XXIII. Закінчення

От і скінчилася наша підводна мандрівка. Що сталося тієї ночі, як вибрався човен із страшного виру, як Нед Ленд, Консель і я врятувалися з безодні, — не знаю. А коли я прийшов до пам’яті, то лежав у хатині рибалки з Лофотенських островів. Обидва мої товариші, живі й здорові, були при мені й тисли мені руки. Ми палко поцілувалися.

О цій порі року ми не могли й думати про повернення до Франції. Пароплави ходили між північною й південною Норвегією дуже зрідка. Тож треба було ждати судна, котре пристає до Північного мису раз на два тижні.

Тут, у добрих людей, що нас прихистили, я переглядаю цю розповідь про наші пригоди. Все описано точнісінько. Не пропущено жодної події, нічого не перебільшено. Це правдива повість про неймовірну подорож у ще недосяжні глибини морської стихії; одначе наука прокладе колись туди вільні шляхи.

Чи повірять мені? Не знаю. Зрештою, не в тім сила. Єдине певне: тепер я маю право говорити про морські глибини, бо ними проплив двадцять тисяч льє менш як за десять місяців, — відбув навколосвітню мандрівку і побачив стільки чудес у Тихому та Індійському океанах, в Червоному й Середземному морях, в Атлантиці, в південних і північних морях!

А яка ж доля спіткала «Наутілуса»? Чи витримав він обійми Мальстрему? Чи живий капітан Немо? Чи й досі плаває океанськими глибинами, невмолимо караючи своїх ворогів, чи, може, вдовольнився цією останньою гекатомбою? Чи винесуть колись хвилі той рукопис, що заховує таємницю його життя? Чи взнаю я нарешті ім’я цієї людини? Чи викаже затоплений корабель своєю національністю національність капітана Немо?

Я сподіваюсь на це. Так само, як і сподіваюся, що його могутнє судно перемогло море навіть у найстрашнішій безодні, що «Наутілус» уцілів там, де гинуло стільки кораблів! Коли це так, коли капітан Немо й досі живе в океанських глибинах, як у своїй обраній вітчизні, хай вгамується ненависть у його роз’ятренім серці! Хай споглядання усіх підводних чудес згасить вогонь його помсти! Хай грізний судія в ньому поступиться місцем мирному вченому, що й далі досліджуватиме морські глибини. Доля його незвичайна, та воднораз і шляхетна. Кому ж і знати це, як не мені? Хіба не жив я десять місяців його дивовижним життям? Ще шість тисяч років тому «Екклезіаст»[1] запитував: «Хто спромігся будь-коли виміряти глибину безодні?» Відповісти йому зі всіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я.

  1. [1] «Екклезіаст» — одна з книг, що приписується цареві Соломону.