Таємниця старого замку
До Печа, старовинного угорського міста, зв’язківці прибули надвечір. Місто було переповнене військами. Асфальтованими вулицями сунули радянські й болгарські частини, прямуючи до близької лінії фронту. Між вантажними та легковими автомобілями снували піхотинці. Радянські й болгарські бійці, зустрічаючись, радісно вітали один одного, шукаючи зрозумілі слова зі своїх споріднених мов…
Свілен жадібно роздивлявся навколо. Хлопця вражали гарні будинки, пам’ятники, старовинні церкви. От би залишитись тут на кілька днів, помилуватися містом. Але загін, не зупиняючись, простував далі. Скоро споночіло, пішов мокрий лапатий сніг. Дорога пірнула в ліс; на тлі темного неба вимальовувались гостроверхі ялини і сосни.
Ось вони звернули на доріжку, посипану білим зернистим піском, що приємно поскрипував під ногами. Раптом — світло! Боєць з ліхтарем чекав перед високими, як арка, ворітьми. За ними бовваніла велика будівля.
— Це замок, — тихо мовив Петр Войков. — Сам поручик мені говорив — замок…
— Замок? — стрепенувся хлопець. — Справжній замок?
— Звичайно, справжній графський замок.
— Тут ми й зупинимось?
— Схоже, що тут. Тримайся синку, скоро спочинок.
Свілен відчув: раптом відступила втома і важка дрімота. Добре, що він став військовим сурмачем, — побачить чужі країни, старовинні замки, воюватиме з фашистами, вивчатиме іноземні мови, спізнає життя інших людей. Інакше чи зміг би він побачити все це? Напевне, ні. Йому хотілося швидше роздивитися замок, поблукати під склепінням його зал…
— Завтра, — промовив Петр Войков. — Чи не бачиш, уже стемніло. Завтра, за ніч замок ніде не дінеться…
Свілен лежав, силкувався вгадати у мороці контури кімнати. Мабуть, це бібліотека. Бійці поклали на підлогу товсті книги, вкривши їх ковдрами, — так менше відчувався холод. Не добре це — книги на підлогу, спати на них. Книги не для цього, їх треба читати. А що там у кутку? Статуя? Опудало тварини? Не міг роздивитись. Надворі повівав вітер, і чорні дерева розмахували віттям перед вікнами.
— Дядю Петре!
— Що? — озвався спросоння солдат.
— Дядю Петре, а де граф? Чи тут?
— Ні, синку.
— А де?
— Напевне, втік із німцями…
— Чому?
— Як чому? Чи ти не знаєш, що наш брат не любить царів і графів? Тільки-но їх побачить — і вже йому хочеться обскубти їм вуса.
— Тепер у замку буде жити народ?
— Звідки мені знати, хто тут житиме? — трохи сердито відповів боєць. — Спи! Завтра поговоримо…
Вітер знову завив під вікном — у-у-у-у! — і чорні руки дерев знову заворушились. Дивні люди! Сплять. Як можна спати, коли навкруг усе нове, небачене. Дали б йому волю, всю ніч би нишпорив по поверхах, усе б роздивився, до всього доторкнувся б…
Наступного ранку Свілен почав оглядати будинок. Він був не схожий на казкові замки, що їх хлопець бачив на малюнках у книжках, — тут не було гостроверхих кам’яних стін, веж і бійниць, не було і рову з підйомним мостом, і рицарських панцирів, і важких мечів. Замок скорше нагадував гарну курортну віллу, але з грубими стінами й верандами, із шпилястими дахами, з широкими вікнами, закритими білими жалюзі. Кругом нього росли ялини. Таких ялин Свілен не бачив у рідних горах — сріблясті, тонкі, ніжні, наче й не дерева, а прикраси. Всередині, звичайно, панувало безладдя. Картини були зірвані, фаянсові вази побиті, великі шкіряні крісла безжалісно випотрошені. Чимало військових побувало у замку, залишивши свій слід. Свілен засмучено ходив з кімнати в кімнату і з болем дивився на руйнування — шкода, дуже шкода!
