіба його купиш? — сердито перебиває Сашко. — Грошей же в нас немає! А були б…

— Нічого не розумію. — Валентина Павлівна рішуче сідає на траву і майже силоміць садовить приятелів біля себе. — Розкажіть до ладу, що саме вам хочеться і чого ви не можете купити?

— Хочеться нам мати фотоапарат, — признається Михалко. — Дуже!

— А в нас немає грошей його купити, — додає Сашко. — «Любителя» б… От ми й пустили кіно…

— Мені теж хотілося б мати фотоапарат, — каже Валентина Павлівна. — Хоча б «Любителя». — Отак просто й каже, ніби вона не вчителька, а школярка. — А до чого тут ваше «кіно»?

Хлопці збентежено притихають. Погляд учительки падає на порожню коробку від «Казбека» та нарізані папірці, що тьмяно біліють під ногами. Вона нахиляється і бере один папірчик.

— Ось воно що…

Михалко з відчаєм поглядає на Сашка: придумає ж якусь дурницю, а тоді червоній через нього! Зараз вона почне відчитувати їх…

Валентина Павлівна раптом відвертається і припадає обличчям до явора. Плечі її тремтять від стриманого сміху.

Приятелі почувають себе цілковито знищеними.

— Так ось що, хлопці, — вчителька більше не сміється, — про квитки свої забудьте, а фотоапарат…

— Що — фотоапарат? —сумно в один голос питають невдалі «комерсанти».

— Фотоапарат у нас буде. Обов’язково! Знаєте що? Ми з вами організуємо фотогурток. Часу в нас тепер багато, канікули щойно почалися. Фотосправу нам допоможе вивчити учитель фізики, Олександр Семенович. Отже, завтра ж починайте записувати всіх, хто хоче вступити до гуртка.

— Це… ми — будемо записувати? — недовірливо перепитує Сашко.

— Ви! Беріться і організовуйте. Що ж тут важкого?

— Нехай краще Галинка організовує… — похмуро мимрить Михалко, опускаючи голову. — А то з нас сміятимуться… Все були, скажуть, несвідомими та неактивними, а тепер до гуртків беруться записувати!

— Це ви — неактивні? Та ви ж чудові організатори, яке «кіно» сьогодні організували!

Хлопці спантеличені. Вони — організатори? Відразу видно, що нова вчителька їх просто не знає… Побачила б вона, як їх щоразу на кожному зборі «проробляють»!

— Ні, — вперто мимрить Михалко, — ні… Нехай вже Галинка!

* * *

Тітка Олена збиралася на базар. Вона була дуже задоволена своїм останнім «рейсом» і мала надію на добрий «заробіток». Сашко допомагав їй ув’язувати клунки.

— Нічого тобі тинятися по всяких гуртках, поїдемо краще зо мною до міста, на базар! Допоможеш мені торгувати, я тобі… п’ять карбованців подарую! А то вигадають різні, прости господи, гуртки і морочать дитині голову!

Гладкі червоні щоки тітки Олени сердито трусяться, немов драглі. І вся вона, товста, неоковирна, в брудній широкій спідниці, нагадує розкуйовджену копицю сіна.

— Мало їм того, що цілу зиму в школі мордують дитину, ще й влітку спокою не дають!

— Я фотоапарат хочу, — зітхає Сашко. — А в гуртку буде фотоапарат…

— Буде, та не твій, —відрізала тітка Олена. — Що тобі з того за користь? Ану, скоч швиденько на горище, там під лежаком пакунок у газеті лежить. Принеси його сюди.

— Ф’ю-у-у!.. — доноситься знадвору заливчастий посвист. — Гей, Сашку-у!

— Чого тому шибенику треба? Сашку, злазь швидше! — непокоїться тітка Олена і похапцем вириває з Сашкових рук великий, весь у павутинні, пакунок. — Скажи, що тобі часу немає, нехай собі йде під три вітри!

Не діждавшись приятеля, Михалко прочиняє двері і заглядає до хати.

— А йди-но сюди, я щось тобі скажу, — киває він до Сашка. — Той, боязко зиркаючи на тітку Олену, оббирає з голови павутиння й біжить до Михалка. Але тітка Олена смикає його назад.

— Йди собі, йди!— трусить вона до Михалка драглистими своїми щоками. — Ніколи Сашкові з тобою ганяти!

— Я не ганяти… — розгублено гуде з-за дверей Михалко, — в мене діло.

— Яке в тебе, шалапута, діло може бути? Біжи собі геть, доки не перепало!

Вона йде до хати і, сердито сопучи, пов’язує хусткою щоку.

— Я не до вас, я до Сашка… Чого ви мене проганяєте?

Тітка Олена береться за віник, але Михалко передбачливо ховається.

— У-у-у, спекулянтка! — кричить він, тікаючи з двору.

— Я тобі, ледарюго!! — вискочивши на ганок, погрожує віником розлютована тітка Олена. — Ось попадись мені вдруге!

Потім повертається до Сашка.

— Як питатимуть люди, куди йдемо, — кажи, що до лікарні! Зуби, скажеш, у тітки Олени болять, всю ніченьку стогнала. Чуєш, що я кажу?

— Та чую…

Сашко понуро стоїть серед хати, і так йому зараз недобре, ніби муху ковтнув. Не хочеться і п’яти карбованців, що їх пообіцяла йому тітка Олена.

* * *

— Можна, можна! — каже Валентина Павлівна, зачувши легкий стукіт у двері. — Увійдіть!

Михалко несміливо переступає поріг і сором’язливо посміхається.

— Це я… Добрий день.

— Михалко? Проходь до кімнати, — запрошує вчителька. — А де ж твій приятель?

— Сашко? — Хлопець мнеться. — Він не прийде… Він з тіткою Оленою ще зранку до міста подався.

— То ввечері, певно, повернеться?

— Він все одно не прийде. Його тітка Олена не пускає.

— А чому не пускає?

— Бо вона… така… як жаба. Криклива така… Моя мати каже, що вона спекулянтка. Сашкові батьки вдень на роботі, от вона ним і командує. А ми ж так хотіли гурток…

— Так… Тепер зрозуміло… —Валентина Павлівна на хвилинку задумується.

В цей час голосно стукає хвіртка і хтось швидко тупоче по подвір’ю. Валентина Павлівна відчиняє двері. В сінях, червоний і заплаканий, стоїть… Сашко.

— Ти втік від неї? — радіє Михалко.

— Еге, втік!.. — хлипає Сашко. — Вона сама втекла… А клунок у мене міліція забрала. А вона потім мене за вухо, що не встеріг… Яке вона має право — за вухо? Яке?!..

— Ну, не плач!— Валентина Павлівна бере Сашка за руку і вводить його до кімнати. — Заспокойся.

— Не плач, Сашку, ми їй відплатимо, — потішає Михалко. — Правда ж, Валентино Павлівно, ми їй покажемо?

— Ми їй покажемо, — каже вчителька. — І знаєте як? Ми напишемо про неї в газету, ще й сфотографуємо. А для цього треба якнайшвидше організувати фотогурток…

— Сфотографуємо?! — Чорні, мов терен, Сашкові очі просихають від сліз і набирають свого звичайного хитруватого виразу. — І всі побачать! От здорово! Ти чуєш, Михалку?

— Ну от і домовились. Ви ж бойові хлопці, я чула, що найбойовіші у класі.

Вона лукаво посміхається, але друзі того не помічають. Бо вона їм дуже подобається, ця нова вчителька, що так само, як і вони, хоче мати фотоапарат. Хоча б «Любителя».

Хоч як це дивно, але найбільш заплутана і найбільш незвичайна справа з тих, які довелось мені розслідувати на своєму довгому життєвому шляху, випала на мою долю вже тоді, коли я перестав ними цікавитись і пішов на відпочинок. Ця справа сама, так би мовити, постукала в мої двері. Трапилось це після того, як я оселився в своєму будиночку в графстві Суссекс і поринув у спокійне життя на лоні природи, за яким так часто сумував протягом довгих років, проведених у похмурому Лондоні. У цей період добряга Вотсон рідко коли з’являвся на моєму обрії. Вряди-годи він приїжджав до мене на суботу й неділю — ото й усе. Отже, я мушу сам бути власним історіографом. О, коли б Вотсон був тоді зі мною, як би він розмалював той дивовижний випадок і те, як я подолав усі труднощі! А так мені доводиться розповідати по-своєму, звичайними словами про всі свої кроки на важкій дорозі, що вела до розкриття таємниці «Лев’ячої гриви».

Мій будиночок стоїть на південному схилі вапнякових горбів на півдні Англії, і з них відкривається широкий краєвид на Ла-Манш. Тут берегова лінія — суцільна крейдяна круча, з якої спуститися до води можна тільки довгою звивистою стежкою, стрімкою й ковзкою. Між нижнім краєм стежки й водою лежить смуга рині й гальки завширшки в сотню ярдів, яку море не затоплює навіть під час найбільшого припливу. Проте вздовж берега де-не-де є глибокі закрути й ковбані — гарні плавальні басейни, що кожного припливу наповнюються свіжою водою. Цей чудовий пляж тягнеться на кілька миль в обидва боки і тільки в одному місці переривається невеличкою бухточкою Фулворт, на березі якої розташувалось сільце з такою ж назвою.

Мій будиночок стоїть самотою. Порядкуємо в ньому я і моя стара економка, а в садку — бджоли. Проте за півмилі знаходиться всім відомий підготовчий коледж Гейбла, що належить Гарольдові Стекхерсту. Це чимала будівля, під дахом якої знайшли притулок кілька десятків юнаків, що готувались до різних професій, а також невеличкий штат викладачів. Сам Стекхерст замолоду був неабияким спортсменом, виступав на змаганнях з веслування від свого університету, а нині має славу вченого з багатьох галузей знань. Відколи я оселився на узбережжі, у нас із ним встановилися такі дружні стосунки, що ми вечорами навідували один одного без запрошення.

Наприкінці липня в 1907 році лютував шторм, вітер віяв з південного заходу Ла-Маншу; височенні хвилі докочувалися аж до підніжжя крейдяної кручі, залишаючи після себе глибокі озерця, коли починався відплив. Того ранку, про який я веду мову, вітер майже вщух і все в природі сяяло чистотою й свіжістю. Працювати за такої гарної погоди було просто неможливо, і я вийшов перед сніданком прогулятися й подихати духмяним повітрям. Я простував стежкою, що вела до стрімкого спуску з крейдяної кручі на пляж. Раптом хтось гукнув мене ззаду; обернувшись, я побачив Гарольда Стекхерста, що махав рукою, весело вітаючи мене.

— Чудовий ранок, містере Холмсе! Я знав, що ви підете гуляти.

— Я бачу, ви зібралися купатись.

— О, знову ви взялися за свої фокуси! — засміявся він, поплескуючи по напхом напханій кишені.— Так, іду купатись. Макферсон подався рано, я, мабуть, зустріну його на пляжі.

Фіцрой Макферсон викладав природничі науки і був показним, статурним молодиком, життя якого ускладнювалось через хворобу серця, що виникла внаслідок ревматизму. Однак уродився він напрочуд міцним, тож відзначався в усіх спортивних іграх, які не потребували надто важкого фізичного напруження. Купався він і влітку, і взимку, а що я теж люблю поплавати, то часто приєднувався до нього.

Аж тут ми побачили й самого Фіцроя Макферсона. Його голова виткнулась над краєчком кручі в тому місці, де стежка пірнала вниз. Потім він з’явився на весь зріст, хитаючись, немов п’яний. Раптом, судорожно здійнявши руки й жахливо закричавши, він упав долілиць. Ми з Стекхерстом кинулися вперед,— до Макферсона було ярдів із п’ятдесят,— і перевернули його на спину. Він, безперечно, уже конав. Це було видно з його оповитих поволокою запалих очей і страшного сірувато-синього обличчя. На якусь коротку мить в рисах його промайнув проблиск життя, і він прохрипів кілька слів, які можна було сприйняти за пересторогу. Слова ці були уривчасті, нерозбірливі, але останні все-таки я розчув: «…лев’яча грива». Вони були зовсім недоречні й незрозумілі, але звуки, що долинули до моїх вух, я міг витлумачити тільки так, а не якось інакше. Потім Макферсон напівпідвівся, простяг руки й упав. Він був мертвий.

Мій супутник остовпів від раптового жаху, а в мене всі почуття до краю загострились. І це було дуже до речі, бо враз стало ясно, що ми є свідками якогось незвичайного випадку. На Макферсоні було тільки непромокальне пальто, штани й незашнуровані парусинові черевики. Коли він упав, пальто, накинуте на плечі, сповзло, оголивши тіло. Ми були ошелешені. Спину Макферсона вкривали темно-червоні смуги — так, наче його жорстоко відшмагали тонким дротяним батогом. Знаряддя, яке залишило сліди цього катування, було, безперечно, дуже еластичним, тому що довгі набряклі смуги обплутували його плечі й боки. По підборіддю текла кров з прокушеної від нестерпного болю губи.

Спотворене обличчя свідчило, що сконав він у страшних муках.

Я стояв навколішки біля тіла, а поряд стовбичив Стекхерст. Раптом на нас упала чиясь тінь, і ми, підвівши очі, побачили, що це підійшов Йен Мердок. Мердок викладав у школі математику. Це був високий на зріст, худорлявий брюнет, такий мовчазний і відлюдкуватий, що не було нікого, хто б міг назвати себе його другом. Він, здавалося, витав у якихось вищих сферах ірраціональних чисел та конічних перерізів і майже зовсім не цікавився повсякденним життям. Учні ставились до нього як до дивака, і він міг би перетворитись у них на посміховисько, якби в його крові не було якоїсь невідомої чужоземної домішки, що прозирала не тільки в його чорних, як вугілля, очах та смаглявому обличчі, а й у раптових вибухах гніву, які не можна було назвати інакше, як дикими. Одного разу, коли до нього, гавкаючи, причепилося собача Макферсона, Мердок схопив його й викинув у вікно, розбивши шибку; за такий вчинок Стекхерст, безперечно, негайно звільнив би грубіяна, якби той не зарекомендував себе дуже гарним викладачем.

Таким був цей дивний і складний чоловік, що зараз опинився поряд з нами. Мердока, очевидно, приголомшило те, що він побачив, хоча випадок із песиком навряд чи засвідчував існування аж надто великої симпатії між ним і небіжчиком.

— Бідолаха! Бідолаха! Чи можу я що-небудь зробити? Чим я можу допомогти?

— Ви були з ним? Чи ви часом не знаєте, що тут трапилось?

— Ні, ні, я сьогодні пізно встав. І ще не був на пляжі. Я оце прямісінько зі школи. Можу чимось прислужитися?

— Біжіть до поліційної дільниці у Фулворті й негайно розкажіть, що тут скоїлось.

Не мовивши й слова, Мердок мерщій подався у Фулворт, а я взявся вивчати місце події, тимчасом як Стекхерст, приголомшений трагедією, залишився біля тіла. Перш за все, природно, я подивився, хто ще є на пляжі. З кручі, де стежка обривалася вниз, я бачив увесь берег біля краю води — зовсім безлюдний, коли не брати до уваги двох-трьох темних постатей, що рухались у бік Фулворта і були дуже далеко. Покінчивши з цією частиною огляду, я почав повільно спускатися. Стежка пролягала по глині й м’якому мергелю, змішаному з крейдою; то там, то там я бачив одні й ті самі сліди, що вели і вниз, і вгору. Ніхто, крім Макферсона, на пляж цим шляхом сьогодні ще не сходив. В одному місці я помітив відбиток долоні із спрямованим вгору по схилу пальцями. Це могло означати тільки те, що бідолашний Макферсон упав, коли піднімався на кручу. На стежці були й округлі лунки, які давали підстави припускати, що він не один раз падав навколішки. Унизу стежка кінчалася чималою лагуною, що утворилася після останнього припливу. На березі цієї лагуни Макферсон роздягнувся — тут на камені лежав його рушник. Він був дбайливо згорнутий і зовсім сухий, з чого могло здатися, що Макферсон у воду не заходив. Нишпорячи навколо, я кілька разів наштовхувався на латочки піску серед жорсткої гальки, на яких можна було розрізнити відбитки парусинових, черевиків Макферсона, а також його босих ніг. Останнє свідчило, що він приготувався скупатися, а сухий рушник вказував на те, що він цього не зробив.

Таким чином, ця складна справа,— найдивніша з усіх, що будь-коли поставали переді мною,— набула цілком чітких обрисів. Макферсон перебував на пляжі щонайбільше чверть години. У цьому не могло бути анінайменших сумнівів, тому що Стекхерст ішов слідом за ним від самісінького коледжу. Чоловік прийшов купатися й уже роздягся, про що свідчили відбитки босих ніг. А потім раптом абияк накинув на себе одяг — поспіхом, не позастібавши ґудзиків,— і побіг назад, не скупавшись або, в усякому разі, не витершись. І до зміни намірів Макферсона спричинилось те, що хтось люто, безжально відшмагав його батогом, катував так жорстоко, що він од болю прокусив собі губу, а сил у нього вистачило лише на те, аби відповзти якнайдалі й сконати. Хто вчинив це варварське вбивство? Правда, внизу біля скель були маленькі гроти й печерки, але низьке вранішнє сонце добре освітлювало їх, і там ніде було сховатися. Крім того, аж ген на березі бовваніло кілька людських постатей. Але вони були надто далеко, щоб мати причетність до злочину, ще й широка лагуна, в якій Макферсон збирався купатись, відділяла його від них, облизуючи підніжжя кручі. Недалеко в морі виднілись два-три рибальських човни. Людей, які сиділи в них, можна було опитати згодом. Отже, відкривалося кілька шляхів розслідування, але жоден з них не обіцяв успіху.

Коли я нарешті повернувся до мертвого тіла, то побачив, що навколо зібрався невеличкий гурт цікавих. Зрозуміла річ, там же був Стекхерст, а також Йен Мердок, який тільки що прийшов з сільським констеблем Ендерсоном, дебелим рудовусим і повільним чолов’ягою чистої суссекської породи,— породи, яка приховує під неповороткістю й мовчазністю чимало здорового глузду.

Він вислухав нас, записав усе, що ми сказали, а тоді відвів мене вбік.

— Я був би радий, містере Холмсе, якби ви дали мені добру пораду. Це справа для мене занадто складна, а якщо я тут наплутаю, то Льюїс такого не стерпить.

Я порадив йому послати по свого безпосереднього начальника та по лікаря, не дозволяти нічого чіпати і якнайменше тупцятися біля мертвого, щоб не робити зайвих слідів, поки вони прийдуть. Сам я тим часом обшукав кишені покійного. Знайшов у них носовичок, великий ніж і складаний футлярчик для візитних карток. З нього витикався клаптик паперу; я розгорнув його і віддав констеблю. На папірці недбалим жіночим почерком було написано:

«Я прийду будь-що-будь, обіцяю».

Скидалось на те, що це любовна записка, в якій ідеться про таємне побачення, але де й коли — не вказувалось. Констебль знову засунув її у футлярчик і поклав його разом з іншими речами в кишеню пальта Макферсона.

Оскільки нічого нового на думку мені не спадало, я пішов додому поснідати, домовившись спочатку про те, щоб підніжжя кручі було пильно обстежено.

За годину-другу до мене зайшов Стекхерст і сказав, що тіло перенесли в коледж, де провадитиметься слідство. Він також повідомив кілька серйозних і певних новин. Як я й гадав, у печерках під кручею нічого не знайшли, але Стекхерст погортав папери в письмовому столі Макферсона і виявив кілька таких, що свідчили про його листування з якоюсь міс Мод Белламі з Фулворта. Таким чином ми з’ясували, хто є автором записки, знайденої в кишені Макферсона.

— Листи в поліції,— пояснив Стекхерст.— Я не міг принести їх сюди. Проте немає ніяких сумнівів, що у Макферсона був роман. Однак я не бачу підстав пов’язувати його з сьогоднішньою жахливою подією — за винятком хіба того, що дама призначила Макферсонові побачення.

— Але навряд чи вони мали зустрітися біля заводі, де ви звикли купатися,— відповів я.

— Це просто випадковість, що з Макферсоном не було кількох учнів,— зауважив Стекхерст.

— Чи й справді випадковість?

Стекхерст замислено звів брови.

— Їх затримав Йен Мердок,— мовив він.— Зажадав провести з ними до сніданку заняття з алгебри. Бідолашний хлопець, він страшенно переживає!

— Але ж, наскільки мені відомо, вони не були друзями.

— Певний час не були. Але в останній рік чи й більше Мердок заприязнився з Макферсоном так, як ніколи й ні з ким. Він не дуже товариський на вдачу.

— Так я й думав. Мені зараз пригадується ваша розповідь про сварку між Макферсоном і Мердоком через жорстоке поводження останнього з собакою.

— Ну, та сварка давно забулася.

— Мабуть, в обох усе ж таки виникли мстиві почуття.

— Ні, ні, я певен, що вони були щирими друзями.

— Ну, а тепер про дівчину. Ви її знаєте?

— Всі її знають. Вона місцева красуня — і справжня красуня, Холмсе, на неї скрізь задивлялися б. Я знав, що вона подобається Макферсонові, але й уявлення не мав про те, як далеко у них зайшло, поки не прочитав тих листів.

— Хто ж вона?

— Дочка старого Тома Белламі, власника всіх прогулянкових човнів і купалень у Фулворті. Колись він був бідним рибалкою, а тепер — досить заможний чоловік. У справах йому допомагає син Вільям.

— Чи не прогулятися нам у Фулворт, щоб побачити їх?

— Під яким приводом?

— Ну, знайти привід неважко. Кінець кінцем не сам же бідолашний Макферсон замордував себе в такий нелюдський спосіб. Чиясь же рука тримала пужално того батога, якщо саме ним, а не чимось іншим Макферсону було завдано тілесних ушкоджень. Коло його знайомих у цих малолюдних місцях, зрозуміла річ, невеличке. Пройдімось-но по ньому! Дослідивши всі зв’язки, ми навряд чи не натрапимо на мотив скоєння злочину, а це зрештою виведе нас на злочинця.

Це була б чудова прогулянка серед порослих запашним чебрецем пагорбів, якби ми могли забути про страшну трагедію, що відбулася на наших очах. Село Фулворт притулилось у западині між тих пагорбів, що півколом оточували берег затоки. Позаду старовинних жител угору по схилу було побудовано кілька сучасних будівель. До них і повів мене Стекхерст.

— Отам і є «Гавань», як називає свій будинок Белламі. Той, що з башточкою на розі, під черепичним дахом. Непогано для людини, яка почала з нічого, але… Ну й дива! Ви тільки подивіться!

Садова хвіртка «Гавані» відчинилась, і з неї вийшов чоловік, високий на зріст, худорлявий та незграбний. Помилка виключалась — це був Йен Мердок, математик. За хвилину ми зустрілися з ним на дорозі лице в лице.

— Хелло! — обізвався до нього Стекхерст.

Мердок кивнув у відповідь, скоса глянув на нас своїми допитливими чорними очима й хотів був пройти не зупиняючись, але директор коледжу затримав його.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Обличчя Мердока спалахнуло від гніву.

— Сер, я ваш підлеглий, але тільки під дахом вашого закладу. Не думаю, що я повинен звітувати перед вами в своїх особистих справах.

Нерви Стекхерста після всіх потрясінь були напружені до краю. Якби не це, він би, можливо, й промовчав. Зараз же він утратив самовладання.

— За обставин, що склалися, ваша відповідь, містере Мердоку,— справжнісіньке зухвальство.

— Мабуть, ваше запитання заслуговує на таке саме визначення не меншою мірою.

— Мені не вперше доводиться бути свідком вашої негідної поведінки. Оцей випадок — останній. Прошу вас підшукати собі інше місце — і якнайшвидше.

— Це цілком входить у мої наміри. Сьогодні я втратив єдину людину, що робила коледж придатним для життя.

І Мердок подався далі своєю дорогою, а Стекхерст сердитими очима дивився йому вслід.

— Яка неможлива, нестерпна людина! — вигукнув він.

Мене найбільше вразило те, що містер Йен Мердок ладен був скористатися першою-ліпшою нагодою, аби зникнути з місця злочину. В голові моїй починала зароджуватись підозра, ще невиразна й туманна. Візит до родини Белламі міг кинути на всю подію яскравіше світло.

Стекхерст опанував себе, й ми рушили до будинку.

Містер Белламі виявився чоловіком середніх років з вогненно-рудою бородою. Він, певно, чогось сердився, бо його обличчя було майже такого самого кольору, як борода.

— Ні, сер. Не хочу знати ніяких подробиць. І мій син,— він показав на молодого здорованя з важким похмурим обличчям, що сидів у кутку вітальні,— поділяє мою думку: зальоти містера Макферсона до Мод були образливі. Так, сер, слово «шлюб» не було вжито ні разу, а проте писалися листи, влаштовувались побачення і ще багато такого, чого ніхто з нас не схвалював.

У Мод немає матері, і ми її єдині оборонці. Ми вирішили…

Його подальшу мову урвала поява самої дівчини. Ніхто не наважився б заперечити, що вона здатна прикрасити своєю присутністю будь-яке товариство. І хто б міг уявити, що така навдивовижу рідкісна квітка виросте на подібному ґрунті й у подібній атмосфері? Жінки приваблювали мене нечасто, тому що мій розум завжди підкоряв собі порухи серця, але, дивлячись на прекрасне обличчя міс Мод, що світилося м’якою і ніжною свіжістю, я зрозумів: жодний молодик, побачивши її, не залишиться байдужим. Такою була дівчина, що відчинила двері й стала перед Гарольдом Стекхерстом, напружено дивлячись на нього.

— Я вже знаю, що Фіцрой помер,— мовила вона.— Не бійтесь розказати мені, як це сталося.

— Той ваш джентльмен приніс нам цю новину,— пояснив батько.

— Нема чого вплутувати в цю історію мою сестру! — пробурчав молодий здоровань.

Сестра кинула на нього гострий, спопеляючий погляд.

— Це моя справа, Вільямсе,— відказала вона.— Дозволь мені поводитись так, як я вважаю за потрібне. На мою думку, скоєно злочин. Якщо я зможу допомогти в пошуках винуватця, це буде найменшим з усього, що я хотіла б зробити для того, хто пішов від нас.

Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника із зосередженою уважністю, довівши цим, що, крім великої вроди, має ще й сильний характер. Мод Белламі назавжди лишиться в моїй пам’яті як найдосконаліша й найпримітніша з жінок. Вона, очевидно, вже знала мене в обличчя, тому що наприкінці звернулась до мене:

— Притягніть їх до судової відповідальності, містере Холмсе. Усі мої симпатії й уся моя допомога на вашому боці, хоч би хто вони були.

Мені здалося, що, говорячи це, міс Мод з викликом подивилась на батька й брата.

— Дякую вам,— відповів я.— Я дуже ціную жіночу інтуїцію в подібних справах. Ви вжили слово «вони». Отже, ви припускаєте, що до злочину причетна не одна людина?

— Я знала містера Макферсона досить добре й переконана, що він був відважним і сильним. Хтось один ніколи не подужав би його.

— Чи не міг би я перемовитися з вами кількома словами сам на сам?

— Кажу тобі, Мод, не вплутуйся в цю справу! — роздратовано вигукнув її батько.

Дівчина безпорадно подивилась на мене:

— Як же мені бути?

— Незабаром факти, що стосуються вбивства, стануть відомі всім без винятку, тож не буде шкоди, коли я обговорю їх тут,— відповів я.— Звичайно, я волів би розмовляти наодинці, але ваш батько не дозволяє цього, отже, і він повинен взяти участь у нашій розмові.

І я розповів Мод про записку, знайдену в кишені померлого.

— Вона, безперечно, фігуруватиме в процесі розслідування. Дозвольте попросити вас дати щодо цього свої пояснення, якщо ви можете це зробити.

— Я не бачу причин щось приховувати,— відказала дівчина.— Ми були заручені й мали побратися, але тримали це в таємниці через Фіцроєвого дядька, дуже старого і, подейкують, невиліковно хворого. Якби Фіцрой оженився всупереч дядьковій волі, той міг би позбавити його спадщини. Ніяких інших міркувань мовчати про наші наміри у нас не було.

— Нам би ти могла сказати,— невдоволено пробурмотів містер Белламі.

— Я так би й вчинила, батьку, якби ти виявив хоч трохи доброзичливості.

— Я проти того, щоб моя дочка заводила знайомства з людьми не свого кола.

— Через оце ваше упереджене ставлення до Фіцроя я й не розповідала вам нічого. Що ж до моєї записки, то вона була відповіддю ось на це.

Дівчина сягнула до кишені своєї сукні й простягла мені зім’ятого папірця.

Я прочитав:

«Кохана!

Я буду на березі, там, де звичайно, відразу після заходу сонця, у вівторок. Це єдина можливість вирватись. Ф. М.»

— Вівторок сьогодні, і я мала намір побачитися з ним увечері,— мовила дівчина.

Я покрутив папірець у руках.

— Надіслано не поштою. Яким чином ви його одержали?

— Мені не хотілося б відповідати на це запитання. Це не має ніякого відношення до розслідуваної вами справи. Але про все, що справді стосується її, я охоче розповім.

І вона дотримала свого слова, але це нічому не зарадило. Міс Мод не припускала, що її наречений міг мати таємних ворогів, але визнала, що в неї було кілька палких залицяльників.

— Чи не належить до них містер Йен Мердок?

Дівчина почервоніла й знітилась.

— Якийсь час, гадаю, належав. Але все змінилося, коли він зрозумів характер наших з Фіцроєм взаємин.

Тінь підозри, що падала на Мердока, здавалося мені, дедалі густішала й чіткішала. Треба було дослідити його минуле. Треба було таємно зробити обшук у його квартирі. Стекхерст охоче співробітничатиме в цьому зі мною — адже в нього виникли такі самі підозри.

Ми повернулися від Белламі з надією, що вже тримаємо в руках один кінець цього заплутаного клубка.

Минув тиждень. Розслідування нітрохи не прояснило справи й було відкладено до того часу, поки з’являться додаткові дані, необхідні для розкриття злочину. Стекхерст навів деякі довідки щодо свого підлеглого, ми поспіхом обшукали його квартиру, але все це нічого нам не дало.

Я особисто ще раз дослідив,— власними ногами й очима, а також подумки,— місце події, проте нічого для нових умовиводів не здобув. У всіх моїх записках читач не знайде випадку, який би так близько підвів мене до межі власних можливостей. Навіть уява не могла підказати мені шляху до розкриття таємниці. І тут стався випадок із собакою.

Раніше за мене про нього почула моя стара економка — завдяки тому бездротовому телеграфу, з допомогою якого ці люди дізнаються про всі місцеві новини.

— Сумна історія, сер, з цим собакою містера Макферсона,— сказала вона якось увечері.

Я не заохочував таких розмов, але цього разу її слова привернули мою увагу.

— А що сталося з собакою містера Макферсона?

— Сконав, сер. Так сумував за господарем, що сконав.

— Хто вам таке сказав?

— Ну як же, сер, усі тільки про це й говорять. Собака цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні два молодих джентльмени з коледжу знайшли його мертвим на березі, на тому самому місці, сер, де знайшов свій кінець його господар.

«На тому самому місці!» Ці слова не йшли мені з голови. В мені росло й міцнішало якесь невиразне відчуття, що смерть собаки важить в усій цій справі дуже багато. Те, що тварина загинула, цілком відповідало собачій природі, прекрасній і відданій. Але ж «на тому самому місці»! Чому цей пустельний берег виявився для собаки фатальним? Чи можливо, щоб і тварина стала жертвою якоїсь кривавої помсти? Чи ж можливо таке?.. Так, відчуття було невиразне, але якась ситуація вже почала вибудовуватись у моїй свідомості.

Через кілька хвилин я простував по дорозі до коледжу. Стекхерст був у себе в кабінеті. На моє прохання він послав по Садбері й Блаунта — двох учнів, що знайшли собаку.

— Так, песик лежав біля самісінької води,— сказав один із них.— Він, мабуть, пішов по сліду свого господаря.

Я оглянув труп маленького відданого песика з породи ердельтер’єрів, що лежав на підстилці у вестибюлі. Він був задубілий, твердий, очі вилізли з орбіт, лапи скарлючились. Весь вигляд песика свідчив про те, що сконав він у страшних муках.

З коледжу я подався до лагуни. Сонце зайшло, і на воді, що тьмяно виблискувала, мов лист свинцю, лежала тінь величезної скелі. Місце було пустельне, без жодних ознак життя,— тільки дві морські чайки кружляли й кричали над моєю головою. У змерхлому світлі згасаючого дня я насилу розрізняв сліди маленьких собачих лап на піску довкруг того самого каменя, на якому лежав був рушник господаря мертвого тепер песика. Я довго стояв у глибокій задумі, а тим часом тіні навколо мене дедалі темнішали. В голові безладно снувалися різні думки та гадки. Ви зрозумієте мій стан, якщо порівняєте його з кошмарним сном: відчуваєш, що вкрай важлива для тебе річ, яку шукаєш і яка — ти цього певен — знаходиться десь поряд, недосяжна для тебе. Отак я почувався того вечора, коли стояв самотою у тих володіннях смерті.

