Юність

1

Забрязкотіли камінці об шибку, і хлопчик заворушивсь уві сні. Потім сів у ліжку. Минуло кілька секунд, перш ніж до нього дійшло, де він. Звичайно, не вдома. Він у селі. Було холодніше, ніж удома, за вікном ледь розвиднювалося.

— Скіпко! — почувся настирливий хрипкий шепіт.

Хлопчик метнувся до відчиненого вікна.

Насправді його звали інакше, але новому приятелеві, з яким він напередодні познайомився, вистачило одного погляду на його худорляву постать, щоб вирішити:

— Ти — Скіпка! — І додати: — А я — Рудий.

Рудого також насправді звали не так, але прізвисько страшенно йому пасувало. Вони миттю подружилися: так швидко й без вагань можуть заприязнитися тільки діти, навіть не підлітки, а діти, на яких іще ніяк не позначилась дорослість.

— Привіт, Рудий! — гукнув Скіпка й бадьоро махнув йому рукою, кліпаючи очима та остаточно прокидаючись.

— Тихо! — схожим на каркання шепотом урвав його Рудий. — Ще розбудиш когось.

Скіпка аж тепер помітив, що сонце на сході ледь сягнуло верхівок низеньких пагорбів, що тіні довгі й розпливчасті, а трава мокра від роси.

Вже тихіше він поцікавився:

— Ти чого хотів?

Рудий лише зробив йому знак вийти.

Скіпка швидко вдягнувся, з радістю скоротивши вранішнє вмивання: побризкався ледь теплою водою, та й край. Поки вибіг надвір, вода на обличчі вже висохла, босі ж ноги зволожились від роси.

— Та тихше ти, — сказав Рудий. — Якщо прокинеться мама чи татко або навіть хтось із слуг, то почнеться: «Ану додому!» або: «Бігатимеш босоніж по траві — застудишся й помреш!»

Він передражнив так схоже, що Скіпка пирснув і подумав, що зроду ще не зустрічав такого кумедного хлопця, як Рудий. Запитав нетерпляче:

— Ти щодня отак рано встаєш? Отак удосвіта? Неначе весь світ тільки тобі належить, правда? Навкруги ні душі, еге ж?

Він аж запишався, що йому дозволили ступити до цього незвичайного світу.

Рудий скоса поглянув на друга й мовив недбало:

— Я вже давно на ногах. Хіба ти вночі нічого не чув?

— А що?

— Та гриміло ж.

— Була гроза? — остовпів Скіпка. Він ніколи не міг заснути у грозу.

— Та, навряд. Але гриміло. Я підійшов до вікна, коли почув, — а дощу нема. На небі повно зірок, а саме небо якесь майже сіре. Уявляєш?

Скіпка ніколи такого не бачив, однак на знак згоди кивнув.

— Отож я й подумав, що треба вийти.

Вони йшли зеленою узбочиною бетонки, що спускалася до пагорбів, навпіл перетинаючи навколишню місцевість, і губилася серед них. Дорога була така давня, що навіть батько Рудого не міг сказати йому, коли її збудували. На ній не було ні тріщин, ні вибоїн.

— Таємницю берегти вмієш? — запитав Рудий.

— Аякже. Що за таємниця?

— Таємниця, та й годі. Мо’, скажу, а мо’, й ні. Ще не вирішив.

На ходу Рудий зламав довгу гнучку стеблину папороті, один по одному пообривав листочки і хльоснув нею, мов батіжком. На якусь хвилю уявив себе на баскому коні, що стає дибки й закушує вудила, підкоряючись його залізній волі. Потім він стомився, відкинув батіжка й загнав коня у найглухіший закут своєї уяви — ще знадобиться колись.

— Скоро приїде цирк, — промовив він.

— Оце-то таємниця. Я й без тебе знаю. Батько мені ще вдома казав.

— Це ще не таємниця. Вона — ого-го!.. Ти в цирку коли був?

— Та звісно, був. Ще й питає.

— Сподобалося?

— Ще й як!

Рудий знову стежив за ним краєчком ока:

— А лишитись у цирку ти коли хотів? Отак узяти й лишитись назавжди.

Скіпка замислився.

— Мабуть, ні. Гадаю, я буду астрономом, як батько. Здається, він цього хоче.

— Пхе! Астрономом!

Скіпка відчув, як зачиняються перед ним двері в новий незвичайний світ, і астрономія враз видалась йому сухою наукою про мертві зірки.

