5

— Гадаєте, то був рев двигунів при посадці? — запитав Астроном.

— А ви виключаєте таку можливість?

— Якщо так, то вони, вочевидь, усі загинули.

— Може, й ні, — спохмурнів Промисловець.

— Якщо посадка пройшла вдало, а екіпаж живий, то де вони?

— А ви подумайте, — так само похмуро відповів Промисловець.

— Щось я вас не дуже розумію.

— Вони можуть бути настроєні вороже.

— Відпадає. Я з ними розмовляв. Вони…

— Вони з вами розмовляли. Тобто провели щось на зразок розвідки. Який буде їхній наступний крок? Напад?

— Сер, адже у них лише один корабель.

— Про що вам відомо тільки з їхніх слів. Може, в них там ціла флотилія.

— Я вже казав вам про їхні розміри. Вони…

— Це неістотно, коли навіть їхня ручна зброя отак переважає нашу артилерію.

— Я зовсім не те мав на увазі.

— А я з самого початку це враховував. Саме тому й погодився зустрітись із ними, одержавши вашого листа, — вів далі Промисловець. — Погодився не для того, щоб налагоджувати якісь там непевні й взагалі неможливі торговельні відносини, а щоб дістати уявлення про їхні справжні наміри. Я не гадав, що вони уникатимуть зустрічі. — І додав, зітхнувши: — Сподіваюся, то не наша провина. В будь-якому разі ви маєте рацію в одному: надто довго світ жив спокійно. Ми втрачаємо здорове почуття підозріливості.

Завжди врівноважений Астроном різко підвищив голос:

— От що я скажу. Немає жодних підстав вважати їх ворогами. Так, вони маленькі, але це — ще один доказ того, що світ, звідки вони прибули, теж малий. Наша планета має звичну для них силу тяжіння, однак набагато вищий гравітаційний потенціал, тож густина нашої атмосфери заважає їм почувати себе тут нормально тривалий час. З тої ж причини використовувати нашу планету як міжзоряну базу неекономічно, хіба що для торгівлі певними видами товарів. Не забувайте також про істотні відмінності в нашій органіці, зумовлені особливостями ґрунтів. Ми не можемо споживати їхніх продуктів, а вони — наших.

— Немає сумніву, все це можна подолати. Привезти з собою запас їжі, збудувати під куполами станції з низьким повітряним тиском, сконструювати спеціальні зорельоти.

— Можна. Та як у вас усе просто! Це дуже нетипово для юної раси. Ясно, що їм не доведеться нічого такого робити. У Галактиці мільйони планет, придатних для життя, їм непотрібна наша, непридатна.

— А вам звідки знати? Все це знов їхні слова.

— Висновки я зробив самостійно. Кінець кінцем, я — Астроном.

— І то правда. Розкажіть мені дорогою, що ви там збиралися розповісти.

— Так от, сер, уявіть: наші астрономи довго вважали, що є два класи планетарних тіл. Перший — планети, що виникли досить далеко від зірки-ядра їхньої планетарної системи і тому достатньо охолодились, щоб почати затримувати водень. Це великі планети, багаті на водень, аміак, метан. Прикладом можуть бути планети-гіганти на зовнішніх орбітах. До другого класу відносили планети, розташовані так близько до зірки, що через високу температуру велика кількість водню не могла затримуватися. Вони порівняно невеликі, бідніші на водень і багатші на кисень. Цей клас нам добре знайомий, бо саме на такій планеті ми живемо. Наша планетарна система — єдина, яку ми досконало вивчили, отож цілком закономірно було виділяти лише ці два класи планет.

— Наскільки я зрозумів, є ще якийсь?

— Так. Планети з надтвердої речовини, менші за розміром і бідніші на водень від планет, що обертаються на внутрішніх орбітах нашої системи. У нашій Галактиці співвідношення воднево-аміакових і подібних до їхньої киснево-водяних планет з надтвердої речовини за їхніми даними — пам’ятайте, що на сьогоднішній день ними досліджено значну частину Галактики, чого ми, відмовившись від міжзоряних перельотів, зробити не можемо, — десь три до одного. Що лишає їм кілька мільйонів малих планет, придатних для вивчення й колонізації.