Потім я видерся стежкою на кручу, і тут мені нарешті сяйнуло, де треба шукати розгадку злочину. Неначе в яскравому спалаху світла, мені пригадалось те, за що я так пристрасно й марно намагався ухопитись. Якщо Вотсон писав про мене недаремно, то ви, певне, знаєте, що я володію величезним запасом рідкісних і дивних знань, здобутих без ніякої наукової системи, але надзвичайно корисних для мене в роботі. Моя пам’ять схожа на комору, напхом напхану такою кількістю різних згортків, що я й сам маю лише вельми приблизне уявлення про те, що там є. І я розумів: серед усього іншого там неодмінно має бути щось таке, що стосується цієї справи. Спочатку це уявлення було вельми невиразне, але тепер я принаймні знав, як зробити його виразним. Це було жахливо, неймовірно, а проте давало якісь надії. І я вирішив до кінця перевірити свій здогад.

Мій будиночок має чимале горище, вщерть заповнене книжками. Саме туди я й виліз і десь із годину рився у книжках. Знайшовши коричневу книжечку із срібним корінцем, я спустився вниз і розгорнув її на розділі, зміст якого пам’ятав наче в тумані. Так, мій здогад, подумалось мені, справді притягнуто за вуха, він просто малоймовірний, але я вже не заспокоюся, поки не переконаюсь, помилився я чи ні.

Було пізно, коли я ліг спати, з нетерпінням чекаючи завтрашньої роботи.

Але ця робота наштовхнулась на прикру перешкоду. Ледве я встиг проковтнути вранці чашку чаю й зібрався податись на берег, як до мене завітав інспектор Бардл з Суссекського управління поліції — статечний міцний чолов’яга із задумливими очима, які зараз дуже стурбовано дивились на мене.

— Мені відомо, який у вас величезний досвід, сер,— почав він.— Зрозуміла річ, я прийшов до вас цілком неофіційно, і нікому знати про це не треба. Але я зовсім заплутався в справі цього Макферсона. Треба мені його заарештувати чи ні?

— Ви маєте на увазі Йена Мердока?

— Так, сер. Більше й нікого, як починаєш про все це думати. Оце відлюддя — наша величезна перевага. Ми звужуємо таким чином коло наших пошуків. Якщо це зробив не він, то хто ж іще?

— Які свідчення проти нього ви маєте?

Інспектор зібрав, як виявилось, ті самі факти, що й я. Серед них були і вдача Мердока, і таємничість, яка, здавалось, оточувала цю людину. І його скажена нестриманість, яка виявилась у випадку з собакою. І його минула сварка з Макферсоном, і цілком імовірні припущення, що Мердока страшенно не влаштовували взаємини Макферсона з міс Белламі. Він повторив усі вже відомі мені докази вини Мердока, але нічого нового не сказав, за винятком хіба того, що Мердок, як видно, готується до від’їзду.

— В якому становищі я опинюсь, якщо дам йому з усіма цими доказами накивати звідси п’ятами?

Цей опасистий, тілистий флегматик був неабияк стурбований.

— Зважте на всі досить суттєві прогалини в своїх умовиводах,— порадив я.— Мердок може незаперечно довести своє алібі того ранку, коли було вчинено злочин. Він до останньої миті був із своїми учнями і підійшов до нас ззаду за кілька хвилин до появи Макферсона. Не забувайте ще й ось про що: абсолютно неможливо, щоб Мердок міг сам-один учинити таке насильство над людиною, не слабшою від нього. І нарешті виникає питання про знаряддя, яким Макферсону було завдано тілесних ушкоджень.

— А що ж це могло бути, як не батіг або канчук?

— Ви дослідили рубці?

— Я їх бачив. Лікар теж.

— А я дослідив дуже уважно з допомогою лупи. Вони мають деякі особливості.

— Які ж, містере Холмсе?

Я підійшов до свого письмового столу й дістав збільшений фотознімок.

— Ось мій метод у таких випадках,— пояснив я.

— Що й казати, містере Холмсе, ви працюєте ґрунтовно.

— Я навряд чи був би тим, ким є, якби працював інакше. А тепер роздивімося оцей рубець на правому плечі. Вам нічого не впадає в око?

— Та ні.

— Але ж добре видно, що глибина рубця не однакова. Ось цяточка, де стався крововилив, ось іще одна. Такі самі відмітини на рубці нижче. Що б це могло означати?

— Не маю уявлення. А ви?

— Можливо, маю. А можливо, й ні. Проте сподіваюсь сказати незабаром трохи більше. Найменша дрібниця, яка допоможе визначити, чим завдано ударів, наближатиме нас до винуватця злочину.

— Те, що я зараз скажу, звичайно, безглуздя,— мовив поліцейський,— але якби на спину Макферсона поклали розпечену до червоного дротяну сітку, то ці цятки точно співпали б із місцями перетину дротин.

— Надзвичайно дотепне порівняння. А чи не припустити, що було застосовано дуже жорсткий батіг, так звану кішку-дев’ятихвістку з твердими вузликами на кожному ремінці?

— Їй-право, містере Холмсе, ви влучили в самісіньку точку.

— Або появу рубців викликано якоюсь іншою причиною, містере Бардле. В усякому разі, ваші здогади надто слабко обґрунтовані і не дають підстав заарештувати Мердока. Крім того, у нас ще є оті останні слова: «Лев’яча грива».

— Я питав себе, чи не хотів він назвати Йена…

— Так, я думав про це. Якби друге слово було хоч трохи схоже на «Мердок»… Але ж ні! Макферсон майже вигукнув його. Я впевнений, що оте слово було «грива».

— Чи немає у вас інших припущень, містере Холмсе?

— Можливо, і є. Але я не хочу обговорювати їх, поки не здобуду чогось переконливішого.

— А коли це буде?

— За годину, можливо, й швидше.

Інспектор потер підборіддя й недовірливо подивився на мене.

— Хотілось би мені дізнатись, що у вас на думці, містере Холмсе! Мабуть, оті рибальські човни?

— Та ні, вони були надто далеко.

— Ну, тоді Белламі зі своїм здоровилом-сином? Вони не дуже його шанували, містера Макферсона. Чи не могли вони його уколошкати?

— Ні, ні, нічого ви з мене не витягнете, поки я не буду готовий,— сказав я посміхаючись.— А тепер, інспекторе, кожен із нас повинен узятись до своєї роботи. Якби ви змогли завітати сюди до мене десь ополудні…

Аж тут ураз виникла величезна перешкода для продовження нашої розмови; це було початком кінця справи про вбивство Макферсона.

Надвірні двері будинку розчахнулися, в передпокої почулися важкі кроки, і до кімнати, похитуючись, вбіг Йен Мердок — блідий, скуйовджений, в безладно й дико розшарпаному одязі. Аби не впасти, він чіплявся за меблі своїми кістлявими пальцями.

— Бренді! Бренді! — прохрипів він і, застогнавши, важко впав на канапу.

Він був не сам. Слідом за ним убіг Стекхерст — простоволосий, задиханий, майже в такій самій нестямі, як і його супутник.

— Так, так, швидше бренді! — вигукнув він.— Мердок ось-ось помре! Усе, що я зміг для нього зробити,— це притягти сюди. По дорозі він двічі втрачав свідомість.

Півсклянки чистого бренді спричинились до чудесної зміни в стані Мердока. Він підвівся на одній руці й скинув з пліч піджак.

— Благаю! — закричав він.— Олії, опію, морфію! Чого-небудь, щоб утамувати цей біль!

Ми з інспектором мимоволі зойкнули. На голому плечі Мердока перехрещувались, утворюючи сітку, такі самі дивні запалені рубці, які були на тілі покійного Фіцроя Макферсона.

Біль, очевидно, був жахливий і не тільки в плечі, бо потерпілий то на якийсь час переставав дихати, і обличчя його чорніло, то, гучно схлипуючи, втягував у себе повітря й хапався за серце; з лоба в нього котився рясний піт. Він міг померти будь-якої миті. Але ми вливали йому в рот ще й ще бренді, і з кожним ковтком він повертався до життя. Тампони з вати, вмочені в оливкову олію, здавалось, трохи вгамовували нестерпний біль. Нарешті голова його важко впала на подушку. Виснажене тіло жадало спочинку. Цей стан чи то напівсну, чи то напівзабуття був для нього, в усякому разі, порятунком від болю.

Розпитувати Мердока було неможливо, та коли ми переконались, що небезпека минула, Стекхерст обернувся до мене.

— Що це таке, Холмсе?! — вигукнув він.— Що це таке?

— Де ви його підібрали?

— Унизу, на березі. В тому самому місці, де спостигла смерть бідолашного Макферсона. Якби Мердок мав таке ж кволе серце, його б уже не було серед живих. Поки я тягнув його, мені не раз здавалося, що він уже мертвий. До школи було надто далеко, тож я й подався до вас.

— Ви бачили його на березі?

— Я йшов по краю кручі, коли почув його крик. Він стояв біля самісінької води, хитаючись, наче п’яний. Я збіг униз, накинув на нього дещо з одягу й витягнув нагору. Заради всього святого, Холмсе, зробіть усе можливе, не пошкодуйте сил, аби звільнити наші місця від цього прокляття, бо жити тут стає нестерпно. Чи ви з усією вашою світовою славою нічого не можете для нас зробити?

— Гадаю, що можу, Стекхерсте. Ходімо зі мною! І ви, інспекторе, теж. Зараз ми побачимо, чи не вдасться нам віддати вбивцю до ваших рук.

Полишивши Мердока турботам моєї економки, ми втрьох спустилися до фатальної лагуни. На рині маленькою купкою лежали рушники й одяг потерпілого. Я повільно йшов понад самісінькою водою, мої супутники вервечкою ступали за мною. Більша частина лагуни була зовсім мілка, і тільки під скелею, де утворився водорий, глибина сягала чотирьох-п’яти футів. Саме тут, у цьому чудовому прозоро-зеленому й чистому, мов кришталь, басейні, охоче купалися люди. Між підніжжям скелі й водою майже рівною лінією лежав ряд каміння, по ньому я й просувався вперед, пильно вдивляючись у воду. Я підійшов до найглибшого й найспокійнішого місця, коли мої очі нарешті побачили те, що шукали, і в мене вихопився переможний вигук.

— Ціанея! — закричав я.— Ціанея! Ось вона, «лев’яча грива»!

Дивна річ, на яку я показував, справді була схожа на чималий сплутаний клубок, видертий з лев’ячої гриви. На глибині трьох футів під водою на кам’янистому виступі розляглася дивовижна волохата істота, що коливалась і тремтіла, а в її довгих жовтих торочках видніли срібні ниті. Вона пульсувала, повільно й важко розширюючись і скорочуючись.

— Досить вона накоїла лиха. Тепер їй кінець! — вигукнув я.— Допоможіть мені, Стекхерсте! Знищимо вбивцю!

Над підводним виступом, де знайшла притулок ціанея, лежала чимала кам’яна брила, і ми з Стекхерстом заходились штовхати її, аж поки вона звалилась у воду, знявши величезний фонтан бризок. Коли брижі вляглися, ми побачили, що каменюка впала на підводний виступ. Обвислий краєчок жовтої оболонки, витикаючись з-під каменя, показав нам, що наша жертва знаходиться під ним. Звідти сочилася густа масляниста каламуть, забруднюючи воду навколо й повільно підіймаючись на поверхню.

— Нічого не можу второпати! — вигукнув інспектор. Що ж це було, містере Холмсе? Я народився й виріс у цих місцях, але ніколи не бачив нічого подібного. Такого в Суссексі не водиться.

— На щастя для Суссекса,— зауважив я.— Її сюди занесло, мабуть, південно-західним штормом. Ходімо до мене, я познайомлю вас обох із жахливою пригодою одного чоловіка, який мав усі підстави назавжди запам’ятати свою власну зустріч з такою морською небезпекою.

Коли ми повернулися в мій кабінет, то побачили: Мердок настільки оговтався, що може сидіти. Він іще не зовсім прийшов до тями і час від часу здригався від болю. Затинаючись, він сказав, що пам’ятає тільки, як усе його тіло раптом пройняв жахливий біль і як він насилу виповз на берег.

— Ось книжка,— мовив я, взявши маленький томик,— яка першою пролила трохи світла на те, що навіки могло залишитися в темряві. Називається вона «На суходолі й на морі», написав її знаменитий спостерігач природи Дж. Дж. Вуд. Він сам мало не загинув від зустрічі з цим мерзенним створінням, тож пише з цілковитим знанням справи. Повна латинська назва цієї лиходійки Cyanea capillata; вона так само небезпечна для життя, як кобра, тільки укус цієї змії не такий болючий. Дозвольте мені зачитати вам короткий уривок:

«Якщо купальнику трапиться побачити нещільну округлу масу коричнево-жовтих плівок і волокон, щось дуже схоже на жмут шерсті з лев’ячої гриви й смужок срібного паперу, нехай стережеться. Це страшна жалюча Cyanea capillata».

Неможливо докладніше змалювати нашу згубну знайому!

Далі автор розповідає про власну зустріч з ціанеєю, коли він купався на березі графства Кент. Він з’ясував, що ця істота розпускає майже невидимі ниті на відстань в п’ятдесят футів і що кожному, хто опиниться в такому радіусі від її основного тіла, загрожує смерть. Навіть перебуваючи на деякій відстані від цих нитей, Вуд мало не заплатив життям. «Її численні щупальця-волосинки залишили на шкірі смуги ясно-рожевого кольору, що складались, як було виявлено при більш уважному дослідженні, з дрібних цяток, або гнійничків, і кожну таку цятку було зроблено мовби розпеченою голкою, яка діставала аж до нервів». Як пояснює автор, локальні больові відчуття майже не дають уявлення про ці витончені тортури. «Від гострого болю в грудях я впав, мов уражений кулею. Пульсу не стало, а потім серце шість чи сім разів якось дивно стрибнуло, начебто хотіло вирватися з грудей».

Ціанея майже вбила Вуда, хоч він зазнав її дії у хвилях океану, а не в мілкій і спокійній воді купального басейну. Він пише, що після цього ледве впізнав себе: таке бліде, зморшкувате й змарніле було його обличчя. Він випив бренді, цілу пляшку нахильці, і це, очевидно, врятувало його. Ось ця книжка, інспекторе. Віддаю її вам, вона, можете не сумніватися, правдиво пояснює трагедію, що спіткала бідолашного Макферсона.

— І, між іншим, виправдовує мене,— з кривою усмішкою зауважив Йен Мердок.— Я не ображаюсь ні на вас, інспекторе, ні на вас, містере Холмсе, бо ваші підозри були цілком природні. Я відчував, що ось-ось буду заарештований, і тепер мою репутацію врятовано тільки тому, що мене мало не спіткала доля мого нещасного друга.

— Ні, ні, містере Мердок. Я вже натрапив на слід і йшов по ньому, і якби сьогодні не затримали мене вдома, я, певно, став би на заваді цієї страшної для вас халепи.

— Але як же ви могли здогадатися, містере Холмсе?

— Я невситимий читач з неймовірно чіпкою пам’яттю на дрібниці. Слова «лев’яча грива» ні на мить не йшли мені з голови. Я був певний, що вже бачив їх у якомусь абсолютно несподіваному контексті. Ви самі переконалися, що вони дають якнайповніше уявлення про цю істоту. Я не маю сумніву, що вона плавала на поверхні, коли Макферсон побачив її, і ці слова були єдині, що могли застерегти нас від створіння — винуватця його смерті.

— Отже, я нарешті поза підозрами,— мовив Мердок, повільно зводячись на ноги.— Я теж повинен дещо вам пояснити, бо знаю, в якому напрямку йшли ваші розпитування щодо мене. Так, я справді кохаю цю дівчину, але від того дня, коли вона віддала перевагу моєму другові Макферсону, єдиним моїм бажанням було допомогти її щастю. Я зійшов з їхнього шляху і цілком вдовольнився роллю посередника. Мені часто доводилось передавати їхні записки, і саме через те, що вони довіряли мені, що Мод була мені дорога, я поспішив повідомити її про смерть мого друга, аби хтось інший не випередив мене і не зробив це раптово й жорстоко. Вона не схотіла розповісти вам, сер, про характер наших взаємин, боячись, що ви неправильно їх витлумачите і ваші підозри щодо мене зміцніють. А тепер, з вашого дозволу, я спробую добратися до школи, мені хочеться швидше лягти в ліжко.

Стекхерст простягнув йому руку.

— Всі ми знервовані до краю,— мовив він.— Пробачте за те, що було, Мердоку. Надалі ми краще розумітимемо один одного.

Вони пішли, по-дружньому взявшись попідруки. Інспектор залишився й мовчки втупився в мене своїми волячими очима.

— Оце здорово! — вигукнув він нарешті.— Я читав про вас, але не вірив. Це ж чудеса!

Я був змушений заперечливо похитати головою. Прийняти таку похвалу означало б принизити себе.

— Спочатку я діяв повільно, непростимо повільно,— сказав я.— Якби тіло було знайдено у воді, я навряд чи шукав би розгадку так довго. Мене збив з пантелику рушник. Бідолашному Макферсону було не до витирання, а я вирішив, що він і у воду не встиг увійти. Хіба ж міг я внаслідок цього припустити, що він зазнав нападу якоїсь морської істоти! Ось де я схибив. Ну що ж, інспекторе, я часто дозволяв собі кепкувати з вас, поліцейських, але тепер Cyanea capillata майже цілком відплатила мені за Скотленд-Ярд.

1

Фатьма все їхала.

Байран минув, дні губилися у спеці. Живіт знову наче проростав чимось, а срібні метелики все дзвеніли блискучими крильцями.

Їжі не було.

Фатьма лежала в куточку і бажала вмерти. Мову вона загубила, бо не було того, хто б розумів.

Лиш заплющить очі, а вже бачить велику-велику хлібину і губами шепоче вперто:

— Утмек (хліба), ізряк (трошки) утмек!

Але не тільки утмек панував. Було слово, яке переливалось у Фатьми з кров’ю. Слово, яке вона шепотіла ніччю і вдень. Слово, якому вона молилась.

Було слово — «Лені».

Фатьма з Дединою смертю оніміла. Всі її запитання не знаходили відповіді, і завжди замість того яка-небудь рука лягала на її голову, мовчки гладила, щоб наприкінці сказати: «Бідна дитина!» Але що це означало,— Фатьма не знала.

Надія вся була на Лені, що балакає її мовою, «він все знає», бо як би інакше його розуміли обідрані татарські тамар (товариші)?

А що це так — Фатьма певна.

На станції ходила до залізного коня.

Хотіла побачить, як ним правує тамар самого Лені.

Коли вона рушила до дверей, жінка-доглядачка запитала : — Куди це ти, дівчино?

Фатьма озирнулась. Слів вона не розуміла, але подумала: «Вона не дозволяє виходити».

— Тіточко добра, я хочу побачить тамар самого Лені. І залізного ат (коня). Я не підійду близько, він мене не вдарить.

Жінка нічого не сказала, вийшла з Фатьмою, чекала коло вагона, куди та піде.

Фатьма брела до краю потяга.

Кінь був великий, чорний, угору з димаря йшов дим, ніг не було — колеса.

Якийсь, як сажа, чоловік виглядає з віконця.

— Вам неважко правувати таким великим ат? — запитала ввічливо Фатьма.

Чоловік подивився на неї і сказав:

— Не розумію.

Фатьма побачила, що попала не до того, бо тамар самого Лені п о в и н е н був зрозуміти, і продовжувала:

— Я хочу бачить тамар улькум-бая (великого начальника) Лені. Того, що правує цим ат і везе діти.

Чоловік з чорним обличчям придивився до Фатьми:

— Ах ти ж, мумія засушена! Вона й про Леніна знає! Товаришу,—звернувся він до середини «коня»,— ось тут дівчинка Леніна питає!

З вікна виглянув другий засмаглий чоловік. Він цікаво глянув на Фатьму і сказав:

— Звідкіль ти взялося, циганча?

— Я не знаю, що ви кажете. Балакайте, як я,— протягнула Фатьма.

— Убий мене грім, як я хоч слово зрозумів,— відповів машиніст,— ти, певно, не наша?

Фатьмі було соромно, що він не розуміє. «Лені ще не вспів навчить, мабуть. Бо зразу всього не поробиш: і багатих подолай, і про бідних думай, і дітей годуй, і свого тамар татарської мови вчи!»

— Ви самі і є тамар улькум-бая Лені?

— О, це по-нашому! Леніна кожний знає!

Машиніст зліз з «коня» до Фатьми.

Чогось вона йому здалася рідною і навіть нагадала дочку. Він сів на драбинці і притягнув до себе. Фатьма не лякалась: тамар Лені — свій чоловік.

— Так ти хочеш побачить товариша Леніна?

— Лені, Лені,— тільки повторювала Фатьма.

— Можна, можна. Петре, винеси мені календар. Треба показати. Час маємо: пари ще не досить.

Петро подав якусь книжку.

Машиніст почав показувати:

— Оце ось товариш Маркс, а ось і той, кого ти хочеш,— сам Ілліч, Ленін…

Фатьма вхопилась за книжку.

— Улькум-бай Лені?

— Ленін, Ленін. А що там ти ще додаєш — ні бельмеса не розберу.

Фатьма придивлялась до малюнка.

Так. Так. Вона таким собі і уявляла. Він стоїть на якомусь яблуці і простягнув руку: кличе когось. Мабуть, своїх тамар — бідних.

А одіж на вітрі в’ється. Сильний вітер, видно… Це його змалювали, як він на чарівному яблуці літає по світові…

…А обличчя суворе й добре. Одне око прищурив, наче каже: «Іди й ти, мала Фатьмо, до мене!» Це дійсно «той Лені»…

Фатьма вхопила книжку і притиснула до грудей.

Машиніст чомусь витер очі і розмазав піт на чолі.

— Петре, кинь мені кусок хліба!

Помічник подав щось чорне, як земля.

Машиніст сунув у руку Фатьмі.

— На, їж, донько!

Фатьма не повірила: «Невже утмек?» Але ніхто не дурив.

«Він, мабуть, і справді од Лені»,—пройшло в думці.

Вхопила хліб, гризла.

Чоловік у чорній шкірі крикнув рушать.

Машиніст поцілував Фатьму, вирвав сторінку з Леніним, дав їй і побіг драбинкою всередину «коня».

Фатьму підхопила жінка з вагона…

2

Фатьма прохала Лені.

Зразу трошки страшно було: така персона. Але потім вона насмілилась, поставила малюнок перед себе, била поклони і розповідала «самому»:

— Я, улькум Лені, дуже голодна. Пошли мені шкуринку утмека. Я тобі буду гуси пасти хоч ціле літо. Воду з берега носитиму. Туфлі тобі до мечеті ходить вишию. Батька в мене нема, мама вмерла, ти один у мене, улькум тамар Лені…

Фатьма схлипнула і розказувала далі в подробицях. Як-от вона бідувала, як аллах не чув, як її нагодували, як везли залізним ат, як дали утмек («твій тамар це зробив, о Лені!») і багато іншого.

Жінка, що була в вагоні, бачила ці молитви і додивилась: замість аллаха — Ленін.

Очі її засвербіли від цього.

 

Станції протікали мимо — холерні царини, рейки губились позаду.

Села з боків, що з кожною шпалою ставали ситішими, зустрічали іноді потяг.

Цюкав «комезан» ціпком по рейці і балакав («ділогат»):

— Ми, значить, усім обчеством. Усією пролетарською колективою, значить. Щоб допомогти діткам. Ми усі. І постановили, щоб, значить, із кожного двору по хунту печеного хліба, а з куркулей заядлих, значить,— по цілому хлібові. їжте на здоров’я.

Усім приходилось по скибці.

«Ділогати» довго стояли та дивились, коли мотався вже хвіст ешелону.

Бачила Фатьма на станціях жінок у білих халатах і з червоними обличчями.

Вони годували утмеком, навіть білим.

 

Чутка пробігла по потягу — скоро кінець дорозі, зараз місто.

Ешелон став.

Скільки не виглядали з дверей — все бачили шпали, рейки, стовп з дощечкою впоперек. Навкруги степ.

Дошка мала нахилитись, і тоді потягові дозволялось їхать.

Все виглядали, дивились. Все нетерпляче ходили вагонами, злазили на землю, йшли до паротяга, зазирали в очі машиністові:

— Чи скоро?.. Чого стоїмо?.. Ну, рушайте!..

Дерев’яна червона дощечка глузувала — не хилилась.

Всі — на неї, всі — до неї, всі — про неї!..

Був тихий вечір. Степ молочаєм пах. Неіснуючими дзвонами кружив вітер — паркий, як молоко.

Не переставали коники в траві, і низько летіла павутина…

Семафор дозволив, нарешті.

Приїхали на останню станцію.

Тремтіли осінні вітри. Може — як скрипка, а може — як хворі діти.

Висіли в повітрі сухотні дерева. І вечір хитав їх назустріч.

3

Фатьма вийшла в юрбі дітей зі станції. Там чекали кілька возів. Дітей посадили окремо. Поїхали.

Дивно було, що аул такий дуже улькум (великий). Хати великі, суворі, а під возом не земля — там бринить камінь.

Голод у Фатьми заснув. Вона була слаба, і їй все одно: чи жити, чи піти до «мама», чи загинуть, як малий брат. Зовсім все одно.

Хотілось тільки побачить Лені. О, вона б йому все розказала! А найбільш про аллаха і про тамар, що віз конем із заліза.

Фатьма не пробувала висловитись: Лені не було ще, а без нього хто?

Привезли за місто у великий сірий дім. Позносили дітей всередину, мили гарячою водою, одягали в чисті сорочки.

Заснули всі після гарячого сут (молока) з утмеком.

Фатьма спала, як після дороги. її Лені («на чарівному яблуці») був коло неї.

 

Аж ось коли приснились сни.

…Їде Фатьма залізним конем. Кінь біжить не колесами — ногами. Поруч іде величезний Лені і щось каже. («А голос у нього, як грім!») І зовсім не страшно Фатьмі — як з «мама». Лені бере її на руки, і вона летить з ним по світові. («А воно чарівне, те яблуко!») Страшно! Серце так тьохкає!..

…Бачить Фатьма згори багато тамар — бідних. І всі вони йдуть до Лені, бо його видко по цілому світові, і дорога до нього проста… Лені дає Фатьмі такий утмек, що вона лізе на нього, як на гору. Потім оступилась і починає летіти вниз. Ух!.. Обривається серце!..

4

Ранком побудили рано. Дали жирної юшки. Вивели на подвір’я, бо хату прибирали, наче для свята.

«Сам Лені приїде»,— подумалось Фатьмі.

Коли сонце було на обіді — приїхав чоловік.

Він мав великі сірі очі глибоко захованими і пильно ними оглядав.

Жінки, що хазяйнували в хаті, тепер показували йому все і розповідали.

Фатьма часто чула: «Товариш завідуючий».

«Це не Лені — він зовсім малий»,— Фатьмина думка.

«Не Лені» обдивився і підійшов до дітей.

— Здрастуйте, малі товариші! — сказав.

— Як тобі тут живеться, марушка (дівчинка)?

Діти відповіли гуртом — чуже Фатьмі.

Одна з виховательок сказала щось гостеві і вказала на Фатьму.

Чоловік підійшов і — по-татарському:

(Фатьмі вподобався його голос).

Фатьму наче хто обухом вдарив.— «Чи це їй не сниться?..»

— Ти мене розумієш, мала?..

Фатьма мовчала і дивилась пильно, широко.

— На тобі ізрек сіхір (цукру)! Ал (візьми)! Вона, здається, не татарка,— сказав він по-російському.

Дітей повели в дім, гість пішов по подвір’ю.

Але не встиг він одійти кілька кроків, як Фатьма вибігла з юрби і кинулась до нього…

Обхопила йому ноги і плакала — плакала нестримно і лащилась, як теля до матері.

Чоловік стояв тихо і гладив шорстку голову малої.

Мала знайшла-таки свого Лені.

Тихий, задумливий вечір спускався на велике, розкидане по нагористому берегу невеличкої річки, місто. Воно не знало спочинку ні вдень ні вночі, а гуркотіло, гомоніло, кипіло, ніби поспішало прожити той час, що випав йому від долі,— прожити й завмерти, унишкнути хутчій навіки. А вечір, сумирний, як сама тиша, неохоче поволі покривав сю метушню, денні турботи: здавалось, що йому прикро й боляче змішувати поважний спокій, свій поетичний глибокий смуток з безладним гомоном життя.

Понад річкою закурилась сріблястим серпанком в зелених кучерявих берегах сива, легенька, як чарівний сон, імла, і коли б не важкі, грубі або тонісенькі, пронизливі гудки пароходів, що неслись звідтіля, то можна було б думати, що там, за городом, існує інше життя, таємне й привабливе, як чудова стародавня казка.

Сонце давно зайшло; зникли довгі передвечірні тіні. Вулиці ще більш заворушились людьми, тільки вже більш чепурними, веселішими й спокійними: помітно було, що трудовий день скінчився, й на пішоходи з душних кімнат висипав люд, що вбачає красу тихого літнього вечора не в можливості спочити міцним сном після клопоту й важкої праці, а в самій його приємній прохолоді, в загадковім мовчанні й таємності. Присмерком не можна було в сій рухливій юрбі відрізнити інтелігентного працівника, що вийшов трохи провітрити свій мозок, стомлений у нудній конторі якої-небудь інституції, від ситого буржуа, котрого стомила спека й тяжке безділля. Вечірня сутінь і бажання розважитись, цілком використати красу журливого вечора, зрівняло всіх, і хіба тільки досвідчене око людини в сірому, що часом виринала в юрбі, дещо розбирало в сій метушні й гомоні.

Городовий Кавун сидів на кам’янім стовпчику біля будки з квасом і щохвилини позіхав смачно, зрідка перекидаючись увагами з старою жидівкою Рухлею, що на розі Архирейської й М.-Острожної вулиць продавала квас з льодом і насіння- Сухорлява кумедна фігура Кавунова химерно зігнулась, і велика шабля, що стояла у нього між коліньми, досягала йому до вуха. Червоне зморщене обличчя з невеличкими рудими вусами нахилилось уперед, сіро-білясті очі байдужно позирали довкола, навіть не помічаючи цікавого різнокольорового натовпу, що так залюбки топтав вузенькі пішоходи, з захопленням човгаючи підошвами й жваво, бадьоро розмовляючи. Ледве помітно зітхало над ним важке гілля розлогого рясного каштану, й тихо шептались високі стрункі тополі. За спиною іноді уривчасто кашляла й пирскала візникова шкапа, дзвінко переступаючи з ноги на ногу.

— Пррр… ти, чортова кукло! — прокидався часом візник, сіпав віжками й знову сідав замислившись, дожидаючи, коли почується гучне — «ізвощик, подавай!»

— І-е-а!.. брр…— позіхав Кавун до сліз.— Пху! Будь ти проклят, як позіхається!.. Який воно час? — ні до кого, власне, не звертаючись, промимрив він та зараз і забув, про що спитав.

— Що, нудно? — підійшов до нього чоловічок у сірому картатому піджаці з великим чорним парасолем під паховою.— Здрастуй,— додав він, помацавши недбало Кавуна за руку.

— А, се ви, Ниточкин?..— обізвавсь до нього Кавун.— Нудно… Просто адівительно, як воно ото люди ходять, Сходять, і ходять. Здайоться, ліг би отсе та спав, аж чортам тошно.

— Що ж ви хатітє? — зауважила Рухля.— Кавалери з баришнями вийшли у проходку холодком, то їм одно вдовольствіє… Квасу нє хатітє? — звернулась вона до Ниточкина.

— Ні, дякую. А от насіння, з нашим удовольствієм.

Він запустив п’ятерню в купу насіння, набрав цілу жменю і, сівши коло Кавуна на камінь, почав лускати, завзято спльовуючи. Вузенькі очі його так і бігали по юрбі.

— Он глянь,— штовхнув він у плече Кавуна,— Цюпцюра пішов до своєї куми.

— Де? Ото?

— Еге, у брилі «здрастуй-прощай».

— Хто ж вони будуть? Письмоводитель?

— Який письмоводитель?.. Бас із собора. Там гартань, доложу вам, як у бугая.

— Да, воно, знаєте, єсть, которії…

— Куди тобі… я, як ще не знав його, стрітив раз якось на Мало-Острожній. Дивлюсь фігура подозрительна. Ну, канєшно, прослідив, як полатається. Дивлюсь, зайшов він до бублейниці Ругнихи,— знаєш? — що коло собора бублики продає…

— Ну, аякже, канєшно.

«Що за оказія,— думаю собі,— чого він туди зайшов? Невже Ругниха займається політикою?.. Розпитавсь у рябої Феньки, коли вказується… Хе-хе-хе… тут другого сорту політика, больше нащот амурів… любовного, значить, інтересу».

— Ги-и! Здорово… Да, воно буває… От, скажем, у нас, у Благовіщенській церкві…

— А ондечки з кавалером під ручку йде мадіска Машка.

— Ота чорнява?

— Ну да. Гарна, каналія. Я давно вже до неї підбираюсь — не везьоть. У нас, говорить, без вас є предмет. Такая стерва! І хоч би що путнє, а то… Я так полагаю, що він або студент, або жидок…

— Да, вони, етії студенти…

— Ну, да ми єтого предмета живо сплавимо, нам сто раз плюнуть.

— Хе-хе-хе!

— Особливо, коли нащот політики конституцію подвідьом.

— А ви, гаспадін, кого поджидаете? — перебила розмову Рухля.

— А тобі яке діло? — хутко кинув їй Ниточкин.— Може, дожидаю, а може, й ні.