— Цирк справді цікавіший, — сказав він примирливо.

— Це ти тільки так кажеш.

— Ні. Я так думаю.

Рудий перейшов до діла:

— А от якби тобі запропонували працювати в цирку прямо зараз, що б ти зробив?

— Я… я…

— Бачиш, — зневажливо засміявся Рудий.

Скіпка образився:

— Я б погодився.

— Овва!

— Випробуй мене!

Рудий — якийсь незнайомий і напружений — крутнувся до нього:

— Ти правду кажеш? Підеш зі мною?

— Про що це ти? — Скіпка трохи відступив.

— У мене є щось таке, що допоможе нам потрапити до трупи. Можливо, колись у нас буде власний цирк. Ми могли б стати найвідомішими цирковими артистами в світі. Це — якщо ти зі мною. Інакше… та, гадаю, я й без тебе обійдусь. Я лишень подумав, може, хай і приятель Скіпка спробує щастя.

Світ знову здавався незвичайним і чарівним, і Скіпка сказав:

— Згода, Рудий. Я з тобою. То що ж там у тебе, га? Ану розказуй!

— Відгадай. Що в цирку найголовніше?

Скіпка почав гарячково розмірковувати. Йому так не хотілося сісти маком. Нарешті запитав:

— Акробати?

— Оце так такі Я б на них і задарма не пішов.

— Тоді я не знаю.

— Тварини, от що! Які номери найцікавіші? Куди найважче попасти? Навіть у найпрестижніших цирках вистави з тваринами — найкращі.

— Думаєш?

— Спитай-но лишень. Тобі хто хоч скаже. Так от. Уранці я знайшов двох тваринок.

— І впіймав?

— Аякже. Оце й є моя таємниця. Нікому не скажеш?

— Звісно ж, ні.

— Гаразд. Вони у мене в повітці. Хочеш глянути?

Вони були вже майже біля повітки. Попереду зяяла величезна чорна паща розчахнутих дверей. Щось там надто вже чорно. Отже, весь цей час вони йшли саме сюди.

Скіпка спинився і вдавано байдуже запитав:

— А вони великі?

— Став би я з великими заводитись! Не бійся, не кусаються. Вони десь отакі, не більші. Я їх у клітку посадив.

У повітці Скіпка побачив велику клітку, почеплену на гак під дахом. Зверху її було накрито цупким полотном.

— Ми тут наче якусь пташину тримали. Головне, що звідси їм не втекти. Лізьмо на сінник.

Вони видряпалися сходами нагору, і Рудий притяг клітку до себе.

— Ніби якась дірка, — зауважив Скіпка, тицьнувши пальцем у полотно.

Рудий насупив брови:

— Звідки вона тут?

Він зазирнув під полотнину і сказав полегшено:

— Тут вони.

— Так наче чимось пропалено, — захвилювався Скіпка.

— То ти хочеш подивитися чи ні?

Скіпка повільно кивнув. Він зовсім не був певний цього. А що як вони…

Та Рудий уже стяг полотно. Як він і казав, там було двоє тваринок — маленьких і якихось огидних. Вони швидко зарухались, як тільки піднялася полотнина, й тепер були вже біля хлопчиків. Рудий обережно торкнувсь однієї пальцем.

— Обережно! — жахнувся Скіпка.

— Нічого мені не станеться, — сказав Рудий. — Бачив таких коли-небудь?

— Ні.

— Невже ти не розумієш, що в будь-якому цирку аж затрусяться, коли їх побачать?

— А не замалі вони для цирку?

Рудого це дійняло до живого. Він відпустив клітку, й вона загойдалася туди-сюди мов маятник.

— Ага, хочеш вийти з гри.

— Ні, я лише…

— Не хвилюйся, не такі вже вони й маленькі. Зараз мене тільки одне непокоїть…

— Що?

— Ну, я ж маю чимось їх годувати, поки приїде цирк. Треба придумати — чим.

Клітка гойдалась, а маленькі в’язні, припавши до ґраток, якось дивно й швидко жестикулювали, звертаючись до хлопчиків, — так наче були розумні істоти.

2

Астроном церемонно зайшов до їдальні. Тут він почувався гостем.

— Де ж хлопці? — звернувся він до Промисловця.

Той усміхнувся:

— Вони кілька годин десь блукали. Жінки щойно примусили їх поснідати, тож хвилюватись нічого. Юність, докторе, юність.