Промисловець поглянув на блакитне небо та зелені крони дерев над головою й запитав:

— А наша їм також підходить?

Астроном лагідно відповів:

— До нашої, системи вони не зустрічали таких планет. Певно, її розвиток відбувався за якимись особливими законами.

Промисловець трохи поміркував над почутим.

— Отже, ці космічні істоти населяють астероїди?

— Ні, ні. Знов не те. Як вони мені пояснили, астероїди трапляються в одній з восьми систем, та зараз ми говоримо зовсім про інше.

— Але чому ви — астроном — лише цитуєте їхні нічим не підперті твердження?

— Вони не обмежилися голими фактами. Я ознайомився з їхньою теорією еволюції зірок, яка, мушу визнати, набагато вірогідніша від будь-якої з висунутих нашими астрономами, за винятком хіба що якихось уже забутих теорій Передвоєнних Часів. Зважте, їхня теорія спирається на точні математичні розробки й описує саме таку Галактику, яку вони передбачають. Отже, як бачите, їм відкриті всі світи. Вони не зазіхають на чужі планети. Принаймні на нашу.

— Якщо тверезо розважити, ви маєте рацію. Але істоти можуть бути розумними, та нерозважливими. Хіба був якийсь сенс майже дощенту знищувати високорозвинену цивілізацію в атомній війні, причину якої нашим історикам і досі не вдалося встановити? — замислено мовив Промисловець. — Відтоді як скинуто першу атомну бомбу на Східні Острови Сонця, — забув їхню давню назву, — людство усвідомило, що війна матиме лише один кінець. 1 все одно не зробило нічого, аби його відвернути.

Він звів очі й жваво запитав:

— Куди це ми зайшли? І взагалі, чи не ганяємося ми за власного тінню?

Але Астроном, що йшов трохи попереду, відповів хрипким голосом:

— Не за власного, сер. Подивіться-но лишень сюди.

6

Рудий та Скіпка непомітно скрадалися за старшими. Дитяча заповзятливість допомагала хлопцям, окрім того, дорослі були надто збуджені й заглиблені в розмову. Зарості, де сиділи діти, трохи заважали добре розглянути знахідку їхніх батьків.

— Ну й ну! Блищить чисто тобі срібло! — вигукнув Рудий.

Але якщо хтось і справді розхвилювався, то це Скіпка. Він схопився за Рудого:

— Я знаю, що воно. Це — зореліт. Тепер ясно, чому батько тут. Він — один з найвидатніших астрономів світу, і твій тато обов’язково викликав би його, якби у вашій садибі здійснив посадку космічний корабель.

— Та про що ти? Татко навіть і гадки не мав, де ця штука. Він прийшов сюди тому, що я сказав, ніби вночі звідси гриміло. Та й нема ніяких зорельотів.

— А от і є. Дивись, он ті круглі штуки — то дюзи. А ото — ракетні двигуни.

— Звідки ти знаєш?

Скіпка спалахнув:

— Читав. У батька є книжки, де про це пишеться. Давні книжки, ще з Передвоєнних Часів.

— Хм-м. От тепер таки брешеш. Книжки з Передвоєнних Часів!

— Мій батько без них як без рук. Він викладає в університеті. Це його робота.

Хлопець підвищив голос, і Рудому довелося його осмикнути:

— Хочеш, щоб нас почули? — роздратовано засичав він.

— Так от, це і є космічний корабель.

— Слухай, Скіпко, ти хочеш сказати, що це — корабель з інших світів?

— Не інакше. Дивись, як мій батько кружляє навколо нього. Ніщо інше його так не зацікавило б.

— Інші світи? Де вони, ті інші світи?

— Скрізь. От узяти планети. Декотрі з них такі самі, як наша. Інші зірки також мають планети. їх, може, трильйони.

Рудий відчув себе переможеним, знищеним.

— Ти з глузду з’їхав, — пробурмотів він.

— Ну добре, я тобі доведу.