Хлопець вийшов у двір, куди бійці виносили зайві меблі. Просто неба були розкидані брудні матраци, і пух з них, мов легенький сніг, літав у повітрі; валялись поламані стільці і крісла.
Під’їхали вантажні машини, і бійці почали знімати з них білі металеві ліжка, чисті матраци, ковдри. Поряд походжав полковий лікар.
Біля іншого входу солдати розвантажували ящики з полковим майном. Свілен зрозумів, що одне крило замку відводиться під полковий госпіталь, а друге віддане інтендантській службі. Зв’язківцям виділили одне крило другого поверху, штабові полку — кімнати центральної частини того ж поверху. А праве крило? Свілен запитав про це квартирмейстера.
— Там живе графиня, — неохоче відповів офіцер.
Он як! Виходить, графиня не втекла. Яка вона? Хлопець подумав, що не хотів би бути на її місці. Підвів голову, поглянув на її вікна, але не побачив нічого, крім зв’язківців, які забралися на дах і проводили телефонний кабель. За ранок червоні дроти оперезали всю споруду, розійшлися навсібіч до полкових підрозділів.
Стараннями полкового лікаря замок скоро став чистим і привітним. Кімнати для госпіталю було дбайливо вимито, білі мармурові стіни і сходи витерто мокрими рушниками. Поробивши із зелених гілок віники, бійці старанно підмітали подвір’я. Та вже наступного дня прибула господарча частина — і знову почалося безладдя. Свілен сердито поглядав на господарників і час від часу докоряв їм:
— Невже не можна підтримувати чистоту?..
Його навіть не слухали. Оглядаючи двір, Свілен побачив несподівану з’яву: біля входу до маленького флігеля стояв, схрестивши на грудях руки, сухорлявий чоловік в одязі католицького священика. Його очі були злі, погляд пильний і наче придуркуватий. На худорлявому блідому обличчі незнайомця були відраза і ненависть. Він мовчки спостерігав за солдатами, потім щось ледь чутно пробурмотів, повернувся і грюкнув дверима флігеля.
Після полудня поручик Баязов узяв із собою малого сурмача на лінію фронту. Вони обійшли всі пости зв’язківців і перевірили лінії. Мережа зв’язку діяла бездоганно. На шляху до замку після короткого вагання Свілен сказав:
— Товаришу поручик, чи ви бачили — у флігелі живе якийсь католицький священик?
Поручик злегка насупився.
— Знаю його, — сказав. — Опудало.
— Правду кажучи, він мені не зовсім подобається.
Офіцер звів брови.
— Чому?
— Він видається мені ненадійним. І що взагалі тут робити цивільним? Це ж війна! А піп ще й нашкодити може.
— Може, — згодився поручик. — Тутешні попи — опора реакції. А реакція, як відомо, не зацікавлена в нашій перемозі на війні. Я звернув на це увагу контррозвідки, але вони тільки руками розводять: мовляв, треба шанувати релігійні почуття угорців…
Свілен, помовчавши, сказав:
— Я буду за ним стежити…
Поручик поплескав його по плечу.
— Дуже добре, не випускай його з-перед очей. Відсьогодні твоє завдання — стежити за кюре і всіма цивільними в замку.
— Слухаюсь, товаришу поручик.
Не пройшло й кількох днів, як поручик викликав до себе малого сурмача. Командир був не сам. Русявий світлоокий капітан з розстебнутим коміром постукував олівцем по склянці і приязно вдивлявся Свіленові в обличчя. На його устах вигравала весела усмішка.
— Сідай, — сказав поручик. — Сідай, хлопче, і розкажи цьому товаришеві, що ти бачив біля флігеля.
Хлопець сів.
— Річ у тому, що нічого особливого я не бачив.
— Все ж розповідай! — промовив, усміхаючись, капітан. Хтозна-чому, але усмішка трохи розсердила хлопця.
— А може, й бачив, — сказав він. — Ось, наприклад, біля попа постійно тупцюють якісь селяни…
— Здебільшого жінки, чи не так?
