Перша подорож
Не зовсім чітко вже пам’ятається, куди саме малося подорожувати, чи в Америку до індійців, чи в Африку за слоновими іклами, леопардовими та лев’ячими шкурами, а подорожувати вирішено було обов’язково…
Очевидно, спочатку треба було одвідати Робінзонів острів, потиснути руки правнукам П’ятниці, потім після того висісти з човна на якімось африканському березі, настріляти слонів, бегемотів, левів, леопардів та тигрів, подратувати патерицею крокодила, тюкнути на боа-констріктора,— і вже аж тоді з слоновими іклами та з усіма звірячими шкурами майнути човном через Атлантичний океан подивитися до Америки, одвідати дядькову Томову хижку та подивитися, як «Яструбиний кіготь» здирає з блідолицих скальпи.
Майн Ріда й Фенімора Купера перечитано було геть-чисто все, що було у волосній бібліотеці і в околишніх школах; траплялося іноді викрасти або випросити через покоївок книжку і в пана.
Зібралися ми до Африки й до Америки спочатку були втрьох: я, Панько Верба й Омелько Канда.
А коли постало питання, з кого буде «Яструбиний кіготь» дерти скальпа,— вирішили взяти Сашка Кендюха, опецькуватого й неоковирного мамія, що його всі ми не любили, бо до школи він не приходив, а приїздив з хутора і завжди на перемінці витягав із торби або ковбасу, або смажене курча, тоді як ми підснідували хлібом з огірком або з цибулиною.
— Візьмемо Сашка! Як прийде до скальпа, ми випхнемо його, хай з нього здеруть, у нього голова здорова й волосся цупке.
Сашко погодився. Про скальпи ми йому, звісно, не говорили.
Та Сашко був нам корисний іще й тим, що мав змогу набрати на дорогу сала, хліба, яблук і навіть грошей. Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше, як п’ять карбованців!
П’ять карбованців! Хтозна-куди можна було заїхати за п’ять карбованців, та ще з своїм салом, хлібом і яблуками!
Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п’ять карбованців, аж отуди, де Суматра-Ява-Борнео-Целебес-Сандвічеві-Курильські-Кольський-Канін-Апеннінський, як у географії ми заучували…
Карти в школі не було, так учитель було як скаже:
— Починай зверху!
І починаєш:
— Кольський-Канін-Скандінавський-Ютландський-Піренейський-Апеннінський-Балканський-Тавричеський, ілі ж Кримський.
Півострови в Європі…
Так само й з островами:
— Корсіка-Сіцілія-Сардінія!
— Ну, далі,— вчитель натискає.
— Суматра-Ява-Борнео-Целебес.
— Ну, далі!
— Кріт! І той… як пак його… Берінговий пролив і той… Грин… Грин… Гринляська!
— Ставай у куток!
Так що географію ми знали…
Човна ми намітили вкрасти у діда Підситка в озері,— дід Підситок там ятері ставив, карасі ловив,— уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море. Ну, а морем — там уже путь проста, як на долоні,— у Дарданелли, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Баб-ель-Мандебську протоку, а звідти вже до Африки.
Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірників, солі…
Все це ми поховали у глинищі за кладовищем.
Був кінець травня.
Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку.
Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця,— бабі чогось тої ночі не спалося, усе вона кректала та й кректала і задрімала аж удосвіта.
Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сяку-таку одежинку.
Уже зазорювало, коли прибіг, захекавшись, Сашко:
— Шість карбованців! — вихекнув Сашко.
— Ого! — здивувались ми і давай мерщій укладатися в човен.
Я вже й не докажу, чого того дня нечиста сила зірвала діда Підситка ні світ ні зоря,— базарний день, здається, у містечку був,— так він вирішив потрусити ятері, щоб на базар першим із свіжиною з’явитись.
Підійшов дід до озера, нема човна…
Дід гульк! — а від озера через луки до річки по траві слід, де ми човна тягли (отакі ми були мудрі, що так ото сліди замітали), дід тим слідом до річки, і тільки-но ми хотіли одпихнутися, як Підситок:
— А то куди ж ото ви, шибеники, га?!
Ну, ми з човна, як жаби,— прямо у воду!
Води в річці було по пояс… Я встиг ухопити паляницю. Бабиних шість карбованців було зашито у Панька в поясі… Чкурнули ми луками аж до Ясенового. Це такий лісок за селом, з глибокою посередині балкою. Посідали ми в балці у густій ліщині, сидимо, сопемо:
— Що далі робити?
Тим часом гемонський дід Підситок зчинив галас на все село:
— Ач які, сукини сини! Острожники, бузувіри, хамлети!
Телесувався дід біля човна,— всеньке село збіглося…
— Чиї?
Дід упізнав усіх і зразу ж виказав, чиї…
Матері наші, кожна по-своєму:
— Ой, боже ж мій!
І кожна тут же таки почала шукати чогось такого довгого й замашного…
— Де ж вони, дайте мені мого! — кожна мати по-своєму вдарила руками об поли.
— Подалися в Ясенове! — пихнув люлькою дід.— Ні, ви дивіться, люди добрі,— човна вкрали! Чим би ж я тоді ятері ставив?! Га?! От харцизяки! Впіймаю — рішу!
— Куди ж ото вони зібралися? — плачучи, запитала моя мати.
— Хоча б куди там вони прямували, а кінець один — острог! — махнув рукою дід Підситок.
Тоді матері ще раз кожна по-своєму:
— Царице наша небесна! Ой, дайте мені мого!
Дід Підситок повикидав на траву з човна одежину й усі наші запаси:
— Забирай, чиє воно тут є! Та поможіть мені човна в озеро перетягти! Ич, хлюсти,— трави скільки потолочили! Беріться, рюмсаєте тут! Дивитися за лобурями краще треба, щоб не хникати потім! Матері!
Взялися наші матері за човна і разом з дідом перетягли його назад до озера…
Дві доби ми сиділи в Ясеневому, в балці… А потім увечері пішли додому.
Мати дуже плакали, а батько повчали, як з дому тікати в подорож…
Фантазія, пам’ятаю, зародилася в мене у гарячій моїй голові, а батько вибивали її зовсім з іншого місця… Віжками…
Панько й Омелько теж днів зо два сідали на ослін потихеньку, охляпом і при цьому кривилися.
За тиждень навідався з хутора Сашко Кендюх.
— Ну, як? — запитали ми його.
— Два налигачі тато на мені побили! Дуже сердилися! — розповів Сашко.
— А бабині гроші? Шість карбованців?
Панько гроші віддав Сашкові, ще як ми в Ясеновому сиділи.
— Я підкинув бабі біля того місця, де вони гаманця ховають. Бабуся думають, що то вони витрусили їх, як у суботу на свічку брали.
Отак закінчилася наша подорож до Африки за левами й до Америки — подивитися, як деруть індійці скальпи з блідолицих.
Давно-давно це було…
Було це чи не того літа, як коронувався на царство останній російський імператор і як староста ганяв усіх до церкви молитися за многі цареві літа.
Не дуже гаряче, видать, молилися тоді за царя й імператора, бо літа йому вийшли не такі вже дуже й довгі, а головне — останні і для нього, і для всенької його династії.