— Ідіть, дядьку, в село та кличте всіх, хай беруть, у кого що є: відра, мішки, все що є! Пошліть кого-небудь до школи, щоб підмели класи. Будемо зсипати там.

— Біжу! — чомусь раптом дуже голосно, на ввесь степ крикнув дід Рятушняк і, як молодий, побіг до села.

— А ти, сину, повідтягуй будяки, тільки не поколись, на купу, та на тобі сірники та попали їх. А я буду копати!..

Скільки прожив Миколка на світі, але такого ще не бачив! Від села до Розкопаної Могили і від Розкопаної Могили до села засновигали люди. В мішках, в торбинах, на коромислах у відрах, в діжках на тачках люди носили і везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав з дідом Рятушняком на початку війни таємно від усіх.

Носили до кінця дня і носили всю ніч. Білий місяць світив з усієї сили, і Миколка для себе помітив: іще до вчора усі тітки з їхнього кутка були мовчазні, печальні, згорблені. Але варто їм було почути, побачити і заносити пшеницю, як де взялися у них сили і ноги: забігали, заговорили, засміялись дівчатка, здавалося навіть, що й горе повеселішало на обличчях удів.

Розвиднялося. Від Розкопаної Могили йшла валка жінок з останнім уже зерном, як від яру викотилась довжелезна колона наших танків.

Гнівно та нетерпляче вони гуркотіли на захід, і сірі від болота «бобики» метушилися біля них, як сірі жуки.

Один з таких «бобиків» раптово розвернув і покотив до переляканих жінок з пшеницею на плечах.

З «бобика» виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом:

— Хто такі і чому ви тут?

Жінки втомлено зняли з плечей торби і мішки і мовчки передихували.

Лейтенант покопирсався в одному мішку, в другому, взяв жменю зерна і спаленів:

— Де взяли?

Жінки кліпали на лейтенанта ні в тих ні в сих.

Добре, що підійшов Миколчин тато з дідом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин тато підійшов до лейтенанта.

Лейтенант, забачивши множество орденів та медалей на батькових грудях, відразу ж присмирнів.

А тут під’їхав ще один «бобик», і з нього вийшов справжній генерал.

Миколка аж упрів від здивування, бо ніколи ще не бачив живих генералів. Генерал сказав:

— Доброго здоров’я, люди добрі!

— Здрастуйте,— сказали жінки, а лейтенант узяв під козирок. Батько не взяв, бо був без шапки і струнко чомусь не став, а підійшов до генерала якось по-домашньому, не по-воєнному:

— Пшеницю несемо, он із тієї Могили. Я — голова колгоспу.

— Дуже приємно. Тимошенко,— м’яко сказав генерал і подав татові руку.

— В сорок першому закопав, коли відступали, думав, пропаде — не пропала!

— Не задихнулась?

— Уявіть собі — ні! Так що будемо сіять, товаришу Тимошенко.

Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на батька, на жінок, оглянувся на танки, на небо з літаками, обережно висипав зерно чомусь собі у кишеню і помітив Миколку:

— А ти, синочку, чий?

— Я — татів! — сказав Миколка і заховався за батька.

— Бондаренко! — гукнув генерал капітана.— Лиши… Як вас величати? — звернувся він до батька.

— Максим Миколайович.

— …Лиши в цьому селі пару бочок пального… Більшим, Максиме Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам!

— І вам щасти,— сказав Миколчин тато.

Генерал взяв,— батькові, дідові, жінкам,— під козирок, сів у машину і поїхав.

— Татку,— прошепотів Миколка, — навіщо генерал пшеницю висипав у кишеню?

— Та, мабуть, для щастя,— сказав тато.

Не встигли дерев’яними лопатами перегорнути пшеницю у школі, як на вигоні сів літак з червоною зіркою на боці.

— Ой,— ойкнув дід Рятушняк і вибіг зі школи.

Дід наче знав. А знав — бо з літака злазив його син Петро.

Петро кинувся бігти до хати, але дід загукав до нього від школи, з дерев’яною лопатою в руці:

— Петре, я осьдечки, тут, у школі, зерно перегортаю! — і вдарив себе руками об поли та так і став, і сам не міг вже бігти до Петра.

— Тату! — крикнув Петро до свого татка — діда Рятушняка — і в хромових чоботах повз Миколку й жінок протупотів до свого батька та обійняв його.

— Здрастуйте, тату! Я — на два дні! Відпустку дали!

— Здрастуйте! — сказав Петро людям і перестав сміятися та радіти.— Здрастуйте…

Миколка аж присів: на грудях у Петра блищала Золота Зірка Героя, хоча погонів на плечах у нього й не було!

Дід Рятушняк, забачивши цю Зірку, якось зніяковів, оглянувся на людей, а потім тихо сам прихилився до неї головою і — знову заплакав.

