XXII. Останні слова капітана Немо

Віконниці зачинилися, і страшне видиво зникло. В «Наутілусі» панували морок і тиша. Він покидав те скорботне місце, линучи із надзвичайною швидкістю на глибині ста футів. Куди він простував? На південь, на північ? Куди тікав капітан Немо, помстившися так страшно?

Я вернувся в каюту, де мовчки сиділи Нед і Консель. Я відчував непереможну відразу до капітана Немо. Хоч би якого лиха завдали йому люди — він не мав права карати так жорстоко. І він зробив мене коли не співучасником, то свідком своєї помсти! Це вже занадто!

Об одинадцятій годині спалахнуло світло. Я пішов до салопу. Там не було нікого. Прилади показували, що «Наутілус», то пливучи поверхнею, то занурюючись на тридцять футів, летів на північ зі швидкістю двадцяти миль на годину.

Із позначок на карті я побачив: ми проминули Ла-Манш і мчимо до північних морів. Стоячи при вікні, я ледве встигав уловлювати оком довгоносих акул, риб-молотів, морських вовків, великих морських орлів, табуни морських коників, таких подібних до шахових коней, вугрів, які звивалися, ніби феєрверкові гадючки, цілі зграї крабів, нарешті, морських ластівок, що своєю прудкістю змагалися з «Наутілусом». Одначе про уважне спостереження, вивчення й класифікацію не могло бути й мови.

До вечора ми пройшли Атлантичним океаном двісті льє. Споночіло, і до сходу місяця море повилося густою темрявою.

Мені не спалося цієї ночі. В уяві раз у раз поставала сцена жахливої розправи.

Хто міг би тепер сказати, куди затяг нас «Наутілус»? Весь час мчав він із нечуваною швидкістю. Весь час крився в північних туманах!

Чи наближався він до Шпіцбергену, а чи до Нової Землі? Чи пройшов він невідомі моря — Біле і Карське, Обську затоку, архіпелаг Ляхова, маловідомі береги Азії? Хтозна. Я втратив будь-яку уяву про час. Здавалося, дні і ночі минали тепер не усталеним звичаєм, а так, як у полярних країнах. Я почувався в полоні фантастичного світу, властивого скорше хворобливій уяві Едгара По[1].

Я гадаю, — може й помиляючись, — що «Наутілусів» гін тривав п’ятнадцять, а то й двадцять діб, і хтозна, скільки б він тривав іще, якби край нашій мандрівці не поклала катастрофа.

Капітана Немо — не видно й не чути, його помічника — так само. Ніде й сліду жодної людини з команди. «Наутілус» майже не виринав на поверхню. А коли й випливав поновити повітря, то віконниці відчинялися й зачинялися автоматично. На карті — жодних позначок. Я не знав, де ми тепер.

Додам, що й канадець, вичерпавши терпіння й сили, також не показувався на очі. Консель не міг витягти з нього жодного слова і боявсь, аби Нед у нападі шаленства чи туги за батьківщиною не заподіяв собі смерті. Консель стежив за ним невідступно.

Ясна річ, за таких обставин наше перебування на судні було нестерпне.

Одної ночі — вже не знаю, якого й числа, — я заснув на світанку, і то важким хворобливим сном. А прокинувшись, побачив Неда — він схилився наді мною й пошепки сказав:

— Тікаймо!

Я схопився.

— Коли?

— Сьогодні вночі. Зі всього видно, що «Наутілус» зараз без нагляду. Всі мовби повмирали. Ви будете готові, пане професоре?

— Так. Але де ми?

— Поблизу землі. Я вранці наглянув її крізь туман за миль двадцять на схід.

— Що за земля?

— Не знаю. Та хай там яка, а нас прихистить.

— Гаразд, Неде! Ми цієї ночі втікаємо, хоч би й довелося потонути в морі.

— Море бурхливе, вітер навальний, та легким човником «Наутілуса» проплисти двадцять миль — нехитре діло. Я вже непомітно переніс туди трохи харчів та кілька пляшок води.

— Я — з вами.

— А коли б мене заскочили, — додав Нед, — я боронитимусь, доки не вб’ють.

— Ми загинемо разом, друже Неде.