— Гей, ти куди?

— А туди. Запитаю в батька. Може, він тебе переконає. Сподіваюся, ти віриш, що професор астрономії розуміється на…

Він випростався на повен зріст.

— Гей! Ти що, хочеш, щоб нас помітили? Вони на нас тут не чекають. Хочеш, щоб почали розпитувати й дізналися про тваринок?

— А мені начхати. Ти сказав, що я з глузду з’їхав.

— Ябеда. Обіцяв нікому не казати.

— Я й не збираюся розказувати. А якщо вони й дізнаються, то — твоя провина, бо саме ти завів суперечку й сказав, що я з глузду з’їхав.

— Тоді беру свої слова назад, — буркнув Рудий.

— Та що вже там… — Скіпка почувався трохи розгубленим. Йому кортіло побачити корабель зблизька, й водночас він навіть подумки не міг не дотримати слова, адже Рудий вибачився.

— Щось він замалий для зорельота.

— Нічого дивного, бо це, мабуть, корабель-розвідник.

— Закладаюся, батько навіть залізти в цю стару тарадайку не зміг би.

З цим важко було не погодитись, отож Скіпка змовчав. Рудий із підкреслено знудьгованим виглядом підвівся. — Слухай, гайда звідси. Ще стільки справ. Не можу ж я стриміти тут цілий день заради якогось старезного зорельота, чи що воно там таке. Треба й про тваринок подбати, якщо вже ми надумали працювати в цирку. Там це перша заповідь. Треба дбати про тварин. В усякому разі, — невинно закінчив він, — саме цим я й займуся.

— Навіщо, Рудий? М’яса в них вистачає. Давай подивимось.

— Оце-то радість — дивитися! Крім того, наші батьки ніби збираються йти, здається, вже час обідати.

— Слухай, Скіпко, — переконував далі Рудий, — ми не повинні викликати підозри, бо вони почнуть допитуватись. Ну й ну! Ти що, ніколи детективів не читав? Коли, йдучи на велике діло, не хочеш, щоб тебе спіймали, головне — поводься як звичайно. Тоді ніхто ні про що не здогадається. Це найперший закон…

— Добре, добре.

Скіпка підвівся, ображений. У цю мить весь блиск цирку видався йому чимось фальшивим і нічого не вартим порівняно зі славою астронома, і його вразило, як то він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.

Вони спускалися схилом; Скіпка, за звичкою, позаду.

7

— Мене найбільше вражає якість роботи, — сказав Промисловець. — Зроду не бачив такої конструкції.

— Що нам тепер від того? — гірко зауважив Астроном. — Усе втрачено. Другої посадки не буде. Інші розвідувальні експедиції не наближатимуться до нас на відстань, меншу, ніж потрібна, аби з’ясувати, що в нашій сонячній системі нема планет з надтвердої речовини.

— Нічого не вдієш, аварія при посадці.

— Корабель майже неушкоджений. Якби хоч хтось уцілів, його б можна було полагодити.

— Якщо вони й живі, ні про яку торгівлю однаково не може бути й мови. Надто вони відрізняються від нас. Через те не викликають довіри. В будь-якому разі, все скінчено.

Вони зайшли до будинку. Промисловець спокійно привітався до дружини.

— Обід готовий, люба?

— Боюся, що ні. Розумієш… — вона нерішуче поглянула на Астронома.

— Щось сталося? — запитав Промисловець. — Чому ти мовчиш? Певний, що наш гість не зважатиме на дрібну сімейну суперечку.

— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги, — пробурмотів Астроном, непомітно відходячи в протилежний куток вітальні.

— Справді, любий, — притишено заторохтіла жінка, — куховарка страшенно засмучена. Вже кілька годин я її заспокоюю і, чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий так вчинив.

— Як саме?

Промисловець був, радше, потішений. Вже не перший місяць вони з сином переконували дружину називати хлопця «Рудий» (його справжнє ім’я було, як на думку підлітка, геть сміховинне).

— Він поцупив мало не весь фарш.

— І з’їв?

— Сподіваюся, ні. Адже фарш був сирий.

