XX. На 47°24′ широти і 17°28′ довготи

Ця буря відкинула нас на схід. Вщент розбилися всі надії на втечу до берегів Нью-Йорка або річки Святого Лаврентія. Бідолашний Нед впав у розпуку і відцурався нас, як і капітан Немо. Ми з Конселем не розлучалися.

Я вже сказав, що «Наутілус» відхилився на схід, певніше — на північний схід. Кілька днів, то занурюючись, то виринаючи, блукали ми океаном у тумані, такому небезпечному для мореплавців. Туман цей з’являвся здебільшого тому, що танули льоди і постійно насичували вологою повітря. Скільки тут, довго блукавши наосліп у прибережних водах, загинуло кораблів, що так і не помітили невиразних вогнів на суходолі! Скільки катастроф сталося через цей непроглядний туман! Скільки суден налетіло на скелі, коли завивання вітру заглушувало гуркіт валів! Скільки зіткнулося кораблів — попри всі сигнальні вогні, застережні гудки і тривожне бамкання дзвонів!

Саме тому дно тутешнього моря скидалося на поле бою, де лежали всі жертви океану: і давні, замулені, і свіжі, що в сяйві «Наутілусавого» прожектора виблискували залізом та міддю.

А скільки суден загинуло разом зі всією командою, із юрбами емігрантів у таких занотованих статистикою місцях, як мис Рас, острів Сен-Поль, протока Бель-Іль, бухта Святого Лаврентія! Скільки жертв внесено до жалобного списку по лініях морського сполучення — пароплавів Монреальської компанії та Королівської пошти! «Наутілус» плив поміж цих скорботних останків, мовби роблячи огляд мерців.

П’ятнадцятого травня ми наблизилися до південного краю Ньюфаундлендської мілини. Ця мілина утворена морськими намулами, скупченням органічних решток, що їх понаносив з екватора Гольфстрім, а з Північного полюса — холодна протитечія, яка огинає американські береги. Тут також згромаджуються пливучі крижані брили, занесені під час льодоходу. На цій обмілині — ціле кладовище риб, молюскіїв чи зоофітів; їх гинула сила-силенна.

Море поблизу Ньюфаундлендської мілини неглибоке — кількасот брасів. Але на південь дно раптом провалюється до трьох тисяч метрів завглибшки. Тут Гольфстрім ширшає, розливається, власне, стає морем, але втрачає свою швидкість і тепло.

Згадаю про риб, бачених у цих водах: кіклоптерїв, метр завдовжки, з чорною спиною і жовтогарячим черевом; великих упернаків з роду смарагдових мурен — вони славляться своїм смаком; окастих карраків, з головою, подібною до собачої; в’юнів, бичків-бульро або чорних бобирів, двадцять сантиметрів завдовжки; довгохвостих швидкоплавних макрурів із сріблястим полиском та інших.

І ще одна риба попалася до сітей — зухвала, смілива, дужа, із шпичаками на голові й колючками на плавцях, справжній скорпіон два-три метри завдовжки, лютий ворог в’юнів, тріски, лосося. Це бичок північних морів; в нього горбкувате буре тіло й червоні плавці. Матроси «Наутілуса» добре поморочилися біля цієї риби, що завдяки особливим зябровим покришкам захищає свої дихальні органи від повітря і здатна якийсь час жити поза водою.

Згадаю — по пам’яті — ще боскієнів, невеличких рибок, які подовгу пливуть за суднами в північних морях; верховодок-оксірінхів, що водяться тільки на півночі Атлантики, та скорпен. Але найрясніше було тут тріски — ми впіймали цю рибу в найлюбішому їй місці — на невиснажній Ньюфаундлендській мілині.

Тріска, власне, — гірська риба, бо ж Ньюфаундленд — не що інше, як підводна гора. Коли «Наутілус» плив крізь великі зграї цих риб, Консоль здивовано вигукнув:

— Диви! Це тріска! А я гадав, що вона така сама плеската, як і ліманда або ж камбала.

— Ото дивак! — відповів я. — Тріска буває плеската лише в крамниці — вона потрапляє туди вже випатрана і сплющена. А в воді тріска така сама веретенувата, як головень, і чудово пристосована до тривалого плавання.

— Охоче вірю панові професору. Але скільки її тут — сила-силенна! Мурашник та й годі!

— Е, друже мій, тріски було б куди більше, якби не її вороги — скорпени й люди. Знаєш, скільки ікринок викидає одна самиця?

— Певно, тисяч п’ятсот.

— Одинадцять мільйонів, друже мій.

— Одинадцять мільйонів! Ну, в це я зроду не повірю, доки не порахую сам.

— Можеш порахувати. Але краще повір мені й не марнуй часу. Французи, англійці, американці, норвежці, данці ловлять тьму-тьмущу тріски. Споживають її дуже багато, і якби ця риба не була надзвичайно плодюча, її давно б уже винищили в усіх морях. Тільки в Америці п’ять тисяч суден із сімдесятьма п’ятьма тисячами команди ловлять тріску. Кожне судно виловлює сорок тисяч рибин, а всі разом — двадцять п’ять мільйонів. Стільки ж виловлюють і біля норвезьких берегів.

