XXI. «Гекатомба»

Ця манера говорити, ця несподівана сцена, ця розповідь про корабля-патріота, що її почато холодним тоном, а скінчено так схвильовано, нарешті сама назва «Месник», мовлена в значенні, добре мені зрозумілому, — все це, разом узяте, глибоко запало мені в душу. Я не зводив із капітана Немо очей. А він, простягши до моря руки, дивився полум’яним зором на преславні рештки. Може, мені так і не пощастить узнати, хто він, звідки прийшов і куди йде, проте я дедалі ясніше бачив: людина бере в ньому верх над ученим. Ні, не звичайна мізантропія загнала капітана і його товаришів в крицевий корпус «Наутілуса», а ненависть, така безмірна й велична, що її не міг угамувати й час.

Чи прагнула та ненависть помсти? Майбутнє незабаром відповість мені на це.

Тим часом «Наутілус» повільно спливав догори, і невиразні обриси «Месника» мало-помалу танули. Невдовзі легке похитування судна показало — ми виринули на поверхню.

Аж раптом пролупай глухий вибух. Я глянув на капітана. Він і не ворухнувся.

— Капітане! — мовив я.

Він промовчав.

Я вийшов із салопу й побіг на палубу. Консель і канадець уже були там.

— Що за вибух? — спитав я і глянув у напрямі судна, котре запримітив ще перед нашим зануренням. Воно наближалося до «Наутілуса» і, видно було, піддавало пари. До нього залишалося миль із шість.

— Гарматний постріл, — відповів Нед Ленд.

— Що за судно, Неде?

— Зважаючи на його такелаж, на низькі щогли — іду навзаклад: судно військове. От коли б воно пішло на нас! Хай би навіть потопило цього проклятого «Наутілуса»!

— Друже Неде, — сказав Консель, — а що це судно може зробити «Наутілусові»? Хіба поженеться за ним під воду? Чи обстріляє його на морському дні?

— А не могли б ви, Неде, визначити національність судна? — спита вся я.

Канадець нахмурив брови, примружив очі й кілька хвилин своїм гострим зором пильно вдивлявся в судно.

— Ні, пане професоре, не можу. Прапора спущено. Та кажу напевне — судно військове, бо на вершечку грот-щогли[1] майорить довгий вимпел.

Вже чверть години ми стежили за судном, яке йшло просто на нас. Проте навряд чи воно із такої віддалі могло розгледіти «Наутілуса», а тим паче збагнути, що це підводний корабель.

Трохи згодом канадець сповістив: це військове судно із тараном і двома панцерними палубами. Густий чорний дим кужелив із його двох димарів. Згорнене вітрилля зливалося з лініями рей. На гафелі — жодного прапора. Здаля не можна було роздивитись, якого кольору вимпел.

Корабель швидко линув уперед. Якщо капітан Немо підпустить його близько, ми матимемо добру нагоду врятуватися.

— Пане професоре, — сказав Нед Ленд, — коли судно наблизиться до нас на милю, я кинуся в море і пропоную вам зробити те саме.

Я нічого не відповів канадцеві й розглядав далі корабель, який більшав просто на очах. Чий би він не був — англійський, французький, американський чи російський — певна річ, підбере нас, якщо допливемо до нього.

— З ласки пана професора нагадаю, — мовив Консель: — ми вже маємо деякий навик до плавання. І коли пан професор схоче піти за своїм другом Недом — він може покласти на мене обов’язки буксира.

Я не встиг ще відповісти, як з носової частини судна сапнув білий димок. За мить вода, збурена падінням важкого тіла, забризкала «Наутілусову» корму. І тут же долинув гарматний гуркіт.

— Вони по нас стріляють! — вигукнув я.

— Молодці! — буркнув канадець.

— Отже, ми не здалися їм тими, що зазнали катастрофи і вчепилися до корабельного уламка!

— З ласки пана професора… — почав Консель, але тут інше ядро забризкало його з ніг до голови.

— Гаразд, — мовив він, обтріпуючи воду. — 3 ласки пана професора — вони впізнали нарвала і стріляють по ньому.

— Та хіба ж вони не бачать, що мають діло з людьми! —вигукнув я.