— Я так, спрашую…

— Хе-хе-хе! — вишкіривсь Кавун.— Діжурив я якось у театрі, у саду. Так там теж приставляли одну малоросійську кумедію «Савка Чалой», і то же самоє один гайдамака говорив: може, говорить, Чалой, а може, й ні… Сміхотворноє, доложу вам, приставлєніє.

— Кому ж він говорив?

— Панові Потоцькому. У тебе, говорить, Потоцький, розум жіноцький…

— Хе-хе-хе, здорово! — реготався Ниточкин.— Ну-ну, розсердився, мабуть?

— У-у, здорово гнівався. Уб’ю, говорить, сукиного сина! А той каже: може, говорить, вб’єш, а може, й ні…

Знов обидва зареготались.

— Смєлівой який, і не злякався,— дивувалась Рухля.

— Ну, аякже. Хіба ви не знаєте запорожців?..

— Е, ні, товаришко, ви помиляєтесь, слово честі, помиляєтесь,— палко щось доводив молодий панич якійсь вродливій панночці, проходячи в юрбі повз Рухлину будку.

— Хто? Я? Ніколи,— обурилась панночка.

— А я вам говорю, що ви помиляєтесь. Народ мовчить? Знаю, що мовчить, але се мовчання подібне до пушкінового «народ безмолвствует». Розумієте?.. Народ гаразд тепер…

Ниточкин раптом нашорошив вуха, потім кинув насіння, підвівся хутко з каменю і, помахуючи парасолем, пішов за парочкою.

— Пішов на влови,— засміявся Кавун.

— Хто вони такії? — спитала Рухля: вона теж помітила щось непевне.

— Хто?.. Сволоч, он хто,— плюнув Кавун.— Шпиг, хіба ти не бачиш?.. Ото вже когось націлив.

Тим часом парочка знов показалась в юрбі, йдучи назад і палко розмовляючи. Панночка зненацька кинула оком на Кавуна і, помітивши, очевидно, що тепер він вже один сидить та ще й пильно стежить за нею, хутко озирнулась, штовхнувши бесідника ліктем. Ниточкин, вдаючи з себе байдужого, плівся позаду. Панночка зневажливо змірила його з голови до ніг і, ні до кого, власне, не звертаючись, промовила голосно:

— І чого б я нишпорив?..

Потім взяла під руку молодого чоловіка й тихо, але виразно, промовила:

— Буде дощ.

— Хіба? — здивувався той і підняв голову.— Вигадайте, ані хмарочки…

— А я вам кажу, буде, бо шпиги ходять з парасолями.

— Тише, Галю,— зупинив її панич і озирнувся.

Ниточкин звернув ліворуч, перестрибнув рівчак і перейшов на другий бік вулиці.

— Ха-ха-ха! — почув він услід,— спугнули птаха.

— Ги-и, здорово, маладчина баришня,— сміявся Кавун,— чисто одбрила хамлєта, щоб не никав, як потайний собака.

Хтось підійшов до будки й купив на дві копійки насіння.

— А квасу не хатітє? — питала Рухля, одраховуючи здачу.— Холодний, з льодом.

— Ні…

— А-а!..— позіхав Кавун.— Чого се мені сьогодні так спать хочеться?.. Дай квасу.

Рухля націдила йому з обв’язаної якоюсь ганчіркою діжки кухлик квасу. Він випив, утерся рукавом сірого від пороху мундира, взяв жменю насіння і повагом почав спльовувати.

Вечір непомітно переходив у ніч. За річкою край неба на обрію почав ясніти: то сходив місяць. Зірки ніжно тремтіли в високості.

— Треба, мабуть, кінчати торговлю, щось нема покупців,— промовила Рухля й почала мляво лаштуватись додому.

Кавун не відповів. Він сидів нерухомо й про щось думав, дивлячись собі в ноги.

По вулицях по обидва боки, мов у калейдоскопі, ворушились, мінялись, проходили темні, білі, сірі постаті, чувся гомін, то тихий, поважний, то палкий, бадьорий, повний завзяття, і відразу можна було впізнати веселі молоді пари, молоде життя. Поміж дорослими бігали, грались діти в куценьких штанцях і кумедних бриликах; дзвінкий регіт їхній додавав багато краси задумливому вечерові. По розмові й по чудному акцентові Кавун помічав, що більшість із сього натовпу були жиди.

«Найпаче пильнуй за жидами»,— пригадав він суворий наказ сердитого начальства.

У відчинені вікна солдатської казарми вирвалось мелодійне рипіння гармонії, набридливо вп’ялось у серце, й воно боляче занило.

врізався в журливу мелодію скрипучий, неприємний голос…

— А вони зовсім не такі вже страшні,— думав Кавун, слідкуючи очима за жвавими рухами молоді, і щось гарне, тепле заворушилось йому всередині.— Кажуть, ніби думки у них вовчі; ну, та у кого вони тепер людські? Всім погано стало жити на світі, всім тісно, ну й їдять один одного. Наші молоді хлопці більш уредні…

І пригадалось йому, як одного разу стояв він у тюремнім дворі недалеко од вікна, прислухаючись до голосної суперечки, що вилітала з тюрми вікном на вулицю, й дивувався тій силі завзяття, яку мали оті молоді в’язні: дуже багато треба було його, щоб так палко, весело й голосно розмовляти в тім каторжнім, кам’янім мішку. І сердито на них було, що робили різні неподобні вчинки, за котрі садовлять до тюрми, й жалко їх… хороших, молодих.

От якби тільки начальство не сердилось, то можна було б і побалакати з ними, висловити їм, що так робити нехороше, що таким молодим та гарним людям не личить сидіти по тюрмах поруч із запеклими злодіюгами.

І вони, хоч і зелені ще, мовляв, та гарячі, але — він знає — дуже розумні й відразу зрозуміли б його. А то… діти, справжні діти, їй же Богу!..

— Бабуню, ви вже ідьотє домой? — почув Кавун біля себе веселу дитячу розмову.

— Іду, іду, а чом же мені не йти? — відповіла їм ласкаво Рухля.— Хіба тепер может бить яка торговля? Ось тривайте, поможете бабуні.

— Се твої дітки? — спитав Кавун, гладячи по голівці чорненьку кучеряву дівчинку років шести

— Діти?.. Зачим діти? Ви ж чуєте, звуть мене бабуньою.

— Так, так… гарненькі дітки. До бабусі прийшла, чорноока? — нахилився Кавун до дівчинки, ласкаво усміхаючись. Дівчисько перелякано дивилось скоса на шаблюку.

— У мене теж отака… Настя. Гарна дівчинка… І ти гарна… Як тебе звуть?

— Роза,— похнюпившись, відповіла та.

— Так, так, маладчина, умниця. Велика рости, отака-а велика.

Він вхопив дівчинку під пахви й високо підняв над головою.

— Гарадавой!! — почувся поблизу прикрий, пронизливий голос.

Кавун побілів і, повернувшись, став як стовб, приклавши руку до козирка. Рухля моторніш заметушилась, складаючи свої вузли.

— Хе… ето називаєтся га-ра-да-вой…

Нецензурна лайка. Натовп зменшив ходу, розмови вщухли. Пронизливий голос луною пішов вулицями й різав вухо.

— Ето на-зи-ва-єт-ся гарадавой… хе!..— пирхав пристав.— Он на пасту з жі-де-ня-та-мі паршівимі нєжності затеял… У-ух ти,— доточив він лайку, принизивши голос і блискаючи очима.— Пагаді,— засичало начальство далі,— я тебе накажу, как нужно стаять на пасту… Утром явішся ка мне, слишіш?

— Так тошно, вашскобродіє, винуваті..

Пристав одійшов, пирхаючи. Вулиця знов загомоніла; чутно було дуже неприємні епітети на адресу суворого начальства.

Кавун з півхвилини стояв отетерілий, нарешті звірюкою накинувся на Рухлю, пхнувши дівчинку в спину. На вулиці розітнувся дитячий лемент.

— Прибери звідсіль своїх жиденят, падлюко!

— Зачим ви обіжаєте дітьо? — кричала Рухля.— Що воно вам іздєлало?..

— Замовчи,— тупав ногами Кавун.— Прокляті! Погибелі на вас немає!

— А ти не штовхайся. Разві вона до тібє на руки лізла?.. Міша, Роза, домой!..

Знов гомін натовпу, човгання по пішоходах, тихий шепіт тополів, зітхання каштанів. Місяць, жовтий, як цитрина, піднявся за річкою й насмішкувато дивився на місто.

Кавун підправив ремінь на плечах, обсмикав мундира й вийшов посеред вулиці «на пост».

Його душила злість і ненависть до всіх, а в серцю глибоко-глибоко, мов шашіль, скрипів червяк заздрості до балакучого безмундирного натовпу.

1907

І

А це розповів мені Микола Лукаш. Поліглот, перекладач геніальний.

II

Пішов якось у магазин — хліба купити. Черга — самі жіночки.

— Пробачте, мої дорогенькі, за якою красунею буду?

— А вы что, не можете спросить на языке человеческом?

— Можно и на человеческом. За которой блядью мне занять очередь?

III

— Тебе не розтерзали? — запитав, сміючись.

— А чого мали розтерзати? Я ж на «человеческом» запитав.

Часом, буває, шукаєш шпильку, а знаходиш гінею[1]. Так сталось і з моїм щирим товаришем професором Гібберном. Я й доти чув, що багато великих відкриттів робилися несподівано, але такого, як із Гібберном, ще ні з ким не траплялося. Можна сміливо, без перебільшень сказати, що його відкриття змінить усе наше життя. А він же хотів тільки створити який-небудь тонізуючий засіб, що допоміг би інертним людям устигати за цим швидкоплинним часом. Я й сам уже не раз приймав Гіббернів препарат і зараз спробую описати його вплив на мій організм. Далі ви самі побачите, якою багатою знахідкою виявиться цей засіб для тих, хто любить свіжі враження.

Ми з професором Гібберном — про це знає багато людей — сусіди у Фолкстоні. Якщо мене не зраджує пам’ять, кілька його портретів різного часу надрукував журнал «Стренд» — здається, в кінці 1899 року. Уточнити це я не маю змоги, бо хтось узяв у мене те число журналу й досі не повернув. Та читачі, мабуть, пригадують високе чоло й навдивовиж довгі, чорні Гіббернові брови, що надають його обличчю чогось мефістофельського.

Професор Гібберн живе на Аппер-Сендгейтроуд в одному з тих чарівних будинків непевного стилю, які так пожвавлюють західну частину вулиці. Дах у будинку фламандський, портик маврітанський, а робоча кімната виходить на вулицю великим ліхтарем у вигляді стрілчастого вікна. В цій кімнаті ми частенько сидимо ввечері й куримо. Гібберн великий жартун. Але професор любить і поговорити зі мною про свою роботу, бо він один із тих, для кого спілкування з людьми — просто життєва необхідність, що допомагає працювати. Отож створення «Нового прискорювача» я мав змогу простежити з самого початку. Хоч більшість дослідів Гібберн провадив не у Фолкстоні, а в чудовій новій лабораторії на Гауер-стріт, неподалік від лікарні,— в тій самій лабораторії, яку він і заснував.

Як відомо — коли не всім, то принаймні людям освіченим,— Гібберн заслужено уславився серед фізіологів своїми роботами з вивчення впливу ліків на нервову систему. А коли йдеться про снодійні, заспокійливі та анестезійні засоби, то йому, кажуть, нема рівних. Професор має величезний авторитет і як хімік, і, поки він не опублікує наслідків деяких своїх досліджень, учений світ не дістане відповіді на багато складних і туманних питань, пов’язаних із клітинами нервових вузлів та осьових волокон.

В останні роки життя Гібберн, ще до створення свого «Нового прискорювача», багато уваги приділяв тонізуючим засобам і домігся тут великих успіхів. Завдяки йому медицина збагатилася принаймні трьома надійними препаратами, значення яких у лікарській практиці неоціненне. Препарат під назвою «Гіббернів сироп «Б» зберіг людських життів більше, ніж будь-який рятувальний човен на всьому узбережжі.

— Але все це мене не задовольняє,— сказав мені якось професор десь рік тому.— Мої ліки або стимулюють нервові центри, не впливаючи на самі нерви, або просто збільшують наші сили шляхом зниження нервової провідності. Вони дають тільки місцевий і дуже нерівний ефект. Одні посилюють діяльність серця і внутрішніх органів, але притуплюють роботу мозку; інші діють на мозок, мов шампанське, не впливаючи на сонячне сплетення. А я домагаюсь — і, чорт забирай, доможуся! — такого засобу, який струсне вас усього з голови до ніг і збільшить ваші сили вдвічі… або й утричі. А що?! Саме цього я й домагаюся!

— Це «може виснажити людський організм,— зауважив я.

— Безперечно! Але ж і їстимете ви вдвічі-втричі більше. Подумайте тільки, що це означає! Уявіть собі пляшечку… ну, скажімо, отаку…— Він узяв зелену пляшечку й почав постукувати нею по столу влад своїм словам.— І ось у цій дорогоцінній пляшечці — можливість удвічі скоріше думати, вдвічі скоріше рухатись, удвічі скоріше працювати!

— Невже це можливо?

— Сподіваюся, що так. А якщо ні, тоді я марно згаяв цілий рік! На мою думку, різноманітні препарати, скажімо гіпофосфатів, показують, що таке… Та навіть якщо воно подіє лише в півтора рази — і то добре!

— І то добре,— погодився я.

— Візьмімо для прикладу якого-небудь державного діяча. У нього сила-силенна обов’язків, термінових справ, і йому просто бракує часу…

— Нехай напоїть цим зіллям свого секретаря! — вкинув я.

— І матиме подвійний виграш у часі. Або ось ви. Приміром, вам треба завершити книжку…

— Я щоразу проклинаю той день, коли її почав! — вигукнув я.

— Чи взяти лікаря. Він заклопотаний аж-аж-аж, а треба сісти і обміркувати діагноз. Або адвокат… Або готується студент до екзаменів…

— Та всі ці люди мали б платити по гінеї за кожну краплину вашого препарату! — вигукнув я.— Якщо не дорожче!

— Або, скажімо, дуель,— вів далі Гібберн,— коли все залежить від того, хто перший натисне на гачок…

— Чи фехтування,— підхопив я.

— Ось бачите,— мовив Гібберн,— якщо мені пощастить і я зроблю цей засіб універсальним, то він не завдаватиме ніякої шкоди. Хіба що трішечки наближатиме вас до старості. Зате ж ви й житимете вдвічі активніше, ніж решта людей.

— Я ось тільки думаю,— розмірковував я вголос,— чи це чесно буде на дуелі?

— А це вже нехай вирішують секунданти,— відповів Гібберн.

Я знов повернувся до того, з чого ми почали розмову.

— І ви справді певні, що такий препарат можна винайти?

— Цілком певен,— сказав Гібберн, виглянувши у вікно, за яким у цю хвилину щось із. гуркотом пронеслося.— Так само, як автомобіль. Власне…— Він замовк і, багатозначно усміхаючись, постукав зеленою пляшечкою по столу.— Таку сполуку я вже знаю… Дещо я вже зробив…

З тієї нервової посмішки, з якою Гібберн промовив ці слова, я зрозумів усю важливість його відкриття. Про свої досліди він звичайно заводив розмову вже тоді, коли вони завершувалися.

— А може… може… Я не здивуюсь, якщо препарат діятиме навіть удвічі активніше.

— Це буде просто грандіозно! — сказав я не дуже впевнено.

— Це буде, гадаю, просто геніально!

Та, здається мені, тоді Гібберн і сам не усвідомлював іще всієї грандіозності свого відкриття.

Пригадую, ми частенько поверталися до цієї розмови, і щоразу Гібберн говорив про «Новий прискорювач» — так він назвав свій препарат — дедалі впевненіше. Іноді він починав бідкатися, чи не викличе «Новий прискорювач» якихось непередбачених фізіологічних наслідків, і тоді трохи похмурнів, а то раптом з неприхованою корисливістю заходжувався довго й схвильовано обговорювати зі мною комерційний бік справи.

— Це — прекрасна штука! — казав Гібберн.— Велике відкриття! Я знаю, що даю світові багато, і, гадаю, маю право розраховувати на добру винагороду. Наука наукою, але мені, думаю, повинні передати монополію на мій препарат хоча б на років десять. Зрештою, чому все найкраще в житті має діставатися якимсь дрібним торговцям?!

Мій інтерес до Гіббернового відкриття не згасав. Я завжди відзначався певною схильністю до метафізики, мене захоплювали загадки часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, ніж абсолютне прискорення життя. Припустімо, людина приймає цей препарат регулярно: життя її буде вкрай насичене, але в одинадцять років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять постаріє. Виходить, міркував я, Гібберн просто робитиме зі своїми пацієнтами те, що природа робить з євреями та жителями Сходу: адже в тринадцять—дев’ятнадцять років вони стають уже дорослими людьми, до п’ятдесяти старіють, а думають і працюють звичайно швидше, ніж ми.

Мене завжди вражало те чудо, на яке здатні ліки. Вони можуть позбавити людину здорового глузду, можуть і заспокоїти; можуть додати їй неймовірної сили й бадьорості чи обернути її в тупу колоду, розпалити одні пристрасті й погасити інші. І ось тепер до арсеналу пляшечок, що їх повсякчас мають до своїх послуг лікарі, додається ще одне чудо!

Але Гібберн такими розмірковуваннями голови собі не сушив — він був заклопотаний технічним боком свого винаходу.

І ось сьомого чи восьмого серпня — час збігав швидко — Гібберн повідомив мені, що вже поставив дослід дистиляції, який має вирішити, що його жде — успіх чи невдача. А десятого числа роботи були завершені, і «Новий прискорювач» став реальною дійсністю. Я саме йшов по Сендгейт-хілл до Фолкстона — здається, в перукарню — і раптом зустрічаю Гібберна. Він поспішав до мене, щоб поділитися своєю радістю. Як зараз бачу: обличчя розпашіле, очі блищать, і я навіть помітив, що хода в нього була якась на диво стрімка.

— Є! — крикнув він і, схопивши мене за руку, заговорив швидко-швидко.— Все, готово! Ходімо до мене, самі побачите!

— Справді?

— Справді! — вигукнув він.— Просто неймовірно! Ходімте ж, самі побачите!

— І прискорює… вдвічі?

— Більше, багато більше! Мені аж страшно. Та ходімо ж, подивитесь! Самі спробуєте! На собі спробуєте! Такого чуда світ іще не бачив!

Тримаючи мою руку й не перестаючи розповідати, він потяг мене дорогою вгору так стрімко, що мені довелося за ним аж бігти. Назустріч їхав омнібус, і всі, хто в ньому сидів, мов на команду, повернули в наш бік голови й повитріщалися на нас, як уміють витріщатися тільки пасажири таких екіпажів. А стояв один із тих ясних спекотних днів, на які таке багате літо у Фолкстоні, коли всі барви здаються неймовірно яскравими, всі обриси — неймовірно чіткими. Повівав, звичайно, і вітрець, але ж хіба такий легенький вітрець міг мене в ту хвилину освіжити?! Я почав благати пощади.

— Невже я так біжу? — здивувався Гібберн і перейшов на швидку ходу.

— Ви, мабуть, уже спробували своє зілля,— промовив я, задихавшись.

— Ні,— відповів він.— Тільки випив із колби трохи води. Один ковточок… Але колбу я начисто вимив. Звечора я, правда, трохи прийняв препарату. Та коли то було!

— І що — прискорює… вдвічі? — запитав я, підбігаючи геть спітнілий до його будинку.

— У тисячу разів! У багато тисяч разів! — вигукнув Гібберн і театральним жестом розчинив різьблену — в ранньоанглійському стилі — хвіртку свого палісадника.

— Ого! — мовив я і рушив за ним до будинку.

— Я навіть не можу напевно сказати, в скільки разів,— провадив Гібберн, тримаючи в руці ключа.

— І ви…

— Це проливає нове світло на фізіологію нервової системи! Це перекидає з ніг на голову теорію зорового сприйняття!.. Самим небесам відомо, у скільки тисяч разів. Ми дослідимо це потім… А зараз препарат треба спробувати!

— Спробувати? — перепитав я, поспішаючи за ним коридором.

— Неодмінно! — відповів Гібберн уже в кабінеті, обернувшись до мене.— Ось він, у цій маленькій зеленій пляшечці! А втім, може, ви боїтесь?

Людина я загалом обережна й ризикувати люблю більше на словах. Так, мені було страшнувато, але ж і з гордощами треба щось робити.

— Що ж,— нерішуче мовив я,— то ви, кажете, вже спробували?

— Так, спробував,— відповів Гібберн.— І мені здається, не зашкодило, правда ж? У мене навіть не змінився колір обличчя, я відчуваю…

Я сів.

— Дайте й мені трохи. В найгіршому разі не доведеться йти стригтися, а це, по-моєму, найтяжча повинність цивілізованої людини. Як його приймати?

— З водою,— відповів Гібберн і розгонистим жестом поставив переді мною карафку. Він стояв біля письмового столу й уважно дивився на мене. В голосі його раптом почулися нотки фахівця з Харлі-стріт[2].— Знаєте, це препарат не зовсім звичайний…

Я махнув рукою.

— Насамперед хочу вас попередити: як тільки зробите ковток, замружтеся й розплющуйте очі обережно десь так через хвилину-дві. Ви не осліпнете. Наш зір залежить від довжини повітряних хвиль, а не від їхньої кількості. Але якщо очі у вас будуть розплющені, то сітківка може дістати шок, а його супроводжує глибоке запаморочення. Одне слово, не забудьте замружитись!

— Замружусь,— відказав я.— Не забуду.

— І ще одне. Сидіть і не ворушіться. Не здумайте вовтузитись у кріслі — можна добряче забитись. Пам’ятайте, що ваш організм працюватиме в тисячу разів швидше, ніж звичайно. Серце, легені, м’язи, мозок — геть усе. Ви цього й не помітите. Відчуття у вас будуть ті самі, але все довкола ніби уповільнить свій плин. У цьому й увесь фокус.

— Господи! — вигукнув я.— Виходить…

— Зараз самі побачите,— сказав професор, узяв мензурку і обвів поглядом стіл.— Склянки, вода… Все готово! На перший раз наллємо не дуже багато.

Дорогоцінна рідина забулькала з зеленої пляшечки в мензурку.

— Не забудьте про те, що я вам казав! — нагадав Гібберн і спритно, мов слуга-італієць, що наливає віскі, перекинув мензурку в склянки.— Замружте очі якомога міцніше і хвилини дві сидіть спокійно. Я скажу, коли можна буде розплющити.

Він додав в обидві склянки трохи води.

— О, до речі, не здумайте ставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем зіпріться на коліно. Отак… А тепер…— Він узяв свою склянку.

— За «Новий прискорювач»! — сказав я.

— За «Новий прискорювач»! — підхопив Гібберн.

Ми цокнулися, випили, і я відразу заплющив очі.

Вам, мабуть, знайома порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом. Скільки це тривало, не знаю. Потім до мене долинув Гіббернів голос, і я поворухнувся й розплющив очі. Професор стояв так само біля столу й так само тримав у руці склянку. Різниця полягала тільки в тому, що склянка була порожня.

— Ну? — озвався я.

— Нічого такого не відчуваєте?

— Нічого. Хіба тільки легеньке збудження. Оце й усе.

— А звуки?

— Ніяких звуків,— відповів я.— Чорт! А й справді — цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… Наче дощик накрапає. Що воно таке?

— Це звуки розпалися на свої елементи,— пояснив, здається, Гібберн, але напевно стверджувати не можу.

Він подививсь у вікно.

— А ви коли-небудь бачили, щоб завіски чіпляли ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив, що один ріжок у завіски на вітрі загорнувся догори й так і застиг.

— Ні, не бачив,— відповів я.— Дивно!

— А оце? — мовив він і розтис пальці, що тримали склянку.

Я, звичайно, здригнувся, сподіваючись, що склянка впаде й розіб’ється. Але вона не тільки не розбилася, а навіть зависла в повітрі й не ворухнулась!

— У наших широтах,— промовив Гібберн,— предмет, що падає, за першу секунду пролітає футів шістнадцять. Моя склянка падає теж із швидкістю шістнадцять футів на секунду. Але вона не пролетіла ще й сотої частки цієї секунди. Тепер ви маєте певне уявлення про силу мого «Прискорювача».— І він почав водити рукою навколо склянки, що поволі опускалася, а тоді взяв її за денце, потяг униз і нарешті обережно поставив на стіл.— То як? — спитав він і засміявся.

— Непогано,— мовив я і почав потихеньку вставати з крісла. Почував я себе прекрасно, голова працювала чітко, легко. Одне слово, все в мені наче заквапилося. Пульс, наприклад, робив тисячу ударів на секунду, і це не викликало в мене ніяких неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Завмерлий на місці велосипедист з опущеною головою і застиглою хмаркою куряви позад себе стрімголов доганяв омнібус, який також не рухався. Видовище було таке неймовірне, що від подиву я аж рота роззявив.

— Гібберн! — вигукнув я.— Скільки часу діє ваше кляте зілля?

— А дідько його знає! — відповів професор.— Минулого разу я ліг у ліжко й заснув. Сказати правду, я тоді злякався. Тривало це хвилин, мабуть, кілька, але ті хвилини здалися мені годинами. Однак згодом сила дії починає різко спадати.

Ніякого страху я не відчував і дуже цим пишався. Правда, нас було все ж таки двоє.

— А чом би нам не прогулятися? — запропонував я.

— І справді!

— Але ж нас побачать!

— Що ви! Ні в якому разі! Ми полетимо, як у казці. Ходімо! Кудою вийдемо — у вікно чи в двері?

Ми скористалися вікном.

У мене буйна уява, я багато читав про всілякі чудеса, чимало пережив сам, але ця коротенька прогулянка по Фолкстону з професором Гібберном після його «Нового прискорювача» була найдивовижнішою, найнеймовірнішою пригодою в моєму житті. Ми проминули дубову хвіртку, вилетіли на вулицю і якийсь час уважно спостерігали застиглі екіпажі. Шпиці в колесах, конячі ноги, кінчик батога й спідня щелепа кондуктора (він, мабуть, саме зібрався позіхнути) ледве помітно рухались, але кузов незграбного омнібуса здавався скам’янілим. І жодного звуку, якщо не брати до уваги ледве чутного хрипу в горлі котрогось із пасажирів. Візник, кондуктор і одинадцятеро пасажирів ніби зрослися з цією застиглою брилою. Спершу таке видовище нас вразило, але потім, коли ми обійшли омнібус з усіх боків, нам стало аж неприємно. Такі самі люди, як ми, і воднораз не схожі на нас, позавмирали в безглуздих позах, не завершивши своїх жестів. Дівчина й молодик усміхались одне до одного, пускали очима бісики, і застиглі усмішки на їхніх обличчях, здавалося, залишаться назавжди; жінка в розмаяній на вітрі накидці сиділа, спершись на поручні, і некліпно дивилася на Гіббернів будинок; схожий на воскову фігуру чоловік підкручував вуса, а інший простяг закляклу руку з розчепіреними пальцями й намагався схопити капелюха, що злетів у нього з голови.

Ми дивилися на них, сміялися з них, корчили їм гримаси, але потім раптом відчули до всієї цієї компанії відразу, перетнули перед самісіньким носом у велосипедиста вулицю й подалися в бік моря.

— Погляньте сюди! — зненацька вигукнув Гібберн.

Там, куди він показував пальцем, була бджола; вона повільно перебирала крильцями й рухалася зі швидкістю равлика — найледачішого равлика, якого тільки можна собі уявити.

І ось ми вже на лугу. Тут почалося щось просто-таки неймовірне. На естраді грав оркестр, але ми чули не музику, а скоріше хрипіння чи передсмертне зітхання, яке час від часу переходило у щось схоже на глухе цокання величезного годинника. Люди довкола стояли хто наввипинки, хто, мов якась дивна німа лялька, балансував на одній нозі, прогулюючись по траві. Я проминув пуделя, що підскочив був угору й тепер опускався на землю, повільно перебираючи в повітрі лапками.

— Ой, дивіться, дивіться! — крикнув Гібберн.

Ми затрималися на хвилинку перед якимсь дженджиком у білому смугастому костюмі, білих черевиках і в панамі; він саме озирнувся назад і підморгував двом вирядженим жіночкам. Підморгування — якщо роздивитися його не поспішаючи, з усіма подробицями, одне слово, так, як це робили ми,— штука не вельми приваблива. Воно враз утрачає всю свою грайливу невимушеність, і ви раптом помічаєте, що око, яке моргає, заплющується не зовсім і з-під опущеної повіки виглядає нижній краєчок очного яблука.

— Тепер,— кажу,— якщо тільки я не втрачу пам’яті, мені не захочеться підморгувати довіку!

— І всміхатися! — підхопив Гібберн, дивлячись на вишкірену у відповідь жіночку.

— Одначе нестерпно припікає! — сказав я.— Давайте не поспішати.

— Дарма! — кинув Гібберн.

Ми пішли далі, пробираючись між крісел на коліщатах, що стояли на дорозі. Пози людей, що сиділи в них, переважно здавалися майже природними, зате на спотворені фізіономії почервонілих військових музикантів просто боляче було дивитися. Якийсь рожевощокий джентльмен борюкався на вітрі з газетою, намагаючись згорнути її, але так і завмер, не довівши своєї боротьби до кінця. Судячи з усього, вітер був сильний, але для нас він не існував. Ми відійшли вбік і стали спостерігати публіку здалеку. Розглядати цей натовп, що раптово застиг і обернувся на музей воскових фігур, було надзвичайно цікаво. Хоч як це безглуздо, але я, дивлячись на них, був сповнений почуття власної гідності. Хіба ж не диво: адже все, що я сказав, подумав, зробив від тієї хвилини, коли в мою кров проник «Новий прискорювач», укладалося для цих людей і для всього світу в десяту частку секунди!

—«Новий прискорювач»,— почав я, але Гібберн перебив мене.

— Ось вона, клята баба! — вигукнув він.

— Яка баба?

— Таж моя сусідка,— відповів Гібберн.— У неї болонка — дзяволить і дзяволить! Ні! Це надто велика спокуса!

Часом Гібберн поводиться імпульсивно, просто по-хлоп’ячому. Не встиг я зупинити його, як він кинувся вперед, схопив те нещасне собача й щодуху помчав із ним до скелястого берега. І — диво дивне! Собача не виказало жодних ознак життя, навіть не тріпнулось і не дзявкнуло. Воно й далі міцно спало, хоч Гібберн тримав його за карк, немов дерев’яну іграшку!

— Гібберн! — крикнув я.— Покиньте його! — Потім додав: — Якщо ви так бігатимете, на вас загоряться штани. Дивіться, вже тліють!

Він ляснув себе по нозі й нерішуче зупинився на краю скелі.

— Гібберн! — гукав я, наздоганяючи його.— Пустіть собача! Бігати в таку спеку!.. Адже ми робимо дві-три милі за секунду! А тертя повітря?! — Що? — перепитав він.

— Тертя повітря! — закричав я.— Тертя повітря! Ми дуже швидко пересуваємось! Як метеорити! Спека ж яка! Гібберн! Гібберн! Я вже впрів! У мене все тіло свербить! Погляньте, люди починають ворушитися! Ваш препарат перестає діяти. Та киньте ж те собача!

— Га? — перепитав професор.

— Кажу, перестає діяти,— повторив я.— Ми надто розігрілися. «Прискорювач» перестає діяти! Я весь мокрий.

Гібберн подивився на мене, потім на оркестр, що хрипів уже голосніше й частіше, а тоді, широко розмахнувшись, пожбурив собача геть. Воно злетіло вгору й зависло над зімкнутими парасольками захоплених розмовою жінок. Гібберн схопив мене за лікоть.

— О чорт! — крикнув він.— Здається, ви маєте рацію! Все тіло свербить і… Дивіться! Он той чоловік дістає хустинку. Рухи в нього досить чіткі. Треба скоріше забиратися звідси!

Але зробити цього нам уже не пощастило — і, мабуть, на щастя. Бо якби ми кинулися були бігти, у нас спалахнула б одежа. Тепер я в цьому не маю сумніву, а тоді ми навіть не подумали, що можемо загорітися. Та не встигли ми зрушити з місця, як дія препарату припинилася — раптово, за одну мить, так наче хто зірвав з наших очей завісу. Я почув тривожний Гіббернів голос: «Сідайте!» — з переляку гепнувся на траву край дороги й неабияк опікся. Там, де я сидів, і досі видно латку випаленої трави.

І тут загальне заціпеніння минулось. Невиразні хрипи музичних інструментів злилися в гучну мелодію, люди перестали балансувати на одній нозі, і кожне пішло своєю дорогою, газети й прапорці затріпотіли на вітрі, вслід за усмішками залунали слова, дженджик у панамі, який підморгував двом жіночкам, із самовдоволеним виглядом попростував далі, ті, що сиділи на стільцях і в кріслах, заворушилися й забалакали.

Світ знов ожив і вже не відставав від нас чи, правильніше сказати, ми його вже не випереджали. Таке враження буває в пасажирів експреса, що різко уповільнює хід біля станції. Якусь хвилю переді мною все крутилося, і мене навіть занудило… Та це скоро минуло. А собача, що зависло було в повітрі, камінцем полетіло вниз прорвавши в якоїсь жінки парасольку!