— Юність. — Це слово, здавалося, засмутило Астронома. Снідали мовчки. Лише раз озвався Промисловець:

— Ви й справді вважаєте, що вони з’являться? Адже сьогодні такий звичайний день.

— З’являться, — зронив Астроном.

Оце й уся розмова.

— Даруйте, — озвався Промисловець згодом, — навіщо вам так зі мною жартувати? Ви й справді з ними розмовляли?

— Як оце з вами. У певному розумінні, звісно. Вони вміють передавати думки на відстані.

— Про це я здогадався з вашого листа. Цікаво, яким чином?

— Не можу сказати. Я питав їх, але, зрозуміло, нічого певного вони не відповіли. Чи я просто не второпав? Думки фокусуються й передаються за допомогою спеціального пристрою, більше того, треба, щоб обидва — той, хто передає, і той, хто сприймає думки, — були дуже на цьому зосереджені. Минуло чимало часу, перш ніж я збагнув, що зі мною намагаються спілкуватися. Можливо, вони поділяться з нами цим своїм науковим досягненням.

— Може, й так. Тільки уявіть собі, як це вплине на суспільство! Передавач думок!

— Чом би й ні? Нам зміни не завадили б.

— Не думаю.

— Зміни не бажані тільки в похилому віці, а раси, так само як люди, можуть старіти, — зауважив Астроном.

Промисловець кивнув на вікно:

— Бачите цю дорогу? її збудовано в Передвоєнні Часи. Не знаю точно, коли саме. Зараз вона не гірша, ніж була тоді, коли її тільки-но проклали. Сьогодні ми при всьому бажанні не змогли б збудувати таку саму. Тоді раса була молода, так?

— Тоді? Авжеж. Принаймні їх не лякало нове.

— Краще б навпаки. Де зараз суспільство Передвоєнних Часів? Знищене, докторе! І що дали йому юність і прагнення до нового? Нам тепер краще. Живемо собі тихенько, лиха не знаємо. Раса ні до чого не йде та й, зрештою, нам нікуди йти. Вони це підтвердили. Я розмовлятиму з вашими прибульцями, коли вони з’являться, як і обіцяв. Але, гадаю, проситиму їх повернутись назад.

— Раса не стоїть на місці, — поважно сказав Астроном. — Вона наближається до остаточного занепаду. З кожним роком число студентів у моєму університеті зменшується. Провадиться менше досліджень. Пишеться менше книжок. Старий дрімає на осонні, дні його спокійні й одноманітні, та кожен з цих днів наближує його до смерті.

— Ну, ви вже геть…

— Не легковажте цим. Ось послухайте. Перш ніж написати вам, я вивчив ваше фінансове становище в економічній системі планети.

— І з’ясували, що я платоспроможний? — урвав його з усміхом Промисловець.

— Так, чом би й ні? Бачу, ви жартуєте. А все ж, обійдемось без жартів. Ви менше платоспроможні від вашого батька, а він був менше платоспроможний від вашого діда. Ваш син, можливо, взагалі виявиться неплатоспроможним. Планеті стає все важче підтримувати навіть теперішній рівень виробництва, хоч йому до передвоєнного, як до неба. Скоро ми повернемось до натурального господарства, а потім куди? Назад у печери?

— А запровадження нових технологій змінить становище?

— Річ не лише в них, а швидше в усій сукупності змін, у розширенні обріїв. Бачте, сер, я обрав вас для цієї справи не тільки тому, що ви багаті і маєте вплив у офіційних колах, а й тому, що ви користуєтеся невластивою нашому часові репутацією людини, здатної порвати з традиціями. Наші співвітчизники чинитимуть опір, ви ж знатимете, як із цим впоратися, як зробити так, щоб…

— Щоб відродилась юність нашої раси?

— Так.

— З її атомними бомбами?

— Атомні бомби, — відрубав Астроном, — не конче означають кінець цивілізації. Оці мої прибульці також мали щось на зразок атомної бомби на своїй планеті, одначе вціліли, уникнувши атомної війни. Хіба ви не розумієте, ми зазнали поразки не від бомби, а від її психологічного впливу на нас. Це, може, наш останній шанс щось змінити.

— Скажіть-но, — мовив Промисловець, — а чого хочуть ваші космічні друзі натомість?

Астроном повагався.

— Буду щирий із вами. Планета, з якої вони прибули, має більшу масу. Наша — багатша на легкі елементи.