— Тоді навіщо ж він йому?

— Не маю ані найменшого уявлення. Від сніданку я його не бачила. А куховарка просто розлютилася. Вона бачила, як він вискочив з кухні, миска з фаршем стоїть майже порожня, а вона ж збиралася приготувати з нього щось до обіду. Ну, ти ж знаєш куховарку. їй довелося змінити меню, а це означає, що цілий тиждень нам не буде спокою. Ти тільки побалакай з Рудим, любий, хай пообіцяє, що більше так не жартуватиме. І нічого йому не сталося б, якби він перед куховаркою вибачився.

— Облиш. Вона наша служниця. Коли ми не нарікаємо на зміни в меню, то чого їй скаржитись?

— Бо вона мусила двічі виконувати одну й ту саму роботу. Вона вже казала, що хоче піти від нас. Не так легко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.

То був поважний аргумент.

Промисловець неуважно обвів очима кімнату:

— Гадаю, ти маєш рацію. Але ж його наче нема. Коли з’явиться, я з ним поговорю.

— Можеш зараз. Он він іде.

Рудий зайшов до вітальні й бадьоро запитав:

— Здається, вже час обідати?

Малий перевів погляд з батька на матір, намагаючись якнайшвидше зметикувати, що означають їхні застиглі обличчя.

— Хоча спочатку треба вмитися, — промовив він і рушив до дверей.

— Хвилинку, сину, — зупинив його Промисловець.

— Ну що?

— Де твій маленький друг?

— Десь тут, — недбало кинув Рудий. — Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувсь — а його вже нема.

То була чистісінька правда, і Рудий почувався впевнено.

— Я сказав йому, що пора обідати. Нагадав йому ще раз: «Здається, скоро обід». А потім сказав: «Нам треба вертатись». Він погодився: «Гаразд». Ну я й пішов собі, аж біля струмка озирнувся і…

Астроном, відвівши очі від журналу, який доти безцільно гортав, урвав цю балаканину:

— За мого хлопця не варто хвилюватись. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.

— Обід однаково не готовий, докторе. — Промисловець знову повернувся до сина. — І якщо вже ми торкнулися цієї теми, сину, то так сталося через нестачу деяких продуктів. Тобі є що сказати?

— Мені?

— Хоч як не хочеться, доведеться пояснювати. Навіщо ти взяв фарш?

— Фарш?

— Так. Фарш, — підтвердив Промисловець, терпляче чекаючи відповіді.

— Розумієш, я трохи…

— Зголоднів, — підказав батько. — Так, що накинувся на сире м’ясо.

— Ні. Воно просто було мені потрібне.

— Для чого?

Рудий знітився й не відповідав.

Знову втрутився Астроном:

— Якщо дозволите, кілька слів. Пам’ятаєте, якраз після сніданку заходив мій син і цікавився, чим годувати тварин.

— Так, так, справді. Як же я міг забути? Отже, Рудий, ти взяв його для якогось нового звіряти?

Рудий був обурений. Оговтавшись, він запитав:

— Ти хочеш сказати, що Скіпка зайшов сюди і все розповів? Розбовкав про моїх тваринок?

— Та ні. Він просто запитав, чим годують тварин. Та й годі. Якщо він обіцяв мовчати, то дотримав слова. Ти сам себе виказав, дурнику, намагаючись обійтися без дозволу. Так що це — крадіжка. Ну то що ж, є у тебе тварина? Тільки чесно.

— Еге ж, тату, — ледь чутно прошепотів Рудий.

— Добре, тобі доведеться з нею розпрощатись. Ясно? Тепер утрутилася мати:

— Ти хочеш сказати, Рудий, що тримаєш у себе хижака? Адже він може тебе вкусити, матимеш зараження крові.

— Вони ж маленькі, — голос Рудого тремтів. — І ледь ворушаться, коли до них доторкнешся.

— Вони? Скільки ж їх у тебе?

— Двоє.

— Де вони?

Промисловець узяв дружину за руку.