— Здебільшого жінки. Приходять до нього на півгодини, тишкуються і йдуть.
— А чи знаєш, хлопче, що в католиків є такий немудрий звичай: постіййо сповідуватись. То він і сповідує відвідувачів. Недалеко розташоване сільце, де немає свого священика.
— Знаю, — промовив хлопець. — Розумію це. Але ж думаю: звідки знати, про що він їх розпитує? Можливо, і про те, які війська пройшли, куди попрямували, чи була артилерія…
— Маєш рацію, — серйозно відповів капітан. — Це можливе. Кюре, тільки-но захоче, поназбирує важливих відомостей від селян. Наші бійці розквартировані у їхніх будинках і, кажучи правду, бувають надто балакучі.
— Бувають, — охоче погодився Свілен.
— Гаразд. Припустимо, він справді збирає інформацію. А кому її передає? Чи зустрічається він з іншими людьми?
— Звичайно, зустрічається, товаришу капітан! — збуджено вигукнув хлопець. — Різні ходять тут до нього. Йому запросто в одного брати інформацію, а іншому — передавати.
— Так, — злегка насупившись, мовив капітан. — Річ цілковито ймовірна. Чи з ким іншим він зустрічався? Приміром, з керуючим, довіреним графині?
— Ні, разом я їх не бачив, — відповів хлопець. — Але він часто заходить у кімнату графині…
— Як часто?
— Майже щодня.
— Так. І чи довго там затримується?
— Зазвичай — понад годину.
— І ніяк не менше?
— Ні, завжди понад годину.
— Чудово! А чи зможеш ти, хлопче, поки піп буде у графині, обшукати його кімнату?
— Міг би, товаришу капітан, — відповів Свілен, — але він її замикає. Вийде з флігеля і відразу ж замкне.
— От і маєш! — зауважив капітан. —Це справді дивно… — Задумався на хвильку і мовив: — Тоді ось що: я дам тобі ключа. Дам завтра. З першою ж зручною нагодою проберешся до флігеля і все уважно оглянеш. Зрозумів? Хтось повартує тим часом на поверсі у графині, а ти оглянь усе спокійно, без поспіху. Як побачиш щось непевне — запам’ятай. Зрозумів мене?
— Так точно, все ясно, товаришу капітан!
— Ти чудовий хлопець, — сказав капітан. — Я ладен би взяти тебе до мого загону. Такі, як ти, можуть будь-куди пробратися, все почути, не накликавши на себе ніякої підозри.
Поручик Баязов слухав розмову трохи невдоволено і відразу втрутився.
— Товаришу капітан, не варто марнувати часу, — насуплено мовив він. — Зайва конспірація, як у романах. Чи не краще відразу провести обшук і, — знайдемо щось чи ні, — випровадити його геть, аби тут було все гаразд. Знаєте наше болгарське прислів’я: приборкай попа — і в селі буде спокій.
— Можна було б і відразу так зробити, але це половина справи. Якщо підозра підтвердиться, то одного приберемо, а решта залишиться. Якщо ж дістанемо якісь докази, то легше буде викрити всю мережу…
— А поки шукатимемо й вистежуватимемо, диявол продовжуватиме свою диявольську роботу.
— Все ж спробувати варто, — зітхнув капітан. — Вийде що чи ні, все одно ми його приберемо звідси.
Свілен спостерігав далі. Втім, нічого нового чи цікавого не помічав. Кюре, як і раніше, рідко з’являвся на подвір’ї, обличчя його було все таким же похмурим, злим, сповненим ненависті. Зустрічаючись з бійцями, відвертався, і в його очах спалахували лихі вогники. Не зрозуміти було, чим він харчується, адже ніхто не приносив йому продуктів, і дим рідко коли зводивсь над димарем. Відверта ворожість священика викликала дедалі більший відчай у хлопця. «Якщо він справді шпигун, — слушно розмірковував Свілен, — то постарався б приховати свою ненависть. Шпигуни поводяться інакше, роблять усе для того, щоб їх не можна було запідозрити, а цей піп, хай йому біс, усім своїм виглядом наче говорить: «Ненавиджу вас! Якби міг, утопив би в ложці води». І чому баряться з ключем?»