Канадець пішов. Я вийшов на палубу; хвилі так розбушувалися, що важко було встояти. Небо хмарилось, та коли за цим густим туманом лежала земля, треба втікати. Не можна марнувати ні дня, ані години.

Я повернувся до салопу, побоюючись і воднораз прагнучи зустрітися з капітаном Немо, бажаючи й не бажаючи побачити його востаннє. Що б я йому сказав? Чи зміг би приховати мимовільний страх перед ним? Ні! Ліпше не зустрічатися віч-на-віч! Ліпше забути його! А проте…

Довго-довго тяглася ця днина, остання, що її залишилося мені перебути на борту «Наутілуса»! Я сидів сам один. Аби не збудити підозри, Нед і Консель уникали розмови зі мною.

О шостій годині я сів обідати, хоч і не хотілося. Мене аж нудило, та я присилував себе добре попоїсти, щоб тільки не охлянути. О пів на сьому ввійшов канадець і сказав:

— До відплиття не побачимось. О десятій місяць іще не зійде. Це нам на руку. Приходьте до човна. Ми чекатимемо.

Не ждучи на мою відповідь, канадець вийшов.

Мені хотілося взнати курс «Наутілуса», і я зайшов у салон. Ми простували глибиною п’ятдесят метрів на північний схід.

Востаннє глянув я на чудеса природи, на шедеври мистецтва, на рідкісну колекцію, що їй судилося колись загинути на морському дні разом із тим, хто її зібрав. Мені хотілося назавше зберегти все це в своїй пам’яті. Я забарився тут на цілу годину; ходив і милувався на скарби, осяяні світлом.

Потім я вернувся до себе в каюту. Тепло вдягнувшися, зібрав свої нотатки і заховав під одежею. Сильно билося серце. Та його не вгамувати! Капітан Немо, безперечно, зразу помітив би мою розгубленість, моє хвилювання.

Що робить він зараз? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Капітан Немо був у себе. Він іще не лягав. За кожним кроком мені здавалося — ось він вийде й спитає, чому я захотів утікати. Мене охоплював страх, а уява ще дужче його роздмухувала. Ці почуття так шарпали душу, що я запитував себе: а чи не ліпше зайти до капітанової каюти, стати перед ним і сміливо глянути в вічі?

Яка маячня! На щастя, я втримався і, повернувшись до каюти, простягся на ліжку, щоб угамуватися. Потроху я заспокоївся, але збуджений мозок працював. Зринали спомини з життя на борту «Наутілуса», пригадувалося все добре й лихе, що сталося відтоді, як мене викинуло за борт «Авраама Лінкольна», — підводне полювання, Торресова протока, дикуни Нової Гвінеї, мілина, коралове кладовище, Суецький канал, Санторінський острів, крітський плавець, бухта Віго, Атлантида, крижані тороси. Південний полюс, крижана тюрма, бій зі спрутами, буря в Гольфстрімі, «Месник» і жахливе затоплення військового корабля разом із його командою!.. Усі події промайнули перед очима, як декорації на сцені, що безнастанно міняються. І на тлі цих дивних подій безмірно виростала постать капітана Немо. Його образ набував надлюдської величі. Це була не моя подоба, це був володар вод, геній морів!

Було вже десь пів до десятої. Голова мені страшенно боліла. Я стиснув її руками й сидів, заплющивши очі. Мені важко було думати. Ще півгодини чекання! Півгодини кошмарів!

В цю мить почулися тихі звуки органа, сумна мелодія — справжній стогін наболілої людської душі, яка порвати з земними зв’язками. Я слухав усім своїм єством, затамувавши подих, пойнятий музикальним екстазом.

Раптом мене вразила одна думка. Адже капітан Немо вийшов із каюти і зараз у салоні! А мені треба буде перейти через салон. І там я зустрінуся з капітаном востаннє. Він мене побачить, а то, гляди, й заговорить! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до корабля єдиним словом!

Але зараз продзвонять десяту годину. Пора виходити з каюти й прилучатися до своїх товаришів.

Я вже не вагався — хай навіть капітан Немо стане переді мною. Прочинив тихо двері, а здалося, вони загуркотіли, як грім. Та це, певне, тільки вчувається!

