Замок у Карпатах

Фантастична повість

I

Це історія, а не фантастична вигадка, тільки романтично забарвлена. Коли вона й не схожа на правду, то чи означає це, що вона неймовірна? В жодному разі. Нині усе може бути й навіть буває. Коли ж наша оповідь неправдоподібна зараз, вона легко стане достовірною завтра завдяки науковій розвідці майбутнього. Тоді ніхто не наважиться зарахувати її до казок. Так, між іншим, у нашу практичну добу електрики й пари нема місця поетичній, сповненій таємничості й чарів байці ні в Бретані — країні відлюдкуватих кориганів, ні у Швеції — землі, населеній карлами і гномами, ні в Норвегії — батьківщині ассів, ельфів, сильфід і валькірій, ба навіть у Трансільванії з її Карпатами, самий краєвид якої наснажує думку таємницею і загадкою. Але треба завважити, що трансільванці й досі свято зберігають перекази давніх літ.

Де Жерандо залишив докладний опис цього краю, там мандрував Елізе Реклю. Та ніхто з них нічого не розповів про захопливу історію, що стала темою цієї повісті.

Чи чули вони про неї? Може, й так, але, вірогідніше, вона викликала у них сумнів. Дуже шкода. Перший автор виклав би її з достеменністю літописця, другий надав би їй звучання поетичної бувальщини.

А оскільки ніхто з них за це не взявся, то спробую я заповнити цю прогалину.

 

29 травня цього року вівчар доглядав отару на узліссі зазеленілого плоскогір’я коло підніжжя Ретієзату, що височить над родючою долиною серед струнких дерев, вкритою угноєними, доглянутими нивами. Це плоскогір’я зовсім не захищене від лютого сіверця, який узимку, наче лезом, стирає з нього подобу будь-якої рослинності. Нагоряни жартують: наші гори поголилися.

Вівчар анітрохи не скидався на свого тендітного побратима з Аркадії. Його не можна було сплутати ні з Дафном, ні з Атінтом, Тиміром, Лицедієм чи з Мелібеєм. Таємничий Лігнон не дзюркотів біля його ніг, узутих у цупкі дерев’яні постоли. Текла тут мальовнича, чарівна волоська Сила, якій тільки й зрошувати береги, описані в романі Астрея.

Нашого вівчаря, нечупарного, як і його отара, звали Фріком, він був із сільця Версти.

Розлігшись на зеленій траві, Фрік дрімав унапівока, позираючи на своїх тварин. Він ліниво посмоктував товсту люльку, вряди-годи посвистуючи собаці, щоб завернути заблукалу вівцю; часом ляскав батогом і прислухався до відлуння, що довго перекочувалося в горах.

Була четверта година. Сонце стало сідати. Підніжжя гір заснувало туманом, верхів’я ж на заході освітилося призахідним сяйвом. Навскісний сніп сонячного проміння пробивався крізь ущелини.

Дія відбувалася в найвідлюдніших місцях Трансільванії, в Клазенбурзькому чи Колошварському комітеті.

Частина австрійських володінь, яка називалася Ерделі, що в перекладі з угорської означає «Кража лісів» і межує на півночі з Угорщиною, на півдні з Волощиною, а на сході з Молдавією, охоплює шістдесят тисяч квадратних кілометрів, або шість мільйонів гектарів, тобто становить одну дев’яту площі всіє Франції. Вона вдвічі більша, але заселена значно менше, аніж Швейцарія, з якою може сміливо змагатися своєю мальовничістю.

Трансільванія вкрита дбайливо доглянутими плоскогір’ями, щедрими пасовиськами з соковитою смарагдовою травою, примхливо окресленими долинами, поцяткована кошлатими вершинами й відрогами Карпат вулканічного походження, змережана в усіх напрямках джерелами й струмками, що впадають у П’яс та Дунай, одмежовуючись на півдні Балканським хребтом від Оттоманської імперії.

Така ця давня країна дакійців, підкорена Трояном у першому столітті після Різдва Христового. В часи Іванам із Запілля та його наступників вона мала цілковиту незалежність. У 1699 році Леопольд Перший приєднав її до Австрії. Але політичний лад не змінив розмаїтого складу населення. Тут поруч уживалися й волохи, й румуни, й угорці, й цигани, й навіть саксонці, які змадяризувалися, на щастя всієї країни.

Важко сказати, до якого із цих племен належав закучманий, зарослий непокірним волоссям, що стирчало на всі боки, 65-річний вівчар Фрік. Високий, худорлявий, стрункий, в солом’яному брилі та жовтому волохатому плащі, з довгою ґирлиґою в руках, він легко міг позувати малярові, як запізнілий нащадок давнього гірського племені даків.