Гаразд усе зваживши, Свілен вирішив утаємничити в свої плани Петра Войкова. Старий солдат уважно його вислухав і поплескав по коліну.
— Добрий задум! — вигукнув він. — Ти, синку, зможеш бути у флігелі скільки тобі треба, священик тебе не застане. Я візьмусь за цю справу, будь спокійний…
На третій день Свілен отримав ключ, але тепер кюре, схоже було, не мав наміру поспішати з візитом до графині. Трапилось так, що Свілен одного ранку побачив і колишню володарку замку, яка досі не відлучалась зі своїх кімнат. Він підстерігав її і нарешті зустрів — її ясновельможність пішла до лазні. Було графині літ із шістдесят. Величезна, наче монумент, геть біла й хворобливо повна, з банькатими очима, які, здавалося, ось-ось викотяться з орбіт. Згодом Свілен дізнався від лікаря, що графиня мала базедову хворобу, відтак — і нелегку старість. Та це не єдиний гандж. Шкіра обличчя, — він добре розгледів це, — була вкрита огидними червоними плямами, трохи більшими за монету, — їх не могла приховати пудра. Чи не ці плями змушували її сторонитися людей? Чи не через них та ще базедову хворобу вона не зважилась тікати до Німеччини разом з іншими втікачами? Графиня велично й суворо поглянула на незваного гостя і, хоча й не розкрила рота, всім своїм виглядом начеб промовляла: «Геть із мого шляху! Куди сунеш носа, малий нахабо!» Але Свілен, навіть не зворухнувшись, і далі спокійно спостерігав цей вихід графині.
Нарешті трапилася гарна нагода. Кюре старанно замкнув двері флігеля, сховав свої здорові селянські руки у складках чорної сутани і, задерши догори носа, пішов до покоїв графині. Шлях цей був не зовсім безпечний — на подвір’ї треба було перескочити через волячі тельбухи, обійти волячу голову, вислухати лайку солдата з господарчої частини. Та від цих випробувань жоден м’яз не здригнувся на блідому сухому обличчі священика; лише злісно, як завжди, спалахували його очі.
Хлопець відчув, як прискорено забилося його серце. Зараз! Зараз — або ніколи! Він побіг у кімнату зв’язківців і ще з порога вигукнув:
— Дядьку Петре, хутко ходімо!
Збуджений вигляд хлопця підказав досвідченому солдатові, в чому справа, і він поспіхом попрямував за Свіленом.
— Час ставати на варту? — спитав весело.
— Ставайте!
— Працюй спокійно, синку. До тебе й миша не прослизне, — сказав старий солдат і піднявся східцями нагору.
Ключ змокрів у стиснутій долоні хлопця. Відкривав двері, а руки злегка тремтіли, серце виривалося з грудей. «Спокійно! — підбадьорював себе. — Немає ніякої небезпеки. А нехай і була б — то який із тебе розвідник?»
Ключ заклинило. Свілен нервово натиснув і зрештою повернув його. Двері без скрипу розчинилися, він опинився в чужій кімнаті. На стіні висіло велике дерев’яне розп’яття, а під ним простелився червонуватий килимок, вичовганий частим колінкуванням. Біля стін — недорогі шафи, невелика бібліотека, дерев’яний стіл посеред кімнати, кілька стільців і, власне, більше нічого. Скромне умеблювання здивувало хлопця, хоча він і чекав побачити щось подібне. В сусідній, меншій, кімнаті було ще бідніше: вузьке залізне ліжко, маленький нічний столик, розп’яття на стіні, лампа, простий дерев’яний стіл — от і все. Єдина розкіш — важкі штори на вікнах із дорогої зеленкуватої тканини, як видно, взяті в замку з необхідності — щоб приховати господаря від цікавих солдатських очей.