— Їм потрібний магній? Алюміній?

— Ні. Вуглець і водень. їм потрібні вугілля й нафта.

— Справді?

Астроном поквапився відповісти:

— Ви можете запитати, навіщо це істотам, що навчились долати космічні простори, а отже, опанували атомну енергію, вугілля й нафта. Цього я пояснити не можу.

Промисловець посміхнувся:

— А от я можу. Поки що це найкращий доказ правдивості ваших слів. На перший погляд може видатися, що опанування енергії атома виключає використання вугілля й нафти. Та, крім того, що вони є джерелом енергії, яку виділяють при згоранні, ці корисні копалини є й завжди будуть основною сировиною для всіх галузей органічної хімії. Пластмаси, барвники, медикаменти, розчинники. Без них промисловість не може існувати навіть в атомну еру. І хоч вугілля й нафта — помірна плата за клопоти й муки юності нашої раси, я волів би, щоб вони запропонували їх нам безкоштовно.

— А он і наші хлопці! — сказав Астроном, зітхнувши.

У відчинене вікно він дивився на дітей, що стояли посеред зеленої галявини, жваво щось обговорюючи. Син Промисловця владно показав на будинок, і син Астронома, кивнувши на знак згоди, зірвався з місця.

Промисловець вів далі:

— Ви говорите про юність. Зараз у нас молоді не менше, ніж раніше, однак вона швидко дорослішає, підстрижена під один гребінець.

До кімнати, грюкнувши дверима, вскочив Скіпка.

— А це що таке? — незадоволено запитав Астроном. Скіпка здивовано звів на нього очі й закляк на місці:

— Вибачте, будь ласка, я не знав, що тут хтось є.Мені дуже прикро, що я вам завадив, — почав він, аж занадто старанно вимовляючи кожне слово.

— Все гаразд, хлопче, — заспокоїв його Промисловець, та Астроном правив своєї:

— Навіть якби в кімнаті нікого не було, сину, чого це ти маєш хряпати дверима?

— Пусте, — наполягав Промисловець. — Хлопець нічого лихого не вчинив. Ви сварите сина за його молодість. І це ви, з вашими поглядами!

— Йди-но сюди, — звернувся він до Скіпки.

Той повільно наблизився.

— Ну й як тобі в нас, подобається?

— Дуже, сер. Дякую.

— Мій син показував тобі нашу садибу?

— Так, сер. Рудий… тобто…

— Ні-ні, зви його Рудим. Я й сам його так кличу. А тепер скажи, чим це ви обидва займаєтеся?

Скіпка відвів погляд:

— Та чим… обстежуємо навколишню місцевість.

Промисловець озирнувся на Астронома:

— Ось вони, юнацька допитливість і жага пригод. їх іще не втратила наша раса.

— Сер, — озвався Скіпка.

— Слухаю тебе.

Скіпка довгенько мовчав, збираючи думки.

— Рудий послав мене роздобути чогось смачного, я лише не втямив, чого саме.

— Ну то звернись до куховарки. В неї знайдеться щось смачненьке для вас.

— Та ні, сер. Це для тварин.

— Для тварин?

— Авжеж. Що їдять тварини?

— Боюся, мій син — типово міська дитина, — втрутився Астроном.

— То й що? Нічого поганого в цьому нема. Які саме тварини? — вів далі Промисловець.

— Маленькі, сер.

— Тоді спробуйте дати їм трави або листя, а як не їстимуть, то, може, горіхів чи ягід.

— Дякую, сер.

Скіпка знов вибіг, тихенько причинивши за собою двері.

— Гадаєте, вони зловили живих звірів? — занепокоївся Астроном.

— Нічого дивного. Тут полювання заборонене, тварини майже ручні, повно гризунів та іншої живності. Рудий щоразу тягне додому те чи інше звірятко. Та всі вони дуже швидко йому набридають. — Він поглянув на настінний годинник: — Ваші друзі вже мали б бути тут, чи не так?

3

Раптом хитавиця припинилася. Було темно. Дослідник важко дихав: повітря чужої планети було густе мов кисіль, і він як риба хапав його ротом. Навіть якщо…

Зненацька він відчув себе нестерпно самотнім. Простяг руку й торкнувся до Торговця. Той був теплий на дотик. Дихав нерівно, раз по раз корчився уві сні. Дослідник, повагавшись, вирішив його не будити. Однаково нічим йому не зарадить.