Коли проміння сяйнуло крізь ущелину на сході, Фрік оглянувся, потім, приклавши до очей руку, наче підзорну трубу, спильна подивився у далечінь.

На обрії, десь за добру милю, невиразно вимальовувалися обриси маєтку. Давній замок, що стояв на самотній вершині, в ущелині Вулкану, охоплював верхню частину плоскогір’я Оргала. Він височів у рожевих пересвітах призахідного сонця. Все-таки треба було мати гострий зір, щоб розпізнати його на відстані з-поміж нагромаджених споруд.

Зненацька вівчар вигукнув, похитуючи головою:

— Старий замок!.. Старий замок!.. Даремно ти підносишся на своєму підмурку!.. Мине ще три роки, і ти зникнеш з лиця землі!.. На твоєму букові лишилося тільки три гілляки…

Цей бук, посаджений біля одного із крил замку, чорнів ледь видимим силуетом на тлі блакитного неба. Ніхто, крім Фріка, не розгледів би його на такій відстані. Що ж до загадкових слів вівчаря про долю замку, то вони будуть розтлумачені у свій час.

— Так! — повторив Фрік. — Три гілляки. Вчора їх було чотири, але одна відчахнулася цієї ночі… Зараз лише три… Тільки три, старий замче… Три!..

Уява часто приписує вівчарям хист передбачення й підносить їх до рівня мудреця й пророка: вони спілкуються з планетами, радяться із зірками, читають із небес. Насправді ж вони здебільшого неосвічені й брутальні.

Та людський поголос створює з них надприродних істот; вони можуть зурочити, дивлячись на душевний стан, змінити вашу долю, вони виготовляють чудодійні ліки; у них купують різне зілля. Їм під силу позбавити родючості поле, кинувши в борозну замовлене ними каміння; знепліднити овець, глянувши на них лівим оком. Цим казкам довіряють у всі часи і в усіх країнах. Навіть у приміських селах ніхто не обмине вівчаря, не сказавши йому доброго слова, не назвавши пастирем, чим він, безумовно, пишається. Хіба важко вклонитися якнайнижче й тим убезпечити себе від лихої обмови?

Фріка вважали чарівником, володарем злих духів. Одні казали, що йому підвладні вампіри й відьми; інші бачили, як він темної ночі гомонів із вовками або вів потаємні розмови із зірками, що загадково мерехтіли йому у відповідь.

Вівчар не спростовував пересудів і мав із них користь. Він продавав трави й обереги. Але й сам був так само забобонний, як і всі його покупці, й глибоко вірив у поширювані легенди.

Тому не дивно, що у зникненні четвертої гілки старого бука він побачив зловісне знамення, про яке хотів якнайшвидше сповістити своїх односельців.

Ледве зібравши отару, Фрік попрямував до села. Його злющі пси, здатні, здається, радше розшматувати ягнят, аніж їх оборонити, стрибали біля тварин. Отара із сотні овець і баранів належала верстському судді, збирачеві податків біро Кольтцу, який давав за них громаді велику плату. Він цінував свого вівчаря. Бо ж ніхто не вмів так, як Фрік, стригти й лікувати овець.

Отара посунула, збившись до гурту. Срібне бомкання дзвіночків змішувалося з гучним меканням тварин. Фрік ступав широкою стежкою вздовж розлогих полів, засіяних уже виколошеним житом і золотавою кукурудзою. Цей путівець вів до запашної соснини. А там, під лісом, протікала прозориста Сила: крізь її чисті води можна було розгледіти вкрите камінням дно; на хвилях пливли сплави колод.

Собаки й вівці зупинилися на правому березі річки й пожадливо припали до свіжої води.

Довкола було тихо й безлюдно. Хлібороби верталися додому лише з наближенням ночі, й Фрік не мав із ким перекинутися бодай слівцем у дорозі. Отара втамувала спрагу. Вівчар уже хотів податися в полонину, як його гукнув чоловік років п’ятдесяти, що несподівано з’явився із закруту берега.

— Гей, друже! — обізвався він до вівчаря.

Це був коробейник, який мандрував з одного тамтешнього ярмарку на інший, їх ще чимало і в містах, і в посадах, і навіть в убогих селах, і вони розмовляють всіма місцевими говірками. Ніхто б не міг визначити, до якої національності належав зустрітий Фріком чоловік. Це був єврей із Польщі, високий, худий, з гачкуватим носом і клинцюватою борідкою, випуклим чолом і грайливими очима.

Коробейник торгував окулярами, термометрами, маленькими дзиґариками й барометрами. Те, що не вміщалося в коробі, перекинутому через плече, висіло в нього на шиї та поясі.

Напевно, єврей ставився шанобливо до вівчарів, а може, й побоювався їх. Він привітав Фріка ласкавим жестом, потім обізвався по-румунському чи мішаниною латини й слов’янщини з помітною іноземною вимовою:

— Що, друже, все у вас ведеться, як хочеться?