Свілен розпочав обшук: розглядав уважно, без поспіху, але й не зволікаючи, методично і детально, предмет за предметом. Переглянувши все в двох кімнатах і нічого сумнівного не виявивши, почав вистукувати стіни й підлогу — мав надію знайти якусь порожнечу, ознаку якогось сховища чи таємного приміщення. Марно! З маленького коридора вузькі східці вели на горище, де виднілися невеличкі дверцята — через них насилу могла протиснутися людина. А раптом там заховався якийсь німець, якийсь прихований священиком гітлерівець або хортист!
Свілен дістав свого «вальтера», уважно і тихо його зарядив і піднявся східцями вгору. На його щастя, дверцята були не замкнені і відчинилися тихо, без скрипу. Виходить, вони не занедбані, часто відкривались, а можливо, і нещодавно були змащені. Він уважно подивився на петлі й побачив на них свіже мастило. Добре! Це вже щось! На горищі не було жодного віконця. Все огорнуте в суцільну темінь. Як він передбачливо вчинив, взявши з собою електричний ліхтарик! Натис на кнопку, і промінь світла відразу окреслив широке світляне коло на стіні. Так. Тепер уважність! Метр за метром світляне коло рухалося низьким тісним горищем. Як і всі горища, воно було забите старими речами — кріслами, віденськими стільцями з поламаними спинками, портретами, книгами, скринями з усіляким мотлохом. Чи зможе він усе це уважно роздивитися? Ні, це неможливо. Навіть якби мав достатньо часу, не обійшлось би без гармидеру, і священик одразу здогадався б про обшук. Чи міг він так ризикувати? Капітан не дав йому конкретних вказівок. Краще не ризикувати, запитати, а при потребі можна й перевірити.
Так роздумуючи, Свілен спрямував ліхтарик на підлогу, на вузьку доріжку між мотлохом. Одразу нічого не помітив і вже хотів вертати назад, — і раптом здригнувся. Так, так, зрозуміло. Всі предмети на горищі вкриті шаром товстого пилу й павутинням, а доріжка зовсім чиста, без жодної порошинки чи слідів запустіння, — начебто її щойно підмітали. Поза сумнівом, хтось постійно бував на горищі, користувався доріжкою. Але чому? І куди вона веде? Солдат почав знову лівою рукою вистукувати стіни, стискаючи правою холодне тіло пістолета. Але стіни озивалися зівсібіч однаковим голосом — ніякої порожнечі, ніякого сховища. Пильно перевірив і підлогу — знову нічого! Зайві старання! Чому ж тоді кюре чи хтось інший піднімається на горище? В чому тут загадка? Думав швидко, напружено, але розгадки не знаходив. Крапка. Треба йти. Не можна більше гаяти часу. Ще матиме нагоду все обдумати без поспіху.
Свілен був уже зовсім спокійний, тримався так, наче шукав щось у власному домі. Уважно причинив за собою дверцята на горище, спустився сходами, двічі повернув ключ у вхідних дверях і лише на подвір’ї полегшено вдихнув повітря. Чи ніхто не помітив, як він виходив із флігеля? Навряд. Кімнати графині були з іншого боку замку, з її вікон не побачиш, що робиться у цій частині двору. Тепер, поки не сталося ніякої біди, можна зняти з варти Войкова. Старий солдат вартував у коридорі, палив цигарку. Обличчя його проясніло.
— Скінчив?
— Скінчив…
— Успішно?
— Нічого особливого, — непевно пробурмотів Свілен. — Чи тут командир?
— Нещодавно повернувся, — відповів Войков. — Напевне, в себе.
Свілен постукав у двері його кімнати і, почувши знайомий голос, увійшов, віддав честь.
— Добридень, Шерлоку Холмсе, — дружньо привітався поручик. — Сідай, голубе, розповідай. Тільки перед цим вип’ємо чаю, згоден?
— Вип’ю з задоволенням, — відповів Свілен, відчувши, як від хвилювання пересохло в горлі.