— Гаразд, — сказав Консель, — здаюся на пана професора. Я їх не рахуватиму.

— Кого?

— Одинадцять мільйонів ікринок. Але дозволю собі одне зауваження.

— А саме?

— Якби зі всіх ікринок виходила мільга, то вистачило б чотирьох тріскових самиць, щоб нагодувати Англію, Америку й Норвегію.

Коли ми пропливали над самою Ньюфаундлендською мілиною, я добре роздивився рибальське знаряддя на тріску: довгі вудки, оснащені двомастами гачків — кожний човен викидає їх дюжинами. Вудка опускається на дно з допомогою невеличкої кітви; горішній кінець тримається на поверхні корковим поплавцем. «Наутілусові» доводилося спритно маневрувати серед цієї підводної сітки.

А втім, ми не барилися в тих людних місцях. Невдовзі «Наутілус» вийшов на сорок другий градус північної широти. Це — широта Сен-Джонса на Ньюфаундленді та Гартс-Контента, де кінчається трансатлантичний кабель.

«Наутілус» не пішов далі на північ, а повернув на схід, так начебто мав намір простувати рівниною, де лежав цей телеграфний кабель; дно її безліч разів промацувалося, і тому рельєф точно визначений.

Сімнадцятого травня за п’ятсот миль од Гартс-Контента, на глибині двох тисяч восьмисот метрів, я помітив на ґрунті кабель. Я не сказав Конселеві, що воно таке, і той спершу подумав — то морська гадюка—та й заходився, своїм звичаєм, класифікувати її. Та я розчарував добрягу, а щоб утішити його, розповів, як укладали кабель.

Перший кабель прокладено протягом 1857–1858 років; але, передавши із чотириста телеграм, він перестав працювати. 1863 року інженери зробили новий кабель, три тисячі чотириста кілометрів завдовжки, вагою чотири тисячі п’ятсот тонн, і повантажили його на корабель «Грейт-Істерн». Почалося прокладання — і знов невдача.

Двадцять п’ятого травня «Наутілус», занурившись на глибину три тисячі вісімсот тридцять шість метрів, опинився саме в тому місці, де порвався кабель. Це сталося за шістсот тридцять вісім миль од Ірландії. О другій годині пополудні помітили, що зв’язку з Європою немає. інженер и-електрики на борту постановили спершу розтяти кабель, а тоді витягти його; близько одинадцятої години вечора вони витягли в пошкодженому місці кабель, з’єднали його і знову опустили в море. Але по кількох днях кабель порвався вдруге, і цього разу добути його з океанських глибин не вдалося.

ґа інженери не відступилися. Відважний Сайрус Філд, ініціатор того підприємства, який важив усім своїм статком, запропонував нову підписку. її зразу було здійснено. Виготовили новий, досконаліший кабель. Пучок провідників у гумовій ізоляції для більшої певності покрили текстильною сорочкою і взяли в металеву арматуру. Тринадцятого липня 1866 року «Грейт-Істерн» знову виплив у море.

Все начебто було гаразд. Та не обійшлося без пригоди. Розмотуючи кабель, електрики помітили в декількох місцях недавно забиті цвяхи, певно, з наміром пошкодити серцевину. Капітан Андерсон скликав офіцерів та інженерів. Обміркувавши подію, вони об’явили: впійманого винуватця без суду викинуть у море. Відтоді злочинних спроб не було.

Двадцять третього липня «Грейт-Істерн» перебував десь за вісімсот кілометрів од Ньюфаундленду, аж раптом з Ірландії надійшла телеграма про замирення, укладене між Пруссією, та Австрією по битві під Садовою. А двадцять сьомого липня команда судна вгледіла крізь туман гавань Гартс-Контент. Прокладання щасливо завершилося..

Я, звичайно, не сподівався побачити електричний кабель у тому самому стані, яким вийшов він із майстерень. Довжелезна гадюка, обліплена черепашковими скалками, лежала в кам’янистій оболонці, що захищала його проти молюсків-точильників. Кабель лежав на дні, недоступний морським хвилям, під тиском, сприятливим для електричних імпульсів — вони передавалися від Америки до Європи за тридцять дві сотих секунди. Кабель, безперечно, служитиме довіку, бо помічено: гумова ізоляція, перебуваючи в морській воді, дедалі міцнішає.

До того кабель лежить на вдало вибраному плато і ніде не провисає над глибинами, де б він міг обірватися. «Наутілус» опускався до найнижчих місць його залягання — на чотири тисячі чотириста тридцять один метр, та він і там лежав вільно, і трохи не натягтися.

Потому ми підійшли до місця, де 1863 року обірвався кабель. Океанське дно утворило тут долину сто двадцять кілометрів у широчінь; поставити на неї навіть Монблан — то й ця гора не виступала б над водою. На сході долина замикалася прямовисним муром дві тисячі метрів заввишки. Ми підійшли до нього двадцять восьмого травня. «Наутілус» перебував тепер всього за сто п’ятдесят кілометрів од Ірландії.