Це нас із Гібберном і врятувало. Нашої несподіваної появи ніхто тут не помітив, якщо не брати до уваги одного товстенького дідка в кріслі на коліщатах. Побачивши нас, він здригнувся, кілька разів підозріливо глипнув у наш бік, а тоді щось сказав доглядальниці, що супроводжувала його. Так! З’явилися ми тут, мабуть, справді зненацька. Але штани в нас майже перестали тліти, хоч знизу мене все ще добряче припікало.

Увагу людей, у тім числі й музикантів,— уперше в житті вони збилися з такту,— привернув жіночий крик і гучний гавкіт поважної, відгодованої болонки, яка щойно спокійно спала собі неподалік від естради: невідома сила раптом перекинула її на другий бік естради, і вона бебехнулася на парасольку якоїсь жінки та ще й обсмалила собі шерсть — так стрімко летіла. Ось що діється в наші божевільні дні, коли люди просто-таки схибнулися на всіляких забобонах, психологічних дослідах та інших дурницях!

Всі посхоплювалися, заметушились, налітаючи одне на одного й перекидаючи стільці та крісла. Прибіг полісмен. Чим воно там скінчилося, не знаю. Ми потерпали, щоб нас не вплутали в цю історію, і поспішили втекти — якомога далі від очей отого дідка в кріслі на коліщатах. Прийшовши до тями, трохи відсапавшись, погамувавши почуття нудоти, запаморочення й розгубленості, ми з Гібберном обійшли натовп і рушили до нього додому. Та серед гамору, що не змовкав позад нас, я виразно чув голос джентльмена, котрий сидів біля жінки з порваною парасолькою. Він чіплявся до ні в чому не винного службовця з написом на кашкеті «Наглядач».

— Якщо собаку жбурнули не ви,— галасував джентльмен,— то хто ж?!

Здатність нормально рухатись і сприймати звуки повернулася до нас так раптово, що я не встиг, як годиться в таких випадках, нічого спостерегти. До того ж треба було подбати про себе: одежа все ще пекла нам тіло, а спалені Гіббернові штани із світлих обернулись на темно-бурі. Одне слово, на зворотному шляху мені було не до науки. Тієї бджоли на місці, певна річ, уже не виявилося. Ми вийшли на Аппер-Сендгейт-роуд, і я пошукав очима велосипедиста. Але він або вже зник за рогом, або загубився серед екіпажів. Зате омнібус — всі його пасажири тепер ожили й поводились як нормальні люди — гуркотів уже неподалік від церкви.

Підвіконня, з якого ми сплигнули в палісадник, коли виходили з дому, місцями було трохи присмалене, а сліди від наших ніг на посиланій гравієм доріжці залишилися навдивовижу глибокі.

 

Такі були наслідки мого першого знайомства з «Новим прискорювачем». Наша прогулянка, все, що було зроблено й сказано під час неї, тривало, по суті, одну-дві секунди. Ми прожили півгодини, поки оркестр зіграв якихось два такти. Але враження залишилося таке, ніби весь світ завмер, даючи нам змогу придивитися до нього. Якщо врахувати обставини, а насамперед ту нерозважливість, з якою ми вискочили з будинку, то все це, треба визнати, могло скінчитися для нас куди гірше. Принаймні наш перший досвід, безперечно, довів, що Гібберну доведеться ще чимало попрацювати над своїм «Прискорювачем», перше ніж цей препарат стане придатним для масового вживання. Однак щодо його ефективності сумніву немає.

Після цих пригод Гібберн і далі удосконалював препарат, і мені випадало не раз приймати різні дози «Прискорювача» під контролем професора і без будь-якої для себе шкоди. Треба, однак, сказати, що виходити з дому в таких випадках я не зважувався.

Хочу також додати, що це оповідання я написав за одним присідом. Я відривався від роботи тільки разів зо два, щоб відкусити трохи шоколаду. Писати я почав у двадцять п’ять хвилин на сьому, а тепер на моєму годиннику шість годин тридцять одна хвилина. Просто важко переоцінити, як це зручно: вирвати серед денної метушні кілька хвилин і повністю віддатися роботі!

Тепер Гібберн працює над дозуванням «Прискорювача» і його впливом на різні організми. На противагу цій суміші він сподівається винайти «Сповільнювач», щоб регулювати ним надмірну дію першого препарату. «Сповільнювач» матиме, певна річ, властивості прямо протилежні до властивостей «Прискорювача». Прийнявши один цей засіб, пацієнт дістане змогу розтягти секунду свого часу на кілька годин і поринути в стан спокою, застигнути, немов льодовик, у будь-якому, навіть у найнеспокійнішому оточенні. Ці два препарати мають здійснити цілу революцію в житті цивілізації. Вони знаменуватимуть собою початок визволення людини від «ярма часу», про яке писав Карлейль. «Прискорювач» допоможе нам зосередити зусилля на якомусь одному відрізку життя, який вимагає найвищого піднесення всіх сил і хисту, а «Сповільнювач» даруватиме нам цілковитий спокій у найтяжчі, найнестерпніші хвилини. Можливо, я покладаю надто великі сподівання на «Сповільнювач», якого ще треба створити, але щодо «Прискорювача», то тут сумніву нема. Він надійде в продаж у ближчі місяці — у зручних для вживання і засвоєння дозуваннях. Невеличкі зелені пляшечки можна буде придбати в будь-якій аптеці, в будь-якій аптечній крамниці, правда, за досить високу ціну. Але якщо взяти до уваги надзвичайні властивості препарату, то він не здаватиметься надто дорогим. Називатиметься він «Нервовий прискорювач Гібберна». Професор має намір випустити його на ринок у трьох дозуваннях: 1 : 200, 1 : 900 і 1 : 2000 — з ярликами відповідно жовтого, рожевого й білого кольору.

«Прискорювач» відкриє перед людьми, безперечно, дуже широкі можливості. За його допомогою, пірнаючи, сказати б, у щілини часу, можна буде здійснювати найдивовижніші речі, зокрема, звісно, й злочини. Це правда, «Прискорювач», як і будь-який інший сильнодіючий засіб, від зловживання не застрахований. Але ми з Гібберном усебічно обговорили це питання і дійшли висновку, що це вже справа медичного законодавства, нас таке не стосується. Наше завдання — виготовити й продати «Прискорювач», а що з цього вийде — побачимо.

 

[1] Англійська грошова одиниця й монета, що дорівнює 21 шилінгу.

[2] Лондонська вулиця, де приймають провідні приватні лікарі-консультанти.

І

З Печерської лаври, окупованої промосковською єпархією, вив’юнився хресний хід. Попереду — простоволосі чоловіки з хрестом і корогвами, ще й з портретом «проффессора». Януковича, кого ж іще! За ним — піп-чорноризник: на обличчі — «благолепие», очі зведені в небо. До Бога! До Бога! А за ним чередою смиренною «одуванчики» Божі. Всі в чорних хустках, губи молитовно ворушаться. Йдуть, відсторонені від усього земного, гріховного.

Аж назустріч чолов’яга напідпитку:

— І куди це ви, голубоньки мої, чеберяєте? До пекла чи до раю?

Боже, що тут зчинилося! «Одувачники» враз на землю гріховну спустились. Тичуть, як списами, пальцями, люто плюються:

— Изыди!.. Изыди, сатана!..

— До пекла!.. До пекла!..— регоче чолов’яга.— Он і люципера намальованого несете! — Це про портрет Януковича.

Такої лютої лайки я не чув, відколи й живу. Ухопили б — розтерзали б на шмаття! І ще довго оглядались—плювалися вслід нечестивцеві.

II

«Одуванчики» Божі. Воїни віри московської. Попадешся таким — роздеруть і затопчуть!

Учень сьомого класу гімназії Дмитро Чижик стояв навколішки на ліжку й поводився дивно.

Два учні першого класу вбачали останнім часом у ньому велику зміну, а тепер виставили носи з-під ковдри й дивилися на нього, стримуючи сміх.

Він витягнув руку перед собою і прошипів несамовито:

— Зраднице!.. Ти зломила моє щастя! Так гинь же разом зі мною!..

Він вдарив себе в груди й покотився на ліжко, а хлопці вилізли, як слимаки,. з-під ковдри і чкурнули, задихаючись від сміху, до другої кімнати…

В уяві Чижика світло театру зіллялося в яскраву повінь, мережану рожевими личками, ясними строями, розхвильовану ураганом оплесків та окликів: «Славно!»

Так, він буде виступати в героїчних ролях, перейметься ними всією душею, заволодіє публікою, а що найважливіше — зачарує дівоче серце і здобуде славу.

З тих мрій вивів його скрип дверей і світло.

— Що з вами, пане Чижик? Чи не хворі? Я щось помічаю, що ви останнім часом якісь не свої.

Він піднявся на лікті і дивився на білу спідницю господині. Подумав і почав дивитися на мокрий рушник в її руках.

— Може, вам компрес потрібний на голову?

— Ні, дякую, мені нічого не треба. Я лише так, у сні чогось налякався… Маю розстроєні нерви і не можу спати.

— А може, у вас у школі неприємності? Скажіть, я знаю пана Цинамона, то, може б, з ним поговорити?

Це останнє вивело його з задуми. Він поворухнувся, немовби його оса вжалила, і бовкнув:

— Ні, ні, зовсім не потрібно! З усіх предметів я маю добрі оцінки.

Господиня вийшла. Чижик зітхнув і повернувся до своїх думок.

Там, в театрі, — принадні дівчата, а ота білявка найбільш притягає його. Відколи він побачив її на сцені, тоді покинув його спокій, і в навчанні пішло не гаразд… Але він гратиме колись з Несоленою в головних ролях, гей, та як заграють! Він буде вивчати драматичне мистецтво, присвятить себе йому.

Молодечі мрії обнімали Чижика солодким обманом. Він накрився по шию ковдрою і згадав одного вчителя з синіми очима й дівочим обличчям, який мився на ніч сметаною, а лягав у ліжко в рукавичках і швидко, як тільки сказав собі, що пора спати, засинав.

На другий день перед полуднем в театральній будці, що розташувалася в передмісті, Чижик стояв перед директором і говорив, що має охоту вступити «з патріотизму в склад театральної дружини», що «чує покликання до мистецтва і любов до сцени».

Директор Щогла стояв перед ним у витертому крилатому плащі й циліндрі (борода брита раз на два тижні, ніс схожий до паламарського гасильника, а ріст — надмірний) і очима щура дивився на Чижика. Чижик був струнким хлопцем, чуприна буйна, верхня губа всіяна волосяним пухом.

Оцінивши вмить Чижика, оскільки його постать відповідає формальним вимогам сцени, Щогла зауважив байдужим тоном:

— Та воно, добродію, добре, тільки не знати, чи ви маєте талант. Маєте голос? Вмієте співати? Знаєте ноти?..

— Знаю. Я був диригентом у двох бурсах.

Щогла кивнув головою на суфлера.

— Пане Буда, чи немає там пана Смичка?

— Є, за кулісами.

— То ходіть, добродію, на сцену… О, так. Нехай вам здається, що оце публіка, — він повів рукою на перші ряди крісел, на яких тут і там сиділи актори й акторки. — Тепер ви масте спробувати свій голос. Прошу.

— Що ж вам заспівати? — спитав Чижик.

— Що найкраще вмієте.

Чижик почав:

Відспівав аж до слів: «Змарнів я, зчорнів я…»

— Досить, — сказав директор. — Голос ще не оформлений, але може ввійти в норму. Зрештою, пан Смичок перевірить, наскільки ви розбираєтесь в нотах. Не обов’язково сьогодні, можна й завтра. Перед полуднем. Так. А ще одне, добродію: чи дозволяють вам батьки вступити на роботу до театру?

— Дозволяють, — відповів жваво й без роздумувань Чижик.

— На всякий випадок принесіть завтра дозвіл від родичів в письмовій формі і прохання. Так. Іще одно; чим ви досі займалися?

— Я — учень сьомого класу гімназії.

— А чому ж ви не кінчаєте гімназії?

— За браком матеріальних засобів на життя, — відповів він шаблонною фразою, в якій для психолога криється трагедія нашої змарнованої молоді: є тут і завчасна зрілість, і буйна одчайдушність, і нестача тривких основ виховання — як домашнього, так і суспільного.

Все це, звичайно, сучасна хвороба — молодеча істерія. Але буває і інша причина, її ім’я — філософія голодного шлунка. Добре такій молодій людині, яка вийшла з рідного гнізда здорового і має сили до праці на бурсацькій страві чи на домашніх харчах. Але що робити з тими замлілими, блідими, а не раз надзвичайно здібними, які не можуть погодитися з бурсацькими порядками і з камінними стовпами? А зважмо, що хиткий світогляд грає тут також немалу роль. Що з такими робити? Може, вішати їх?

Чижик дивився на Щоглу, мовби хотів спитати: «Як там у вас на другому поверсі? Чи все гаразд? Всі здорові? Бо тут у нас, чоловіче, біда».

— Іще одне, — замітив директор. — Принесіть листа від якоїсь визначної особи, котра вас знає і дала б нам інформації про вас.

На другий день у Чижика вже був дозвіл від родичів, сфабрикований зміненим почерком і підписаний лівою рукою, хоч пошта з рідного села могла прийти щонайшвидшо через півтижня.

Адвокат Ходак прийняв Чижика одним зирком через плече і, коли той стояв біля дверей та пояснював, чого прийшов, — розлігся в кріслі, як жаба в калюжі, ковиряв байдуже в нігтях; нарешті не втерпів і сказав піднесеним голосом:

— Чи ви очуманіли? Таж там в театрі самі пияки й картярі! Подобалося вам циганське життя, і гадаєте, що зробите там кар’єру?.. Я чув, що ви пишете поезії. Це нічого не варто! Хліба не дасть! Що за користь з тих поетів, які лише фантазією живуть?.. До театру ідуть лише люди змарновані, легковажні і недоварені дячки! Ви — освічена людина, і я зовсім не розумію: що може тягнути вас до театру?

Але Ходак, щоб позбутися «сліпого» клієнта, взяв візитку і написав: «Цим посвідчаю, що п. Дмитро Чижик, знаний мною особисто, має любов до сцени, і з огляду на його дотеперішню моральну поведінку немає жодної перешкоди для прийняття його на роботу до театру».

Через кілька днів весь театр на сімох подорожніх возах переїздив до дальшого провінціального міста. В цей час вибуло три актори, і до хору треба було статистів. Отже, директор прийняв Чижика за 25 ринських місячної оплати.

Вози з паками, скринями і декораціями стояли наготові, актори й акторки сідали з дітьми, як кури на гніздо, директор торгувався з власниками транспорту, коли надійшов Чижик і зняв капелюх.

— А ваші речі? — спитав Щогла.

— Я тут недалечко — напроти мешкаю.

— То йдіть за речами, але не баріться довго.

Чижик швидко побіг до хати й вибіг з вузликом під пахвою, в якому була пара білизни і дещо з одежі.

— Де маю сідати, пане директоре?

— Де будь, де тільки місце є.

Чижик сів ззаду воза на дрючок і витягнув руку вгору до актора з носом, на якому, мов на географічній карті, були сині та червоні значки.

— Маю честь представитися: Чижик.

— Нагнибіда. Дуже приємно мені взнати вас, — відповів актор. Старий хитрун посміхнувся, як кінь, що хоче вкусити. — Чижики люблять сидіти на гіллях, — а потім махнув рукою і додав: — От, жиймо не так, як люди, але біля людей.

На вулиці міщанин бив п’яну жінку грудкою цукру по голові. Вона вхопила його за полу, зігнулася й кричала, а він бив її, як цеглою. Візник збирав куски цукру з землі і казав:

— Буде завтра на снідання.

— Солодке биття, — зауважив актор з картою на носі. В цей час його усміхнений профіль нагадував розбитий чайник.

П’яний селянин повертався з міста і точився, наче хотів сказати: «І той кут мій, і цей я знаю». Весела баба, напівзарібниця і жебрачка, боса, великий палець обвитий грубо білою перев’язкою, вдарила долонею об паркан, перед самим носом селянина.

— А цеї дошки не хочете поцілувати? — і заскрипіла сміхом, мов немащене колесо, похитала головою, а очі стали вузькі.

Селянин, який віз акторів, тримав оселедця за головку, обтріпував об люшню, витирав об полу, потім їв з хлібом.

Директор бісився, що одинокий на все місто візник згодився на більшу плату з іншим панком, а він буде примушений товктися всю дорогу на простім возі, та ще й з своїми ненависними людьми.

— Я тебе навчу! Ти взнаєш, з ким маєш діло! — кричав він до єврея-візника.

— Ну, ну, не робіть комедії, бо тут же не тиятер, — відповів той спокійно.

Директор — рад не рад — виліз на віз. Виглядав на драбинах, як чорногуз на плоті. Вози рушили в дорогу.

Був погідний день. Бабське літо снувало по городах і полях, осінь чепурилася, як та молодиця, у якої при згадці дівочих літ грає кров.

Тепер артистичний караван не представляв нічого цікавого. Вони були подібні до циганського народу-скитальця з піснею на устах та з вічною тугою за просторим небом, розлогими пустелями, з поезією волі. Селянам, які везли цеглу і черепицю, впадали в очі передусім паки і скрині, а на зігнуті постаті на возах дивилися зовсім байдуже.

— Бачиш, то якісь пани з полотнами та сукнами їдуть десь на ярмарок, — казали вони.

Лише один наймолодший ґазда, який недавно повернувся з війська, а можна це було пізнати по синій шапці, показав на виступи кулісних полотен, що теліпалися на довгих латах, як три нужди, і сказав:

— Та це ж комедіянти, хіба не бачите?! Це ті, що всякі штуки показують. Рахувати, триятер. Такий як пустить туману, то ви лиш би очі видивили та й перехрестилися б. Як я був у жовнірах, то не раз дивився.

Двоє селян — один по одному боці дороги, а другий — по другому — йшли, заклавши руки за спину, і на віддаленні десяти метрів балакали між собою. На півмилі чути було їх голос, але людина, не обізнана з селянським життям та духом тутешньої мови, не збагнула б, про що вони вели розмову.

— То, вважаєте, карник? Ба, ая. Покусав зо мнов горіхи, ну, покусав, то покусав. Але бо він, вважаєте, вчинив межи людьми, що я хочу підпустити йому червоного когута, та й подав мене! Ну, міркуйте собі! Таже ви, рахувати, знаєте! Та й приходить мені на водорощі, — а я з хати, а то ще де-де! А тут вам: ка-у, ги-и-й, бадю рідненький! Але де-е там! Ані суди боже! Що ж тут робити? Ги-й, — міркую собі, — ото! Бі-і-гме! Ну, та й я, вважаєте, сюди не туди, сюди не туди, — пішов!..

Справа в тому, що він погарячився зі своїм сусідом, а той розніс між людьми, що цей хоче підпалити його хату, і поскаржився до суду. Приходить виклик на Йордан, Іван пішов удосвіта з хати, а тут — буря і злива, що годі рушити. Але він став шукати дороги і пішов.

Театральна дружина їхала через село. Зі стодоли летіли ритмічні стуки ціпів, дим просочувався з-під стріхи, несучи запах свіжого хліба. Вулицею йшов весільний гурт. Один чоловік танцював попереду музиків і співав, начебто в глибокій воді топився і кликав за порятунком, другий скрутився, крикнув два слова, а на третім урвав, паче його гадюка вкусила. Літній селянин почервонів, як індик, і намагався кричати голосніше, ніж горло і людські груди можуть витримати, затискуючи долонями вуха. Кожний намагався вирватись з суєти і показати щось небувале.

«Оце й ми прагнемо до цього ж», — думав Чижик.

Він сів біля візника. За селом .була рівна дорога і голі поля довкола. Худі кінські ноги витягалися і ступали вперед, видовжуючись перед очима Чижика, як ноги великанських потвор, і ступали розмірено, без упину, все вперед. Прийшло йому на думку, що кожна людська дорога, від’їзд чи повернення, кожний крок — це постійне надточування простої лінії, яка веде до могили…

Настав вечір і холод. Артисти добували з гардеробних скринь довгі селянські кожухи та баранячі шапки, загорталися. Це змінювало їх вигляд і давало привід до жартів та пожвавлювало дорогу.

Чижикові припало до серця це нове і цікаве життя. Відколи пішов до школи, він не знав такої волі, як тепер. З другого боку, підлещувало й те, що нарешті вирвався з нудних гімназійних мурів, які очортіли йому до краю, і що нарешті став на свої власні ноги — з платнею 25 римських на місяць. Двадцять п’ять ринських — це ж для нього гроші! Він такої суми ще ніколи не мав! За ці гроші можна багато чого справити. Книжки, одежу — все, що лише буде треба. На тих основах колотилися думки недосвідченої дитини Мельпомени.

Холод, гуркіт, трясучий віз розсіювали ці його «реальні» думки, а на «ідеальні» пора буде хіба аж тоді, коли він буде серед спокою, сам… Перед ним пройшли постаті батька й матері, рідних і свояків… Будуть бідкатися, що він покинув школу і не схотів учитися на попа… Та вони не розуміли його духовних потреб і не дбали про нього так, як родичі інших шкільних товаришів, то тепер хай пожуряться трохи, а час зітре сором з чола за те, що їх сип «пристав до комедіантів». А колись, як освіта розсипле проміння по найтемніших закутках, то й вони пізнають, до якої святині він пішов і якому жертовнику присвятив свою молоду силу і душу.

«А все ж ти скривдив їх! — стукав таємний голос в молодому серці в такт з гуркотом воза. — Вони покладали всю надію на тебе, що дочекаються на старі літа, як ти станеш ясним вінцем їх трудів і безпросвітної долі. Треба було їм присвятити своє життя: вони ж — бідні селяни».

Перед ним постали змарнілі личка і очі сестричок. З яким довір’ям і пошаною вони дивляться з закутків на нього, коли він, бувало, приїде на свята або вакації. Весь час у всьому його слухають., все на його услугах ті малі, швидкі ноги і руки, ніколи йому ні в чім не противляться. Перед, тим як має він приїхати на вакації, вони цілими днями галакають коло черешень, аби птахи не об’їли, бо приїде ж Дмитро. Самі дивилися ласо на ті черешні, а піхто не наважувався рвати їх, бо то все — для Дмитра. Хіба лиш інколи підіймали ту черешню, яку птах скинув на землю.

«Як ти від’їздив до школи, мати плакала, а сестри цілували тебе в руку… Чим ти їм відплатиш за їх добре серце? Ой брате, це серце одиноке щире, незіпсоване, другого такого ти в світі не знайдеш ніколи».

В той же час ненависні постаті вчителів вилазили, як потвори без серця, з темних придорожніх корчів, як злі духи.

Він виправдувався перед власним сумлінням: «Як же я міг витримати в такому пеклі? Швон викладав греку і латинь, а ти виучуй йому напам’ять цілі зошити всяких правил, винятків та реалій, виучуй, коли в тебе шлунок цілими днями без страви, здоров’я і сили нема… А з інших предметів — також цілі купи матеріалу… Гей, чи ж я не був рад! Таж в тому моя амбіція була, щоб скінчити гімназію. Де б я був і пішов відтак: чи на філософію, чи на який інший факультет, лиш би скінчити гімназію. Та не знайшлася ні одна щира людина, яка б мені порадила і допомогла»

«Ти сам собі винен! — шепотів упертий голос. — Ти був занадто великий педант і при тому — благий і полохливий. Ти все не довіряв своїм силам, а тим часом перший-ліпший дурень випихався вперед, а тебе відпихав назад. Життя треба ловити всією п’ятірнею, щоб ніхто не міг його видерти, ти повинен ловити всяку пагоду і не бавитися доброю вірою в людей, інакше — поки ти розглянешся, світ тебе обікрав, і ти став голий, що хоч сядь і плач, і ніщо тобі не допоможе».

Темна ніч причиняла горе. Він осуджував професорів перед своїм сумлінням, як свідомих винуватців своєї долі, і почав на них виливати всю жовч прокльонами:

— Бодай же ви не знали ні Різдва, ні Петра, ні дрібнесеньких свят! Бодай ви падали один за другим, як груші з дерева, і дна під собою не знайшли! Бодай вас шляк трафив сім разів і трохи!..

Опівночі театральна трупа зупинилася на місці, розбилася по двоє-троє, і пішли на нічліг: одні — до знайомих, дехто мав свояка, інші — до готелів, а решта — наймолодші бідаки — до читальні, яка пустувала з самого її заснування. Сусід-міщанин вносив туди два околоти, зо два рядна. Підлоги там не було, отже — і м’яко, і спання пишне! Рано навідувався старий священик, казав — вставати, митися, дивився, чи в хаті порядок, а відтак починав цікаву розмову.

— Ти як називаєшся?.. Гм, ага!.. А ти як?.. А ти?.. Ну, так, гм, аякже!..

Після цього він виходив з читальні, і за вікном чути було його грубий голос:

— Штефане-е! Нехай скочить ваш хлопець до матушки та принесе отим хлопцям горнець молока і хліб!

— Добре! — долітав у відповідь голос із сусіднього обійстя.

Чижик зайшов до заїзду, в якому ще світилося. Випив горілки і закусив булкою. Під шинком на землі хропів п’яний міщанин і сварився з кимось крізь сон. За довгим столом сиділи два старці з торбами, перед ними — пляшка. Вони йшли на храм у далеке село. Дрантивим голосом балакали потайно про свого багатого товариша, що був війтом над жебраками.

— Чи дав Василь придане доньці?

— Ой, то-то дав… Дав їй дві торби — то цалком нові!.. Заплішник на дванадцять закамарків і пугу на дев’ять локоть довгу…

Господар-єврей повів Чижика на нічліг і постелив ліжко. Стіни в кімнаті були пофарбовані в синю фарбу.

Він ліг пригноблений. Перевертався довго з боку на бік, поки заснув. Під ранок сниться йому, що поклав руку в кишеню, але наткнувся на кусочки скла, і вони повбивалися йому під нігті. Потім сниться йому, що його лице вкрили черв’яки, він дивиться в дзеркало, а його волосся посивіло.

Встав пізно, ще гірше прибитий. Не вірив у сни, але покликав господаря, розповів свій сон і запитав, що він означає. Той подумав і сказав:

— Коли чоловікові сниться, що він скалічився склом, то його хтось ошукає. Сиве волосся — то клопоти і журба, а черв’яки — слабість і нужда.

На пробі Чижик мав нагоду взнати акторів і акторок. Були це зламані нуждою бідаки з розбитими нервами… Жіноцтво — змарніле, плоске і дріб’язкове. Несолена була вижовкла і на старий шаблон думала про «добру партію».

«Перша частина мого сну здійснилася, а друга — нецікава», — подумав Чижик.

«Сталевий настрій», як він це називав, обгорнув його. Він швидко відчув скучний репертуар і велетенські труднощі, які треба було йому перебороти, поки вдалось би вивести на сцену щось нове. А самого директора і весь гурт людей можна було охарактеризувати так: «Зійшовся Яким з другим таким». Зрештою, все тут цілком логічне. Ліпший директор не мав би місця між такою трупою. Все є так, як повинно бути, інакше воно виглядало б, як золотий ґудзик на кожусі.

Так думав Чижик і тішив себе думкою, що колись буде краще. Через сто чи двісті років, але все ж буде краще. Коли ми прагнемо до добра, то природно, що настане колись так, що земля стане раєм, а небо збанкрутує. Одне лише жалко, що нас тоді не буде. Не зможемо погуляти трохи серед земного щастя. Та це також дрібниця — панські витребеньки для тих, що бояться смерті і їздять в чужі краї, щоб в теплих водах продовжити собі віку…

Юні думки перервав голос директора.

— Загубився десь наш афішер, отже, підете, пане Чижик, увечері з паном Залудою і порозліплюєте афіші на завтрашнє представлення.

З полудня вийшов Чижик у місто, оглянув стару ратушу — з міфічними різьбами, потім пішов за місто до руїн старого замку на горі. Любив вести розмову з німими свідками минулих часів. Лежав серед звалищ, перед ним синіли далекі ліси й долини.

«Відчуваю, що я на цьому світі чужий, і ніщо мене з ним не зв’язує».

Зійшов у долину і пішов до однієї артистки, яка за молодших літ завертала хлопцям голови своєю вродою. Застав лише дві акторки, що наймали з нею окремий покій. Одна з них спала, друга підняла голову від подушки і почала кликати:

— Ходіть, ходіть! У нас сьогодні ніхто ще не був, і ми з нудьги полягали.

— А де ж Безкоровайна?

— Не знаю… Так ви не до мене прийшли, а до неї? Який з вас кавалер? Та все хоч би для гонору ви повинні сказати, що прийшли до мене або до Маньки, що спить осьде… Тут ще хтось є… О!..

Акторка відкрила ковдру, і Чижик побачив під нею дитину.

— Чиє це?

— Безкоровайної.

— Так?.. Я навіть не міг подумати, що вона має такого дітвака. Де ж він ховався досі?

— Таки тут, у цьому домі, — відповіла молоденька акторка, позіхаючи. — Безкоровайна тепер у сусідів… Вірніше, у сусіда, власника цього дому.

Рипнули двері, увійшла Безкоровайна: лице розпалене, розсіяні очі світились, як скло, руки дрижали.

Дитина розбудилася і почала ремсати, а вона схопила її і вибила. Сіла, задихана, на край ліжка і раптом помітила Чижика. Він кивнув головою, Безкоровайна всміхнулася і сплеснула руками:

— А ви звідки взялися?!

— З неба впав.

— Ні, справді, звідки ви тут зараз взялися? Як же це може бути, щоб я вас не помітила досі?.. Ви, певно, сховалися і тільки тепер сіли на це місце?.. — і почала голосно сміятися.

— Чому у вас під час сміху живіт трясеться, як у курки, що кудкудахкає? — спитав Чижик.

Вона глянула на свій живіт, а молодші акторки аж полягали з сміху.

Недільне представлення складалося з десяти вокально-музично-сценічних номерів. Це був артистичний салат з опереткових актів, драматичних сцен, дуетів, куплетів і соль-, цих номерів.

Того вечора було кілька гротескових хвилин, які пригадали Шекспірові часи, коли актори з публікою утворювали одне ціле.

Під час трагічної паузи серед монолога з бантини над сценою долетіли слова:

— Посунься, бо як талапну, то око мазницею вилетить!

І тут один з шибеників упав на сцену.

Актор, який представляв мужика в народній драмі, мав виголосити: «Замети хату та йди за двері!» Але забув і сказав.

— Замети сцену та йди за куліси!

Реквізитор забув дати на сцену чоботи, виваляні у червону фарбу, що мало бути доказом убивства.

Війт на сцені говорить, щоб подали йому ті чоботи, а актор, який грав роль присяжного, почав крутитися за ними по хаті, заглянув під лаву та під ліжко і нарешті сказав:

— Нема! Загубилися. Правдоподібно, десь на печі.

В гостиннім виступі стояв один редактор, знавець драматичного мистецтва. Мав він плечима більше продуктивної праці, ніж здібностей, але без визнання у деяких колах. Рішуче не виступав піхто проти нього, та були такі, що потайки шкодили йому інколи гірше лютого ворога.

Дама гніздилася біля фортепіано, редактор тримав ноти, чекав на перші акорди Вагнерового «Прощання Лоенгріна», але робив при цьому враження вдоволеного щасливця. Нарешті він почав співати. Його голос зовсім не відтворював героїчність і силу, а губився в горлі і нагадував домашню копію інститутки з твору майстра.

Редактор ворожого друкованого органу сидів у першому ряду і, хоч без претензій на знавця співу, дивився вперто усміхненими очима на свого політичного супротивника на естраді. І інші глядачі ховали голови за плечі жінок і душили в собі сміх. Один потупив очі в коліна і силувався уявити похорон свого дідуся, аби тим самим задушити в собі сміх. Після кожної пісні франти били завзято в долоні, а щирий співак щебетав і колядував надпрограмово все, що тільки вмів.

Тим часом до ворожого органу писалося таке:

«П. Г. вразив карикатурним сміхом і був рішуче занадто мелодраматично-учтивий. Ми б радили йому, щоб він дав випхатися зі своїм голосом».

Чижикові було ніяково.

«Я не маю віри до його співу, — думав він, — але ця поведінка публіки хоч і природна, але несумлінна».

Після представлення наш герой взяв жмут афіш під пахву, а його товариш Залуда — бляшанку з рідким клеєм і квач, і пішли у місто. Розліплювали афіші по мурах і парканах. Де треба було лізти вгору, там Залуда підіймав Чижика на своїх плечах. Так вони розліпити кількадесят афіш по всьому місту…

А на другий день Чижик написав до Щогли:

«Поважний пане директоре!

Мій драматичний термін у Вас скінчився. Афіші, порозліплював я, щонайменше як афішер з докторатом, хоч до того мистецтва не дали мені безсмертні боги конечного дару — Вашого росту. Зате послугувався живою драбиною — і Залудою. Раджу Вам від душі, подайте на драматичній анкеті цей мій план: «Нехай будуча святиня мистецтва стане на такій підвалині, як могутні плечі і шия неоціненного Залуди». Здобудете цим собі славу і гроші, за якими пропадаєте, а я, осліплений Вашим ореолом, співатиму оди, перед якими зблідне ім’я немейського поета».

Зібрався і вийшов.