Порятунку, зрозуміло, не буде. Так вони розплачуються за величезні вигоди, які мали б тут без конкурентів. Будь-який Торговець, відкривши нову планету, діставав право монопольно торгувати з нею протягом десятиліття. Він міг або сам вести торгівлю, або, що траплялося частіше, за певну ціну продавав ліцензії всім охочим. Таке становище призводило до того, що пошуки нових планет провадили таємно і якомога далі від жвавих торговельних маршрутів. Отож у їхньому випадку не було майже ніякої надії, що якийсь зореліт увійде в діапазон їхнього субефірного зв’язку, хіба що сподіватися на якийсь неймовірний збіг обставин. Якби вони хоч у своєму кораблі були, а то ж у цій… цій клітці.

Дослідник учепився в грубезне пруття. Навіть якщо й упоратися з ним за допомогою бластера, — а вони могли це зробити, — все одно вниз не стрибнеш, надто високо.

Оце-то не поталанило! Вони вже двічі спускалися на планету на кораблі-розвіднику. Встановили контакт з аборигенами — недоладно великими, однак лагідними й неагресивними істотами, які, безперечно, мали колись високорозвинену науку й технологію, та не зуміли впоратися з наслідками бурхливого розвитку. Кращого ринку годі й шукати.

А це був дивовижний світ. Надто подіяв він на Торговця, який, хоч і знав доти про гігантські розміри планети, все ж, коли до неї лишалося менше як дві світлові секунди, прошепотів, стоячи біля стереоекрана: «Неймовірно!»

— Є й більші світи, — кинув Дослідник, якому не личило так легко піддаватися емоціям.

— Населені?

— Гм, ні.

— Ну, а твоя планета, якщо її вкинути он у той великий океан, справді ж потоне?

Дослідник посміхнувся. Це був камінчик у його город: його рідна планета в сузір’ї Волопаса — менша від більшості планет.

— Та, мабуть, ні.

А Торговець розвивав свою думку далі:

— І розміри тутешніх мешканців пропорційні розмірам планети?

Було видно, що таке припущення вже менше йому сподобалось.

— Разів у десять більші від нас.

— Ти певний у їхній доброзичливості?

— Важко сказати. Дружба між різними расами — річ ефемерна. Небезпечними я їх не вважаю. Ми вже зустрічали раси, яким після ядерного конфлікту не вдалося втримати економіку на довоєнному рівні. Наслідки тобі відомі: самозаглиблення, відокремленість, поступовий занепад і чимраз більша лагідність.

— Навіть якщо це такі монстри?

— Принцип лишається той самий.

Здається, саме тої миті Дослідник почув надсадний рев двигунів. Він зморщив чоло:

— Ми знижуємося занадто швидко.

Кілька годин тому вони вже прикидали, які небезпеки чигатимуть на них при посадці. Для зорельота з киснево-водяного світу така планета була завелика мішень. Хоча за розмірами їй далеко було до ненаселених воднево-аміакових планет, а її низька питома вага робила тяжіння на поверхні майже нормальним, сили гравітації з наближенням поступово слабшали. Простенький бортовий комп’ютер не годився для розрахунку посадкових траєкторій за такого діапазону потенціалів. Це означало, що Пілотові доведеться перейти на ручне керування.

Звичайно, було б розумніше встановити досконалішу модель, однак це означало б мандрівку до котроїсь із околиць цивілізації, а отже, витрату часу й розсекречення самих пошуків. Торговець вимагав негайної посадки. Тепер цю вимогу треба було боронити.

— Гадаєш, Пілот не знає своєї справи? — розсердився він. — Вже двічі він щасливо здійснив посадку.

«Так, — подумав Дослідник, — на кораблі-розвіднику, а не на цьому вайлуватому ваговозі». Проте вголос нічого не сказав.

Він прикипів очима до екрана. Зниження відбувалося надто швидко. Можна було не сумніватися. Вони знижувалися набагато швидше, ніж треба.

— Чого мовчиш? — роздратовано запитав Торговець.

— Коли вже так хочеш, щоб я розмовляв, одягни рятувальний жилет і допоможи підготувати катапульту.

Пілот боровся відчайдушно. Він був знавець своєї справи. Зореліт проходив крізь грубезний шар густющого, завдяки гравітаційному потенціалу планети, повітря, яке полум’ям вирувало навколо нього. Аж до останньої хвилини здавалося, ніби попри все Пілотові вдасться впоратися із посадкою.