Може, капітан Немо попливе вище, щоб досягти Британських островів? Ні. На мій великий подив, він пішов на південь і поверну вся в європейські води. Коли обходили Смарагдовий острів, переді мною майнув мис Клер і маяк Фастенет, що світив тисячам кораблів, котрі пливуть із Глазго або Ліверпуля.

З голови мені не йшло важливе питання. Чи зважиться «Наутілус» увійти до Ла-Маншу? Про це саме повсякчас питався в мене і Нед Ленд. Та що я міг йому відповісти? Капітан Немо не показувався нам на очі. Він уже дав канадцеві змогу глянути на американські береги, чи не покаже він мені французьких?

Тим часом «Наутілус» простував далі на південь. Тридцятого травня він минув Лендз-Енд і пройшов між південним краєм Англії та островами Сіллі.

Якби капітан Немо хотів увійти в Ла-Манш, він би мусив повернути просто на схід. Але він цього не зробив. Весь день тридцять першого травня «Наутілус» описував кола, і це мене заінтригувало. Здавалося, він шукає й не знаходить якогось місця. Опівдні капітан Немо сам став до стерна. До мене він не обізвався жодним словом і був похмурий, як ніколи. Що могло так його засмутити? Може, близькість європейських берегів? А може, перед ним повстали спомини про покинуту батьківщину? Що відчуває він зараз? Мучить його сумління чи скорбота? Я сушив цим собі голову, передчуваючи — капітанові таємниці якимсь випадком незабаром, відкриються.

Назавтра, першого червня, «Наутілус» кружляв на тому самому місці. Напевне, він дошукується якоїсь потрібної йому точки. Капітан вийшов визначити висоту сонця. Море було спокійне, небо — чисте. За вісім миль на східному обрії малювалося велике судно. На ньому не було жодного прапора — тож я не міг дізнатися, якій державі судно належить.

Капітан Немо за кілька хвилин до того, як сонце мало перейти меридіан, узяв секстанта і заходився робити виміри аж надто старанно.

Я саме був на палубі. Скінчивши виміри, капітан мовив:

— Тут!

Він опустився в судно. Чи помітив капітан, що невідоме судно змінило курс і пливло начебто до нас? Хтозна.

Я повернувся до салону. Віконниці зачинилися, зашуміла вода, наповнюючи резервуари. Тяговий ґвинт не рухався, і тому «Наутілус» почав занурюватися вертикально. За кілька хвилин на глибині вісімсот тридцять три метри ми лягли на дно.

Світна стеля салону погасла, віконниці одчинилися, і крізь кришталеві шиби я побачив море, на півмилі довкола осяяне прожектором.

Я глянув у вікно правобіч. Переді мною були самі неосяжні спокійні води.

З вікна ліворуч виднілася на морському дні якась кучугура, що відразу привернула мою увагу. Здавалося, то якісь руїни, вкриті шаром білуватих черепашок, ніби сніговою габою. Я придивився уважніше до тої брили і пізнав невиразні обриси судна без щогл — воно, певно, сторчма пішло на дно. Видно, ця сумна подія сталася давно. Не мало років довелося лежати на дні океану решткам корабельної катастрофи, коли на них нашарувалося стільки вапна.

Що ж воно за корабель? Чому «Наутілус» відвідав його могилу? Чому затонуло це судно?

Я не знав, що думати, аж раптом почув повільну мову капітана Немо:

— Колись це судно називалося «Марселець». Його спустили на воду 1762 року; на його борту було сімдесят чотири гармати. Тринадцятого серпня 1778 року під командою Пуапа Вертрьє воно відважно билося проти «Престона». Четвертого липня 1779 року разом із ескадрою адмірала д’Естена здобуло Гренаду. П’ятого вересня 1781 року брало участь у бою графа де Грасс у бухті Чезапік. 1794 року французька республіка перейменувала його. Шістнадцятого квітня того самого року судно прилучилося в Бресті до ескадри Вілларе-Жуайез, приставленої охороняти транспорт пшениці, який ішов із Америки під командою адмірала Ван Стабеля. Одинадцятого і тринадцятого преріаля[1] другого року революції та ескадра зустрілася з англійським флотом. Пане професоре, нині тринадцяте преріаля — перше червня 1868 року. Сімдесят чотири роки тому, день у день, на цьому самому місці, на 47°24′ широти і 17°28′ довготи, корабель, після героїчного бою з англійським флотом, коли всі його три щогли були збиті, трюм затопила вода, а третина команди вийшла з бою, — волів потопити себе разом із трьомастами п’ятдесятьма шістьма моряками. Команда підняла на кормі свого прапора й, вигукуючи: «Хай живе республіка!», — разом із судном зникла під водою.

— Це «Месник»! — вигукнув я.

— Так, пане професоре, «Месник»! Чудове ім’я! — прошепотів капітан Немо, схрестивши на грудях руки.

  1. [1] Преріаль — 9-й місяць року в першій французькій республіці: з 20 травня по 18 червня.