Був у передмісті. Дощ скропив пилюку, ранок був свіжий, майже літній, садиби кінчалися, передмістя мало затишний сільський вигляд, вулиця виходила на розлогі поля, що нагадували степ. Була тут гарна, велика загорода з садами і господарськими будинками, збудованими на старий лад. До вулиці виходила простора кузня, а на подвір’ї коваль прибивав коневі підкову. На перший погляд той коваль нагадував силача, викуваного з граніту. З-під сивих брів його сіяли лагідність і спокій.

Чижик став і дивився з натхненням на нього. Так виглядали люди, коли на світі ще не було ні підлого бюрократичного жонглерства по рецептах Меттерніха, ні циркулярів, ні всіляких службових прерогативів, ні ради шкільної крайової.

Він ішов далі і по дорозі думав:

«Людська сила — не до кінця віку. То хіба маю змарнувати її в театрі і не лишити виднішого сліду? Ні, вернусь краще до своїх і вкладу свою силу в таку працю, до якої я годен».

Повернувшись в рідне село, одного літнього вечора Чижик сидів з батьком у хаті, і вони балакали весело.

— Що то було, Дмитре, з тим якимсь триятером, що ти був пристав до нього? Я вже не раз мав запитати, та все набуваю.

— Пусте-е, нема про що згадувати.

— Ану розкажи, що це таке є. Чи не буде то часом щось таке, що отак візьме один комедіянт, поставить кілька крісел одно за другим, а потім розбіжиться і всі перескочить?!

Дмитра вразив цей погляд на театр, а з другого боку, сам спомин про свої митарства в цьому «храмі мистецтва» не належав до приємностей. Але він попав пояснювати батькові, що театр — це зовсім інше, а далі став оповідати йому про мету й характер театру. Та старий враз схопився й перервав:

— Ага! Аж тепер я собі пригадую! Таки саме тоді, коли ти там був, бачив я в місті папір на мурі і вичитав, що приїхав триятер і буде показувати якогось «Ой не ходи, Грицю…» — і старий вибухнув сміхом: — Ой не ходи, Грицю! Ой не ходи, ха-ха-ха! Ой, ой не ходи, ха-ха-ха-ха!..

Взявся за живіт і реготав на всю хату, аж вікна дзвеніли.

1907

І

Написав оце «Свою компанію» та й згадав інший карколомний випадок, що стався вже в Києві.

II

Дід Арсен… Так величали в письменницькому колі Арсена Олексійовича Іщука, великого демократа ще й характерника…

Доктора наук, професора, декана Київського університету… Так от. Викликали діда Арсена «на килим» у ЦК. Проробляти за занедбану ідеологічну роботу серед колективу кафедри, прояви українського буржуазного націоналізму. (А спробуй українську літературу, того ж Франка чи Шевченка, у ті часи вивчати без проявів!)

Великий кабінет прикрашений портретами Маркса, Енгельса, Леніна, Хрущова; трохи осторонь і менший розміром — портрет першого секретаря ЦК України Шелеста.

Пісочили-пісочили діда, добиваючись покаяння в усіх мислимих і немислимих гріхах: «Осознайте свои ошибки!» Особливо розорявся щойно переведений з області (забув його прізвище). Такі землю рили, щоб вислужитись, піднятися по службовій драбині. Крив Арсена Олексійовича на «общепонятном».

Іщук слухав — ні пари з вуст.

Та коли отой висуванець сказав: «Этот разжиревший Ищук»,— Арсен Олексійович, худющий як тріска, не витримав. Показав на портрети, що стіну прикрашували, і сердито промовив:

— Окромя отих, що на портретах, ідіть ви всі к ібеной матері!

III

Врятував Іщука, як це не дивно, сам Шелест: обмежились доганою. Чи не тому, що Арсен Олексійович і на його портрет показав, коли проголошував сакраментальну ту фразу?

І

Дідові Арсену, доктору філологічних наук, професорові, дружина не довіряє й цибулину на базарі купити. Таке утелющить, що хоч смійся, хоч плач.

Хіба що часнику. Пару головок, не більше.

А дідові, кров з носа, потрібно Бессарабський ринок відвідувати. Для підвищення кваліфікації. Мовної. Переконаний, що ніде такої запашної української мови не почуєш, як на базарі.

Ходить двічі на тиждень. Як на службу.

Іде поміж рядами, вибирає жіночок поязикатіших. Прицінюється:

— Почому яблука?

— Руп десять кіло.

— А чого так дешево?

Візьме яблуко, з усіх боків обнюхає, назад покладе:

— Купив би, аби дорожче було.

Жінота сміється. Жартує, душу одводить. Попостій цілісінький день за прилавком! А дід суне далі.

— Почому ваше курча? — На курку, що й два кіло потягне.

— Курча! — обурено жіночка.— Я її, як рідну дитину, одгодовувала!

— Краденим?

Жіночка не витримує — лається. А дідові того тільки й треба.

Не забуде й м’ясних прилавків. Вибере кусень найбільший, з усіх боків обмацає:

— Зважте оцей.

М’ясник покладе на ваги артистично, до стрілки пильно придивиться (ми без обману):

— Два триста!

— А мені двадцять грамів…

Одержує од м’ясника порцію лайки. Та ще й навздогін пораду про те, що саме треба зважити дідові.

II

Якось мою дружину зустрів. На Бессарабці.

— О, Альоша! — Арсен Олексійович усіх знайомих жінок йменував тільки Альошами.— А ти звідки виськався?

— Та дещо купити.

— Купуй, тільки крепко торгуйся. З мене приклад бери.

Попрощався, пішов.

— Хто це? — поцікавилась жінота, що за прилавком.— Такий жартун — спасу немає!

— Учений,— пояснила дружина.— Філолог.

— Ми ж так і знали, що він по женському.

(Розповідок старого мисливця)

Ех, пане, не сперечайтесь! Уже не то заєць, а коли кішка перебіжить дорогу, то киньте діло, що задумали, а вертайтесь мерщій назад: це вірно! От ви киваєте головою і сумніваєтесь, а то гріх, бо через те саме зневір’я душа у нас задубла і серце перевелось на чорти батька зна що! От через згубу отієї самої віри і народ тепер не той став, що за наші часи,— та й тільки: нема допрежньої статечності, душевності, щоб, стало буть, од серця робити, по душі, значить, а тепера кожен націля урвати що нашвидку, одурить кого похапцем чи цапонути що в зам’ятні…

Що вже там про насущник провадити, за його, може, й перш бився люд і добував кривавицею — вже це набік! А от візьміть навіть утіху яку, приятність душевну, і тієї тепер не шукають люди, а уганяють навіть і з неї карбованця видушити! Та не тільки наш брат, гречкосій, що йому вже по нужді й бог простить, а то ваш брат, панство! Взять от, приміром, полювання — охота б то повашому; уже вона й зветься для того охотою, що чоловік на неї йде не по неволі, а по охоті, по цікавості душевній, по утісі… А тепера гляньте кругом,— чи хто по душевності на полювання йде? Та провались я на цьому місці, коли йде! Біжить крадькома злодіяка, щоб божої тварі знівечити побільше та продати її під полою,— а до сердечної радості, до мисливського запалу йому й діла чортма, він і смаку в йому не зна нікоторого, їй-богу!

От для цих шелихвостів стали вигадувати тепер і рушниці чудернасті та хитрі, щоб більш ото лісовому та болотяному створінню пакості учинити, накалічити більш бідного звіра: трах-тах-тарарах!.. як почне розбишака палити, так би, здається, все випалив, щоб одразу тобі по всіх усюдах одно гробовище сталося… Ну, й виходить одна жорстокість та користь, замість першої втіхи! Ні, не поважаю я отих і рушниць-самопалок; пукалки — одно слово, а настоящого смаку в них нема! От смійтесь не смійтесь, а я цієї рушниці, що з прадідівського кремньовика перероблена, на вашу самопалку не проміняю, та й уже: я з неї як торохну на сто ступенів вовка, так ані дригне, от що, а не то що! Ви не дивіться, що вона мотузками зв’язана та сокирою ніби витесана, а стволина в неї статечна — два аршини й два вершки! Так знаєте, я як насиплю в неї пороху мало не жменю, та приб’ю клейтухом добре, та всиплю шроту зі жменю, так ви з своєю пукалкою сховаєтесь, їй же то богу, сховаєтесь; уже воно хоч трохи й плече защемить, так зате ж гуконе так, аж ліс розлягається!

Тепера, виходить діло, через оті самопальні пукалки і стрільці настоящі перевелись, викорінились,— бо яка ж там штука тепер і попасти, яка там хитрість — нікоторої! Навів, стало буть, цівку чи на звіра, чи на птицю, та знай тільки за собачку торкати, а вона тобі палить та палить… Уже ж яка-небудь шротина із чотирьох пострілів та попаде! Тут і мала дитина націлить, і сліпий навіть! Ні, от умудріться ви от з такої гаківнипі упевнено гакнути на звіра, так ото так! Тут уже другого або третього пострілу не пошлеш наздогін: отаку восьмирядну рушницю треба й набивать чверть години,— так! — а зате вже зовсім певно! Зате вже перший мисливець і набої цінив, і звір те почував; зате перші стрільці були не вашим рівня, кулею не то звіра, а й птицю доганяли, он воно що!

Ех, як згадаю я покійного дядька свого, Антона Стрільця,— нехай над ним земля пером! — так аж душа заболить: от був стрілець так стрілець,— недаром йому дали таке й прозвище! Гривню з руки вибивав кулею на п’ятдесят ступнів,— от щоб я луснув, коли брешу; я ще хлопчиком був і раз у раз ходив з ним на полювання, так руку і око його узнав добре і не боявся гривні держати, аніже! Оце, бувало, поб’ється з ким об заклад у корчмі і зараз гукне мене: «Ану, Стецю, держи гривню!» Я, було, так і прилечу: раз — цікаво держати, а друге — і з заклада що-небудь та перепаде, це вже вірно!

Ех, та й красень же був дядько Антін, так таких уже тепер і нема, вивелись: зростом високий, як явір, а станом стрункий та гнучкий; лице біле, мов панське, погляд орлиний, вус соболиний… Ех, мліли по йому дівчата, і всяка з радістю пішла б за нього заміж, так він накинув оком одну дівчину, Марину Соколівну, коли чули! Ну, й вона про Антона, стало буть, нишком думку гріла в душі, а до часу тільки не хотіла себе виявити і все ото жартувала: вогонь була не дівка, з голими руками, бувало, і не підступай — опече! Жити б ото людям таким на утіху, та от, на горе, і дядько втратили віру, ну, так ото їх і згубило зневір’я!

Раз якось я біжу пізно ввечері по леваді, а місяць уже стояв височенько на небі і в чорній темряві, під деревами, стріблисті плями тремтіли; от я біжу у тій тіні непевній, аж моторошно мені; а тут, чую, хтось гомонить на ясній прогалині: зрадів я людині живій і притаївсь під калиною. Бачу — стоять мій дядько Антін спиною до мене, заломивши шапку, і підперлися в бока рукою, а другою — вуса крутять; а прямо за ними, біля криниці, видом до мене, стоїть Марина,— я її зразу й пізнав: стоїть у віночку з жовтих гвоздиків, опершись на коромисло, стоїть і усміхається; місяць всю її залив сяйвом, а вона ж тобі така чарівна та гарна, що і я, хлопча, почухав собі добре потилицю.

— Що ж, Марино,— кажуть дядько,— довго ти мене будеш за носа водити?

— А я винна, що він у тебе довгий? — засміялась Марина і заяскрила двома рядками перлин.

— А тобі хіба безносі більш до смаку?

— Безносі; от одріж собі носа, коли хоч, щоб я тебе покохала.

— Не варто живого псувати, коли єсть на твій смак готовий.

— У кого? — спитала вона і насупила брови.

— У Петра Стрільця,— одмовили, прищуривши око, й дядько.

А Петро Стрілець був одноліток з дядьком Антоном і таки йому якийсь кревний; вкупі вони і полювали, і товаришували. Ще за покійних старих панів, за кріпацтва, так були до панського столу цілі сім’ї призначені: панщина їх в тім і була, щоб щодня ото постачали дичину до панської кухні,— з того ж їх і прозвали стрільцями. Це було заведено з давніх-давен, і наука переходила од діда до батька і од батька до сина… Ну, так, стало буть, через те саме рука і око у стрільців набивалися, ну і другим мисливцям нема вже було чого до них і соватись… А Антін та Петро хоч жили уже і не в кріпаках, а науку свою од батьків одібрали і на всю околицю були першими! Хто з них краще стріляв, трудно було рішити: по-моєму — дядько, а проте гріха на душу брати не хочу.

— Ти Петра не займай,— огризнулась Марина,— над нещастям ніхто не сміється!

А з Петром, точно, було ще в маленстві нещастя: звалилась якось балка при панській будівлі і розплющила йому перенісся, мало, кажуть, на смерїь не забила.

— То,— каже Марина,— нічого, що йому ніс покалічено, а він парень друзяка! Не з носом жити, а з людиною.

— Так, стало, він тобі любий? Признавайся! — крикнули дядько і схопили її за руку.

— А хоч би й так. Тобі що? — засміялась знову Марина та так із-під чорних брів на дядька поглянула, що вони аж рукою за серце вхопилися.

— А те, що коли ти ще довше будеш мене дурити, то я тебе у цей колодязь закину: уже коли не мені, так і не безносому,— ото й знай!

— Ото, який страшний, подумаєш! — усміхнулась Марина, а таки, запримітив я, зблідла.— А ти от не казись, а розумом розкинь, то й побачиш, що моя правда: чим-то ти будеш сім’ю содержувати?

— Як чим? Та хіба у мене рук чортма? За всякого другого справимось, та, крім того, єсть і рушниця-порадниця.

— А крім того, ще й шинок,— додала єхидно Марина і знов засміялася.

А правди ніде діти: долюблювали покійний дядько часами в шинку попосидіти, не те щоб п’яничити, а так кумпанію, бесіду любили.

— Ну, при жінці можна буде Лейбу й набік,— усміхнулися теж і дядько.

— От бач, а Петро й тепер обходить шинок третьою вулицею, а щодо рушниці, то він, може, й вашу милость за пояса заткне,— не втерпіла-таки укусити Марина.

— Мене? Отой безносий? — як закричить дядько, так я аж злякався, щоб, борони боже, чого не скоїлось.— Та не народилася ще й на світі така рука, щоб мене за пояса заткнула, не настромилася ще на шиї така голова, щоб мене передумала!

А дядько таки справді розумні були на все село і гострі, як бритва.

— Побачимо,— усміхнулася лукаво Марина,— а поки добраніч! Спи спокійно! — глянула вона з-під брівок і скинула коромисло з відрами на плечі.

— Слухай, не пущу! — вхопили її дядько за руку.— Скажи мені правду щиру, чи любий я тобі, а чи ні?

— А кортить знати? — моргнула Марина і нахилила своє личко до дядька та таким поглядом опекла, що аж мені стало душно.

— Не муч! Скажи! — шепотіли дядько, і в голосі не чути уже було гніву, а тремтіла якась інша струна.

— Будеш все знати — швидко зістаришся,— кинула йому жартливо Марина і побігла далі.

А дядько тільки кулаком по цямрині вдарили, та так ловко, що й цямрина одскочила.

— Хоч голову провалю, а будеш ти моєю!— і, завівши пісню козачу, посунули дядько левадою, а я мерщій додому.

Таки другої ж неділі зібралась коло Лейбиної корчми наша молодь. У нас здавна був такий звичай, що в свято і старі й молоді — всі сунуть до Лейби. Сивоусі, бувало, за столами засядуть в шинку та з чарками в руках бесіду важну ведуть, а молодь уже собі на вигоні зараз же за корчмою казиться, шаліє. А то, бувало, розщедриться Лейба та музику ще за чарку горілки найме; і розпочнуться гопаки, та горлиці, та метелиці! Землю виб’ють так гладко, як на току, хоть просо молоти, не то що: аж дзвенить земля під підківками, та гомін, та жарти, та сміх; а бубон, знай, гуде та скрипка голосить… Ех, весело бувало в старовину! Розігріється молода кров, спалахнуть полум’ям личка дівочі,— ну, парубоцтво й розперізуйсь: гля — уже з шинку Лейба й тарабанить і пляшки горілки, і кухлі пива, і келехи меду! Ні, пане, тепер і веселитись так не вміють, як за наші було часи: душі нема, завзяття пропало!

Так ото й кажу, зібралась наша молодь до Лейби — і парубки в сивих смушевих шапках, і дівчата в стьонжках та коралях; танцюють, гомонять і попивають собі з розвагою; і дядько мій тут, і Петро Стрілець, і Марина.

Дядько мій протанцювали з Мариною горлиці, та так хвацько, що всі аж задивилися: «Ну й парочка так парочка!» А другі так навіть і таке слово кинули вголос: «От незабаром осінь надійде — окрутимо!» Марина чує ті речі та палахка, як зірниця на небі, а у дядька мого очі горять, а радість та щастя так у них і яскрять, аж промінням грають.

Ну, сіли ото на розпочивок, стало буть, за доброю чаркою нового духу набратися, і всякі завели теревені,— хто про що: про пригоди, про диковинки і про всякі чудасії на світі. От зайшла річ про полювання й про стрільбу. Зібралося там до гурту, крім Петра та дядька, і мисливців чимало: наше село Гриньки, знаєте, для полювання дуже придобие — і ліски, і степи, і поємисті луки, і болота,— так дичини тієї всякої скільки хочеш, чого просиш… Ну, й розвелося нашого брата, звірополоха, до чорта!

От гомонять там, що кому трапилось на віку, розказує, стало буть, всякий про свої мисливські пригоди, ну, й брешуть же зручно, аж зубами крешуть, про такі чудеса, яких не буває і на світі: наш брат, правди нікуди діть, за словом не полізе в кишеню і прнбрехнуть та прихваснуть любить.

Ну, й Петро Стрілець розпустив губу: всі ото обступили його — дівчата усміхаються, очами їдять, а парубки аж качаються по землі.

— Ні,— каже Петро,— от раз зі мною була штука так штука! Вам же, братця, звісно, що я на всю округу первий стрілець…

— Ну, це ще баба надвоє ворожила,— перебили його дядько.

— Та не руш! — зупинили тут дядька другі парубки.— Нехай бреше!

— Та воно даймо — язик без кісток! — згодилися дядько і почали набивать собі люльку.

Петро поглянув отак на всіх згорда та й знову:

— Як вам, стало буть, звісно, шо я на всю округу первий стрілець, так і виходить діло, що ні звіру, ні птиці, ні якій хоч тварі од моєї кулі не втекти: уже куди моє око сягнуло — куля там, в самім осередку. Я оце звіра — вовка, чи лисицю, чи куну — так ніколи в бік не б’ю, щоб шкури не псувати, а завжди в голову, та й то ще в око: як ляпнеш, так куля в одно тобі око вскочить, а в друге вискочить, а шкурка цілісінька!

— От зручно, так зручно! — підхвалив його хтось з молодих хлопців, а другі аж за животи вхопилися.

— І так-таки кожного звіра у око й б’єш? — не втерпіли дядько і, добре затягшись мархоткою, сплюнули вбік, через зуби.

— І так-таки кожного звіра у око і б’ю! — одказав Петро, посунувши шапку набакир.

— І вовка, і лисицю? — допитувались дядько.

— І вовка, і лисицю! — кивнув головою Петро.

— Приложивши рушницю до мертвого звіра?

— То ваш брат, може, таким робом дичину б’є, а ми за сто ступенів висадим око вовку!

— Овва! — йому на те дядько.— Та за сто ступенів не можна вгледіти й ока!

— Не дуже-то й овва: я стріляю вовків уночі, а звісно всякій хрещеній людині, що поночі у вовка око світить, як свічка!

— От бреше, так бреше! — зареготали кругом.

А дядька роздосадували такі хвастощі, і закортіло їм приборкати Петру язика — та й уже. Ех-ех-ех! чи їм, бідним, і в голові клалося, що потім сталося.

— Ну, от ти брешеш, що на сто ступенів уночі вибиваєш кулею вовку очі,— встали дядько і підперлися в бік однією рукою,— а я тобі докажу, що ти й шапки на сто ступенів з голови не зіб’єш.

— Не зіб’ю, кажеш? — встав і Петро; зачепили його за живець таки дядько.

— Не зіб’єш!

— На сто ступенів?

— На сто ступенів!

— Давай об заклад!

— Давай!

— Що ставиш?

— Два відра горілки!

— Добре, згода!

— Тільки слухайте, хлопці,— повернулися до нас дядько,— щоб збив з голови, щоб шапка упала! Попасти — не штука, а от збить, щоб упала.

— Знаю, знаю: впаде, аж покотиться!

А вся суть у тім, що в нашому селі любили хлопці носить шапки з круглими твердими днами, так що шапошники вставляли в саме дно кружок підошви; ну, так от бачите, коли куля попаде в саме денце, то вона впоперек підошви не проб’є, а тільки ковирзне її й зіб’є шапку. Всі стрільці розуміли труднацію завдачі, для того й почали сумніватись, а це ще більше розпалило і мого дядька, й Петра.

— Та киньї — раяв дядьку завзятий його друзяка Микита.— Пропаде два відра горілки.

— Не моя буде горілка, а Петрова.

— Та й не пропаде,— підхопив хтось,— вижлуктаємо!

— Ну, так шапка пропаде!

— Коли не влучу в вершок, а проб’є смушок, так я ставлю шапку нову! — сказав Петро й виміряв оком Микиту.

— Збавиш шапку, та й годі! — ущипнув його Микита.

— Ні, не збавить, а зіб’є з голови! — вставила своє слово й Марина.

Уже така була дівчина — стрижене-смалене, аби наперекір.

Як зачули ж дядько Маринине слово, так враз і спалахнули, аж вуха налились кров’ю.

— Так і зіб’є з голови, кажеш?—опекли вони оком Марину.

— Шапку? Безпремінно зіб’є! Щоб Петро та не збив? — аж покотиться! — одрізала Марина; їй, стало буть, заманулось тільки ущипнуть дядька словом.

— Так думаєш? — глянули на Марину дядько й око одно прищурили.— Ну, побачимо! Міряйте ступні!

Встали дядько й пішли вигоном уперед, а тут де не візьмись — уже іменно нечиста сила, та й годі, — чорна кішка як шмигоне йому під ноги! Я до дядька:

— Дядечку, голубчику, не бийтеся сьогодні об заклад— програєте: чорна кішка перебігла дорогу.

— Начхать! — буркнули дядько; уже, видимо, їх так розлютували.

— Та це відьма Созонтиха, єй же то богу, вона! — упрохував я дядька.

— Хоть би й сама чортиха! Геть!! — гуконули на мене і пішли далі.

Я подумав собі, що дядько ж розумні, так знають краще за всіх, ну й заспокоївсь. А Петро мені й гука:

— Побіжи-но, хлопче, та принеси мою рушницю й набої! Знаєш де?

— Знаю, як не знати, знаю! — крикнув я і побіг уже весело.

А! бодай би уже мені ноги уломилися, аби я не вертався!

Коли я приніс рушницю, дядько уже стояли далеко на вигоні, за сто ступенів, а йому Микита ніс зріз, щоб було на чому добре сісти, а то стоять довго, поки цілитиметься другий, важко; бува, як-небудь, утомившись, схитнеш — ну, і заклад не в щот.

Я було схотів стать коло дядька, так не дозволили:

— Ідіть,— кажуть,— всі геть, не мішайте мені рівно сидіти.

Ну, я й одійшов, але все-таки недалеко.

А Петро почав набивати рушницю: порох ото насипав на ліву руку та й давай його з однієї жмені пересипати в другу,— вивіряв, стало буть, оком та видував непотрібну потерть; потім ото як зачав прибивать штомпулом клейтух, так бив доти, аж поки штомпул не став із цівки вище голови вискакувати, а далі ще як почав молотком заганять кулю, так у мене аж на серці застукало; думаю собі: «Програють бідний дядько заклад, бо здорово взявся за справу Петро».

А дядько спокійно сиділи собі на зрізі і, хитро усміхаючись, пускали клуботні диму.

«Ой-ой,— сказав я сам собі,— либонь, уже дядько щось та придумали: недаром же вони усміхаються, недаром же вони і розумні на все село!»

Коли гляну ще раз,— а це дядько запустили-запустили клубками дим, щоб ото, бачите, не заприкметили, та хіп рукою та й насунули шапку аж на самісінький лоб, ще й вершок придавили…

Я, як завважив оте все, так аж за живіт ухопився, от, думаю, утруть носа Петру, так утруть!

А Петро уже гука:

— Готово, сиди смирно!

— Сиджу! — одгукнули й дядько, засміявшись собі в вуса.

Став ото Петро на одно коліно і почав цілитись в шапку: то одведе од ложа щоку, то знов приложить, то одведе, то знов приложить. Ми всі й дух притаїли.

Тарррах! — розлігся постріл, і синій димок довгою цівкою по траві покотився.

Я глянув на дядька: шапка не злетіла, а буцім ще міцніше до чола влипла; тільки дядькова голова нагнулася нижче.

— Не збив шапки! Виграв Антін закладі — загомоніли кругом.

Я підбіг перший до дядька і остовпів: вершок шапки пробитий був кулею, та разом була пробита і дядькова голова; із-під шапки довгими краплями сочилась темна кров по побілівшій як полотно щоці.

Всі надбігли до дядька і мовчки стали, як громом прибиті.

А нещасний Петро подивився на покійника пильно, почухав потилицю і тихо сказав:

— Чи ба! Понизив!

А Марина як глянула, так як підкошена трава і впала; а уночі знайшли її на леваді: висіла на тім самім яворі, під котрим я її з дядьком бачив.

Так як же після цього в прикмети не вірити?

Як же так,
Уже шість років,
Любий Дмитрику, ти маєш,
Знаєш букви,
Знаєш числа,
А от «Р» не вимовляєш?
В тебе все виходить «кливо»:
Плава либка у ставку,
Тому й Дмитликом
(Не диво)
Ти назвався в дитсадку.
Нумо вчитись вимовляти
Вередливе, хитре «Р»:
«Гори, роси, руки, ріки,
Рама, райдуга, четвер,
Сир ворона десь украла:
«Крра, крра, крра»,—
Вона кричала,
А їй ворон з граба:
«Карр!
Хто це там розвів
Базар? »
«Р» навчишся вимовляти,
Але треба для початку
Вірша цього прочитати.

Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима… Морози, а в його топить нічим… Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду — та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають… отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав… Такий був хлопчик розумний, втішний — поховав… Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі… Що ж… Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив,— до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав…

Сумно, досадно Кирилові. Ось і Параска з печі, жінка його:

— Кириле, та що ж воно буде? На печі ось, а поглянь іди, які ніжки, які ручки в дітей: як лід!

«От лихо,— думає Кирило,— хоч би мороз пересідався абощо»,— і він підвівсь і дивиться у вікно, чи не хмариться, чи не м’якшає. Та ні: зорі так мигтять та виблискують.

«Хм… ну що ти казатимеш?» Повісив голову, думав-думав: нічого… Треба й сьогодні в город. Засвітив… Се, те — давай сокиру гострить. Параска з печі зволоклася, за гнойком пішла. Дітки, Оленка з Андрійком, і собі з печі. Позгинались на лежанці, дивляться… так жалібно дивляться на батька.

— Чого ви тут? — батько до їх,— померзнете, гетьте на піч!

А Оленка:

— Ні, ми…— почервоніла та й нічого. Погострив сокиру Кирило, у вікно подивився: небо біліє, світ скоро… Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув в горщичок, пошарив на лаві — нема нічого.

Оленка:

— Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину:— Ось, татусю, я й обчищу ще.

Аж усміхнувся татусь. Обчистила.

— Нате!

Узяв Кирило, маже шматок. Вона так уже зазира в вічі йому, так зазира, далі:

— Т…татусю.

— Чого?

— На… наберіть..— Пальчик у рот та й похнюпилась.

— Чого наберіть?

— На… на спідничку.

Дивиться Кирило.

Вона:

— Я… Я виросту, то й… сорочку шитиму… вам.

Андрійко меншенький:

— А мені… А мені… пилога ж… ж ожюмом…

Кирило аж засопів.

— А, де ви набрались на мою голову! — каже.

Оленка:

— Он у Цмелів… і… Ганнусці набрали, й Устусці, а я… А мені й…— та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана… плаче, бідна.

А Андрійко й собі:

— Он, он у Цмелів… ожюм, пилоги, а в нас, а в нас… І ні,— такий страдний.

Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті, покійні, оджили в його. Плачуть, плачуть, було, а він ще б’є, було… Ех, оджили… А це й сі… та двойко ж їх тільки… Бідненькі… Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг…

Підходить двірник в кожушині:

— Ану, до панів наших.

Кожний так і рушив з місця.

— Ні,— каже двірник,— не всі. Ходім… ти,— та показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той… той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало.

— Аж противно,— каже,— як ото воно ще й зуби скалить.

— Радий, бач, що взяли,— каже один.

— Еге,— каже другий,— показний, бач… Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде.

«Ех,— дума Кирило,— от щасливий… А він… чого його не взяли?.. Чого ж він непоказний такий? Чого він… ні зросту, ні цвіту?.. Та це… гляди, й сьогодні не візьмуть!»

Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій.

Кирило:

— Я.,, мене!

— Ну, не дуже «якай»,— визвірились.— Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Пом’явсь-пом’явсь та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого.

«О боже мій, ну що тут робить?» Утер очі, бадьориться давай:

— Ану до жидка до якого, столярувать давай… От столяр так столяр! — осміхнеться та ще й усом моргне!

Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті.

Глянув на сонце Кирило — високо…

— І, лихо! Та це вже і не буде нічого. Так-таки й сьогодні не візьмуть? — Похукав руки.

«Піду… піду до панів,— дума.— Дітки… плачуть… піду!»

Рушив.

«До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв…— Ні, ніяково до цих, страшно: дім великий… Хіба до тих он? Ану — до тих…»

Пішов, м’явсь-м’явсь, і через фіртку загляне, і через огорожу… «Ні, ніяково… Піду аж до тих он…»

Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й… що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? «Нічого, ждатиму вже!»

Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться… Ніхто нічого…

«Ну й люди, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружні… Ху, хай вам лихо!»

Поплигав… минув крамницю, один дім, другий… «Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж, Андрійко…» — так і вдавили сльози.

«Вернусь, що не буде… Кланяться буду усякому, просить усякого… Так і так, скажу… дітки гинуть. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь… Ні, шуба велика… страшно… Ні, хай під крамницею вже!..»

Дочекався, став…

«От тепер… поклонюсь оцьому».

«Ні, опалети великі — начальник великий. Хай он тому…»

«Ні, пика сердита».

«Ага, ось іде… дивиться весело,— оцьому… Ні, ніяково… соромно… От лихо! Ну, хай-но тому…»

Проходить і той, проходить і другий… «Отому непремінно вже!..»

Проходить і той.

«А-а, добра б тобі не було, життя отаке!» — заскреготів зубами, поклигав.

Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, гак змерз. Одчиня хату. Андрійко з печі:

— Татусь, гостинця, гостинця!

Аж зуби зціпив татусь.

— А, гостинця тобі!., гостинця!.. А, печете ви мене!

Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай.

Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки.

— А, посохли б тобі,— каже,— а, а… нечиста сила!

— Боже мій,— каже жінка,— ти б же сказав… дай я розстібну…

— Не печи мене,— крикнув,— не ріж мене!

— Боже мій, хто ж тебе ріже?..

— Нечиста сило, сатано!

Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть.

Кирило до полу:

— А, печете ви мене!..— та кулаком у груди себе:— Пе-е-чете!

Жінка:

— Та боже мій, дітей поперелякуєш!

— А, дітей… діти… топи… грій… спідниці, озюми їм! «Он у Чмелів…» Ось і воно… сміття!.. А, печете… а-а, коли я здихаюсь вас!

Оленка,— що вже їй сталось,— як схопиться, та прожогом з печі. Мати за руку:

— Куди ти, господь з тобою?

— Піду, піду утоплюсь, піду… простуджусь…

— Та бог з тобою!..

— Як і… І допікають ще… Коли б… Коли б хоч… умерти,— плаче, аж захлинається.

Кирило сів на лаві.

Оленка:

— Коли б… хай… І Ганнуся, й Устуся в Цмелів… будуть, а… А мене… У вас і… не буде.

Похнюпився Кирило.

Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряці. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається.

— Здорові були,— каже,— та боже поможи! — та руку Кирилові простяга. Цього не було ніколи, а це — простяга.

Кирило:

— Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить.

Хома ближче до нього.

— Як бог милує? — каже.

Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неяшву,

— О куме,— каже той,— хіба так чоломкаються?.. Отако-о! — придавив йому, ще й посіпав.

— Ет,— аж лоб зморщив Кирило,— без діла мені чоломкання те.

— Чого?

— Та зовсім воно… не личить нам.

— Личитиме… ось і ми по-благородному будем…

Кирило так непривітно:

— По-благородному… на чорта нам благородне те?

— Чого?

— Та… он хата замерзає, чортма нічого… по-благородному!..— Зцідив зуби та ще дужче похнюпивсь.

— Хе-хе! — сміється Хома.— Сердиті кум!

Мовчить Кирило.

— Не журіться, куме, ось… не замерзатиме хата.

— Ех,— скрутнув головою Кирило,— не замерзатиме!

— Хе-хе… ще й не вірять кум… не те я чув, куме!

Підвів голову Кирило.

— Хе-хе… от чув!., от чув!..— Хома йому.