Поки поручик наливав чай у чашку з тонкої порцеляни із зображенням озера Балатон, певне, з сервізу графині, Свілен розповідав про все, що бачив, помітив.
— А ти молодець, хлопче! — сказав, вислухавши його, поручик. — Вітаю тебе. Поїдемо у Печ до капітана. Розповіси йому все особисто.
Свілен швидко повечеряв. Поручик уже чекав на нього в машині. Водій натиснув на газ і поїхав білими алеями замку, потім розбитим артилерією і обозами шляхом до великого шосе. Скоро дісталися до міста, зайшли до військової комендатури. їм пощастило: капітан іще працював у своєму кабінеті. Він сердечно потис Свіленові руку і сказав: — Сідай, солдате. Такого гостя маю чим і почастувати.
Він дістав із шухляди коробку шоколадних цукерок. Свілен хотів, було, відмовитись від такого частування: не дитина ж! Нема чого бавитися дурницями, чи ж він не бувалий солдат? Однак цукерку взяв і, коли згодом ще запропонували, знову не відмовився, навіть поклав декілька в кишеню.
А тепер до справи.
Хлопець детально розповів про обшук кімнати кюре.
Обличчя капітана стало таким же серйозним, як і обличчя поручика з годину тому.
— Ти глянь, який славний молодець! — сказав він захоплено. — 3 тебе вийде добрий розвідник. Завтра вранці приїду машиною до замку. Зробимо детальний обшук горища. Впевнений, — щось знайдемо! А ти покрутись біля флігеля, постеж. Завтра разом пошукаємо…
— Єсть, товаришу капітан.
Свілен спав неспокійно: йому снилось то сухе злостиве обличчя католицького священика, то огрядна постать графині, снилась стрілянина і пістолети, викриті шпигуни. Прокинувся він рано і зайняв свій пост спостереження.
Пройшло кілька годин, а кюре не з’являвся, флігель загадково мовчав. Може, священик помітив обшук? Може, злякався і втік уночі? Вже зібрався йти до Петра Войкова запитати, чи світилося звечора у вікнах кюре, як раптом помітив двох угорок, запнутих хустками, — вони простували до флігеля. Хлопець причаївся поблизу в кущах і став чекати. Вони пройшли повз нього, стиха розмовляючи, побіля дверей зупинилися. Старша жінка спочатку тихо, потім голосніше постукала. Збігали хвилини, що видавались хлопцеві за вічність. Він затамував подих. Чому господар не відчиняє? Чи зник? Жінка знову почала стукати, цього разу довго, настійно — і навіть стиха покликала: «Отець Іштван! Отець Іштван!» Відповіді не було. Свілен у відчаї опустився на коліна біля живоплоту. Втік, звичайно, втік! Що робити? Відразу сповістити капітана і підняти тривогу, знайти, поки ще десь поблизу?
Жінки примостились на свої кошики, напевне, вирішили зачекати в надії, що священик десь недалечко і скоро повернеться. Та молода селянка, начеб знову втративши терпіння, легко з острахом постукала і знову сіла.
Раптом трапилось несподіване: двері розчинились, і на порозі з’явився господар оселі, червоний і наче сердитий. Він щось пробурмотів жінкам, зайшов перший, а вони за ним. Свілен стояв як укопаний, з відкритим від здивування ротом. За якусь мить він устиг помітити головне — на чорному одязі священика, там, де мали бути коліна, виднілись дві світлі плями від пилу, наче він деякий час стояв навколішки на брудній підлозі. Зрозуміло, нема ніякого сумніву. Все зрозуміло! І чому священик відразу не відчинив дверей жінкам, а так довго барився, і чому був сердитий та висварив їх.
Свілен заледве дочекався машини капітана. Вона прибула об одинадцятій годині, і з неї зіскочили кілька солдатів з автоматами в руках. Вони зразу зникли з очей. Двоє, що лишилися з капітаном, йшли за ним, тримаючи руки на автоматах. Свілен швидко розповів йому про все спостережене тут.
— Можливо, священик стояв навколішки й молився богу, — задумавшись, мовив капітан.
