Пригода на тихій вулиці

Повість
Скачати (PDF)

Анотація

Повість «Пригода на тихій вулиці» розрахована на школярів. Автор розповідав в ній про кмітливих софійських піонерів, які допомогли органам міліції розкрити загадкову історію, що сталася на околиці міста.

Читати онлайн

Одного липневого дня в будинку мебляра Захарі Піронкова сталася не зовсім звичайна, як для нашого часу, подія. Хоч як здивуються юні читачі, саме того дня безслідно й невідомо куди зник шестирічний хлопчик Васко — маленький меблярів син. Ця історія схвилювала весь квартал і породила безліч чуток і здогадів. Справді, хто може викрасти шестирічну дитину? Таких випадків уже давно не пам’ятають. Коли я був маленький, бабуся лякала, що мене забере страшна циганка з великою дірявою торбою. Пізніше ми читали про американських гангстерів, які викрадають дітей, щоб одержати за них викуп. Але в нашій країні гангстерів немає й ніхто на дітей не полює.

Куди ж тоді подівся Васко?

Вся ця цікава й дивна історія здаватиметься читачам ще незвичайнішою, коли звернути увагу на її героїв. Річ у тім, що в самих героях не було нічого надзвичайного. Вони були звичайнісінькі люди з найзвичайнішими долями і, як ще кажуть, з найпростішими біографіями.

А втім, почнемо з того самого Захарі Піронкова. Як ми вже сказали, за фахом він був майстер-мебляр в одній гарній, добре обладнаній виробничо-трудовій кооперації. Виглядав десь так на тридцять п’ять років, в його зовнішності не було нічого визначного: низький, але кремезний і плечистий, з привітним рум’яним обличчям та синіми очима, що навіть у ного віці зберегли якийсь дитячий вираз. Особливе враження справляли його вуса — руді й рідкі, як недбало засіяна гірська нивка. Він був веселун, любив випити, хоч і небагато, віддавав перевагу веселим фільмам перед трагічними, а також футбольним матчам перед театральними спектаклями. Не був ненажерою, але любив попоїсти, а найдужче любив смажені в маслі котлети або печеню. Вже десять років як був одружений, жив з дружиною в злагоді, щасливо. Траплялося, що вони часом сперечалися — здебільшого в неділю, коли він волів за краще піти на якимсь нікчемний матч, аніж на екскурсію в Іскирське міжгір’я.

Щоб бути до кінця сумлінними — навіть у незначних деталях, які мають велике значення в історіях кримінального характеру — скажемо, що і цей звичайнісінький чоловік мав щось незвичайне. То була його жовтогаряча оксамитна кепка з великим помпоном на маківці. Справді, такої чудернацької кепки не мав більше ніхто в місті. Від тої кепки була єдина користь — для його жінки: їй легко було відшукати по ній свого чоловіка, якщо він губився десь у натовпі.

Ці звичайні прикмети мебляра завдали, як ми побачимо пізніше, неабияких труднощів слідчим органам. Вони нічого не підказували й ні про що не свідчили. Навіть походження кепки було відразу ж встановлено.

А чи можна сказати щось цікавіше про його жінку? Ні, не можна. Їй було десь близько тридцяти трьох років, така собі русява товстунка, з довгастою родимкою під лівим оком, немов на її щоці весь час сиділа якась надокучлива муха. На вдачу вона була добра, терпляча, вміла чудово готувати. На відміну від чоловіка, її улюбленою стравою були голубці. Ця остання обставина відіграла фатальну роль у всій цій заплутаній історії, але ми будемо вкрай несправедливі, звинувативши в цьому нещасну жінку. Коли людина любить голубці, це зовсім не означає, що вона не любить своїх дітей.

Останнього члена сімейства звали Васко і, як ми вже згадували, йому ледве минуло шість років. У такому віці ще важко говорити про щось пережите чи про якісь визначні заслуги перед суспільством. Він водив знайомства переважно з собаками, кицьками та з кількома дітлахами зі свого кварталу. В його житті сталися три більш-менш знаменні події, але й вони не наштовхнули ні на який слід. Дозволимо собі перерахувати їх, щоб наші читачі все зрозуміли.

Коли йому минув рік — або, точніше кажучи, коли він був немовлям, він страждав так званим у народі «захлинанням». Скажімо, доторкнеться пальцем до гарячої грубки і одразу ж починає люто ревти — так, що аж захлинається. Васко весь синів, вилуплював очі й так роззявляв рот, немов збирався проковтнути цілий світ. Його приводили до тями вельми витонченим медичним прийомом — давали ляпасів по круглих посинілих щоках або ж перевертали його сторчголов. До речі, Васко вчасно сприйняв цей спартанський спосіб лікування і через рік перестав лякати батька й матір страхітливими позіхами.

Друга пригода сталася, коли йому було два з половиною роки. Якось він видерся на спинку стільця й гепнувся з нього сторчголов на цементну підлогу. Побачивши його долі, мати ледве не знепритомніла, але з ним нічого особливого не сталося — вискочила тільки синьо-лілова гуля на лобі, яку він носив десь із тиждень. Після того випадку вся родина вирішила, що Васкові справді дісталася в спадщину солідна піронковська голова.

Третя пригода з Васком була нейнебезпечніша. В одному дворі з ним жив візник-приватник, мовчазний п’яничка, якого звали бай Станко. Двічі на рік він до смерті лупцював свою жінку або й будь-кого іншого, хто потрапляв йому на очі. Коли Васкові було п’ять років, бай Станко жбурнув у свою жінку великий шмат цеглини. Та жінка його була спритна й обачлива, отже, швидко відхилилась, і цегла поцілила у вікно Піронкових. Саме в цю мить Васко сидів за столом і снідав — пив молоко з млинцями. Цеглина розбила вікно і влучила якраз у порцелянову цукерницю, спадщину Піронкових ще з п’ятдесятих років. Цукерниця розбилася вщент, а млинці розлетілися по кімнаті. Васко з переляку почав трохи заїкатися — не завжди, але неодмінно, коли намагався щось збрехати.