— Певно, тому й палять! — відповів Нед, глянувши на мене.

Нараз мені сяйнуло в голові. Всі вже, безперечно, знають, як ставитися до існування цього вигаданого страхіття. Коли «Авраам Лінкольн» зіткнувся з нарвалом і канадець метнув у нього гарпуна, капітан Фарагут здогадався: нарвал — не що інше, як підводне судно, страшніше за надприродного кита.

Авжеж, саме так воно й повинно бути, і тепер, звичайно, по всіх морях ганялися за цією страшною нищівною машиною!

Так, «Наутілус» і справді страшний, коли капітан Немо призначив його на знаряддя помсти! Хіба тої ночі в Індійському океані, коли нас зачинили в камері, не напав він на якесь судно? Або чоловік, похований -на кораловому кладовищі, — хіба -він не жертва сутички з тим судном? То певна річ! Одна частка таємничого життя капітана Немо відкрилася. І хай навіть його особу не розгадали, — народи, об’єднавшися проти нього, ганялися вже не за химерою, а за людиною, котра прирекла їх своїй безжальній -ненависті!

Все оте страшне минуле постало мені перед очима. Отже, замість друзів ми знайдемо на кораблі самих тільки безжальних ворогів.

Тим часом ядра дедалі густіше падали довкола нас. Кілька штук, вдарившись об воду, відлетіли далеко рикошетом. Одначе жодне не влучило в «Наутілуса».

Тепер корабель був не далі трьох миль од нас. Незважаючи на лютий обстріл, капітан Немо не виходив на палубу. Проте, якби одне з конічних ядер влучило в «Наутілусів» корпус — це б могло бути для нього фатальним.

Нед Ленд озвався до мене:

— Пане професоре, ми повинні будь-що вибратися з цієї халепи. Подаймо їм знак! Сто чортів! Може, таки зрозуміють, що ми — люди порядні!

Нед Ленд витяг носовичка, аби помахати ним у повітрі. Та не встиг він його розгорнути, як залізна рука схопила канадця й повалила на палубу.

— Негіднику! — крикнув капітан Немо. — Ти хочеш, щоб я прикував тебе до «Наутілусового» тарана перше, ніж він проткне того корабля?!

Страшно було слухати капітана Немо, та ще страшніше — дивитися на нього. Лице сполотніло — так начебто серце на мить перестало йому битися. Зіниці звузилися до краю. Він не говорив — він рикав. Схилившись над канадцем, він термосив його за плечі.

Потому капітан, покинувши Неда Ленда, обернувся до судна, що сипало ядра довкола «Наутілуса».

— Ага! Ти знаєш, хто я такий, кораблю проклятої держави!—закричав він могутнім голосом. — Мені не треба бачити кольору твого прапора, щоб узнати, чий ти! Дивись! Я тобі покажу свій прапор!

І капітан Немо розгорнув чорного прапора, такого самого, якого поставив на Південному полюсі.

В цю мить ядро навскоси вдарило в «Наутілусів» корпус; не завдавши ніякої шкоди, воно відскочило рикошетом, пролетіло повз капітана і впало в море.

Капітан Немо знизав плечима. Тоді обернувся до мене й різко промовив:

— Спускайтеся вниз — і ви, пане професоре, і ваші товариші!

— Капітане! — вигукнув я. — Невже ви атакуєте судно?

— Я його затоплю!

— Ви цього не зробите!

— Зроблю! — холодно відповів капітан Немо. — Не раджу вам судити мене. Випадок одкрив вам те, чого ви не повинні бачити. На мене напали. Відповідь буде страшна. Спускайтеся!

— Чиє це судно?

— Ви не знаєте? Що ж, тим краще! Принаймні його національність залишиться вам невідома. Сходьте.

Коли я спускався трапом, ще одне ядро вдарило в корпус. Мені почувся каштанів крик:

— Бий, навісний кораблю! Кидай марно свої ядра! Не минеш ти мого тарана! Тільки загинеш не на цьому місці. Я не хочу, щоб твої уламки торкалися славних решток «Месника»!