— Досить катувати дитину, — стиха промовив він. — Якщо Рудий обіцяє їх позбутися, то так і зробить, цього покарання вистачить.

І одразу про той випадок забув.

8

Наприкінці обіду до їдальні увірвався Скіпка. На якусь мить зніяковів, потім вибухнув майже істерично:

— Мені треба побалакати з Рудим. Я маю щось йому сказати.

Рудий злякано підвів очі, але втрутився Астроном:

— Твою поведінку не назвеш чемною. Ти примусив себе чекати.

— Пробач, тату.

— Та не лайте хлопця, — озвалася Промисловцева дружина. — Хай побалакає з Рудим, як хоче. І нічого страшного, що він запізнився.

— Мені треба поговорити з ним наодинці, — наполягав Скіпка.

— Це вже занадто, — намагаючись говорити лагідно, сказав Астроном. Видно було, що якби не присутні, він дав би волю роздратуванню. — Сідай за стіл.

Скіпка скорився, але їв, тільки коли на нього хтось дивився. І навіть тоді було помітно, що йому не до обіду.

Рудий перехопив його погляд. В його очах було німе запитання: «Тварини втекли?»

Скіпка ледь похитав головою. І прошепотів:

— Ні, та…

Астроном суворо поглянув на сина, і Скіпка затнувся. Після обіду Рудий вислизнув з кімнати, зробивши другові ледь помітний знак іти за ним.

Мовчки вони попрямували до струмка.

Аж ось Рудий рвучко обернувся до свого супутника:

— Слухай, ти навіщо сказав татові, що ми годуємо тварин?

— Не казав я. Лише запитав, чим їх годують. То різні речі. Я не сказав, що ми їх годуємо. Та й взагалі, Рудий, не в тім діло.

Однак той правив своєї:

— А потім куди тебе понесло, га? Я думав, ти вертаєшся додому. Вони на мене накинулись, наче я винний, що тебе нема.

— Таж про це я й хочу тобі розповісти, якби тільки ти стулив на хвилинку рота й послухав. Ти ж мені й слова не даєш вимовити.

— Ну давай, що там у тебе, кажи.

— Та кажу ж, кажу. Я повернувся до зорельота. Наші старі вже пішли, і я хотів глянути, що там таке.

— То не зореліт, — похмуро зауважив Рудий. Йому нічого було втрачати.

— А от і зореліт. Я зазирнув усередину крізь ілюмінатори. Дивлюсь, а вони всі мертві. — Видно було, що Скіпку нудить. — Вони мертві.

— Хто?

Скіпка зірвався на крик:

— Тварини! Такі самі, як наші! Та тільки вони не тварини. Вони — прибульці з інших планет.

Рудий мало не скам’янів. Йому й на гадку не спало не повірити Скіпці. Надто вже той був схвильований новиною.

— Ну й ну, — спромігся він нарешті.

— То що ж ми робитимемо? Ох і перепаде ж нам, як батьки дізнаються. — У Скіпки аж мурашки поза шкірою поповзли.

— Краще випустити їх, — сказав Рудий.

— Вони наскаржаться на нас.

— Вони не знають нашої мови. Якщо вони з іншої планети.

— Знають. Бо я пам’ятаю, як батько, думаючи, що мене немає в кімнаті, про щось таке розмовляв із мамою. Він розповідав про якихось прибульців, які вміють спілкуватися подумки. Щось на зразок телепатії. Я думав, він фантазує.

— Ой лишенько! Що ж нам… стривай, — Рудий звів очі на Скіпку. — Як же я забув, тато наказав мені позбутися тварин. Давай їх десь закопаємо чи в струмок укинемо.

— Він наказав?

— Він примусив мене признатись, що я маю тварин, а потім сказав: «Позбудься їх». Треба виконувати наказ. Хоч би там що, не можу ж я не послухатись тата.

У Скіпки відлягло від серця. Тепер вони мали цілковите право так і вчинити.

— Тоді не зволікаймо, поки вони не докопались. Ох і перепаде нам на горіхи, якщо вони дізнаються.

Вони помчали до повітки, жахливі картини вже проносилися в їхній уяві.