— Так, залежно від погоди, — відповів Фрік.

— Отож сьогодні все гаразд. Якраз добра година.

— А мені завтра буде кепсько, бо збирається на дощ…

— Піде дощ? — вигукнув коробейник. — Отже, у вас дощ не з хмар.

— Ні, хмари насунуть уночі… звідти… з потойбік гір…

— Ви так гадаєте?

— Це видно із вовни моєї отари. Вона сьогодні мов кора на дубі — пряма й суха…

— Як же бути людям, що ходять великими шляхами?

— Краще вже їм сидіти вдома…

— Воно-то так, але передовсім треба мати дах над головою.

— Ви маєте дітей?

— Ні.

— А одружені?

— Ні.

Фрік розпитував подорожнього, як йому велів звичай.

Далі спитав:

— Звідки ви прямуєте, коробейниче?

— Із Германштадта.

То було одне з найголовніших міст Трансільванії. За ним уже простягалася долина угорської Сили, що сягала міста Петросинії.

— А куди тримаєте путь?

— У Колошвар.

Щоб дійти до Колошвара, треба простувати в напрямку долини Мари. Потім, ідучи на Карлсбург, першими схилами Бичарських гір, можна потрапити до столиці комітату. Тут відстань не більше двадцяти миль.

Продавці термометрів-барометрів та іншого дріб’язку здаються якимись особливими людьми, особливої вдачі. Це вважається їхнім ремеслом. Вони торгують часом у всіх вимірах — минулим, теперішнім і майбутнім так само легковажно, як інші козубами, плетеними виробами чи тканиною. Можна подумати, що вони перебувають на службі комівояжерами з торгового дому Сатурн і К° під фірмою «Золоті піщані годинники». Таке принаймні враження справив єврей на Фріка, який із подивом оглядав різнокаліберну виставку не відомих йому речей.

— Гей, послухай, коробейниче, — спитав він, простягаючи руку, — кому знадобиться весь цей мотлох, що торохтить на вашому поясі, мов кістки вішальника?

— Усе це предмети, корисні для кожного, — відповів рознощик.

— Для кожного? — засумнівався Фрік і хитрувато примружив око. — Навіть для вівчаря?

— Навіть і для нього.

— А ця штучка?

— Ця штучка, — мовив єврей, крутячи градусник, — показує холод і тепло.

— Ну, друже, я й сам це знаю, — сказав вівчар. — А ось ця негідь із голкою?

— Яка це негідь? Цей інструмент визначає, буде завтра година чи дощ.

— Правда?

— Аякже.

— Чудово! — відповів Фрік. — Але я за неї не дам і щербатої копійки. Я й сам, глянувши на хмари, що пливуть над горами й огортають найвищі верховини, скажу тобі за добу, піде дощ чи ні. Бачиш, туман виповзає із земних надр? Я певен: це на дощ завтра.

І справді, Фріку не потрібен був барометр.

— Та я вже й не питаю, чи візьмете дзиґаря? — не вгавав коробейник.

— Дзиґар?.. Я маю його. Он він висить у мене над головою. Це сонце. Бачиш, друже, коли він стоїть на вершині Родух, то якраз полудень, а о шостій годині сонечко визирає в ущелині Егельту. Вівці запам’ятали це так само добре, як і я; а собаки, як вівці. Хай із тобою залишиться увесь цей мотлох.

— Та-а-к! — зітхнув гість. — Коли б на світі жили тільки вівчарі, мені б тяжко було заробляти гроші… Отже, вам нічого не треба?

— Анічогісінько!

Весь цей дешевий товар був ні на що не придатний. Барометр брехав, дзиґарі або поспішали, або відставали.

Вівчар нюхом відчув обман і нічим не спокусився. Він хотів уже піти геть, але його зацікавила якась рурка.

— Навіщо ця рурка?

Так називався старовинний пістолет із широким дулом.

— Ні, — відповів єврей, — це підзорна труба. Справді, це звичайнісінька труба, збільшує предмети в п’ять чи шість разів або наближає їх на таку от відстань, що, звісно, одне й те саме.

Фрік одв’язав рурку від пояса продавця, почав роздивлятися її, крутити і так і сяк, зсуваючи й розсуваючи скло. Потім недовірливо похитав головою.

— Зорова труба?

— Так, вівчарю, та ще яка! Вона загострює людині зір!

— Ну, мій друже, на очі мені скаржиться гріх. Завидна я розрізняю найдальні скелі, до вершини Ретієзату, й останні дерева в глибині ущелини.

— Не примружуючись?

— Не примружуючись. Це завдяки росі, яка так чудово промиває очі. Я ж цілу ніч сплю просто неба.