Він навіть дотримувався курсу, знижуючись за розрахованою траєкторією до раніше визначеного пункту на північному континенті. За інших обставин, коли б їм поталанило хоч трохи більше, їхню посадку оспівували б як зразок героїзму та майстерності, виявлених у надзвичайно складній ситуації. Та коли перемога була вже поруч, далися взнаки фізична й нервова перевтома: важіль керування було натиснуто ледь дужче, ніж треба, і зореліт, що начебто вирівнявся, знову пірнув униз.

Часу виправляти помилку вже не було. До поверхні лишалося менше милі. Пілот не відходив від пульта до кінця, він думав тільки про одне: як пом’якшити силу удару при посадці, як зберегти корабель неушкодженим. В умовах, коли зореліт ледь проривався крізь густу мов кисіль атмосферу, можна було використати лише кілька катапульт. Вчасно спрацювала тільки одна.

Згодом, коли Дослідник прийшов до пам’яті, його не полишало відчуття, що, крім нього й Торговця, ніхто не врятувався. Хоч, може, він помилявся й тут. Його капсула згоріла недалеко від поверхні, однак від падіння він знепритомнів. Торговцеві могло пощастити ще менше.

Навкруги буяв цілий ліс м’ясистої трави з грубими мов линви стеблами, вдалині бовваніли дерева, майже такі, як на планеті Дослідника, от лише верховіття їх не досягло б і найнижчих гілок тутешніх велетів.

Він гукнув: голос глухо залунав у густому повітрі. Почув, як озвався Торговець, і кинувся до нього. Товстелезні стеблини перепиняли шлях, і Дослідник насилу продирався крізь зарості.

— Ти поранений? — запитав у Торговця.

Той скривився від болю.

— Здається, викрутив ногу. Боляче, як ступати.

Дослідник обережно обстежив його:

— Думаю, обійшлося без переломів. Доведеться йти, незважаючи на біль.

— Давай спершу перепочинемо.

— Треба спробувати розшукати корабель. Якщо він уцілів або його ще можна полагодити — ми врятовані. Інакше…

— Хоча б кілька хвилин. Дай віддихатись.

Дослідник і сам був радий трохи відпочити. А Торговець уже заплющив очі. Тоді й він дозволив собі стулити повіки.

Почувся якийсь тупіт, і Дослідник миттю розплющив очі. Вже заднім числом подумав: «Ніколи не спи на чужій планеті».

Торговець теж прокинувся й кричав від жаху.

— Це лише абориген. Він не заподіє тобі лиха, — вигукнув Дослідник. Та не встиг він закінчити, як гігантське створіння нахилилося й за мить уже цупило їх до себе.

Торговець щосили пручався, хоча й, зрозуміло, марно.

— Ти можеш із ним поговорити? — вереснув він. Дослідник тільки головою похитав:

— На цій відстані передавач не діятиме. Абориген мене не почує.

— Тоді знищ його. Знищ!

— Ми не можемо так вчинити, — відповів Дослідник, мало не додавши: «дурню». Він намагався тримати себе в руках.

Потвора, прудко долаючи величезну відстань, рухалася в якомусь певному напрямку.

— Але чому? — заволав Торговець. — Ти ж можеш дотягтися до бластера, я чудово бачу. Не бійся, не впадеш.

— Все дуже просто. Якщо ми знищимо потвору, тобі вже ніколи не торгувати з цією планетою. Чи навіть ніколи звідси не вибратися. Може, ти й до вечора не доживеш.

— Та чому ж? Чому?

— Бо це — дитинча. Тобі слід знати, що буває, коли торговець убиває дитинча аборигена, хоч би й ненавмисне. Більше того, якщо ми потрапили туди, куди треба, то зараз перебуваємо в маєтку впливового аборигена. А що коли це одне з його дітей?

Ось як вони опинились у своїй теперішній в’язниці. Обережно пропаливши дірку в цупкому полотні, яким було накрито клітку, вони зрозуміли, що годі й думати плигати з такої висоти.

Аж ось клітка-в’язниця знов загойдалася й попливла вгору. Торговець скотився до нижнього ободу клітки й прокинувся, наляканий. Полотно зняли, і клітку залило світлом. Перед ними, як і першого разу, стояло двоє дітей аборигенів. Як зауважив Дослідник, зовні вони не дуже відрізнялись від дорослих особин, хоча, звичайно, були набагато менші.