Я вернувся до себе в каюту. Капітан і його помічник залишилися на палубі. Ґвинт почав обертатися. «Наутілус» швидко відійшов геть, так що ядра не могли вже до нього долітати. Але переслідування тривало, і капітан. Немо тримався цієї самої віддалі.

Близько четвертої години пополудні, не тямлячись з хвилювання-; я вернувся до головного трала. Люка було відчинено. Я зважився вийти нагору. Капітан походжав по палубі сягнистим кроком. Він дивився на судно, що залишалося на віддалі п’яти-шести миль під. вітром. Капітан кружляв навколо нього, як хижий звір, і, підбиваючи на переслідування, відводив судно далі на схід. Але сам не нападав. Може, він іще вагався?

Я спробував утрутитися востаннє. Та ледве заговорив, капітан примусив мене замовкнути.

— Я сам закон і суд! — сказав він. — Я поневолений, а це — мій поневолювач! Через нього я втратив геть усе, що любив, обожнював, плекав, — вітчизну, жінку, дітей, батьків! Все, що я ненавиджу, — на тому кораблі! Замовкніть!

Я востаннє глянув на корабля, який ішов на всіх парах, і вернувся до Неда й Конселя.

— Тікаймо! —вигукнув я.

— Гаразд, — відповів Нед. — Чиє це судно?

— Не знаю. Та хоч чиє було б — до ночі його затоплять. То ліпше вже загинути на ньому, аніж бути причетним до помсти, не знавши навіть, чи вона справедлива.

— І я такої думки, — холодно відповів Нед. — Почекаймо ночі.

Настала ніч. На борту «Наутілуса» панувала глибока тиша. Компас показував — курс не змінився. Я чув, як обертався гвинт, швидко й ритмічно розсікаючи воду. «Наутілус» плив поверхнею, звільна похитуючись з боку на бік.

Я й мої товариші надумали тікати тоді, коли судно підійде так близько, щоб нас могли почути або побачити; на щастя, місяць світив дуже ясно. А вже діставшись корабля, ми, коли й не зможемо відвернути завислої над ним загрози, принаймні зробимо все, що дозволять обставини. Разів кілька мені здавалося: «Наутілус» готується до нападу. Але він тільки підпускав ближче супротивника, а тоді знову відходив.

Частина ночі минула спокійно. Ми чекали слушного до втечі моменту. Стурбовані, лише зрідка перемовлялися. Нед Ленд хотів уже кидатися в море. Я вмовив його зачекати. Я вважав, що «Наутілус» атакуватиме судно на поверхні моря, а тоді наша втеча буде не тільки можлива, а й легка.

О третій годині ранку, хвилюючись, вийшов я на палубу. Капітан Немо не покидав її. Зараз він стояв біля свого прапора, що маяв під легким вітерцем. Капітан не спускав з ока судна. Його погляд, до краю напружений, здавалося, тримав, гіпнотизував і тяг за собою корабля певніше, аніж буксир!

Місяць саме покидав меридіан. На сході блиснув Юпітер. В цьому супокої природи небо й океан змагалися своєю тишею, і море відкривало нічним зорям найкраще зі всіх свічад, які будь-коли відбивали їхній образ.

І коли я порівнював безмежний спокій стихій із гнівом, що причаївся в утробі невловимого «Наутілуса», — все єство моє здригалося.

Військовий корабель був од нас за дві милі. Він наближався, простуючи на світло «Наутілусового» прожектора. Я бачив сигнальні вогні — зелений і червоний — та білий ліхтар на фок-щоглі[2]. Мерехтливе світло осявало такелаж: певно, топки працювали на повну силу. Снопи іскор, розжарені вуглинки вилітали з димарів і зірочками розсипалися в темряві.

Я залишався на палубі до шостої ранку, але капітан Немо, здавалося, мене не помічав. Тепер судно було всього за півтори милі від нас, і тільки-но почало світати — знову взялось нас обстрілювати. Наближався час, коли «Наутілус» кинеться на ворога, а я й мої товариші назавше розлучимося із цією людиною, судити яку я не важився.