«От мені оцей дід! — подумав Миколка.— Тільки й робить, що плаче, коли треба не плакати».

— Максиме Миколайовичу,— засвітився Петро до Миколчиного тата,— давно?

— Учора. Здрастуй.

— А я лечу та думаю…

— Надовго?

— На два дні!.. Тату, не плачте…

— А оце в тебе що? — пальцем доторкнувся дід Рятушняк до-Петрової Золотої медалі.

— Як — що? Дивіться, тату.

— Бачу… А он Миколка Первінку купив на базарі… Три стакани на день дає,— похвалився Миколкою дід Рятушняк.— А я вже думав, де там ти є і що…

— Воюємо, тату! Не журіться!

Миколка сидів на порозі сарая і слухав пісень з хати діда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первінка, біля нього лежав Собака, і «Цвіте терен» розливався над вигоном і літаком на ньому, над садом і над криницею.

— А чому мій татко — Максим Миколайович? — запитував себе Миколка.— І дід так на нього каже, і генерал, і Петро. А Петро ж не набагато молодший за татка?.. І Герой Радянського Союзу… Льотчик… На самольоті прилетів у хромових чоботах… Максим Миколайович… Гей, ти,— сказав Миколка Собаці,— здрастуй! Собако Собацюренько і ви, Первінко Миколаївно, добрий день! На цю осінь до школи — добрий день! А там, дивись, як татко з мамою і хату вкриють — добрий день! А у криниці завжди темно — добрий вечір!

— Синочку, а з ким це ти говориш? — тато і Петро стояли над Миколкою на небі на білих хмарах.

— Тату, а Первінка буде рости?

— А як ти хочеш?

— Хай не росте. І Собака хай не росте. Нехай вони будуть такі, як є.

— То вже будуть! — засміявся Миколчин тато, Максим Миколайович, засміявся Петро.

— Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж мені пішки виходить — далеченько… А так би подивитися, що у людей є. Бо у нас ні трактора, ні коней, а весна на носі… Як ти?

— А райцентр?

— Ще нічого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому…

— То що, Максиме Миколайовичу, заводити? — легко, празниково спитав Петро.

— До вечора вернемось…

— Татку, ви куди? На самольоті?

— Та полетимо, синочку. Таткові треба подивитися, що по селах робиться. Якщо хочеш…

— Хочу! — вилетіло з Миколки, як з птаха.

Дядько Петро завів літак, і він полетів.

Миколка сидів у тата на колінах поруч з дядьком Петром, і земля не чорна, не сіра, а золота мерехтіла під літаком, і над ним, і збоку. Все було в золоті, і тато, і Петро.

— Це що?

— Забари. Лети, Петре, на Кам’яний Міст. Отам і сядемо. А з Кам’яного Мосту — на Криве Озеро. Подивимось, що там. З Кривого на Грушку і — додому.

Сіли в Кам’яному Мості, сіли в Кривому, в Грушці, ще десь сіли. Миколка не виходив з літака: батько з Петром ходили по сільрадах, гомоніли з головами колгоспів, видно, торгувалися, били «по руках», і з кожною посадкою в літак прибували нові пасажири: в Кам’яному Мості — ягня і пара голубів, в Кривому — козеня і теличка, в Грушці — борона, двоє гусей. Теличку, козеня і ягня тато з Петром прив’язали у літаку, а голуби і гуси мостилися біля Миколки. Так і летіли. Між білими хмарами над золотою землею.

Вийшли орати, сіяти та боронити.

Перед цим батько сказав Петрові:

— Петре, ні трактора, ні коней. Лопатою степу не накопаєш. Маємо сім плугів.

— Запряжем?

— А ти як думаєш?

— Думаю, що запряжем.

Семеро плугів, запряжених в дядьків Петрів літак, стояли на березневому давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їхні були в торбинах, у зерні.

Дядько Петро завів літак. Літак завівся. Похитнувся трохи мотором, але завівся на очах Миколчиного тата і всіх людей. Його колеса відразу ж намацали землю і пішли по ній, а за ними пішли і плуги.

За плугами йшли старі чоловіки, і їхні руки на чепігах були тверді, мов каміння.

Літак орав землю плугами, а за ними на свіжу ріллю накинулися жінки, щоб засівати.

Вони сіяли з рук легко і радісно, навіть удови.

Миколчин тато йшов за плугом, і чорна земля чорною хвилею хлюпала йому на чобіт.

Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сівачів, вів літак, як ні в жодній битві, ні в жодному бою: він аж спітнів і не бачив би цього поту, аби не западав цей його піт на Золоту Зірку Героя малими краплинами.

А позад усіх — за літаком, плугами, сівачами — брів Миколка з Первінкою.

Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі і не хотіла рости, і ріжки в неї були віночком.

Кінець.