— Зовсім ні, товаришу капітан. Він молиться на килимку, я сам бачив. Крім того, його кімната дуже чиста, з найчистіших, яку тільки можна собі уявити. Там і зі збільшувальним склом не знайдеш ані порошинки.
— Отже? — спитав капітан.
— Отже, був на горищі… Лише там є пил. Інакше, чому відразу не відчинив жінкам? Якби був у кімнаті, почув би стукіт у двері.
— А з горища можна почути?
— Напевне…
— І він чув, що до нього прийшли…
— Чув…
— А чи відразу спустився? Як тобі здалося?
— Як на мене, думаю, за цей час тричі міг би спуститись і піднятись на горище.
— Так, — кивнув капітан. — І який твій висновок?
— Поза сумнівом одне: був на горищі, стояв навколішки і щось робив. Чув стукіт у двері, але відразу не зійшов, бо мав скінчити роботу, а коли з поспіху спустився, навіть забув струсити з колін пил. Напевне, злякався, що прийшли болгарські солдати, тому так розсердився на жінок.
Капітан не без захоплення глянув на свого малого помічника.
— Ти здібний хлопчина! — мовив він. — Як ти думаєш, що він робив на горищі? Що воно за таємнича робота?
— Не знаю, що й думати, товаришу капітане, — знічено відповів хлопець. — Не можу здогадатися. Нічого не розумію.
— А я, схоже, здогадуюсь, — задумливо мовив офіцер.
— То, може б, і мені сказали, товаришу капітан.
— Сам побачиш, — усміхнувся офіцер. — Якщо не помиляюсь, то невдовзі на власні очі побачиш дивний апарат. А втім, не дуже й дивний. Такі й ти бачив. А тепер до роботи.
Бійці з автоматами безшумно оточили флігель, а капітан зі своїм супроводом наблизився до дверей і постукав. Двері майже відразу відчинилися, на порозі з’явився кюре. Коли побачив озброєних людей, очі загорілися, а обличчя зблідло. Капітан повернувся до перекладача, який стояв поруч.
— Скажи йому, що ми прийшли робити обшук у флігелі, — мовив сухо.
Той переклав. Бліде обличчя священика почервоніло, очі обурено заблищали, з вуст полився потік нестримних, запально мовлених слів.
— Отець говорить, що обшук у будинку священика — образа релігійних почуттів угорців і що такого глуму над вірою він не може допустити, — перекладав перекладач.
— Скажи його милості, що це військовий наказ, а якщо буде чинити опір, ми змушені будемо його заарештувати.
Кюре мовчки вислухав переклад, але було помітно, що він весь кипить від люті.
— Скажіть вашому начальнику, — мовив розмірено і чітко, — підкоряюсь його наказу, але вважаю ці дії грубим насиллям над свободою релігії угорців.
— Мене мало цікавить, що він вважає, — сердито відповів капітан. — За роботу, хлопці…
Священик посторонився, і група бійців ввійшла до флігеля.
— Веди нас на горище! — сердито сказав капітан, і Свілен кивнув головою.
Священик знову зблід, коли побачив, що група прямує на горище. Важкі кроки військових простукотіли легкими сходами, відчинились дверцята. Ввімкнули великий ліхтар, побачили звалені докупи речі, безладдя, але, як і розповідав хлопчина, доріжка була дбайливо вичищена. Обережно наблизились до стіни, один із бійців підніс до неї тонкий і довгий металевий прут. До прута були прикріплені навушники.
— Що це? — тихо спитав хлопець.
— Прилад для виявлення мін, — відповів капітан.
— А ви що, міни шукаєте?
Капітан усміхнувся.
— Прилад може знайти будь-який металевий предмет, хоч би де він був схований.
Подібний до віяла кінець прута, ніби якась тваринка, обшукував стіну сантиметр за сантиметром, повзав догори і навсебіч. Обличчя бійця в навушниках — уважне і зосереджене — свідчило: нічого не зафіксовано. Свілен відчував, як б’ється його серце. Невже знову все марно? Цього не може бути. Ні, не може бути!
