VI. На всіх парах

На той крик до гарпунера метнулася вся команда — капітан, офіцери, боцмани, матроси, юнги, навіть механіки, що кинули машини, навіть кочегари, забувши про казани. Капітан наказав зупинити судно, і фрегат плив за інерцією.

Довкола залягла густа темрява. І я дивувався — ну й гострий же зір у Неда Ленда, коли він праник у такий морок! Моє серце шалено калатало.

Але Нед Ленд не помилявся, і небавом усі ми завважили те, на що показував китолов.

За два кабельтових од «Авраама Лінкольна», із штирборту, море начебто світилося зсередини. Це було не якесь там рідкісне явище фосфоресценції, — помилитися в тому не можна. Чудовисько, занурене на кілька туазів[1], випромінювало на диво яскраве світло — саме про нього згадували капітани. Об’єкт того загадкового світла окреслювався, як величезний довгастий овал. Посередині овала світло яріло, по краях тьмянішало.

— Та це ж всього-на-всього скупчення світних організмів! — вигукнув офіцер.

— Ні, — рішуче заперечив я. — Так світитися може тільки електрика. Зрештою, гляньте, гляньте! Воно коливається туди й сюди. О, тепер спрямоване просто на нас!

Всі, хто стояв на палубі, загаласували.

— Тихо! — скомандував капітан Фарагут. — Кермо ліворуч! Хід назад!

Стерничі метнулися до керма, механіки — до машини. Тут же піддали пари, і «Авраам Лінкольн», налігши на лівий борт, описав півколо.

— Кермо праворуч! Хід вперед! — скомандував капітан Фарагут.

Зразу по цій команді фрегат хутко поплив геть од джерела загадкового світла.

Я неточно висловився, — фрегат хотів відплисти геть, але чудовисько стало наближатися до нього швидше, аніж він одступав. Ми стояли, заклякнувши й занімівши, сковані більше подивом, аніж страхом. Тварина здоганяла нас немов жартома. Вона обійшла навколо фрегата, що мчав зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, і, ніби світловим пилом, оповила його своїми електричними променями. Потому одійшла на дві-три милі, залишивши по собі світлий слід, подібний до клубів пари, що стеляться за локомотивом експреса. Зненацька вона навально ринула на нас, а тоді спинилась футів за двадцять од судна і згасла. Вона не пірнула в безодню, бо тоді б її світло тануло сповільна, — вона погасла враз, немовби джерело цього світлового потоку раптом вичерпалась. Та небавом вона вигулькнула по той бік фрегата, чи то обійшовши, чи, може, пропливши попід ним. Щохвилі можна було сподіватися сутички, для нас фатальної.

Мене здивувало маневрування фрегата. Він утікав, а не наступав. Йому належало гнатися за чудовиськом, а тим часом чудовисько ганяло за ним. І я сказав про це капітанові Фарагуту. На його завжди незворушному обличчі зараз малювався неймовірний подив.

— Пане Аронаксе, — відповів він, — я не знаю, з яким могутнім звіром маю справу, і не хочу ризикувати фрегатом у такій темряві. Та й як атакувати невідомого ворога, як проти нього захищатися? Почекаємо дня — тоді-от і поміняємося з ним ролями.

— Ви, капітане, вже не маєте сумнівів щодо природи цієї тварини?

— Ні, пане професоре; певно, це велетенський нарвал, але нарвал електричний.

— Може бути, — докинув я, — він іще небезпечніший за електричного ската.

— Еге ж, — правив далі капітан, — а коли він іще й здатний метати електричні блискавиці, то це й справді найжахливіше зі всіх створінь на світі. От чому я, пане добродію, вирішив бути обачним.

Цілу ніч ніхто з команди не спав. «Авраам Лінкольн», неспроможний змагатися зі своїм супротивником у швидкості, уповільнив хід і йшов під малими парами. Так само й нарвал, рівняючись на судно, стиха погойдувався на хвилях і, здавалося, не мав найменших намірів покидати поля бою.