Дивиться Кирило.

— Що ж там? — питає.

— Еге, нічого… Я це й прийшов до вас… Не замерзатиме…— та по плечі, по плечі Кирила.— Не замерзатиме!

Здвигнув плечима Кирило:

— Що ж там? Кажіть!

— Так-то, й кажіть!.. Хе-хе… тут таке… от чув!

Аж осміхнувся Кирило:

— Так… кажіть!

Хома так потихеньку:

— Он що… виборних вибирать будем… У Думу… хе-хе!

— Гм,— Кирило й губи оддув,— знаю… таке…— Махнув рукою та й знов насупивсь.

Дивиться Хома:

— Що ж, куме, не до вподоби?

— А що ж,— Кирило йому,— що мені з Думи тієї?

— Як «що»? Дума ж, не на що то й Дума… Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб… щоб, значить… холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було… От що з Думи тієї!

— Таке… І кому там нужні ми? А так плеще наша браття.

— Е, ні, куме, стійте, це не «наша браття», це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув.

— Що?

— Од земського чув… У свідителях за Семена був.

Кирило ближче присунувсь до Хоми:

— Та й що?

— Що ж… сидимо в прихожій, чоловік з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї… згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну… «Ну й страждає,— каже,— бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб’язок». Де взявсь земський: «А що ви тут?» — каже. А ми: «Та це… про бідність,— кажемо…— Так уже,— кажемо,— жить гірко нашому братові, так гірко…» — «Потерпіть,— каже,— ось Дума скоро… не гірко буде». Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. «Ось,— каже,— що цар пише…» І там як зачав читать нам, як зачав читать… І все про те, що… хе-хе… І нам жить добре буде… Та й каже: «Бачте… це ж і Дума на те… потерпіть…»

Параска аж голову з печі.

— Так… так і цар пише? — питає.

— Еге ж, еге,— осміхається Хома.— А ви думали як? Жарти? Хе-хе… А кум ще й не віріли.

Кирило й собі осміхнувся та так радісно до Хоми:

— Так, куме… Як же ж… Що воно буде?

— Хе-хе… А вам якби що?

— Та що ж… якби… хе-хе… якби… щоб і ми люди….

— Отож… не що-то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік. Як тобі — бог, так і мені… чого тобі, того й мені треба.

— А звісно… А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому… ані писни. У того є й переє, а в того… хоч пропадай… У Чмеля ожереди й гниють, а в мене… крига в хаті… У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!..— похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому.

Параска й собі давай утирать…

— Господи,— каже,— чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти?

— Боже, боже,— хлипа Кирило,— який-то толк добру твоєму!

— Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх.— Дума ж! Усі будемо люди, годі!

Кирило втерсь, осміхнувсь:

— Та коли б же дав бог!

Параска:

— Коли б дав милосердний… Цар же пише… Коли б! Бо так допекло вже…

— Чи повірите, куме, так допекло,— перехопив Параску Кирило,— так допекло… І оце ж… топлива… Ну хоч кричи!

— Хе-хе, бодай вас…— Хома йому,— у мене вівсяної є там… беріть… топіть… помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидше.

— Спасибі, куме! — Кирило йому.— Значить, коли б дав бог… значить… Хе-хе…— Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається.— Значить, хе-хе, і ми люди!

— Аякже, куме! Хе-хе…

— Коли б же дав бог, щоб Дума… А то й дитині не радий.

— Та як же ж,— Параска до кума,— почав на дітей…. що діти винні?

— Та звісно,— Кирило їй, та до полу сам:— А що там,— каже,— не плачуть уже?

Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються.

Кирило:

— Дак як, Оленко: «Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?» А ти така!.. Як так можна! — Далі:— Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, йди.

Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку…

— Чого ти плакав? — Кирило йому.— Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем.

Андрійко:

— А як лаяли он… ожюм не купили.

— О мій синку, дасть бог — купимо… ще й жупанок справимо… чобіток нема.

Оленка:

— Так… тату, і… спідничку справите?

— Справимо… спідничку справимо… та й керсетика б треба.

Оленка давай у долоні плескати:

— Спідничка, спідничка!

А Андрійко:

— Ожюм, ожюм, жупанок, жупанок…— та аж підскакує.

Оленка з печі, та за ручки Андрійка, та собі стриб, стриб, далі обняла й поцілувала його.

— Хе-хе,— сміється Кирило.— Стара, давай насіння!

Беруть, лущать, радіють…

Ішов урок арифметики. На чорній таблиці розв’язувалися складні приклади. Здавалося навіть, що оті ланцюгові дроби вибрязкують кільцями. Бені Пап стояв біля таблиці з крейдою в руці й мудрував над цифрами. Він аж упрів, поки вибрався з лабіринта чисел.

А за партами, посхилявшись над зошитами, сиділи учні, і кожному одне лиш було в голові: аби не потрапити на очі панові вчителеві, коли Вені Папу знадобиться підмога. Навіть кращі учні з тривогою поглядали на таблицю й потерпали, щоб їх не спитали. А слабші хапливо переписували кожне число, яке Вені Пап вимовляв уголос і записував на таблиці. Шварц з поквапу розілляв чорнило і. тепер намагався непомітно витерти його з парти…

Одним словом, у класі панувала тривожна, гнітюча тиша. Це був такий урок, що його згадаєш і в старості: «Ох і гаряче ж було мені тоді!»

Тільки один хлопець — Палі Петрі — сидів спокійно. Він добре зрозумів і правило, і приклад, тому граючись виводив у зошиті цифри, гарно, охайно, без помилок. Свідомий своєї сили, Палі тихо посміхався і раз по раз скидав очима на товаришів, що тремтіли зі страху. Учора пан учитель вперше пояснював ланцюгові дроби, і сьогодні ще більша частина класу не вміла розв’язати загаданий приклад. Уранці багато учнів поприбігали до школи й стурбовано заговорили про те, що з важким завданням годі було впоратися.

Палі Петрі задовго до уроків подужав приклад на листку паперу і передав його хлопцям. Троє чи четверо учнів заходилися гуртом списувати з листка у зошити. А за чверть години Палі ще раз розв’язав і пояснив приклад на таблиці, так що навіть найтупіші учні могли вже переписати завдання в зошити.

Тепер Палі Петрі зневажливо поглядав то на таблицю, то на клас. І приклад, і страх учнів здавалися йому забавкою.

Одна лиха доля подивилася на хлопців спокій заздрими очима й несподівано всипала йому перцю.

Коли врешті приклад розв’язали, пан учитель озвався гучним голосом:

— А зараз нехай кожний викладе на парту свій зошит: подивлюся в усіх сьогоднішнє домашнє завдання.

Клас полегшено зітхнув. Вихорцем знявся веселий шепіт. Захрускотів, зашурхотів папір, завовтузилися учні. Ще б пак, адже із зошитом у кожного все гаразд.

Тільки в одного хлопця на душі похололо — у Палі Петрі.

Правду сказати, він зробив той приклад, і не раз, а кілька разів. Однак Палі був трохи недбалий і не переписав його начисто до зошита. І тепер він з розпачем думав, якого сорому він набереться, коли всі; крім нього, покажуть домашнє завдання.

Пан учитель обходив клас і оглядав усі зошити. Його похмуре обличчя полагіднішало, коли побачив, що сварити нікого не доведеться.

— Так, так. Добре, добре,— тільки й примовляв він.

Нарешті наблизився до Палі Петрі. Той мовчки підвівся.

— А де ж твій зошит?

Палі страшенно розгубився й відказав:

— Мій зошит залишився дома.

Учитель подивився на хлопця; той дуже хвилювався, і це викликало підозру.

— Ти виконав завдання? — спитав пан учитель.

— Виконав, — поквапливо відповів Палі й почервонів по саме волосся.

Поміркувавши трохи, вчитель сказав:

— Ану, принеси зошит.

Палі схопив свого капелюха й побіг.

А пан учитель далі опитував учнів.

Збентежений Палі, прибігши додому, знайшов зошит і записав приклади. Одна хвилина — і все готове.

Палі подався назад. Іти недалеко, бо жив він поряд з колегіумом.

Та страшенно довга здавалася йому путь.

Хлопець зупинявся на кожному кроці, і жахливі думки дедалі тісніше обсідали його. Ох і важкий же той зошит!

— Це ж брехня. Чистісінька брехня. По-перше: зошит не залишився дома, а був у школі. По-друге: я записав завдання у новий зошит. По-третє: коли я не зізнаюся в брехні, то це буде моя найбільша провина!

А коли спіймають?! Коли все уже знають! Адже справжній його зошит лежить у парті!

Серце защеміло, ніби його здавили у жмені. Палі зупинився й ридма заридав.

Ні, більше він не піде до школи: незмога показатися вчителеві на очі. Адже допустився великого злочину. За це, гляди, і з школи виключать. Як же приїде він додому й гляне в материні добрі очі?

Палі повернувся й прожогом кинувся вздовж вулиці. Коли минав будинок, де жив, господиня саме висунулася з вікна — витріпувала ганчірку.

— Куди, куди, Палі?

— Прощавайте, тітко! — гукнув він і плачучи побіг далі. На розі завернув на Залізничну вулицю.

Спочатку хлопець хотів був пуститися в мандри. А зараз уже забігла йому в голову інша думка.

— Заподію собі смерть! Кинуся під потяг! — шепотів він.

Бічною вулицею Палі подався в напрямку залізничного насипу. Коли добрався туди, від довгого бігу та хвилювання йому тремтіли ноги.

Хлопець видерся насипом угору. Рейки, наче гадюки, бігли перед ним і там, далеко, зливалися одна з одною. Непевними кроками ступав по колії. Геть у поле, подалі від містка! Нехай люди не бачать, а то ще не дадуть йому вмерти.

Під ногами хрустіла рінь. Очі в хлопця зайшли сльозами: як би зраділа мала сестричка, коли б знайшов для неї кремінець — вона б ним гралася. Нахилився, аби підняти кругленький камінчик, білий і прозорий. Та не підняв: подумав, що йому ж уже кінець. Вже ніколи не побачить маленьку сестричку.

Ця думка завдала великого жалю; затулившися руками, хлопчик знов гірко заплакав.

Палі спіткнувся й мало не впав. Це знов перебило думки. Плакав далі, однак сягнистим кроком, майже стрибаючи, переступав з однієї шпали на іншу.

Хлопець захопився цим і потроху заспокоївся. Правда, з своїм життям, із своєю долею він покінчив. Гадав собі, що з цим у нього все гаразд. Часто поглядав перед себе в долину — чекав, коли покажеться страховище і розчавить його.

А потяга чогось не було, і хлопець вже відійшов далеченько од містка.

Раптом Палі почув позад себе стукіт, грюкіт. Повернувся й побачив: потяг наближається ззаду, від станції.

Невже ж смерть уже тут? Його пойняв холодний дрож, заклякло серце. І він мимохіть стрибнув з колії, скотився з насипу і впав у рів.

Палі приник до землі, поки залізне чудовисько промчало повз нього.

— Підожду ще одного,— простогнав він.

Ой, не легко вмерти! Мабуть, куди важче, ніж зазнати кари.

Подумав про те, що могло статися, відколи він утік. Уже проминули уроки арифметики та латини. Дзвонять на обід. Хлопці повертаються зі школи. Кожен простує додому весело, підбігцем, а тільки його нема. І мов увіч, Палі почув, як бідкається його господиня, як бурчить господар і дивуються діти.

А він додому таки не вернеться. Що б сказав, аби спитали, де був?

Звівся на ноги і сам-самісінький тихо поплентався далі уздовж колії до лісу.

Очі в нього висохли, губи потріскалися, і так захотілося їсти, що аж за живіт потягло.

Уперед, тільки вперед!

Коли дотягся до лісу, то далеко, край поля, побачив міські вежі. Знов перелякався і вигукнув зненацька:

— Господи, таж я запізнився вже і на післяобідні уроки!

Палі щодуху помчав назад, але закололо в боці — і він зупинився. Не міг далі бігти.

— Ой! — зойкнув відчайдушно. — Таки заподію собі смерть!

І Палі знов повернувся до насипу, з якого допіру біг. Але в ту ж мить повз нього простукотів швидкий потяг.

— Я знову спізнився, — зітхнув. — Тепер уже тільки увечері буде потяг!

Палі насилу волік притомлені ноги. На узліссі, недалеко від насипу, приліг у затінку дерева й поринув у мрії. Добре було б, коли б нагодився вовк і з’їв його. Або нехай би навідалася до нього рідна мати. Він би їй все розказав. Вона б йому простила.

Ця втішна думка заколисала його, і він заснув солодким сном.

А в той час у школі зняли тривогу. Ніхто не знав, де Палі, але всі думали про те, що він наклав на себе руки.

Пригнічені хлопці з тривогою обговорювали подію. Нарешті домовилися вибрати з-поміж себе посланців, які підуть до пана вчителя й скажуть, що Палі Петрі розв’язав для всіх приклад, а собі забув переписати в зошит. А тепер бідний Палі сховався, і не знати, чи й живе.

Пан учитель сам дуже стурбувався. Після уроків затримав увесь клас і подався з ним на розшуки.

Сліди показували, куди школяра лихо помчало. Дійшли чутки про хлопчину, що простував до залізничного насипу і потім пішов колією.

Це була справжня військова розвідка. Пішли й учні інших класів. Як собаки-шукачі, принюхуючись та оглядаючись, нишпорили вони по полю.

І що ж? Під деревом знайшли Палі Петрі! Він солодко спав.

Радіючи, повели розбурканого хлопця до пана вчителя. Той глянув на Палі й мовив похмуро:

— Бачиш, синку! Легко завинити, та нелегко спокутувати. І якщо колись ти ще раз забредеш на залізничний насип, не знаю, чи прийде цілий колегіум розшукувати тебе.

(З історії «благопопечительных мероприятий»)

Тихо та любо на ст. Залежі N-ської залізниці. Глянеш проїздом — і одразу бачиш, що настало там цілковите «успокоение». Тихо та любо, як у Бога за дверима, і тільки начальствений циркуляр часом «нарушает» там «общественную тишину и спокойствие».

Ніч. Осінній вітер люто зриває червоне листя дикого винограду, що заснував собою ввесь фасад аж до другого поверху, крутить ним по пероні й мчить безвісти.

Темно й пусто. А у вікнах світиться.

За столом в кабінеті начальника станції сидить і дрімає, схиливши голову на «журнал», помічник начальника, Семафоренко. Бляшана лампа під зеленим паперовим абажуром кидає на його потилицю пасма жовтого світла й коптить на один бік, сповняючи кабінет задушливим чадом; кептяга легенькими крапками осідає на стінах, на паперах, на комірнику й манжетах пана помічника.

Ліворуч, у стіні, невеличке віконечко — прозурка. Цок-цок… цок-цок-цок… чується крізь неї. Там телеграф. Коло прозурки стоїть високий, кучерявий телеграфіст Невсипущий і глузливо позирає на Семафоренка.

— Господін дєжурний!— раптом скрикує він і ховається за стіну.

— Та? що?..— схоплюється Семафоренко й безглуздими очима водить по стінах.

Насмішкувате обличчя Невсипущого знову з’являється в прозурці. Помішник люто зиркає на нього й знову лаштується спати.

— Лампа коптить у вас.

— К чортам! — бурчить Семафоренко й схиляє на руки голову.

— Господін дєжурний…

— Одчепіться, а то вилаю!

— Господін дєжурний! служебний вийшов.

Семафоренко схопивсь, як опечений.

— Вже? — витріщивсь він на телеграфіста.— Та ні? брешете, мабуть?

Невсипущий зареготався:

— Не виспались хіба? Пішли б «приседание и поднимание на носках» зробили, де й сон дінеться.

— Ат, к чортам!

Семафоренко розгладив свою ріденьку сиву борідку на зморщенім, виснаженім обличчі, витяг хустку, послинив крайок і протер очі.

— Що за чортівня? — обурився він, глянувши на манжети, тернув хусткою й розмазав на них кептягу.

— Лампа коптить, я ж говорив, а ви спали,— посміхнувся телеграфіст.

Семафоренко подзвонив. За дверима щось гупнуло, закашляло, і за хвилину до кабінету ввійшов дядько в свитці і форменій шапці з гербом.

— Се ти, сто чортів тобі в серце, заправляв лампу, га?

— Так тошно.

— «Тошно», опудало чортове. Ти глянь, що наробив, жити б тобі «тошно» було!

Помішник показав манжети й ткнув пальцем на «журнал».

Сторож підійшов до столу, байдужо подивився на папери й, не поспішаючи, підкрутив гніт.

— Трохи коптить, значить…

— «Коптить»,— перекривив його помічник.— У-у, холери на вас нема!.. Дай повістку служебному та поклич начальника.

— Слухаюсь.

Сторож вийшов, а Семафоренко метушливо почав прибирати в кабінеті.

— І чого ти вишкірився! — накинувся на телеграфіста.:— Не розумію, чого тут сміятись і з чого?

— І зовсім я не вишкірився. Просто настроєніє таке.

— Та пропади ти пропадом із своїм настроєнієм!.. Яке мені діло до твого…

— Слухайте, пане Семафоренку, завтра ж у вісім годин після нашої смены гімнастика. Ви ще не справили собі, здається, й досі сокільської одежі.

— І не справлю!—гукнув Семафоренко.— За якого чорта я її справлятиму. І не піду…

— Петро Іванович велить.

— Плювать мені! Що я йому на глум здався старістю? Щоб діти глузували?..

— А циркуляр? Читали? — «Всем без исключения» — не вгамовувався Невсипущий.— Е, не говоріть: коли начальство велить…

— Що ти мені начальством пхаєш у вічі! Я й начальству… самому начальникові дороги заявлю, що не до лиця мені в моїх літах…

— Не скажете, злякаєтесь,— дражнив Невсипущий, і бісики сміху виблискували в його булькатих очах.

— Хто? я злякаюсь? — кипів Семафоренко.— Ну-ну, побачимо. Побачите тоді ви із своїм Петром Івановичем.

В кабінет увійшов начальник станції.

— В чім річ? що — побачите? — звернувся він до Семафоренка.

— Та от пан Семафоренко кажуть,— засипав телеграфіст,— що скаржитимуться начальству на гімнастику.

— Ще чого не доставало,— насупив брови начальник.

— І скажу,— провадив своєї Семафоренко.

— Я їм говорю, що ходимо ж ми з Петром Івановичем…

— Ви? то ви, а то я. Вам хоч би звеліли не то що «соколами», а й жеребцями…

— Ну-ну, ви без вираженій. Не вигадуйте дурниць. У вас усе як слід? Скоро служебний.

Начальник станції вийшов на перон, де сторож засвічував ліхтарі. Вітер крутив сухим листям і гудів на телеграфних дротах.

— Ти хоч би листя попідмітав був,— звернувся начальник до сторожа.

— Або я не підмітав?.. Сто разів підмітав. Та хіба за ним поспішишся. Сказано вітер… вітер і є. Що ти йому свого розуму вставиш?..

Здалеку почувся свищик паровоза й ріжок стрілочника. Сторож поставив драбину біля стіни й «дав підход». З кабінету вийшов і Семафоренко. За хвилину з грюканням і пихтінням підкотив «служебний». З вагона вийшов начальник дороги з цілим почетом інженерів. Начальник станції й Семафоренко, притуливши руки до картуза, заніміли.

— Ну, як у вас тут? — звернувся до начальника станції начальник дороги й пройшов у кабінет.

— Все обстоит благополучно,— відповів той, вклонившись.

— Повітря яке тут… важке… Хто дєжурний по станції?

Семафоренко виступив уперед. Він увесь трусився, як осиковий лист, і не міг здержати дрижання власних колін.

— Лампа… ва… вашество коптила… так через те…— мурмотів він в нестямі.

— Та що з вами? ви хворий, здається?

У прозурці з’явилося глузливе обличчя Невсипущого.

— Никак нет, здоров…

— А на вигляд ви зовсім ніби хворий. То все через те, що любите багато сидіти. Ну, що, як тут соколи? — звернувся генерал до начальника станції.— Занімаєтесь?

— Так точно, ваше превосходительство, занімаємось.

— Занімайтесь, занімайтесь… От і ви,— звернувся він до помішника,— частіш ходіть на гімнастику: більше руху, знаєте, де й бадьорість візьметься. А то подивіться на себе в зеркало; не сокіл, а мокра курка. Треба маладцем дивитись.

— Я… ва… ва… я,— белькотав Семафоренко.

— Що? — насупив брови генерал.

— Я хотів той… старий я, значить… Хотів прохати не той… не «соколом»…

— А мокрою куркою? — засміявся генерал. Інженери зняли регіт, а Невсипущий в телеграфній стиснув двоїна пальцями носа й аж качався од сміху.

— Що, він хворий? — спитав генерал у начальника.

— Никак нет,— відповів той.— Він просто зморений. Друге дежурство без одміни.

— Як? а де ж другий помічник?

— Хворий, ваше превосходительство, а запасного агента досі чомусь не прислали.

— Ну, це ж неможливо,— звернувся генерал до одного з інженерів.— Дайте депешу.

— Я зараз,— вклонився той і почав писати депешу.

— А вам,— знов обернувся генерал до Семафоренка,— раю після дежурства зайнятись гімнастикою. Самі побачите, як це гарно впливає на здоров’я, надає бадьорості. Ну, до побачення. Ходімо, панове.

Поїзд рушив.

Семафоренко, немов прибитий, приголомшений, сів записувати «отправлєніє». Начальник станції хотів щось сказати йому, але побачивши перед собою мізерну фігуру сердешного «сокола», похитав головою й пішов спати.

В прозурку виглянув Невсипущий.

— М-да,— муркнув він і зареготався.— Завтра розкажу Степаниді Никодимовні вашій, як ви прохали генерала, що хочете бути мокрою куркою…

Семафоренко пополотнів. Вхопивши каламар, він пожбурив його в голову насмішкуватому телеграфістові, а сам упав на стільця і, схилившись над «журналом», тихо заплакав.

Люди без серця неспроможні зрозуміти, чому я так щиро й так сумирно роблю діло, на їхню думку, не гідне мене. Робота моя, правда, не на мою освіту й не співалося про неї ні в якій із багатьох пісень при моїй колисці, а проте вона дає мені потіху й прожиток. Я кажу людям, де вони перебувають. Своїм сучасникам, що ввечері в рідному краю входять у потяг, який понесе їх у далечину, а потім, прокинувшись уночі на нашому вокзалі, безпорадно вдивляються в морок, намагаючись збагнути, де вони — може, минули мету своєї мандрівки чи не доїхали до неї, а чи це якраз і є їхня мета, бо в нашім місті є чимало всіляких дивовиж, що принаджують сюди подорожніх,— усім цим людям я підказую, де вони опинились. Як тільки потяг увійде на перон і колеса паротяга замруть, я вмикаю мікрофон і звільна кидаю в темряву ночі:

— Станція Тібтен! Ви прибули до Тібтена! Охочі відвідати Тібуртову домовину мають вийти тут!

І луна мого голосу, відбившись від платформи, розходиться попід склепінням вокзалу і вертається назад до моєї кабіни. Невідомий голос у темряві ночі, здавалось би, має говорити щось непевне, а тим часом я кажу їм чистісіньку правду.

Тоді декотрі з подорожніх, ухопивши свої валізи, кидаються на тьмяно освітлену платформу, бо Тібтен — мета їхньої подорожі, і я бачу, як вони пірнають у тунель, а потім знову виринають, уже на першій платформі, простягаючи сонному контролерові при виході з вокзалу свої квитки. Ділові люди дуже рідко приїжджають до Тібтена вночі,— це найчастіше агенти фірм, що мають на меті закупити для них олива на місцевих копальнях. Нічні пасажири — це здебільшого туристи, що їх надить у наш край домовина Тібурта, хлопця-римлянина, що 1800 років тому збавив собі віку, закохавшись в одну тібтенську красуню.

«Він був ще хлопчик,— написано на його надгробку,— та кохання звело його в домовину». Він приїхав у Тібтен із Риму купувати оливо для свого батька, військового постачальника.

Звісно, мені не треба було вчитися на п’яти факультетах і здобути два університетських дипломи, аби з ночі в ніч проказувати в морок:

— Станція Тібтен! Ви прибули до Тібтена!

А все ж моя робота дає мені задоволення. Я промовляю свої фрази тихо, щоб не побудити тих, хто спить, одначе так, аби той, хто не спить, не міг їх не дочути: я вкладаю у свій голос саме стільки наполегливості, щоб той, хто дрімав, отямився й пригадав, чи не Тібтен — мета його мандрівки.

Згодом, прокинувшись у пізній полудень, я бачу, як за вікнами йдуть ті, кого вночі виманив з поїзда мій поклик,— ідуть, узброєні путівниками, що їх щедро розсилає у всі кінці світу наше бюро подорожей. Снідаючи, вони встигли прочитати, що назва Тібтен пішла від латинської назви Тібуртінум, прибравши протягом століть теперішньої форми, і ось квапляться до місцевого краєзнавчого музею — глянути на надгробок, 1800 років тому споруджений римському Вертерові: брилу червонястого пісковина з вирізьбленим на ньому профілем молодика, що в марному благанні простягає руки до жорстокої коханої. «Він був ще хлопчик, та кохання звело його в домовину». За хлоп’ячий вік Тібурта промовлять і речі, знайдені в його труні,— фігурки з матеріалу під слонову кістку: два слони, конячка й дог, що, як твердить Бруслер у своїй «Гіпотезі про Тібуртову домовину», були хлопцеві чимось на кшталт шахів. Але я маю сумнів щодо слушності цієї гіпотези; на мою думку, малий Тібурт просто гулявся ними. На вигляд ці фігурки точнісінько такі самі, як ті, що їх дають на додачу покупцеві, коли він бере не менш як півфунта маргарину, і таке ж їхнє й призначення: це дитячі цяцьки.

Може, мені треба було б тут послатись на відомий твір нашого земляка-письменника Фолькера фон Фолькерсена, що написав прегарний роман під назвою «Тібурт, або Доля римлянина, що загинув у нашому місті». Одначе я вважаю, що Фолькерів роман уводить читача в оману, бо й Фолькер у питанні про Тібуртові цяцьки дотримується Бруслерової теорії.

Я,— тепер мушу признатись по правді,— власник тих фігурок, що їх знайдено в Тібуртовій труні; я вкрав їх у музеї, підклавши натомість ті, що дістав на додачу, купивши півфунта маргарину: два слоники, конячку й дога. Вони такі самі білі, як і Тібуртові, такі самі завбільшки і,— що, на мою думку, найважливіше,— мають таке саме призначення.

Отож, до нас звідусіль їдуть люди поклонитися Тібуртовій домовині та його цяцькам. Плакати з написом «Come to Tibten!» висять у почекальнях на вокзалах англосаксонського світу, і коли я вночі проказую своє: «Станція Тібтен! Ви прибули до Тібтена! Охочі відвідати Тібуртову домовину мають вийти тут…» — голос мій манить із поїздів тих моїх сучасників, яких підбили на мандрівку ці наші плакати. Звісно, вони оглянуть пісковикову плиту, що її історична ймовірність безсумнівна, помилуються зворушливим профілем римського хлопчини, що, подоланий коханням, утопився в залитій водою олив’яній копальні, а далі очі подорожніх звернуться до хлопцевих звіряток: двох слоників, коня та дога. Саме вони й могли б розкрити перед подорожніми всю глибину мудрості нашого світу — одначе цього не буває: землячки й чужинки купують троянди на могилу юнака Тібурта. Поети присвячують йому вірші. Мої звірята — коник і собачка (мені довелося з’їсти аж кіло маргарину, щоб перебрати їх у свою власність!) теж стали темою ліричних творів. «Як ми, з собачкою й конячкою ти грався…» — згадується мені рядок із вірша досить знаного поета-лірика. Самі ж звірята лежать у нашому музеї на червонім оксамиті за товстим музейним склом — безкоштовні сувеніри фірми «Яєчний маргарин Клусгенсра», речове свідчення того, що я вживаю цю потраву. Часто, йдучи по обіді на роботу, я на кілька хвилин завертаю до музею подивитися на них. Вони на вигляд геть як справжні, трохи пожовтілі від часу, і аж нічим не відрізняються від тих, що лежать у мене в шухляді,— бо я поклав справжні фігурки разом з тими, що дістав на додачу від Клусгенера, і тепер надаремне силкуюся відрізнити одні від одних.

Замислено йду я потім із музею на роботу, вішаю капелюха, скидаю піджака, кладу в шухляду бутерброд, дістаю цигарковий папір, коробочку на тютюн, газету і, коли підходить потяг, кажу те, що зобов’язаний казати:

— Станція Тібтен! Ви прибули до Тібтена! Охочі відвідати Тібуртову домовину мають вийти тут!

Я проказую все це тихо, щоб не побудити тих, хто спить, одначе так, щоб кожний, хто не спить, не міг не дочути цих слів, і вкладаю у свій голос саме стільки наполегливості, щоб той, хто дрімав, схаменувся й спитав себе, чи не Тібтен — мета його мандрівки…

І я не розумію тих людей, які вважають, ніби я роблю не гідне мене діло…

Ситий не розуміє голодного. Здоровий не розуміє хворого, а той, хто має міцну будову тіла, не відає болів і переживань того, в кого ноги, як дві вузлуваті тички, груди запалися, мов невикисла паляниця, й руки висять, наче батоги.

Не відає він, як той нишпорить по книжках, газетах і журналах, вишукує кваліфіковані поради, щоб себе вдосконалити.

То чи дивно буде, що, побачивши в кіно вправи індійських йогів, я вигукнув:

— «Хатха-йога» — моє життя!

До того, як вигукнути цю сакраментальну фразу, я добре все обдумав. Вправи йогів створені ніби навмисне для мене. По-перше: вони виконуються’ в повільному темпі. Я хоч і холеричного темпераменту, але темпи люблю флегматичні. По-друге: вправи йогів виконуються сидячи або лежачи. І всі вони короткочасні. Як холерик, я терпіти не можу довготривалості одного заняття. Хоч як людина, що має нахили до флегматичних темпів, можу терпеливо пролежати й цілий день.

Скористався з того, що вдома не було дружини. Поїхала кудись набувати досвід. Одразу ж приступив до тренування.

Почав із дихання. Кладу перед собою годинник. Руку на пульс — видих і — раз, два, три…

А найменшенький мій:

— Тату, дяй голсцик.

Дав. Погладив по голівці.

Знову видих і — раз, два…

Старшенький:

— Тату, а корова їсть горіхи?

Пояснив.

Ще видих. Раз, два…

Найстаршенький:

— Тату, що ви робите?

— Дихаю.

— Для чого?

— Для того, щоб довше жити й вас годувати.

Він підстрибнув:

— Гі! Наші тато дихають!

І гайнув на вулицю.

Довелося приступити до вправ зосередження уваги. Ноги вважають, що для цього найкраще дивитися на свічку.

Повиганяв дітей з хати. Засвітив свічку, поставив на стілець, а сам сів на підлогу, заплівши ноги, як турецький султан. Зосереджуюсь.

Коли це в шибку шкряб-шкряб. Глянув — там їх із десятеро. І мої, й сусідські. Попритуляли носики до шибки, пороззявляли ротики, а очі аж світяться…

Надвечір приходить голова місцевкому. Так ласкаво:

— Чи важко без жінки? Коли вона приїде? Я тобі ось книжечку приніс «Релігія — опіум». Прочитай неодмінно…

Наступного ранку вибрав момент, коли дітлахи вибігли на вулицю. Сів на підлогу, ногу за шию — не йде. В дитинстві це мені вдавалось одразу. Значить, і тепер піде. Тільки слід напружитись.

Ривок. У сідниці щось хруснуло. Мене зігнуло в дві погибелі. Але заклав. Тепер основне не зупинятися на півдорозі, закласти другу.

Вхопив її за ступню. Ривок. В очах потемніло, але заклав.

Тепер мене носом притиснуло до підлоги. Чую, що не витримаю. З сідниці ніби хтось жили витягує. А ноги скинути з шиї не можу…

Вбігає до хати найменшенький.

— Клич Василька, — благаю найменшенького.

— Co?

— Василька клич!

— Co?

Вбіг до хати середульший. Глянув на мене. Сів на підлогу. Ноги за шию бриць, бриць і сидить.

— Ти, — стогну, — чого? Ану встань зараз же!

— Ага, а ти сидиш…

— Встань, карбованця дам… Поклич Василька.

Вбігає найстаршенький з цілим виводком сусідських.

— Васильку, — прошу, — й ти, Семенку, — це сусідський.— Ану легенько беріть за’ оту ногу — й до себе.

Взяли.

— Куди, іроди! Не в той бік! — заревів я, бо в очах аж вогнем блиснуло.— Біжи, Васильку, поклич дядька Данила. Він, здається, вдома сьогодні.

Вибіг Василько на поріг.

— Дядьку Даниле! Дядьку Даниле! Ходіть сюди, бо наші тато замоталися в ногах!..

Прийшов Данило. Аж присвиснув:

— Може, на тебе шафа впала?

— Не питай, — молю,—-допоможи.

— Не можна, — каже Данило глибокодумно.— Не можна по-кустарному. Треба по-вченому. До лікаря треба. Стривай, я зараз…

За кілька хвилин прибіг Данило, взяв мене на руки, виніс на подвір’я й посадив у вистелену сіном тачку.

— Поїхали, — каже.