Я пробирався навпомацки темним коридором «Наутілуса», раз у раз зупиняючись, аби вгамувати стукіт серця. Діставшися дверей салону, обережно їх відхилив. Темно. Тихо лупали акорди. Капітан Немо сидів за органом. Він мене не бачив. Він так захопився музикою, що, мабуть, не помітив би мене й при яскравому світлі.

Я тихо ступав по м’якому килимові, пильнуючи, аби чогось не зачепити. Треба було п’ять хвилин, щоб дістатися головних дверей, які вели до бібліотеки. Я вже боявся відчинити їх, аж тут важке зітхання капітана Немо прикувало мене до місця. Я догадався — він підводиться, і навіть розгледів його невиразну постать, — тоненьке пасмо світла з бібліотеки проникало до салопу. Схрестивши на грудях руки, капітан мовчки ішов просто на мене — не йшов, а скорше плив, як мара. Від ридання йому здіймалися груди. І до мене долинули слова — останні слова, які я почув од нього:

— Господи всемогущий! Досить! Досить!

Що це? Голос сумління, що все ж таки мучило його душу?

Приголомшений, я кинувся в бібліотеку, проскочив трапом та верхнім коридором і добіг до човна, де вже чекали на мене товариші.

— Рушаймо! Рушаймо! — крикнув я.

— Зараз! — відповів канадець.

Ми герметично зачинили люка і англійським ключем, що його захопив Нед Ленд, загвинтили гайки. Потому зачинили отвір у кабіні човна, і канадець заходився відкручувати шворні, які з’єднували човен із «Наутілусом».

Раптом ізсередини судна долинув якийсь шум, тривожні вигуки. Що там скоїлося? Невже помітили нашу втечу? Я відчув — канадець всунув мені до рук ножа.

— Так, — прошепотів я, — краще померти!

Канадець покинув одгвинчувати шворні, і я почув одне слово, раз у раз проказуване, — страшне слово, з якого я збагнув причину тривоги, що охопила «Наутілус». Не ми тому причиною!

— Мальстрем! Мальстрем! — вигукнув я.

Мальстрем! Чи може бути щось для нас жахливіше? Виходить, ми опинилися в найнебезпечніших водах норвезького узбережжя? Невже «Наутілус» затягне у вир, у безодню, і саме тоді, коли човен наш ось-ось відділиться од нього?

Відомо, що тут морські води, затиснеш під час припливу між Лофотенськими та Фарерськими островами, ринуть із страшенною силою. Вони утворюють вир, згубний для всіх суден. Звідусіль котяться сюди знавіснілі хвилі. З них і утворюється безодня, яку влучно називають «пулом океану»; цей несамовитий крутіж засмоктує геть усе, що пливе на віддалі п’ятнадцяти кілометрів. Вир затягує не тільки судна, а й китів та полярних білих ведмедів.

Саме сюди — може, мимоволі, а може, й навмисне — привів капітан Немо свого «Наутілуса». Він крутився по спіралі, і радіус її чимдалі меншав. І наш човен, що ледве тримався судна, кружеляв із запаморочливою швидкістю. Я відчував це. Голова пішла обертом. Мене огорнув невимовний жах, кров похолола в жилах, тіло вкрилося, наче в агонії, холодним потом! Який шум розлягався довкола нашого вутлого човника! Яке ревіння відлунювало на багато миль! Який гуркіт валів, що розбивалися в гостре верхів’я підводних скель! Тут розлітаються в друзки найтвердіші тіла, тут стовбури дерев трощаться на терміття!

Яке пекло! Нас шпурляло, мов ту пір’їну! «Наутілус» борсався, ніби людська істота. Його крицеві м’язи тріщали. Часом він ставав сторчма, а за ним — і ми!

— Треба добре загвинтити гайки, — сказав Нед. — Тримаючись «Наутілуса», ми можемо врятуватися!..

Не встиг він докінчити, як почувся тріск. Гайки зірвало, човна підхопило з води і, неначе камінь із пращі, шпурнуло в самісінький вир!

Я вдарився головою в залізну Снасть човна і тут же знепритомнів.

  1. [1] По Едгар-Аллан (1809–1849) — американський письменник, автор фантастичних оповідань.