Потвори запхнули між пруттям жменьку якогось схожого на очерет бадилля. Пахло воно непогано, правда, між корінням позастрягали грудки землі.

Торговець позадкував і запитав хрипко:

— Що то вони роблять?

— З усього видно, пробують нас нагодувати. Принаймні це щось на зразок тутешньої трави.

Клітку знову накрили, і вкотре вже почалася гойданина, та цього разу вони вже мали їжу.

4

Зачувши кроки, Скіпка здригнувся, проте, впізнавши Рудого, відразу засяяв.

— Поблизу нікого нема, — доповів він. — Я вже всі очі видивився, правда.

— Тсс! Дивись, оце покладеш у клітку. А мені треба бігти додому.

— А що воно таке? — неохоче простяг руку Скіпка.

— Фарш. Отакої! Ти що, фаршу ніколи не бачив? От що треба було взяти, коли я посилав тебе по корм, а не якусь там нікчемну траву.

Скіпка образився:

— А звідки мені було знати, що вони трави не їдять? Крім того, фарш зовсім не такий. Він завжди у целофані, й колір у нього інший.

— У місті — звичайно. А тут ми самі перекручуємо м’ясо, і поки його приготують, воно завжди такого кольору.

— То воно сире?

Скіпка притьмом відсмикнув руку.

— Ти що думаєш, тварини їдять смажене? — обурився Рудий. — Ану лишень бери. Нічого тобі не станеться. Кажу тобі, часу обмаль.

— А в чому річ? Що ти там удома робитимеш?

— Не знаю. Мій татко разом із твоїм ходять десь тут. А що як вони мене шукають? Може, куховарка наскаржилася, що я поцупив м’ясо? В будь-якому разі тільки їх нам тут бракувало.

— Ти що, не питав дозволу?

— У кого? В цього крабиська? Та вона й ковтка води без батька не дасть.

Скіпка, гидуючи, взяв величенький кавалок фаршу й рушив до повітки, а Рудий заквапився в протилежному напрямку.

Наблизившись до двох дорослих, Рудий притишив ходу, відсапуючись, зробив кілька глибоких видихів, а потім з невинним виглядом пройшов повз них, наче прогулювався. Як він помітив, вони рухалися в бік повітки, та чи саме туди, він не знав.

— Привіт, татку. Добридень, сер.

— Зачекай, Рудий, — сказав Промисловець. — Хочу про щось тебе запитати.

— Що, татку?

— Мама казала, ти сьогодні рано пішов з дому?

— Та не дуже. Перед сніданком.

— Ти сказав їй, що вночі тебе щось збудило?

Рудий трохи подумав. Чи варто було розповідати про це матусі? Потім відповів:

— Так.

— А від чого ти прокинувся?

Розміркувавши, що це йому нічим не загрожує, Рудий пояснив:

— Не знаю, татку. Звук був схожий на грім чи, може, на вибух…

— Можеш сказати, звідки гриміло?

— Мені здається, з-за пагорка.

Він сказав правду, що, до речі, цілком його влаштовувало, бо пагорб був у протилежному від повітки боці.

Промисловець глянув на гостя:

— Не маєте бажання прогулятися в тому напрямку?

— Я готовий.

Рудий провів їх очима, а коли озирнувся, побачив Скіпку, який обережно визирав з-за колючих кущів живоплоту.

— Йди сюди! — махнув йому Рудий.

Скіпка виліз із кущів і підійшов до нього:

— Про м’ясо питали?

— Ні, здається, ще не знають. Вони подалися до пагорка.

— Чого?

— А хіба я знаю? Все допитувалися про грім, що я чув уночі. Слухай, тварини м’ясо їли?

— Розумієш, — обережно почав Скіпка, — вони начебто роздивлялися його й нюхали.

— Ну, нехай, — сказав Рудий. — Певно, з’їдять. Господи, повинні ж вони хоч щось їсти. Ходімо до пагорка й подивимося, що збираються робити наші батьки.

— А як же тварини?

— Що з ними скоїться? Не можемо ж ми весь час на них витрачати. Води ти їм дав?

— Звичайно. Випили.

— От бачиш. Ходімо. Заглянемо до них після обіду. Принесемо фруктів. Фрукти будь-хто їстиме.

Вони подалися схилом угору. Рудий, як звичайно, попереду.