Проте десь опівночі він зник чи, певніше, «згас», як велетенський світляк. Чи не втік? Годі про це й думати! Та перед першою годиною ночі щось раптом оглушливо засвистіло, так наче звідкись вирвався під сильним тиском струмінь води.

Капітал Фарагут, Нед Ленд і я стояли біля рубки, вп’явшись очима в непроглядну темряву.

— А скажіть, Неде Ленде, часто вам доводилося чути, як кити випускають воду? — спитався капітан.

— Часто, пане добродію, але зроду ще не випадало стрічати кита, самий вигляд якого приніс би мені дві тисячі доларів.

— А й справді, ви заслужили нагороду. Та все ж таки скажіть мені, чи кити, викидаючи воду крізь ніздрі, отак свистять?

— Свистять, але не так. Цей свистить куди пронизливіше й гучніше. Що ж, напевне, це кит. З вашого дозволу, пане добродію, вранці, тільки-но розвидниться, я скажу йому пару слів.

— Якщо тільки він буде в гуморі вислухати пана Ленда, — зауважив я з деяким сумнівом.

— Якщо я підійду до нього на віддаль, рівну довжині чотирьох гарпунів, — жваво озвався канадець, — йому доведеться мене вислухати.

— Але щоб ви підійшли до нього, — мовив капітан, — я мушу дати до ваших послуг китобійну шлюпку. Хіба ж ні?

— Авжеж!

— Себто важити життям моїх матросів?

— І моїм! — просто відповів гарпунер.

Біля другої години ночі, під вітром, за п’ять миль од «Авраама Лінкольна» знову з’явилося яскраве світло. Незважаючи на віддаль, шум вітру і плюскіт хвиль, було добре чути, як тварина плескотіла хвостом і уривчасто дихала. Здавалося, коли цей велетенський нарвал випливав на поверхню, повітря, вриваючись до його легенів, клекотіло, мов пара в циліндрах на дві тисячі кінських сил.

«Ого, — подумав я, — то добрий мені кит, якщо він має силу цілого кінського полку».

До світанку всі пильнували й лаштувалися до бою. Поздовж поручнів на палубу викладено китоловне знаряддя. Капітанів помічник звелів набити мушкетони, що за їх допомогою метають гарпуни на цілу милю, і тримати напохваті рушниці, заладновані розривними кулями, котрі вражають на смерть навіть найбільших китів. Нед Ленд вдовольнився тим, що нагострив свого гарпуна — зброю, смертельну в його руках.

О шостій годині почало світати, і з першим промінням ранкової зорі померкло нарвалове сяйво. Десь біля сьомої вже розвиднілося, але на обрії заліг густий туман, і в найкращі далекоглядні труби годі було щось розгледіти. Команду пойняло розчарування.

Я виліз на бізань-щоглу. Кілька офіцерів вибралися на самісінькі верхівки щогл.

О восьмій годині туман заклубочився над водою, мало-помалу підіймаючись догори. Обрій прояснів і поширшав.

Раптом, як і вночі, пролунав Недів голос:

— Ось вона, та штуковина! За лівим бортом!

Всі погляди метнулися туди, куди показував гарпунер.

Там, милі за півтори від судна, над водою виступало якесь довгасте темне тіло. Воно шалено било хвостом, збурюючи воду. Ще ніхто не бачив, щоб кит отаке виробляв! Глибокий білий слід позначав шлях тварини.

Фрегат підплив до нарвала. Я не відривав од нього очей. Звідомлення «Шотландії» та «Гельвеція» трохи перебільшили його розміри. Як на мене, він був щонайбільше двісті п’ятдесят футів завдовжки; грубими я визначити не міг, але, беручи загалом, нарвал виглядав на істоту, пропорційну у всіх трьох вимірах.