Я вже хотів був зійти вниз і попередити Неда й Конселя, аж тут на палубу вийшов капітанів помічник із кількома матросами. Капітан Немо не бачив їх чи, може, не хотів бачити. Зразу почалося рихтування до бою. Залізні поручні, що ними обнесено палубу, опущено. Кабіну прожектора й стерничу рубку втягнено всередину майже врівень із корпусом. Поверхня металевої сигари не мала тепер жодної опуклості, яка могла б заважати «Наутілусові» в маневруванні.

Я вернувся в салон. «Наутілус» і далі плив на поверхні. Ранішнє світло осявало воду. На шибках ряхтіли червонаві відблиски сонця, що зводилося над обрієм. Море звільна котило легенькі хвилі. Починався страшний день другого червня.

О п’ятій годині лаг показав — «Наутілус» пішов повільніше. Я збагнув, що він підпускає до себе ворога. Вибухи гучнішали. Ядра падали довкола нас, врізаючись у воду з якимсь дивним свистом.

— Друзі мої, — сказав я, — час настав. Потиснемо руки, і хай береже нас Господь!

Нед Ленд був сповнений рішучості, Консель спокійний, а я ледве стримував хвилювання.

Ми перейшли до бібліотеки. Штовхнувши двері, що вели до головного трапа, я почув — люк з гуркотом зачинився.

Канадець шарпнувся до східців, але я зупинив його. Ми почули свист — це в резервуари ринула вода. Справді, за хвилину «Наутілус» занурився в воду на кілька метрів.

Я зрозумів ного маневр. Було вже пізно діяти. «Наутілус» мав намір ударити двопалубне судно не в його непробивний панцер, а нижче ватерлінії, де панцеру вже нема.

Отже, знову ми в’язні, та ще й повинні стати невільними свідками страхітливої драми. Проте часу на роздуми вже нема. Зачинившись у мене в каюті, ми мовчки дивились один на одного. Я впав у якесь заціпеніння. В голові — жодної думки. Такий гнітючий стан буває, коли ждеш страшного потрясіння. Я чекав, я слухав, слухав усім єством!

Тим часом «Наутілус» поплив хутчій. Певно, брав розгін. Корпус тремтів. Раптом я скрикнув: «Наутілус» ударив, але не дуже сильно. Я відчув — сталевий його таран пронизує жертву. Щось тріщало, скреготіло. «Наутілус» проходив крізь тіло корабля, неначе голка крізь полотно!

Я не міг більше витерпіти. Нестямно, як божевільний, вибіг із каюти й кинувся в салоп. Таїм стояв капітан Немо. Похмурий і невблаганний, він мовчки дивився в вікно правого борту.

Корабель занурювався в воду, і, щоб дивитися на його агонію, опускався в безодню й «Наутілус». За десять метрів од себе я добре бачив розпанаханий корпус, — туди з шумом ринула вода; вище — подвійний ряд гармат. На палубі металися темні тіні.

Вода ринула й ринула в корабель. Нещасні видряпувалися на ванти, обліплювали щогли, борсалися в воді. Це був людський мурашник, зненацька залитий водою!

Я закляк, задубів, волосся стало руба; очі ледве не вилазили з лоба; мені забило дух, відняло голос; та я дивився! Нестримна сила тягла мене до вікна!

Величезний корабель занурювався повільно. Водночас опускався й «Наутілус», пильнуючи кожного його руху. Несподівано пролунав вибух. Стиснене повітря рознесло палубу, як вогонь—пороховий погріб. Навіть «Наутілуса» відкинуло силою вдару.

Тепер корабель швидко пішов на дно. Промайнули марси, обліплені людьми, реї, провислі під вагою багатьох тіл, тоді — вершечок грот-щогли. І темна маса зі всією командою мерців, поглинута жахливим виром, зникла з-перед очей…

Я обернувся до капітана Немо. Цей страшний судія, справжній архангел ненависті, не зводив очей зі своєї жертви. А коли все скінчилося, попрямував до дверей, відчинив їх і ввійшов до себе в каюту, я провів його поглядом.

На стіні в каюті, вище портретів його улюблених героїв, я помітив портрет молодої жінки з двома дітьми. Якусь хвилю подивившись на них, капітан Немо простяг руки, впав на коліна і зайшовся риданням.

  1. [1] Грот-щогла — середня, найвища щогла на кораблі.

  2. [2] Фок-щогла — передня щогла на кораблі.