Везе мене вулицею. Юрба дітлахів вистрибує навколо тачки, викрикує. Люди стоять у воротах і співчутливо кивають головами. Василько на їхні запитання авторитетно пояснює, що «тато замоталися в ногах».

У поліклініці мене розмотали. Правда, встати одразу я не міг. Щось там порозтягувалося.

А лікар сказав:

— Щастя, дядьку, що ви опанували тільки «хатху-йога», себто першу сходинку. А то б вас уже й сам бог не розмотав.

Подібні до тих, що в небесному світі —
«Хвостаті комети» є в зошиті в Миті:
На кожній сторінці по дві і по п’ять.
Різниця лиш та, що вони —
Не летять.

Нехай би летіли, як ті, що он — з неба.
Бо хлопчику Миті їх зовсім не треба,
Та якось у нього все робиться так,
Що збутись «хвостатих»
Не може ніяк!

Звичайно, ви хочете знати секрети:
Звідкіль же у Миті «хвостаті комети»?

Це діло не мудре. Пояснюю вам:
«Комети» у зошитах
Робить він сам.

Як тільки у класі почнуться уроки,
То крутиться й вертиться він на всі боки:
Умочить перо й… того штовх, того хап!
Рукою махнув —
А чорнило… ляп!

Не любить і він, коли в зошиті пляма:
Страмитимуть знову — учителька, мама.
Нахилиться Митя під парту тайком
І пляму чорнильну
Лизне язиком.

Лизне, тоді — ще раз. Щоб зникла, проклята.
А з плями виходить «комета хвостата»…
У синім чорнилі всі губи, язик,
А він — уже другу вилизує.
Звик!

В перерву стає у куток біля груби
І чистить резинкою губи і зуби,
Свій довгий язик витира об кашкет,
Досвідчений майстер
«Хвостатих комет»!

Прийшлось і на зборах про це вже казати,
Та Митя продовжував плями лизати.
…І от перестав! Мов рукою зняло.
І як ви гадаєте,
Що помогло?

Поміг той малюнок стінної газети,
Де Митя нагнувся і робить «комети»
Як є в вас у класі любитель «комет»
Малюйте і з нього
Подібний портрет.

І

Розмова на вулиці.

— Ну вы ж, хахлы, и хитрые! Каждый второй — пенсионер. Вот у нас, в России, в три раза меньше пенсионеров. Работать надо, а не сидеть на шее народа, что трудится!

— А ви порахуйте, шановний, скільки ваших відставників по війні у нас в Україні осіло. Хуторами столипінськими довкруж кожного міста.

— Ну, дак они же вашу Украину освобождали…

— А скільки набилося з Сибіру та Колими! Пенсіонерів новоспечених. І всю цю ораву «хитрі хахли» годувати повинні…

II

Не схотів далі й слухати. Буркнув щось про Бандеру, одвернувся, потюпав.

На Святках, на третій день увечері, штейгер Довгань прийшов до смени на шахту № 10 дуже роздратований. Вісім чарок коньяку, що він випив перед цим, зовсім не втихомирили його досади й злості, а тільки додали йому якогось завзяття й рішучості. Хто його знає,— може, отсе вже досі щастя повернулось би до нього, він… а ви ж як гадаєте?..— два-три рази щасливо зірвати «банк» — і всі триста карбованців цілком знов у кишені! А воно запевне так би й було, коли б не отся проклята служба…

— У-у, іроди! — муркнув під ніс Довгань, шулікою подивившись на шахтарів, котрі похмуро стояли у конторці, чекаючи черги, щоб одібрати у добродія завідуючого наряд на роботу. Сірі обличчя їхні від трьохденного пияцтва стали одутлі; підпухлі очі визирали з-під насуплених брів тупо й неприємно, як у божевільних. А за стіною чутно було, як рукоятчик, виразно і роздільно стукаючи молотком, подавав зверху машиністові гасло до спуску людей; чутно було, як той повертав регулятора і обережно, поволі пускав машину. Стук машини ще більше розлютував Довганя.

— Де Куценко? — гукнув він до шахтарів.

— Я тут, ваше благородіє! — виступив наперед чепурніш од інших зодягнений шахтар. То був десятник.

— Ту-ут…— перекривив його Довгань.— Ну, що в тебе там?

— На другій продольній[1], ваше благородіє, багато стойок поламало за празники, треба змінити…

— Ну?..

— А щодо роботи, то хіба з півночі можна її розпочати як слід.

— Що?! це ж чому так?

— Потому, як породу знизу розперло до того, що на бремсбергу[2] рейки повивертало, а щодо пічок, то туди хіба на животі пролізеш.

— На животі? га?.. Ах ти ж чорт свинячий! га?.. на животі! А що ти сьогодня робив? га?.. не міг піддірки[3] зробити? га?..

— Помилуйте, ваше благородіє… Я хотів, та хіба заженеш кого на свято у шахту?

Куценко повів очима на своїх товаришів.

— Та воно, звісно, хто ж таки…

— Мовчать!.. Хто там обзивається? — аж підскочив Довгань.— А-а, свято… А ти маєш робочу книжку? га?.. кажи — маєш?..

— Так точно, маю…

— А ти читав, що в ній написано про екстрені роботи, хамська твоя пико, га? читав?

— Звісно, читав…

— Ага, читав… А чом же ти не зробив того що треба?

Шахтарі бачили, що сьогодня з добродієм завідуючим не зговориш, і почали один по одному виходити, щоб лізти у шахту.

Наперед виступив низенький, щуплий шахтар: по обличчю видно було, що він напівп’яний.

— Ваше благородіє…

— Геть к чортам! Ти хто такий?

— Я… та ви ж знаєте… хе-хе-хе… Панько Цюпцюра… Коли не мене… то… хе-хе-хе… жінку знаєте…

— Що він там меле? — звернувсь Довгань до Куценка.

— Я прохав вас перевести мене, ваше благородіє, до другої смєни вкупі з Денисом Голобородьком… або його від мене у другу халупку, а в одній нам жити ніяк не можна…

— Як то не можна?.. Ач, який пан… Скажіть — не можна… Живуть же інші. До тебе я поставив тільки одного, а є такі помешкання, де по чотири, по п’ять одиноких на одного сімейного.

— Ну да… хе-хе-хе… воно, звісно, є… Та тільки візьміть од мене Голобородька, бо я не знаю… не поручусь себе…

— Геть к чортам! Ти п’яний… Не пускать його в шахту!.. Запиши, Іванов, йому карбованця штрафу за те, що вийшов п’яний…— звелів Довгань конторщикові.

— А-а, ти мене карбованцем хочеш налякати… Бери хоч два, тільки візьми од мене Дениса.

— Як ти смієш грубити? га?.. Геть! проспись, п’яна пико!

— Так, виходить, не переведете Голобородька од мене?

— Кажу — геть, то й геть, а то ще двох таких поставлю до тебе в кімнату.

— Ну, то прощайте… Чорта з два поставиш,— рішучим голосом промовив Цюпцюра і пішов до дверей.— Ач, карбованцем мене лякає… хе-хе-хе!.. Ні, брат, я вам покажу… Знаю, й ти недалеко втік від Голобородька…

Він з усієї сили грюкнув дверима. Довгань підскочив і зробив рух бігти за ним з стиснутими кулаками, але тільки муркнув: «Наволоч паршива!» — сів до столу і важко дихав.

— Чого він перцює, божевільний? — спитав він, нарешті, у Куценка.

— Ги-и!.. Воно, ваше благородіє, справді… йому трохи незручно…

— Чому?

— Та, бачте, Голобородько… Ги-и!.. підлазить до його жінки, як він у шахті…

— Ач який, дідько б його не взяв!.. Це до Хотини?

— Так точно!..

— Хо-хо-хо!.. А добрий смак має той Голобородько…чи як його…

Ця незвичайно пікантна історія зовсім прогнала злість із серця добродія Довганя, і він, закінчуючи розмову з десятником, увесь час злегка усміхався… Він знав Хотину, чорняву, повновиду молодицю: вона ходила до його — брала прати білизну, і він їй завжди добре платив.

— Ну, гайда до шахти! — нарешті звелів він десятникові.— А ранком подзвониш мені по телефону і скажеш, як ішла робота.

— Слухаю.

Довгань встав і почав зодягатись.

— Іще, ваше благородіє…

— Чого тобі ще? — нахмуривсь Довгань.

— Чи не звеліти поліцейському постерегти коло Цюпцюриної халупи. А то вони обоє п’яні — і Денис, і Панько, а вдень Панько усе нахвалявся, що вб’є Дениса, коли той не вибереться од нього.

— Дурниці! поб’ються, понабивають один одному пики і заночують у холодній. Чорт їх не візьме!

Довгань вийшов з контори, вилаяв по дорозі хлопчика смазчика, котрий куняв коло машини, і вийшов у двір. З неба ласкаво всміхнулись до його блискучі зорі, і гострий мороз приємно обхопив його палаюче обличчя, заліз у ніс і примусив його чхнути.

— А-а!..— залюбки крякнув він і усміхнувся, але ж зараз згадав про триста карбованців, що перед цим програв у карти механікові, і брови йому насупились. Ні, він так цього не залишить: ще тільки сьома година, і до півночі він певно встигне вернути їх з лишком. Він тепер гаразд помітив, що коли хто тримає «банк», то не треба робити маленьких ставок, а завжди йти «по-банку»: раз не взяв — за другим візьмеш: не взяв за другим — візьмеш за третім, а все ж таки зірвеш «банк». Треба тільки в кишені мати зайвих грошей сотень хоч зо дві. Та нічого,— у нього зосталось ще сімдесят і п’ять рублів, і він конче зірве перший великий «банк»,— не все ж йому не везтиме.

Так розмірковуючи, він, непомітно для себе, підійшов до механікового помешкання і ввійшов у передпокій. З кабінету чутно було брязкіт срібла, ляскання карт і сопіння картярів. Довгань роздягся, підійшов до столу й сів.

— Вам здавати, Довганю?

— А то як же?..

На цей раз Довганеві везло: він вже два рази зірвав чималий «банк»; та тільки не судилось, мабуть, йому зовсім вернути програне. В передпокої гучно дзенькнув дзвінок.

— Кого там дідько таскає?—муркнув хазяїн, кинув карти на стіл і вийшов. З картярів ніхто не звернув уваги на це.

— До вас, Довганю, прийшов поверховий десятник,— сказав, увіходячи нарешті, хазяїн.

— Якого йому чорта?..

— Вийдіть і спитайте.

Довгань вийшов.

— Ти чого, псявіро, нишпориш серед ночі?

— На десятому номері у Цюпцюри вбийство!

— Що?

— Цюпцюра вбив Голобородька Дениса, а Денис Цюпцюру.

— Що ти верзеш, йолопе?

— Туди побігли добродій надзиратель з городовими та фершал…

З кімнати повиходили зацікавлені картярі і прислухались до розмови.

— Тривай, проведеш мене туди! — Довгань почав зодягатись.

— От, життя каторжне,— бурчав він незадоволено,-— хвилинки спокою не дадуть. За всякою дрібницею й бігай. Наволоч проклята! Понапиваються та й б’ються, анахтеми…

— Вас ждать, Довганю? — спитав хазяїн.

— Авжеж, авжеж,— я за хвилину повернусь. Ходімо! — гукнув він до десятника.

Вони вийшли. Довгань усю дорогу лаяв і Цюпцюру, й жінку його, й Голобородька, і навіть свого провідника десятника. Коли вони підійшли до помешкання Цюпцюри, там стояли сани, а на них лежали Цюпцюра і Голобородько. Не видно було, чи вони мертві, чи сплять, як побиті. Довкола стояло сила людей: чоловіки, жінки й діти, інші босі і в самих сорочках. Деякі з жінок голосили не знать чого, другі лаяли своїх чоловіків п’яницями й погубителями.

— Панько, люди добрі, ходив, благав завідуючого,— сипала, як горохом, висока жвава шахтарка,— щоб перевели з його халупки отого злодія… Та хіба ж їх, харцизяк, допросишся. Самі, бач, які горниці позаймали! Живе один як палець у п’ятьох кімнатах, а нас по дві, по три сім’ї в одну халупку. Погань та п’янство й не виводяться — яково ж воно з дітьми!

— Скажи, щоб і тобі дали п’ять кімнат,— ввернув поліцейський.

— Еге, скажи… Хоч би одну кімнаточку на сім’ю, а то… Скажи йому, а він тобі: геть, каже, з рудника, коли не до вподоби. От ти й кажи.

— А так, так, душо мила,— додавала друга,— що вже там говорити! живемо, як собаки в псюрні. От хоч би і в мене: два катюги на постої, мов солдати. Чоловік у шахту — вони й пристають.

— Хо-хо-хо! — реготавсь поліцейський.— А ти не піддавайся.

— Ось на! — молодиця ткнула городовому дулю.— Піди своїй жінці розкажи.

— Ну-ну! — гримнув надзиратель на молодицю.— Ти у мене побазікай!..

Довгань трохи скривився, почувши таку розмову. Коли він підійшов ближче, довкола запанувала тиша. Коло саней метушився фершал і надзиратель.

— Живі? — спитав він у фершала.

— Ще доки живі, та не знаю, чи виживуть.

— А хіба що?

— У одного кайлом пробито бік, а в другого сокирою майже відтято руку в плечі й розрублено голову… Лежать без пам’яті, дуже п’яні ще до того обоє.

— Куди ж ви їх? у лікарню?

— А то ж куди?

— Так…

Довгань озирнувся довкола. Над Цюпцюрою голосила Хотина.

— Що, Хотино, догралася? — спитав він у Цюпцюрихи.— Я й не знав, що у тебе тут коханчик завівся.

Та заголосила ще дужче.

— Поганяй! — гукнув фершал на візника. «Хворих» повезли. Хотина хотіла йти за саньми, але роздумала, махнула рукою й пішла в хату.

— Не журись,— промовив їй услід Довгань,— завтра хіба таких поставлю до тебе на кватирю, хо-хо-хо!

Вона не слухала й зникла в сінях.

Довгань повернувсь і пішов з надзирателем.

— А гарна баба, дідько б її не взяв! — звернувсь він До надзирателя.

— Чуми на вас немає,— почулось йому вслід,— побила б вас лихая година, проклятих!..

Довгань не слухав. Йому ніколи було, він поспішав до карт. Та й треба було поспішати: була вже десята година, а він ще тільки півсотні одіграв.

— Ну, що там таке? — розпитували його товариші.

— Та… чепуха!.. п’яні побились…

Він увесь захопився грою, йому повезло.

[1] Продольна — головна довга печера в шахті.— Приміт. авт.

[2] Бремсберг — спусковата печера (хід) у шахті.— Приміт. авт.

[3] Піддірка — підчистка роздутого глею.— Приміт. авт.

По вранішній порі
Хома вже у дворі:

М’яча усе ганя,
Голи б’є — навмання…

Весела гра — футбол,
Та тільки: в шибці гол…

А мати з ремінцем:
«Штрафний» тобі за це!

Він лежав, простяшися, як молодий грецький бог, на зеленій траві під крилом свого винищувача. Золотаве ластовиння сяяло на хлопчачому виду. Спокійна посмішка розсувала пухкі губи. Сухий блиск очей був зосереджений і жорстокий.

— Ну, так, я теж писав вірші на повний хід. Приємний відпочинок, лоскоче серце і все таке подібне. Тільки я думаю, що на віршах теж потрібний вищий пілотаж, га? Всякі там бочки, імельмани, штопори, піке — певно, чули? Без цього в бій не лізь — голову одіб’ють. Вірші і, взагалі, як то кажуть, література — справа серйозна. Між нами кажучи, я люблю поета Блока. Як це у вас вважається,— не ганебно? Знаєте,— дуже тонкий хлопець.

Несподівано пролунала команда, і «яструбок» стрілою вшилився в небо. Його вела майстерна рука. «Яструбок» сховався в білій хмарі. На ворога він вихопився, як блискавка. Трійка фашистських бомбардувальників одразу ж стала в коло «по коробочці», захищаючи один одного з хвоста. «Яструбок» ринувся на супроводжуючий бомбардувальників «месершміт» і буквально насів на нього, як шуліка. Трасуючі кулі перервали політ ворожого винищувача. Він став падати, незграбно ковзаючи на крило, стаючи на хвіст і перекидаючись через голову, але не займаючись. «Яструбок» вихопив хвилину і з крутого піке короткою кулеметною чергою про всякий випадок підпалив «месершміт». Потім він ще лютіше напосівся на бомбардувальників. Невідомо й звідки, наче впавши з неба, на допомогу «яструбку» з'явився ще один його товариш. Фашисти, злякано й погано маневруючи, почали тікати. Весь бій тривав кілька хвилин. «Яструбок» на поземному льоті повернувся до аеродрому.

— Питання вичерпане,— сказав пілот пересохлими губами.— Розбалувались, гади,— за що їм тільки жалування платять?

Він знову ліг і лежав мовчки. Поступово рум’янець повернувся на його обличчя, він почав дихати рівно й глибоко, руки перестали м’яти траву. Юнацьке обличчя зробилося дивовижно прекрасним і натхненним. Цей повітряний вовк був навдивовижу делікатний і ніжний хлопець.

— В повітряному бою,— сказав він,— головне — дихання, вам зрозуміло? Правильно взятий ритм льоту завжди дає перемогу. Це все одно, як із штурманського підручника! І запевняю вас — формена правда. Досвід — велике діло. Мене тепер німець не обжулить. Я знаю їхні штучки. От слухайте.

Припустімо — напередодні мотались по небу фашистські розвідники. Це значить — жди ранком нападу з повітря. І уявіть собі,— бомбардувальники летять тим же курсом, яким приходили розвідники,— фантазії в них не дуже густо. Бомбити їм подобається рано вдосвіта. Підлітають до мети на поземному льоті, з одного боку виходить несподіваність появи, а з другого боку — трудність для зенітників, бо швидко змінюється кут прицілювання. Та нічого, з труднощами справляємось. Діставши облизня, німчура тікає, як не перерветься, намагається притиснутись до землі і загубитись на тлі зелених дерев. От і вся їхня тактика. Битися не вміють, рискувати не люблять. Підло наскочити всім на одного — на це вони майстри. Ніякої воїнської честі! Хіба вони розуміють справжній повітряний бій? Коли з обох боків бере участь штук по чотириста літаків. Неба не видко з-за крил. Земля кипить під кулями. Наче градом б’є на землю з цієї страшної ревучої хмари. З усієї сили тримаєшся всередині. Це правильна тактика. Тому що стріляють здебільшого на тих, хто опиниться скраю. Всередині не втримався, випав на край,— тоді жмись, розстріляють в момент. Ось де потрібний вищий пілотаж! Вибити ворога з гурту, затягти його вбік, а там — давай жизні. Такий бій пам’ятаю в Монголії. Нічого, кінчили його пристойно, повний порядок, як говориться, і п’яних нема…

Коло «яструбка» вештались техніки, обдивляючись, заправляючи, заряджаючи, випробовуючи. Пілот, лежачи, зірвав ніжну рожеву квітку конюшини і делікатно понюхав її.

— Ви помітили, як гарно пахнуть на війні квіти? Я з дитинства захоплювався ботанікою. І ось поєдную…

Знову пролунала команда до бою. Пілота наче вітром змело. В один момент він опинився в літаку. Мотор запрацював. Зі страшним ревом «яструбок» свічкою пішов у небо. За ним одірвалось од землі ще двоє. Ворогові готувалася зустріч.

Дві ланки «хейнкелів» і «месершмітів» ішли на великій височині. До їхніх розрахунків не входила затримка на шляху до міста Н. Вони збиралися наскочити несподівано. Хвилина затримки — із усіх боків можуть налетіти радянські «яструбки». Тоді треба буде забути про місто Н. і думати про сяке-таке повернення до свого аеродрому.

Три «яструбки» пішли фашистам у лоб. Перший «яструбок» летів так навально, що фашисти мимоволі зійшли йому з дороги. Зробивши блискучої точності розворот, «яструбок» прошив кулями крайній «месершміт», який одразу ж скис і вкрився димом.

Два інших «яструбки» спільним маневром відкололи парочку фашистських стерв’ятників і почали їх ганяти. Стерв’ятники сипнули до землі, шукаючи порятунку. Біля самої землі один дістав порцію куль і врізався на повній швидкості в лісове озеро. Другого — «яструбки» погнали над самою землею.

А високо в небі перший «яструбок» вів нерівний бій з трьома фашистськими літаками. Він кидався в атаку, як демон,— зразу на всіх. Його влучний кулемет, нарешті, вивів із ладу один мотор на «хейнкелі». Стерв’ятник кинувся тікати на одному моторі. Два його фашистських дружки припустили попереду, не думаючи про рятування колеги.

«Яструбок» поступово доганяв ворога. Він, певне, дуже потерпів у бою, бо насилу наблизився до заднього «хейнкеля». «Яструбок» не стріляв — кінчились боєприпаси. Він підійшов знову і з повного ходу врізався ворогові в черево. З «хейнкелем» було покінчено. Але й сам «яструбок» мертво падав, завершивши героїчним подвигом свій переможний повітряний бій.

Із «яструбка» випав льотчик. Він летів до землі, майже не перевертаючись і не роблячи ніяких рухів. Здавалося, крила мусять виникнути у нього о рук, як скромна данина природи за його перемогу! Не могла переможено впасти на землю така людина!

Коли труп «яструбка» уже врізався в ліс з глухим гулом,— льотчик ще летів. І тоді раптом, майже коло самої землі, над ним виникла баня парашута. Приземлення було вдалим. Та стояти пілот не міг: його поранено в ногу і в обидві руки.

Юнака обережно підвели з землі, щоб нести до автомобіля, він розплющив очі.

— Питання вичерпане,— прошепотів він, намагаючись посміхнутись.— Іншим разом буду зліший…

Після суднової машини локомотив — найчутливіший витвір людських рук. А локомотив 007 був не тільки чутливий, а й новісінький. Ще не обсохла червона фарба на його чистеньких буферах, головний ліхтар блищав, мов каска пожежника, а будка нагадувала невеличку вітальню, обшиту дубовими панелями. Скінчивши випробування, 007 загнали в паровозне депо — в майстернях він попрощався зі своїм найкращим другом, мостовим краном, — і великий світ був тепер зовсім близько. Інші локомотиви причіпливо втупились у 007, а він роздивлявся півколо зухвалих, некліпних буферних ліхтарів, прислухався до того, як неголосно мурмоче й бурчить пара під наглядом манометра — скільки гонору в її зневажливому сичанні, коли недбалий запобіжний кран ледь піддається натискові! — і ладен був пожертвувати місячною нормою мастила, аби провалитись разом із колесами прямо в цегляну оглядову яму під собою. 007, американський локомотив на вісім ведучих коліс, трохи відрізнявся від своїх братів з такою самою маркою і в рахункових книгах компанії оцінювався в десять тисяч доларів. Та якби ви купили його за ціну, призначену ним самим, коли він півгодини простовбичив у лункому тьмяному депо, то напевне заощадили б дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять доларів і дев’яносто вісім центів.

Важкий товарний локомотив «Могол», оснащений коротким каукетчером і топковою коробкою, що на три дюйми не діставала до рейок, пустив шпильку, звертаючись до локомотива «Пітсбург консолідейшн», що приїхав з візитом.

— І звідки таке взялося? — спитав він, замислено випустивши струмінь білуватої пари.

— Еге, більш мені робити нічого, як розглядати ззаду ваші номери, — пролунало у відповідь. — Мабуть, його викопали з мотлоху покійного Пітера Купера.

007 здригнувся: у нього всередині все кипіло, але він змовчав. Будь-якій дрезині відомо, що то був за локомотив, із яким морочився Пітер Купер у далекі тридцяті роки. Сам трохи більший від велосипеда, а вода й вугілля — в двох барильцях, що годились хіба під яблука. Та враз у розмову втрутився новенький маневровий паровозик: перед буфером у нього була приступочка, а колеса тулились одне до одного так тісно, що він скидався на невиїждженого коня, який зараз хвицне задом:

— Нема ладу в нас на залізницях, коли вже пенсільванський товарняк наважується перебирати нам кісточки. Цей новачок зроблений на славу. За кресленнями Юстеса, як і я. Чого ж вам ще треба?

007 міг би покатати цього маневрового по всій станції в своєму тендері, та однаково був йому вдячний за підтримку й розраду.

— У нас у Пенсильванії дрезини не водяться, — сказав «Консолідейшн». — А цей хробак такий старий і бридкий, що сам за себе промовляє.

— Це ви за нього промовляєте, а він ще й рота не розтуляв. Невже в Пенсильванії забули, що таке добрі манери? — спитав маневровий.

— Сидів би ти собі в парку, Куцанчику, — суворо зауважив «Могол».

— Ну й думайте собі так, — відрубав малючок. — Та до ранку ви побачите, що й до чого. Я був на сімнадцятій колії, скільки там товарняку збилося — страхіття!

— У мене свого клопоту по вуха, — заговорив, блискаючи гальмами, худорлявий легкий локомотив приміського сполучення. — Мої клієнти, бач, вагона-ресторану захотіли — і таки випросили. Причепили до хвоста, а легше снігоочисник тягти, ніж його. Та я його однаково спекаюсь, будьте певні! Як вони тоді почнуть лаяти всіх — крім себе, звісно, бовдури! Чого доброго, ще примусять тягти кур’єрський!

— А ти родом із Нью-Джерсі? — спитав Куцан. — Так я й гадав. Возити пасажирів та контейнери — невелика втіха, та все ж, знаєш, краще, ніж вагони льодовні або нафтоцистерни. Не віриш? Я якось тяг…

— Тяг? Ти? — зневажливо пирхнув «Могол». — Та ти вагон-льодовню й до сортувальної не допхнеш. Ось я, — він помовчав, щоб додати ваги своїм словам, — воджу швидкий товарний, цілих одинадцять вагонів. Рівно об одинадцятій вирушаю й лечу, як годиться, — по одинадцять миль на годину. Цінні вантажі, негайні, ламкі, продовольчі — все це я. Що на приміських лініях байдикувати, що маневровим — невелика різниця. Товарний експрес — оце діло!

— Я, мушу сказати, вихвалятись не люблю, — почав «Консолідейшн».

— Не любиш? Ось тебе за те й загнали сюди, що на гору ледве сунешся.

— Там, де я сунусь, із тебе, Куцанчику, й пара вилетить. Кажу ще раз — вихвалятись не люблю, та вже як хочете знати, хто швидко товарні поїзди тягає, то подивіться на мене, коли я, весело посвистуючи, лечу по Аллеганах і за мною тридцять сім платформ з рудою, а гальмові кондуктори одно волоцюг зганяють, їм і посвистіти ніколи. Доводиться самому гальмувати. І ні разу й ниточки не пропало. Ні, добродію, тягати вагони — одне, а обережність і кмітливість — інше. А на моїй роботі потрібна кмітливість.

— І вас не паралізує свідомість такої страшної відповідальності? — почувся з кутка чийсь чудний охриплий голос.

— А це хто? — пошепки спитав 007 у приміського з Нью-Джерсі.

— Спробна машина «Компаунд» мішаної конструкції — «Нова Гренада». Півроку терлась маневровим на станції, а то весь час по майстернях огинається. Вугілля ощадить (просто скнара), зате не вилазить із ремонту. Гм… я гадаю, добродійко, що після нью йоркського життя Бостон для вас — глушина?

— Коли я сама, у мене найбільше діла, — система «Компаунд» говорила наче в димар.

— Усе зрозуміло, — зневажливо шепнув Куцан, — вона й на сортувальній не потрібна.

— Робота в Бостоні ближча моїй духовній і фізичній натурі, і ваша outrecuidance[1]…

— Який там ще баланс? — перепитав «Могол». — Мені й із звичайними поршнями добре.

— Мабуть, краще сказати — ваша faroucherie[2], — просичала машина «Компаунд».

— А я не маю нічого спільного з такими бляшанками, як ви, — не здавався «Могол».

«Компаунд» зітхнула погордливо-співчутливо й більше не вимовила ані слова.

— Яких лиш кривляк на світі не буває! — сказав Куцан. — Ці массачузетці всі такі. Ніяк не можуть з місця зрушити — ні сюди ні туди, а ще й лаються, коли їм вичитаєш. Еге, до речі, про Бостон: «Коменчі» вчора ввечері розповідав мені, ніби в п’ятницю у нього біля Ньютонса букси загорілись. Тому, мовляв, і пасажирський запізнився. Мастак же брехати цей «Коменчі»!

— Та якби я це почув навіть у майстернях, коли на мені й казана не було, то однаково зразу б зрозумів, що «Коменчі» знов бреше, — втрутився приміський з Нью-Джерсі. — Букси загорілись! Ось воно як було: йому зайвий вагон причепили, то він на першому підйомі скис, ну й давай скиглити! Довелося сто двадцять сьомий на підмогу посилати. Букси загорілись — таке вигадає! А то розповідав, ніби під укіс скотився. Дивився мені прямо в головний ліхтар і брехав, та так спокійно — не локомотив, а просто цистерна з водою. Букси! Ти спитай у сто двадцять сьомого, як воно було. «Коменчі» перевели на запасну колію, а сто двадцять сьомий (його викликали о десятій вечора, і він аж казився зі злості) підчепив його вагони й домчав їх за сімнадцять хвилин до Бостона. Букси! Смаленого дуба править цей «Коменчі»!

І тоді 007, зібравши докупи, як то кажуть, свої колеса, спитав, що це означає — «загорілися букси».

— А бодай мені дзвінок у голубий колір пофарбували! — зарепетував Куцан. — Бодай мене на трамвай з дерев’яними ободами переробили! Бодай мене розламали й перелили в п’ятицентові дзиґи на радість вуличним крамарям. Цей восьмиколісний американець не знає, що таке «букси загорілись»! Ти, може, й про стоп-кран ніколи не чув, і нащо в тебе гвинтові домкрати? Просто свята невинність — тебе з твоїм власним тендером наодинці страшно лишати. Ех ти, платформо!

Не встигли інші й слівця докинути, як Куцан свиснув, пустивши струмінь пари, а у 007 від образи мало фарба пухирями не взялась.

— «Загорілися букси», — промовила машина «Компаунд», добираючи й зважуючи кожне слово, наче вугілля, — це означає кару за перебільшення швидкості через недосвідченість. Гм…

— «Загорілися букси»! — вигукнув приміський з Нью-Джерсі. — Це так наш братчик розплачується за подорожню гарячку. Вже скільки років зі мною такого не бувало. До паровозів ближніх маршрутів ця хвороба рідко пристає.

— В нас у Пенсильванії про неї й не чули,—зауважив «Консолідейшн». — Ньюйоркці — ті часто на неї хворіють… Це ніби нервова перевтома.

— Іди ти… в депо! — сказав «Могол». — Гадаєш, як у вас у горах профіль колії гірший, то ти й справді аллеганський ангел. Я тобі зараз розтлумачу, хто ти такий… А ось і моя бригада йде. Ну гаразд, мені час; може, ще побачимось, тоді й добалакаємо!

І «Могол» велично, наче військовий корабель у годину припливу, від’їхав до поворотного кругу, там розвернувся й став на свою колію.

— А ти, зелений кавнику (це до 007), катай звідси, трохи підучися, а тоді вже лізь у компанію до тих, хто за тиждень стільки миль пролітає, скільки в тебе й за рік не набереться. Вантажі цінні, продовольчі, ламкі, негайні — і все це я. Бувай!

— Щоб мені казан луснув, коли можна так нечемно поводитися з новачками! — вигукнув Куцан. — За що ти з нього знущаєшся? Видно, коли соромом наділяли, «Могол» ходив заправлятись водою. А ти, хлопче, не дрейф, чади собі! Зараз і нас із тобою покличуть.

Люди в паровозному депо говорили на високих нотах. Один, у шкарубкому від поту вовняному светрі, казав, що в парку нема жодного зайвого локомотива. Другий, трясучи зіжмаканим папірцем, кричав, що начальник сортувальної звелів відкрутити голову тому, хто не дасть локомотива. Тоді перший замахав руками й спитав, чи не думає начальник, ніби він ховає локомотиви в кишенях. Потім з’явився чоловік у довгому чорному піджаку, без комірця, весь мокрий, бо стояв гарячий серпневий вечір, і сказав, що коли сам так звелів, то нема про що й сперечатися. І з допомогою цих трьох локомотиви рушили з місця — спершу машина «Компаунд», потім «Консолідейшн» і, нарешті, 007.

Треба признатися, десь у глибині топки 007 плекав таємну надію, що після закінчення випробувань його з піснями й криком виведуть із депо й під наглядом упевненого, статечного машиніста причеплять до зелено-шоколадного кур’єрського поїзда. Машиніст по плеще його по спині, ласкаво погомонить до нього й назве його своїм арабським скакуном. (Робітники в майстернях, де він з’явився на світ, не раз читали вголос дивовижні оповідання про залізничне життя, і 007 сподівався, що з ним теж трапиться щось надзвичайне). Та на залитій електричним світлом, сповненій гуркоту й брязку сортувальній станції небагато було кур’єрських поїздів, і машиніст 007 сказав:

— Який безглуздий інжектор поставив Юстес на цю машину! — І, сердито орудуючи ручкою, закричав: — Ну як на цій штуці маневрувати?

Чоловік без комірця втер обличчя і відповів, що на сортувальній страшне робиться, все забите товарняком, і таке інше, і нічого не вдієш: доведеться маневрувати до других півнів.