Коли я стежив за цією чудернацькою істотою, вона метнула крізь ніздрі метрів на сорок угору два стовпи води з парою. Я враз дійшов висновку: тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних, родини… цього я ще не міг сказати. До родини китоподібних належать кити, кашалоти, дельфіни та нарвали. Кожна родина в свою чергу поділяється на роди, рід — на види. Виду і роду цієї химери я ще не пізнав, проте не сумнівався — небо й капітан Фарагут допоможуть мені завершити класифікацію.

Команда нетерпеливо чекала капітанового наказу. Фарагут іще якийсь час пильно стежив за твариною, аж нарешті звелів позвати механіка.

— Пари розведено? — спитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Гаразд! Підкинути ще вугілля, і — повний вперед! У відповідь тричі пролунало «ура». Починався бій. За хвилю із двох труб фрегата завалували клуби чорного диму; палуба задрижала від клекотіння казанів.

Потужний гвинт закрутився швидше, і «Авраам Лінкольн» ринув просто на тварину. Але вона зовсім на те не зважала. А коли фрегат був за півкабельтова, чудовисько тихо попливло, тримаючись однієї віддалі.

Така погоня тривала із три чверті години, та фрегатові не вдалося вкоротити відстані хоча б на пару туазів. Ясна річ, за такої швидкості тварину не здогнати ніколи.

Капітан Фарагут люто куйовдив свою густу бороду.

— Нед Ленд! — гукнув він.

Канадець підійшов.

— Ну, пане Ленде, будемо ще доганяти чи почнемо?

— Ні! —відповів Нед Ленд. — Цієї тварини не візьмеш, доки вона сама не дасться.

— Що ж робити?

— Коли можна, накажіть піддати пари, а я, з вашого дозволу, стану під бушпритом[2] і, тільки ми підпливемо ближче, метну гарпуна.

— Ставайте, Неде, — відповів капітан Фарагут і гукнув до механіка: — Збільшити пари!

Нед Ленд став на чати. Засипали вугілля, під казанами забурхав огонь. Спущений лаг показував, що «Авраам Лінкольн» мчить зі швидкістю вісімнадцяти миль на годину.

Але й клята тварина пливла так само швидко.

Цілу годину фрегат ішов на тій самій швидкості, не вигравши жодного туаза! Яка ж то була зневага одному з найшвидкохідніших суден американського морського флоту! Команда лютувала. Матроси проклинали чудовисько, але йому хоч би що. Капітан Фарагут уже не куйовдив бороди, — він кусав її.

Знову покликали механіка.

— Тиск доведено до краю? — запитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Скільки атмосфер?

— Шість з половиною.

— Давай десять!

Оце наказ! Прагнучи обігнати «конкурента», на більший ризик не зважився б жоден капітан-одчайдух із Міссісіпі!

— Конселю, — мовив я до свого вірного служника, що стояв при мені, — а чи не вилетимо ми зараз у повітря?

— Як ласка пана професора, — відказав Консель.

Правду кажучи, капітанова сміливість прийшлася мені до душі.

Застережні клапани було затиснено. Під казани ще засипано вугілля. Вентилятори збільшили тягу, під казанами забушував огонь. «Авраам Лінкольн» полинув іще швидше. Щогли аж дрижали, і хмари диму ледве проривалися крізь вузькі отвори труб.

Знову закинули лаг.

— Яка швидкість? — запитав капітан Фарагут.

— Дев’ятнадцять і три десятих милі, пане капітане.

— Піддати пари!

Механік кинувся виконувати наказ. Невдовзі манометр показував уже десять атмосфер. Але й нарвал «піддавав пари», — він, як то вдавалося помітити, плив зі швидкістю дев’ятнадцять, і три десятих милі на годину.

Яка гонитва! Я не в силі описати свого хвилювання. Мене тіпало, як у пропасниці. Нед Ленд стояв на чатах, тримаючи напоготові гарпуна. Кілька разів чудовисько підпускало фрегат близько до себе.

— Наздоганяємо! Ще трохи, ще! — гукав канадець.