Стіна, яку вислуховував міношукач, була звичайної цегляної кладки. Шви між цеглинами були зовсім не пошкоджені, отож, зрозуміло, що цеглин ніхто не виймав і знову не прилаштовував на те ж місце.
Кінець міношукача наближався до краю стіни угорі, до дощаної покрівлі. І тут солдат стрепенувся:
— Чую… — промовив він. —Слабенько, але чую.
— Визнач, де саме, — сказав капітан.
Міношукач поволі окреслив невелику площину під дахом.
— Так, — озвався капітан, пильно придивляючись до стіни.
Він натиснув рукою на дошки над головою, вони на диво легко й безшумно піднялися угору. Капітан став на поламаний стілець і подивився в отвір. З його тихого вигуку всі зрозуміли: він побачив щось незвичайне.
— Рація! — стиха промовив він до бійців. — Наскільки я розумію, справжня німецька рація.
Один із бійців став на полірований столик і обережно дістав апарат. Так, це була рація — маленька, новісінька, останнє слово німецької техніки. Присутні розглядали її з німим здивуванням, хоча більшість із них на це й чекала. Капітан поставив рацію на підлогу і присів навколішки. А коли підвівся, на колінах виднілись дві невеликі плями від пилу.
— Ось бачите, — сказав капітан, усміхаючись. — Певний доказ, хоча б для нас, що з рацією працював священик.
— Ти сумніваєшся в цьому? — запитав поручик Баязов.
— Ні, але священик може заперечувати. Він може твердити, що рацію залишили німці, а що він сам навіть не підозрював про її існування. От бачите, яким богослужінням займався наш приятель!
Рацію понесли до нижньої кімнати, і коли кюре побачив її, його обличчя повила смертельна білизна.
— Це ваша річ? — запитав капітан через перекладача.
— Ні, — відповів кюре. — Вперше її бачу.
— Скажіть йому, що негідно служителю бога вдаватися до примітивної брехні! — сердито промовив капітан.
Кюре вислухав переклад, і його обличчя взялось густим рум’янцем. У словах його відчувалась злоба й рішучість.
— Запевняє, що його совість чиста перед богом, — переклав, злегка усміхаючись, перекладач.
— Перевіримо, — тихо озвався капітан. — Скажіть йому, що іменем болгарських військових властей він арештований за шпигунство на користь фашистів.
Не гаючи часу, бійці скрутили руки кюре, на його зап’ястях клацнули наручники.
Кюре вивели на подвір’я. Ступав він повагом і велично, з високо піднесеною головою та іскрометним поглядом. Обличчя знову стало бліде, але на ньому не було ні страху, ні відчаю.
— Мерзенний фанатик! — сказав похмуро йому вслід капітан. — Сумніваюсь, щоб він заговорив. І навряд чи дізнаємось про його спільників, якщо вони не в замку.
— У замку, — тихо мовив Свілен.
— Хтозна, хлопче, — відповів, зітхнувши, капітан. — Можливо, що ні…
Він на якусь хвилину задумався, потім сухо й неохоче наказав:
— Арештувати всіх угорців у замку.
— І графиню? — спитав Свілен.
— І графиню…
Через чверть години вся графська компанія сиділа у військовій машині. Велике обличчя графині сполотніло, червоні плями вирізнялись на ньому ще яскравіше, а банькаті очі, сповнені неприхованого жаху, надавали їй непривабливого вигляду. Капітан сів у кабіну і, коли захурчав мотор, перехилився через дверцята й тихо мовив:
— Про твої заслуги у викритті шпигунської зграї повідомлю командуванню. Дякую тобі від його імені…
Свілен знітився, не знаючи, що сказати у відповідь. Звичні військові слова наче застрягли в горлі, і він зніяковіло сказав:
— Служу батьківщині, товаришу капітан!
Машина рушила і зникла за поворотом. Останнє, що побачив хлопчина, був величезний яскраво-рожевий капелюшок графині і синій бант, що розвівався на вітрі.