— Роса очищає зір? — перепитав коробейник. — Це неправда, від неї сліпнуть люди…

— Та тільки не вівчарі!

— Навіщо нам сперечатися? Та хоча в тебе й добрі очі, але я тебе заткну за пояс, коли подивлюся через підзорну трубу.

— Давай…

— Прикладіть трубу до очей.

— Я?..

— Ну, спробуйте.

— А це безплатно? — спитав недовірливий од природи Фрік.

— Без копійки, коли ви не спокуситесь і не придбаєте її собі.

Заспокоївшись, вівчар приклав скельця до очей. Спочатку він глянув у напрямку ущелини Вулкану, потім перевів погляд на своє сільце.

— Ти диви… І правда!.. Скло дужче за мої очі… Ось велика вулиця… Я впізнаю людей… Он Нік Дек, лісник. Він вертається з обходу: в нього за спиною сумка, на плечі рушниця.

— Та я ж вам казав! — зрадів коробейник.

— Так, так!.. Це Нік, — повторив вівчар. — А що то за дівчина, що вийшла з будинку дядька Кольтца в червоній спідниці й чорній кофті й попрямувала йому назустріч?

— Придивіться гарненько, й ви впізнаєте дівчину й парубка.

— А, та це ж Миріота! Вродливиця Миріота! Ах, вони закохані! Зараз вони будуть залицятися… Я спостерігаю за їхніми ніжностями через це скло.

— Ну, то як моя машинка?

— Дивна штуковина!

Сільце Верста було глухим закутом, куди досі ще не пробивалося світло цивілізації. Тож недарма вівчар не знав про існування такої простої речі.

— Тепер ви спрямуйте трубку ще далі. Село ж тільки за якусь версту.

— І знову безплатно?

— Ну, аякже…

— Гаразд… Я погляну на угорський берег Сили. Так… Бачу… От лідвазельська дзвіниця… На ній зламаний хрест… А там, у долині, серед сосон, видніється вже петросиніївська дзвіниця. Там стирчить, роззявивши дзьоба, мовби намагається скликати курчат, білий півень із жерсті… А ген якась вежа поміж дерев… Це, мабуть, башта Петрилля… Стривайте, купче, я ще трохи подивлюся… Це ж надурняк.

— Дивіться, не соромтеся…

Фрік знову повернувся до Оргальського плоскогір’я. Він роздивлявся потемнілі ліси на схилах Пліси. Око вхопило далекий силует маєтку.

— О, — вигукнув він, — четверта гілляка лежить на землі… Я це бачу… Її ніхто не візьме для вогнища на Йвана Купала… Ні, ніхто! Навіть я не ризикну своєю душею й тілом… Але не журіться… Знайдеться сміливець, який сьогодні вночі кине її в пекельне полум’я! Чортяка не злякається!

Може, єврей і попросив би розтлумачити йому ці незбагненні для прийшлої людини страшні слова, але Фрік зненацька закричав так, що в його голосі вчувся і острах, і подив.

— Що то за туман клубочиться навколо замкової вежі? Та чи то справді туман? Ні! Начебто дим… Ні, не може бути… Звідки взятися димові… Вже скільки років там не опалюються печі…

— Якщо ви, друже, бачите дим, то, напевно, то дим…

— Ні, купче, ні… скло твоєї машини затуманюється…

— То протріть…

— Гаразд, протру.

Фрік одставив од очей рурку й ретельно протер скельця. Легкий димок усе ще виснув над вежею. Він стовпом вився в тихому повітрі вгору і зникав у хмаровинні.

Фрік затерп і не наважувався вимовити жодного слова. Вся його увага зосередилася на замкові, який почала огортати нічна тінь.

Раптом він опустив рурку й запитав, тицьнувши руку в торбу, яка висіла над плащем:

— Скільки коштує?

— Півтора флорина

Якби Фрік поторгувався, коробейник, не перечачи, міг би відступити рурку й за флорин. Але вівчар мовчав, охоплений якимось незвичайним хвилюванням, і він нишком простяг купцеві гроші.

— Ви берете для себе?

— Ні, для мого господаря, судді Кольтца.

— А він вам оддасть гроші?

— Аякже, два флорини, які я заплатив.

— Чому два?

— Тему що… Отож будь здоров, друже.

— До побачення, вівчарю.

Фрік свиснув собакам, ляснув батогом і хутко попрямував до сільця. Єврей подивився йому вслід, стенувши плечима, мов на божевільного.

— Знаття б, — пробубонів він, — я більше б узяв із нього.

Потім, поправивши товари на поясі й спині, він почимчикував на Карлсбург правим берегом Сили. Куди він ішов? Хіба не все одно. Ми з ним більше ніколи не стрінемося.