007 несміливо висунувся вперед, і душа його сховалась аж у колеса: він так нервувався, що від дзенькоту власного дзвоника мало з рейок не зійшов. Спереду і ззаду гойдалися й пританцьовували ліхтарі; з боків по шістьох коліях, брязкаючи зчепами, вищачи гальмами, сновигало туди-сюди стільки поїздів, що 007 і не снилось. Там були й нафтові цистерни, і вагони для сіна, і вагони з худобою, що голосно ревла, а ті — для руди, а ті — для картоплі, з пічками посередині. Вагони-льодовні й вагони-рефрижератори, з яких прямо на рейки крапала крижана вода; і вентильовані вагони для фруктів, і молочні цистерни; платформи з повними товарів контейнерами; платформи з жатками й снопов’язалками всіх кольорів веселки — червоними, зеленими, золотавими в сліпучому електричному світлі; платформи із смердючими воловими шкурами, запашними дошками із тсуги та в’язками гонту; платформи, що гнулись під вагою тридцятитонного литва, кутового заліза та гвинтів для будівництва якогось нового мосту, і знов сотні, сотні товарних вагонів — навантажені, замкнені, всі в крейдяних позначках. Чоловіки — спітнілі, сердиті — лазили під тисячами коліс, коло них і між ними. Вони квапливо перелазили через будку 007, тільки-но він зупинявся на хвилину, потім сідали на каукетчер, коли 007 рушав з місця, й залазили в тендер, коли він давав задній хід. І цілі гурти бігали по дахах товарних вагонів, перевіряли гальма, махали руками й вигукували всякі чудні слова.

007 то штовхали вперед на фут, то відкочували назад на чверть милі так рвучко, що його колеса гуркотіли й бряжчали. Потім різко переводили на стрілку (а стрілки на сортувальній дуже короткі й незручні). Причіпляли то один, то другий товарний поїзд, а 007, не знаючи того, не зразу міг зрушити з місця. І так без кінця. Тільки-но він набере швидкість, як хтось відчіпляє кілька вагонів. 007 робив ривок, але зразу натикався на гальмо і, аж гикнувши з натуги, зменшував хід. Потім він кілька хвилин відсапувався, засліплений мигтінням ліхтарів, оглушений дзенькотом дзвіночків, очманілий від мелькання вагонів, яким кінця не було. Гальмова помпа давала сорок ходів на хвилину, передній зчеп звисав над каукетчером, мов язик вимореного собаки, а весь корпус 007 укривала напівзгоріла сажа.

— З тендером важко маневрувати, — зауважив його малорослий приятель по депо, риссю прилітаючи повз нього, — але ти молодчага. Бачив коли маневровий швидкий? Ні? То подивись на мене.

Куцан тяг дванадцять важких платформ. І раптом, різко скрегонувши, відірвався від них. Попереду в присмерку замаячила стрілка. Він по-кролячому шмигнув до неї, ззаду щось клацнуло, й низка платформ, навантажених колодами, попала в обійми важкого товарного локомотива, що розписався за одержаний вантаж протяглим гудком.

— На всій сортувальній тільки мій хазяїн уміє такі штуки витинати, — сказав Куцан, вернувшись. — Коли якийсь інший дурень береться за це діло, мене аж трусить, як у пропасниці. Ось що значить коротка колісна база! Тобі так не до снаги — враз одірве тендер.

007 і не мав таких честолюбних бажань; він так прямо й сказав Куцанові.

— Не хочеш? Звісно, це для тебе діло незручне, але ж хіба не цікаво? Начальника сортувальної бачив? Найголовніша людина в світі, не забувай! Коли скінчимо, питаєш? Та ніколи, братику. Так удень і вночі, весь тиждень, і в будень і в свято працюєш. Бач, он поїзд із тридцяти вагонів по четвертій, ні, по п’ятій колії йде? Яких лиш вантажів там нема! Сюди його пригнали, щоб розсортувати вагони і сформувати потім прямі поїзди. Ось ми й відчіплюємо по одному вагону.

По тих словах Куцан підштовхнув платформу, що мала йти на захід, і, ледь чмихнувши від подиву, сахнувся назад, бо платформа виявилась його давньою приятелькою.

— А бодай мої зчепи луснули, коли це не безпритульниця Кет! Що ж ти своїх друзів забула? Тут за тобою сорок гінців уже було з твоєї дороги. Хто тебе тепер захопив у руки?

— Я й сама б рада знати, — запхикала безпритульниця Кет. — Дім мій у Топіці, а я вже побувала і в Седер-Репідз, і в Вінніпегу, і в Ньюпорт-Ньюз, побувала й на півдні, в Атланті, і у Вест-Пойнті, і Буффало не обминула. Тепер, мабуть, застрягну в Гаверстро. Якихось десять місяців дома не була, а так уже знудьгувалася за своїми — страх як хочеться вернутись.

— Гайда в Чикаго, Кеті, — сказав маневровий, і стара, облізла платформа, гуркочучи й підскакуючи, ліниво покотилась по рейках.

— Хочу встигнути в Канзас, поки там соняшники зацвітуть.

— Таких безпритульниць Кет та волоцюг Віллі на сортувальній хоч греблю гати, — пояснив маневровий номерові 007, — я знав стару платформу з Фітчбурга, що не була дома цілих сімнадцять місяців. А одна з наших вернулася сюди тільки через п’ятнадцять місяців. Не втямлю, як це наші хазяїни влаштовують. Мабуть, міняють нас місцями. Ну, я своє діло зробив. Тепер Кеті на шляху в Канзас через Чикаго. Але закладаюсь на місячний запас вугілля — вона неодмінно застрягне в Чикаго, буде на побігеньках у адресата вантажу, а восени її знов до нас із пшеницею приженуть.

В цю хвилину повз них пройшов «Консолідейшн», що тяг за собою дванадцять вагонів.

— Додому їду, — гордо заявив він.

— Та ти не розмістиш стільки вагонів на поромі! Візьми їх за два рази, хвалько! — гукнув йому вслід Куцан.

Та ось 007 підігнали до шести останніх вагонів, і він ледь не вибухнув з подиву, виявивши, що штовхає їх навпростець до величезного порома. Досі 007 бачив навколо себе тільки твердий ґрунт, а тепер сторопів, коли пором відчалив і колеса його на шість дюймів занурились у чорну маслянисту воду.

Потім 007 швидко погнали до пакгаузів, де він побачив начальника сортувальної — присадкуватого чоловіка з білим обличчям, у сорочці, штанях і стоптаних черевиках. Він поглядав на море візочків, юрбу горлаїв-вантажників та ескадрони коней, що задкували, повертались, викрешували підковами іскри.

— Це з візків вантаж перекидають у контейнери, — шанобливо зауважив маневровий, — але головний на вантажників і не дивиться. Хай собі лаються. Він тут сам пан і хазяїн! Досить йому сказати: «Будьте ласкаві», — як вони йому в ноги падають і моляться. Кілька поїздів устигнуть навантажити, перше ніж він зверне на них увагу. Досить йому рукою махнути, і все само собою робитись починав.

Навантажений поїзд відходив однією колією, а другою на зміну йому прибував порожній. Паки, кошики, ящики, банки, сулії, очеретяні плетінки, коробки просто стрибали у вагони, наче ті були магнітом, а вантажі — залізними стружками.

— Ну як? — вигукнув Куцан. — Гарно, правда?

Червонопикий вантажник пропхався до начальника сортувальної й трусонув кулаком у нього під носом. Начальник навіть очей від паперів не відірвав. Тільки ледь кивнув вказівним пальцем, і молодий здоровило в червоній сорочці, що терся поряд, ударив вантажника в ліве вухо, і той, охнувши, повалився на в’язку сіна.

— Одинадцять, сім, дев’яносто сім, чотирнадцять нуль нуль три; дев’ятнадцять тринадцять; один один чотири; сімнадцять нуль двадцять один і десять західного напряму. Все просто до станції призначення, крім двох останніх. їх на вузлову. Гаразд. Забирайте поїзд.

Начальник сортувальної лагідними синіми очима глянув поверх горлаїв-вантажників, зупинив погляд на залитій місяцем водяній гладіні й замугикав:

І землю нашу рідну,
І людський дух, і плоть,
І все, що дише й квітне,
— Усе створив Господь.

007 відкотив вагони й передав їх звичайному товарному локомотивові. Ніколи зроду він не здавався собі таким нікчемним!

— Цікаво? — спитав Куцан, що чахкав на сусідній колії. — Адже якби цей начальник попав нам між буфери, з нього лишилась би червона калюжка, а ми б навіть не помітили. Диви, як він усередині весь кипить, а зверху не показує.

— Що там казати, — погодився 007. — У мене при ньому наче вогонь у топці гасне й пара вся виходить. Так, він найголовніша людина на землі.

На той час вони вже стояли в дальньому, північному кіпці сортувальної, біля будки стрілочника, і дивились на чотириколійне залізничне полотно. Поїзд, пригнаний 007, передали бостонській дамі «Компаунд», і вона тепер мала тягти його по не дуже справному полотну до вузлової станції, тож і нарікала прикро на дев’яностошестифунтові рейки.

— Ви такі молоді, такі молоді, — кахикала вона. — Ви не усвідомлюєте своєї відповідальності.

— Все він усвідомлює, — відрубав Куцан, — тільки не скиглить, як дехто. — Він пустив убік струмінь пари, наче чвиркнув. — Вантажу в неї тисяч на п’ятнадцять, а крекче, наче там на всі сто — бозна-що про себе думає, як «Могол». Пробачте, мадам, але дорога для вас відкрита… Зараз знову застрягне, як нежива, куди їй!

Переповзаючи з колії на колію, машина «Компаунд» повільно рухалася довгим спуском, важко охала на кожній стрілці, перевалювалась, ніби корова в заметах, Коли її буферні ліхтарі зникли з очей, на сортувальній настала коротка тиша. Стрілки, клацнувши, перевелись і немов завмерли в чеканні.

— А тепер я тобі покажу дивовижний фокус, — сказав Куцан. — Якщо «Багряноносець» хоч на хвилину спізниться, значить, пора міняти нашу конституцію. Як тільки виб’є дванадцяту…

— Бам! — бамкнув годинник на великій вежі сортувальної, і здалеку до 007 долетіло ритмічне «чах-чах-чах». Зіркою блиснув на обрії головний ліхтар, він розгорявся дедалі ясніше, і приглушена музика коліс переростала в урочисту пісню велетня, що летів мов на крилах:

Швидше, швидше, вітер свище, чах-чах-чах.
Раз-два-три, хутенько, ненько, чах-чах-чах.
Підлітаємо з розгону
До вокзалу, до перону,
Тихше, тихше, хто там дише, чах-чах-чах.

Останні звуки з викликом розкотились за півтори милі від пасажирської станції, але краєчком ліхтаря 007 розгледів гордий надшвидкий локомотив на шість ведучих коліс — славу й окрасу залізниці, першокласний «Багряноносець», південний експрес мільйонерів, що відмітав назад милі так легко, як гуляє по м’якій дошці рубанок. Весь він був наче туманна темно-емалева пляма, оживлена смугою білого електричного світла у вікнах і мерехтінням нікельованих поручнів на площадці заднього вагона.

— Оце то так! — вирвалось у 007.

— Сімдесят п’ять миль на годину робить. Кажуть, є ванні, перукарні, телеграфний апарат, бібліотека — й не перелічиш усього. Так, добродію, сімдесят п’ять на годину! А в депо розмовлятиме з тобою отак просто, як оце я. Та дідько б ухопив мої колеса, якби я розігнався хоч до половини його швидкості, тут би мені й каюк! Він магістр нашого ордену. Завжди в нашому депо опоряджується. Я тебе з ним познайомлю. Варто. Не багато є таких, щоб цю пісню співали.

Від хвилювання 007 навіть відповісти не зміг і не почув, як задзвонив телефон у будці й стрілочник, вихилившись із неї, спитав у машиніста 007:

— Пари вистачить?

— Та миль на сто, певне, від’їхав би від цієї мишоловки, — відказав машиніст, що любив довгі перегони й ненавидів сортувальні.

— Тоді давай швидше. Тут миль за сорок товарний експрес під укіс зійшов, ярдів п’ятсот лінії з ладу вибуло. Ні, жертв не було, але обидві колії блоковані. Слава богу, кран і ремонтний вагон на місці. Зараз ремонтники надійдуть. Не барися! Шлях відкритий.

— І чого я такий плюгавий уродився? Аж злість бере! — зітхнув Куцан, а 007 одним ривком причепили до похмурого, закуреного, схожого на гальмовий вагона, напханого інструментами; за ним стояли платформа й кран.

— Знаєш, бригади різні бувають. Але тобі, братку, пощастило! Дають ремонтний вагон. Тільки сміливіше! Колісна база витримає, та й крутих поворотів майже нема. Ага, трохи не забув! «Коменчі» тут казав, що є дільниця, де рейки абияк покладені, — там тебе трохи потрусить. Миль за п’ятнадцять з половиною після підйому біля Джексонового роз’їзду. Та ти це місце зразу пізнаєш: там ферма, вітряк і п’ять кленів у подвір’ї перед будинком. Вітряк на схід від кленів. А посередині перегону залізний міст вісімдесятифутовий, без поруччя. Ну, бувай. Хай щастить!

Не встиг 007 отямитись, як уже мчав по рейках у глуху темінь. І враз на нього напали нічні страхи. Пригадалися розповіді про зсуви, про вивернуті зливою валуни, про повалені дерева, про худобу на рейках, усі просторікання бостонської дами «Компаунд» про відповідальність і на додачу все, що породила його власна фантазія. Біля першого в його житті залізничного переїзду (а це подія в біографії паровоза) він дав надміру тремтячий свисток, а як угледів злякану конячину та поблідлого, аж зеленого добродія в бричці, що стрімголов летіла ярдів за два від правих коліс, нерви 007 напружились до краю. Він не мав сумніву, що зараз зійде з рейок; відчував, як на поворотах колеса на добрий дюйм піднімаються над рейками; знав, що на першому ж підйомі з нього дух вилетить, як у «Коменчі» біля Ньютонса. Він щодуху летів спуском до Джексонового роз’їзду, — майнув вітряк трохи західніш від кленів, потім колеса застрибали по погано вкладених рейках, і великі краплі поту виступили у нього на паровому казані. При кожному різкому поштовху 007 жахався, що не витримає котрась із осей.

Вісімдесятифутовий міст без поручнів він проскочив, наче кіт, що втікає по паркану від собаки. До скла головного ліхтаря прилип мокрий листок, його тінь летіла по рейках, і 007, вирішивши, що то стрибає якийсь м’якенький звірок, злякався, що наїде на нього (все м’яке лякає локомотиви так само, як і слонів). Та люди, що їхали на 007, були спокійнісінькі. Бригада безбоязно перебралася з ремонтного вагона в тендер і тепер перекидалась жартами з машиністом. 007 чув човгання ніг по вугіллі й уривки пісні:

Ти, товарний, зажди, не свисти, не гуди,
І «Стріла» почекає, їй-богу,
Бо експрес уже знов десь із рейок зійшов.
Гей, ремонтникам дайте дорогу!
Нубо, дайте бригаді дорогу!

— Так, Юстес не дав маху. Машина добряча. І новісінька.

— Кхе-кхе! Що правда, то правда. Навіть фарба ще… І враз праве заднє колесо 007 пронизав нестерпний пекучий біль.

«Ось, — подумав він, — ось і в мене загорілись букси. Тепер я зрозумів, що це таке. Розірве мене на шматки, не інакше. І це в першому рейсі!»

— Здається, щось негаразд, — наважився сказати кочегар машиністові.

— Дарма, витримає, як треба буде. Ми майже доїхали. А хлопцям краще б сидіти в себе у вагоні, — сказав машиніст, держачи руку на гальмі. — У мене на очах людей зносило…

Ремонтники, регочучи, вернулися до себе. Кому хочеться летіти сторчголов на рейки? Машиніст крутнув рукою, і 007 відчув, як щось наче прикувало до рейок його ведучі колеса.

— Ойойой! — скрикнув 007 і проїхав поковзом по рейках. У першу мить йому здалося, наче він відривається від власних осей.

«Мабуть, це й є той самий стоп-кран, що ним Куцан дражнив мене в депо, — насилу зводячи дух, думав 007. — «Загорілися букси», «Стоп-кран». І те, й те страх як болить! Зате в депо всім розкажу».

Розпаленілий 007 зупинився за кілька кроків від того, що лікарі назвали б «складним переламом вагона». Машиніст навколішки почав щось колупати між колесами в 007, але не називав його арабським скакуном і не гомонів ласкаво, як буває з машиністами на сторінках «Тижневика». Він на всякі лади лаяв 007, витягав ярди звугленого клоччя з букс і нахвалявся, що неодмінно спіймає того дурня, котрий так по-дурному напхав його туди. Ніхто не допомагав йому, бо Івенс, машиніст «Могола» — він тільки трохи розбив голову, але був дуже сердитий, — показував при світлі ліхтаря невелику свиню, роздавлену й посинілу.

— Хоч би свиня як свиня, — мурмотів він, — а то ж порося.

— Страшні звірюки, нічого не скажеш. Лізуть під каукетчер і спихають тебе під укіс, — зауважив хтось із бригади.

— Під укіс! — загорлав рудоголовий уельсець Івенс. — Вас послухати, то я що другий день лечу з рейок через якого-небудь кабанця, ніби всіх свинячих недоносків у штаті Нью-Йорк визбирую. Я їх і не бачу ніколи, крім оцього чортяки, — диви чого наробив!

Як на одне порося, що заблудилось уночі, нароблено було справді чимало. Товарний експрес, очевидно, мчав повним ходом, бо «Могола» підняло на рейках, і він пролетів навскоси кількасот футів у лівий бік, прихопивши з собою ті вагони, що захотіли цього. Декотрі утримались. Порвали зчепи й зупинилися, а задні вагони подерлись на них. У цьому гармидері вони погнули й пом’яли рейки лівої колії. Сам «Могол» влетів у поле пшениці й упав на коліна; химерні зелені гірлянди намотались йому на шатуни, важке груддя землі обліпило каукетчер, якому п’яно кивало колосся. Вогонь у топці був закиданий землею — це зробив Івенс, як тільки опритомнів, — у розбитий головний ліхтар набились обсмалені нічні метелики. «Могол», весь обсипаний вугіллям з тендера, нагадував шаленого буйвола, що вперся в універсальний магазин: усюди як попало валялися, повилітавши з розбитих вагонів, друкарські й швацькі машинки, велосипеди в дерев’яних клітках, партія імпортної збруї, оздобленої сріблом, французькі рукавички й сукні, десяток чудово оброблених дубових полиць для каміна, п’ятнадцятифутовий моторний човен, у який в’їхало масивне ліжко з мідними прикрасами, ящик з телескопами й мікроскопами, дві труни, ящик дуже доброї карамелі, чудові сири, масло і яйця уже в вигляді омлету, розбита коробка з дорогими іграшками й сотні інших предметів розкоші. Невідомо звідки вмить з’явились якісь волоцюги й великодушно кинулись на підмогу ремонтній бригаді. Тому гальмові кондуктори, озброївшися шворнями, ходили з одного боку, а з другого, застромивши руки в кишені, патрулювали супровідник вантажу та кочегар. З будинку за пшеничним полем вибіг довгобородий чоловік і гукнув Івенсові, що якби це сталось під осінь, згорів би весь його хліб, і це з вини непутящого машиніста. Потім він прожогом кинувся навтіки, бо Івенс, загорлавши: «Це все через його свиню, його свиню, пустіть мене, я вб’ю його, вб’ю!» — рвонувся до нього. Ремонтники реготали, а фермер, вистромившись із вікна, сказав Івенсові, що той не джентльмен.

Та 007 було не до сміху. Йому ще не траплялось бачити аварію, і вона його дуже налякала. Ремонтники сміялись, але й діла не забували, і коли 007 побачив, як вони орудують із «Моголом», ляк його змінився подивом. «Могола» обкопали лопатами, під колеса підвели шпали, а під нього самого — домкрати; обвили його ланцюгом крана й лоскотали ломами. А 007 причепили до напіврозбитих вагонів, і він усе задкував, поки клубок вагонів розплутався і, покотившись по рейках, вони звільнили шлях. До світанку душ тридцять-сорок уже підносили й укладали шпали, перевіряли колію, кріпили рейки. До ранку всі здатні рухатись вагони були передані іншому локомотивові. Колія була розчищена, і 007 дюйм за дюймом почав витягати «Могола» по короткому настилу зі шпал. Нарешті реборди його торкнулися рейок, і старий зі скреготом став на місце. Та він був глибоко пригнічений, і вся його бадьорість вивітрилася з нього.

— Хоч би свиня була, — сумно казав він, — а то ж підсвинок. Та ще, як на те, не комусь, а саме тобі припало мене визволяти.

— Але як таке могло скоїтися? — засичавши від цікавості, спитав 007.

— Скоїтися? Та зовсім воно не скоїлося, просто випадок. Я виїхав із-за повороту й налетів на неї. Думав, скунс під колесами. Така була невеличка. І не писнула, прямо під каукетчер попала, а я раптом чую — передні колеса підскочили, на рейки попасти не можу, одне слово, кепська справа. Мене повернуло, мов на осі. Потім чую, під лівим ведучим колесом щось жирне б’ється, і — бодай мені казан луснув — я полетів під укіс. Тільки шпали затріщали під ребордами, думаю — каюк мені, і опинився в хлібах. Тендер виплюнув вугілля через будку, а прямо пере ді мною — старий Івенс, закривавлений, лежить як мертвий. І мене трусонуло. Всі заклепки, гайки й болти повилітали.

— Гм… — протяг 007. — А скільки ви важите, як по вашому?

— Без цієї грязюки сто тисяч фунтів.

— А порося?

— Вісімдесят. Не більше ста. І ціна вся йому чотири з половиною долари. Ну як тут не журитись? Можна й нерви розладнати, прямо колеса відбирає. Подумати лишень, не встиг я виїхати з-за повороту… — знову затяг свою пісню «Могол», зовсім приголомшений.

— Так уже водиться на світі, — втішав його 007. — Та й падати в пшеницю, певне, не так боляче.

— Якби це шістдесятифутовий міст та я впав у воду, вибухнув, вирядив на той світ машиніста з кочегаром, як інші роблять, не так би прикро було, але через підсвинка заїхати на поле, та щоб ти мене витягав! Мало того — ще й отой стариган, смердючий фермер у нічній сорочці, так мене батькував, наче я хвора шкапа… Ні, це жах! Не називай мене більше «Моголом». Я просто швацька машинка. Мене тепер на сортувальній до смерті засміють.

I 007, що за ніч остудив свої букси й добре подорослішав, неквапно потяг товарний локомотив у депо.

— Здоров, старий. Видно, цілу ніч працював? — гукнув «Моголові» невгамовний Куцан, що вертався додому з роботи. — Вигляд у вас, скажемо відверто… Ех, ви, вантажі цінні, вантажі негайні!.. Катайте в майстерні, скиньте лаври зі свого димаря та вмийте будку.

— Не в’язни, Куцане, — суворо сказав 007, підходячи до поворотного круга, — а то я…

— Я й не знав, братку, що цей старий кип’ятильник — твій щирий друзяка. Останнього разу він не дуже чемно з тобою розмовляв.

— Правда. Але я відтоді бачив аварію й від страху мало не обліз. Тепер, поки пари не випущу, ніколи не стану глузувати з новачків, що не знають діла й хочуть навчитися. А зі старого «Могола» й поготів, хоча й бачив, як у нього з димаря колоски стирчали. Уявляєш собі, Куцане, все через підсвинка — не свиню, а просто порося. Само з грудку антрациту — на свої очі бачив, а якої шкоди наробило. І я зрозумів, що таке може з кожним статися.

— Ви це вже зрозуміли? Для почину чудово, — втрутився в розмову «Багряноносець», що сяяв дзеркальними шибками високої елегантної будки; в депо він дожидав опорядження перед наступним рейсом.

— Дозвольте вас, панове, познайомити, — казав Куцан. — Це наш «Багряноносець». Ти, братку, вчора ним захоплювався і, здається, навіть заздрив. А це, шановний добродію, новий член нашого товариства; в нього ще всі милі попереду, але я, як старший товариш, ручуся за нього.

— Радий нашому знайомству, — сказав «Багряноносець», окидаючи поглядом переповнене депо. — По-моєму, нас тут досить, щоб відкрити збори. Гм… Завдяки повноваженням, що ними я наділений як начальник залізниці, я віднині оголошую 007 повноправним членом Об’єднаного братства локомотивів, що як такий може користуватися всіма правами й привілеями щодо майстерень, депо, водокачок і залізниць. Згідно з наданим мені правом я підношу 007 до рангу швидкісного локомотива, бо, як мене повідомили з вірогідних джерел, наш новий товариш пройшов сорок одну милю за тридцять дев’ять з половиною хвилин, поспішаючи на допомогу потерпілому. Свого часу я сповіщу присвоєні локомотивам цього рангу гімн і сигнал — по них вас упізнають у найтемнішу ніч… Ласкаво просимо, новоявлений члене нашого братства локомотивів!

 

І ось, коли в найтемнішу ніч (як висловився «Багряноносець») ви зупинитесь на мосту над товарною станцією і окинете поглядом чотириколійне полотно, рівно о другій тридцять ночі — не раніше й не пізніше, — коли «Білий метелик», забравши пасажирів, що не попали на «Багряноносець», мчить на південь сім своїх молочно-кремових спальних вагонів, ви почуєте разом з боєм годинника, як здаля загуде басом віолончель, а потім розчуєте слова:

Швидше, швидше, вітер свище, чах-чах-чах.
Раз-два-три, хутенько, ненько, чах-чах-чах.
Підлітаємо з розгону
До вокзалу, до перону,
Тихше, тихше, хто там дише, чах-чах-чах.

Це 007 покриває сто п’ятдесят шість миль за двісті двадцять одну хвилину.

[1] Зухвальство (франц.).

[2] Невихованість (франц.).

Роняє ліс багряний свій убір,
Сріблить мороз поля зів'ялі й голі,
Прогляне день, неначе мимоволі,
І падає за край окружних гір.
Палай, камін, у келії дозвільній;
А ти, вино, негод осінніх друг,
Хоч би на мить у чаші цій похмільній
Дай забуття моїх гірких недуг.

Печалюсь я: до друга дальній світ,
З яким запив би довгу я розлуку,
Якому б міг сердечно стиснуть руку
І побажать веселих безліч літ.
Я п'ю один; дарма моя уява
Товаришів скликати поспіша;
Не чую я знайомої появи
І милого не жде моя душа.

Я п'ю один. На берегах Неви
Товариші мене сьогодні чують…
Але чи й там усі з вас бенкетують?
Кого іще не дочекались ви?
Хто зрадив ще чудову нашу звичку,
Кого забрав холодний світ од вас?
Хто не прийшов на братню перекличку?
Чий голос змовк? Хто передчасно згас?

Він не прийшов, кудрявий наш співець,
Гітари вже не чути голосної,
Під міртами Італії ясної
Заснув навік, і дружній чийсь різець
Не вирізьбив на російській могилі
Там мовою вітчизни кілька слів,
Аби знайшов слова привіту милі
Син півночі, що в край чужий забрів.

Чи ти сидиш в кругу товаришів,
Чужих небес коханець нетерплячий?
Чи знов ідеш на тропік ти гарячий
І вічний лід опівнічних морів?
Щаслива путь!.. З ліцейського порога
На корабель ти став без вороття,
І з того дня в морях твоя дорога,
О, хвиль та бур улюблене дитя!

І ти зберіг у долі мандрівній
Прекрасних літ всі звичаї недавні:
Ліцейський шум, забави наші славні
Між хвиль морських жили в душі твоїй;
Ти простягав нам із-за моря руку,
Ти нас одних у спогадах носив
І повторяв: на довгу ще розлуку
Незбагнений нас фатум осудив!

Міцний навік, о друзі, наш союз!
Він, як душа, одвічний, неподільний;
Незрушний він, прекрасний і свавільний,
У затишку родився дружніх муз,
І нас куди б не кидала година,
І щастя теж куди б не привело,
Незмінні ми: весь світ для нас чужина.
Вітчизна нам — лиш Царськеє Село!

Із краю в край грозою гнаний я,
Серед тенет недолі грозової,
Схвильований я дружбою новою,
І голова схиляється моя…
З благаннями печальними бентежно,
З надією юнацьких світлих літ,
Віддавсь другим я друзям безбережно.
Та був гіркий небратній їх привіт.

І нині тут, в забутій глушині,
В оселі хуг страшних і снігопаду,
Я радісну й солодку мав відраду:
Я трьох із вас, о друзі, в тишині
Тут обійняв. Поета дім опальний,
О, Пущин мій, ти перший навістив;
Ти звеселив вигнання день печальний,
В ліцея день його перетворив.

Ти, Горчаков, щасливець з перших днів.
Хвала тобі — холодний блиск фортуни
Не заглушив душі твоєї струни:
Все той же ти для нас, товаришів.
Нам різну путь судьба судила строга,
Ступивши в світ — ми швидко розійшлись,
Та ось звела нас польова дорога,
Зустрілись ми й по-6ратськи обнялись.

Коли спіткав мене фортуни гнів,
Для всіх чужий, бездомний, сиротою
Під бурею поник я головою
І ждав тебе, віщун пермеських дів.
І ти прийшов, син лінощів натхненний,
О, Дельвіг мій, твій голос пробудив
Сердечний жар, що довго тлів священний,
І радо я судьбу благословив.

Пісенний дух з дитинства в нас горів,
І дивний пал натхнення ми пізнали;
Ще з юних літ дві музи нас вітали,
Солодкий дар їх нас ласкаво грів:
Та вже любив я оплески і славу,
Ти ж для душі і муз лише співав;
Свій дар життя я тратив без угаву,
Ти ж геній свій у тиші звеличав.

Служіння муз не терпить суєти,
І мусить буть прекрасне величавим:
Та юнь зове нас усміхом лукавим,
І велич мрій нас кличе у світи…
Отямимось — і скорбними очами
Ми дивимось в минуле без надій.
Скажи, Вільгельм, було ж таке і з нами,
По музі брат і друг коханий мій?

Пора, пора! Душевних наших мук
Не вартий світ; розвіємо оману!
Сховай життя у самоту туманну!
Я, друже, жду твоїх стискання рук.
Прийди, огнем розмов своїх одразу
Ти наладнай сердечні струни знов;
Згадаємо бурхливі дні Кавказу,
І Шіллера, і славу, і любов.

Пора й мені… Гуляйте в добрий час!
Відрадне я вже чую зустрічання;
В поетове повірте віщування:
Промчиться рік, і знову я між вас.
І прийде строк надій моїх завітних,
Промчиться рік, я буду знову ваш!
О, скільки сліз і вигуків привітних,
І піднятих угору скільки чаш!

Ми першу з них у день знаменний цей
Наллєм повніш в честь нашого союза!
Благослови, моя весільна муза,
Благослови: нехай живе ліцей!
За вчителів, що честь і юність нашу
Леліяли, за мертвих і живих,
Здіймім до уст манливу повну чашу,
Забувши зло, за благо вип'єм їх.

Повніш, повніш! Поки зійде зоря,
Усі до дна, до краплі випивайте!
За кого ж це? О, друзі, відгадайте…
Ура, наш цар! Так! вип'єм за царя.
Людина він! Владає ним хвилина,
Він раб чуток, раб сумнівів, страстей;
Простім йому неправеє гоніння:
Він взяв Париж, він заснував ліцей!

Гуляймо-бо, поки ще дальня путь!
Але наш круг із кожним днем рідіє;
Хто в гробі спить, хто дальній сиротіє;
Судьба зорить, ми в'янем; дні пливуть;
Старіємо, і тихше серце б'ється,
І нить життя кінчаємо снувать.
Кому ж із нас під старість доведеться
Самому день ліцею святкувать?

Нещасний друг! у нових поколіннях
Набридлий гість і зайвий і чужий,
Згадає нас в дні зустрічів незмінних,
Закривши зір схвильовано-сумний.
Хай стріне він, і радий, і печальний,
За чашею цей день після негод,
Як нині я, вигнанець ваш опальний,
Його провів без горя і турбот.

1825

Ти міг буть кращим королем,
Та не хотів. — Ні! Ти бажав
Народ принизить тягарем.
Але французів ти не знав!
І для царів є суд земний, —
Проголосив він твій кінець.
І з голови ти, навісний,
Тікаючи, згубив вінець.

І розпочався лютий бій.
І прапор вільності, мов дук,
З’явився у юрбі людській,
І звук єдиний сповнив слух,
І бризнула в Парижі кров. —
Тиране! чим заплатиш ти
За праведну, гарячу кров,
За кров людей, кров бідноти?

Коли, мов грім, труба грізна
Заграє в синіх небесах,
Коли відкриється труна,
І стане знову тілом прах, —
Поставлять терези в цей час,
І їх підійме судія…
Чи волос твій не встане враз?
Не затремтить рука твоя?..

Безумче! Як той день зустріть,
Як нині вже ганьба страшна? —
Ти привид пекла, тінь страхіть,
Проклята долею мана!
Упавши від безсмертних ран,
Почнеш благати ти на скін,
І закричить кривавий стан:
Злочинець він! злочинець він!

1830

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

[2 травня 1890 р.]

* Без надії сподіваюсь! (Лат.)

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

[1] Про свободу (лат.)..