Він уже націлився метнути гарпуна, але тварина вислизнула з-під самого носа, линучи зі швидкістю не менше тридцяти миль на годину. І саме тоді, як ми досягли найбільшого ходу, химерна істота, ніби кепкуючи з нас, окреслила навколо фрегата велике коло. З наших грудей вирвався лютий крик.

Опівдні ми були од невловимого нарвала на тій самій віддалі, що й зранку.

Капітан Фарагут нарешті зважився на рішучий захід.

— Он як! — вигукнув він. — Ця тварина пливе швидше від «Авраама Лінкольна»! Чекай же! Подивимося, чи втечеш ти від конічних снарядів! Боцмане! Обслугу — до гармати!

Гармату на баку тут же заладнували й навели. Гримнув постріл, але ядро пролетіло на кілька футів вище од нарвала, що тримався за півмилі від судна.

— Змінити гармаша! — наказав капітан. — П’ятсот доларів тому, хто вб’є цю диявольську тварюку!

Старий сивобородий пушкар, — він і досі, як живий, переді мною, — з лагідними очима й спокійним лицем підійшов до гармати, навів її й хапливо прицілився. Пролунав стріл, а за ним розляглося велелюдне «ура».

Ядро влучило в ціль, але… що за диво! — ковзнувши по округлій китовій спині, одлетіло милі на дві й упало в море.

— Отакої! — люто вигукнув старий пушкар. — Та невже в цього пройдисвіта спина обросла шестидюймовим залізом!

— Сто чортів! — гукнув капітан Фарагут.

Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, мовив:

— Я гнатимуся за цим твариниськом, хай навіть фрегат вибухне!

— Правильно! — відповів я.

Ми сподівалися — тварина зрештою стомиться. Це ж не те, що наша парова машина. Та де там! Минали години, а нарвалові хоч би що — жодної ознаки виснаження.

На честь «Авраама Лінкольна» слід сказати — він переслідував чудовисько з невтомним завзяттям. Він пройшов за цей горезвісний день шостого листопада щонайменше п’ятсот кілометрів! Та знов настала ніч і оповила пітьмою розбурхані океанові обшири.

Тоді мені здалося, що наша мандрівка скінчилася і що ми вже ніколи не побачимо фантастичної тварини. Та я помилявся.

О десятій годині п’ятдесят хвилин вечора, десь за три милі під вітром од судна, знову з’явилося електричне світло, таке саме осяйне, як і минулої ночі.

Здавалося, нарвал не рухається. Може, стомлений цілоденною втечею, він спав, погойдуючись на хвилях? Це була щаслива нагода, і капітан Фарагут надумав з неї скористатися.

Він дав відповідні розпорядження. «Авраам Лінкольн» ішов повільно, наближаючись вельми обачно, щоб не розбудити свого супротивника. Натрапити в морі сонного кита й загарпунити його — не велике диво; Нед Ленд не одного кита зловив саме в такий спосіб. Отож канадець знову став під бушпритом.

Фрегат тихо підійшов на два кабельтови до сонної тварини. Тут машину зупинили, і судно попливло за інерцією. Всі затамували подих. На палубі залягла мертва тиша. Ми були вже футів за сто од світла, що сяяло дедалі яскравіше й сліпило нам очі.

Я стояв на баку, спершись на поручні, й бачив, як унизу Нед Ленд загрозливо простяг руку зі своїм лиховісним гарпуном. До нарвала залишалося якихось двадцять футів.

Раптом Недова рука рвучко підвелася, і гарпун засвистів у повітрі. Я почув дзвін — так начебто гарпун ударився об метал.

Електричне світло враз погасло, і два величезні водяні стовпи зненацька ринули на палубу фрегата, збиваючи людей, ламаючи фальшборти.

Розлігся страшенний хряск, і, не втримавшися, я полетів у море.

  1. [1] Туаз — давня французька міра довжини; дорівнює 1 м 949 см.

  2. [2] Бушприт — горизонтальна або похила щогла.